Вона відчувала себе дирижаблем, повним мильних бульбашок. Бульбашки – її непромовлені слова – піднімались до горла й лізли назовні, нависали на язиці, наче невмілі стрибуни на трампліні. І лопалися, лишаючи гіркий присмак. Жодне слово не було таке міцне, щоб подолати бар’єр, вирватися й полетіти.

«Ваші слова – полова, сміття…» Кравець мав рацію, розуміла Саша. Слова не мали значення. Погляд, інтонація, голос – усі ці тоненькі ниточки, спрямовані в космос антенки повідомляли навколишніх про байдужість чи про співчуття, про спокій, нервозність, любов… Не слова. Але без слів було важче.

Вона читала нісенітницю, вона вивчала напам’ять абракадабру. Безуспішно: це була Сізіфова праця, розпачливі зусилля Данаїд. Холодні вересневі дні змінилися бабиним літом, Ліза Павленко так і не знайшла собі квартири. Курила вона не менше, одначе Саша встигла притерпітися до вічного запаху диму. З філософії завдали написати реферат; Саша вибрала Платона й пішла в бібліотеку, навіщось прихопивши з собою «Текстовий модуль». У маленькому, тісному, заставленому шафами залі заборонено було голосно розмовляти, Саші це підходило: ніде вона не відчувала свою німоту так гостро, як у гамірному натовпі.

Вона пройшлася вздовж стелажів. Потім сіла коло вікна й розгорнула «Модуль» – сама не знаючи чому, автоматично.

До кінця книги лишилося всього кількадесят сторінок. Саша звично почала продиратися крізь нісенітницю буквених поєднань. Вона читала й читала, поки зі скреготу в її мозку не прорвалися раптом слова: «…про що співає птах; зрозумів дзюрчання води в чаші фонтана…»

Саша рвучко підняла голову.

У читальному залі, крім неї, нікого не було. День за вікном хилився до вечора. З відчиненої кватирки пахло димом далекого багаття.

Вона спробувала перечитати абзац, але нічого не вийшло. Вона повернулася до початку параграфа; геть забувши про Платона з його ейдосами, про реферат на завтра і про те, що читальний зал скоро закриють, вона читала «Текстовий модуль, 1». Наростав головний біль: наче сотня алюмінієвих ополоників лупила по чавунних сковородах за тонкою стіною, а Саша читала й не могла зупинитися, як бочка, що покотилася з гори.

«…зрозумів, про що говорять хмари на небі… Йому здалося, що й сам він – слово, вимовлене сонячним світлом…».

Бібліотекарка, що явилася замикати зал, застала Сашу в прострації над розкритим підручником.

* * *

Вона зайшла на пошту й купила зошитів у клітинку, три штуки. На задній обкладинці була картинка – ряботіння з крапок та карлючок. Якщо не вдивлятися, якщо дивитися крізь аркуш, мов крізь скло, з ряботіння через якийсь час проступала об’ємна фігура: на одному зошиті єгипетська піраміда, на другому кінь, на третьому ялинка. Колись учитель фізики їм пояснював, за яким принципом побудована дія цих картинок, однак Саша все забула.

Вона брела по вулиці, затиснувши зошити під пахвою. Вона могла б сказати: те, чого нас навчають, насправді має сенс. Ми не знаємо, який. Але це не просто зубріння, не тільки знущання: сенс у цій каші проступає, як об’ємна картинка з ряботіння, але це не «кінь» і тим більше не «ялинка»: скоріше за все, цю науку не опишеш одним словом. Чи навіть двома словами. Можливо, взагалі немає слів, щоб описати цю науку… або процес. Жоден другокурсник, не кажучи вже про третьокурсників, і досі не явив такої ласки, щоб хоч натякнути, чого нас навчають. Може, Кравець – чи якийсь інший викладач – заткнув їм роти? Можливо. А може, вони теж не знають.

Одноокий третьокурсник Вітя розповідав, що після зимової сесії його група в повному складі відбуде «на іншу базу», де перебувають четвертокурсники й дипломники. Самій Саші третій рік навчання, тим більше зимова сесія, уявлялися чимось дивовижно далеким, вона навіть не відчувала цікавості: де ж саме та «інша база», чому старші студенти навчаються окремо…

Смеркалося рано. Крони лип на вулиці Сакко і Ванцетті, недавно густі й непрозорі, тепер пропускали вогні далеких ліхтарів. Було так тепло, що не хотілося вірити ні в жовте листя під ногами, ні в насування зими. Саша постояла, глибоко дихаючи, дивлячись на зірки над черепичними дахами міста Торпи. У неї було два шляхи: через будинок інституту і через провулок, вузенький, зате прямо до гуртожитку. Подумавши, вона вирішила зрізати шлях.

– …Ну, чого ти виламуєшся?

Чоловік говорив пошепки, іноді зриваючись на приглушений басок.

– Чого ти корчиш з себе целку? У п’ятницю… у Вовки в кімнаті… це була не ти, ге?

– Відчепись, – Саша впізнала голос Лізи Павленко.

– Ну, кицю…

– Відчепися, паскудо!

Саша зачепила в темряві порожню пляшку. Покотившись по бруківці, пляшка дзенькнула; голоси стихли.

– Хто це тут ходить? – запитав хлопець.

Саша не могла відповісти. Повернулася й, оступаючись на камінцях, вийшла з провулка.

* * *

Ключ од двадцять першої кімнати висів унизу, на щиті. Саша бігцем піднялась на другий поверх, відлучилася ненадовго в санвузол і, нашвидку почистивши зуби, залізла в ліжко.

Перша повернулась Оксана. Пошаруділа своїми торбинками (звідки, звідки в неї стільки тріскучого поліетилену?!). Вляглася, зітхаючи, погортала в ліжку підручник, погасила лампу, заснула. Саша лежала в темряві, слухаючи, як хтось регоче на кухні, верещить, співає, гримить посудом; Оксана безтурботно спала, а Саша не могла склепити очей…

«Слово, вимовлене сонячним світлом». Чому Саша так зраділа, коли осмислена фраза випливла, ніби сама собою, з набору букв? Ці слова знайомі, і складаються в граматично правильне словосполучення, однак сенсу в ньому все одно немає. Сонячне світло не говорить… Це потік фотонів… що має одночасно хвильову й корпускулярну природу…

А уявити цього не можна. Все одно, що бачити зачинені двері одночасно з двох сторін. Перебуваючи і всередині, і зовні. Як же все-таки задушливо в цій кімнаті…

Покрутившись з боку на бік, Саша встала. Ширше розчинила кватирку, ковтнула повітря. На вулиці горів ліхтар, його яскраве штучне світло заливало підвіконня, у багато шарів фарбоване білою олійною фарбою. У кутку, коло самої рами, стояла майонезна баночка для недопалків і валявся забутий, чужий підручник філософії.

Саша, майже не думаючи, розгорнула книжку навмання – на першій-ліпшій сторінці: «Універсалії, згідно з номіналізмом, це імена імен, а не сутності або поняття…»

І ця фраза теж не має сенсу, розчаровано подумала Саша. Взагалі, якщо довго повторювати одне слово – «сенс, сенс, сенс» – воно розпадається на звуки, стає таким же інформативним, як дзюркіт води у фонтані, і…

Вона взялася за голову. Зі мною щось відбувається, зізналася собі. Може, я божеволію. Врешті-решт, і другокурсники, і третьокурсники дуже схожі на божевільних. Дивацтва… іноді фізичні каліцтва… як вони завмирають, дивлячись в одну точку, або промахуються повз двері, заходячи на кухню, або «застрягають» посередині простого руху, наче іржаві механізми… Іноді, звичайно, вони говорять розумно, жартують дотепно, буває, що непогано співають…

«Джерела номіналізму сягають античності. Його перші представники в ранній античності – Антисфен з Афін та Діоген Синопський, противники «світу ідей» Платона…»

У коридорі почулися важкі кроки, і, перш ніж Саша встигла повернутися в ліжко, двері відчинилися.

За ними, в коридорі, горіло світло, а в кімнаті було темно, тому Саша побачила чорний, ніби картонний, силует скуйовдженої, розхристаної дівчини. А Лізі – Саша знала – побачився привид у ситцевій нічній сорочці, що лякливо завмер посеред кімнати на півдорозі до ліжка.

– А ти не спиш, – сказала Ліза.

Саша не могла говорити, та й не хотіла. Шмигнула в ліжко, відгородилася від Лізи ковдрою. Почула, як хряснули двері. Оксана засопіла вві сні, але не прокинулася.

Повернувся ключ у замку. Ліза, нетвердо ступаючи, підійшла до вікна. Саша почула, як клацнула запальничка.

– Знаєш, – сказала Ліза задумливо, – мені плювати, що ти про мене думаєш. Що там за думки у твій головешці. Я займалася в танцювальному ансамблі… Прийшов він… Показав монетку. Сказав: запам’ятай цей значок, не нулик, а цей, інший. До тебе підійде незнайомий чоловік і покаже цей знак, тоді ти повинна будеш іти з ним без питань і виконувати його примхи. Теж без питань. Я, каже, неможливого ніколи не вимагаю. На другий день мого Льошку забрали нібито за вбивство… Він того чувака і не знав, навіть не бачив ні разу, а тут балістична експертиза, і свідків підігнали… Пістолета Льошка купив… з рук… Казав: у мене така дівчинка, треба охороняти… І от підвалює до мене лось, років сорока, здоровенний такий, і тицяє цього значка… І я з ним іду, як вівця. На ранок мене рве грішми. А ще через два дні Льошку відпускають, батьки його відмазали, чи що, але й свідки, і пістолет цей проклятий зникають, наче корова язиком… Добре відмазали. Я знаю, що він ніколи з того пістика не стріляв, тільки по пляшках у лісі… Льошка живий і на волі. А ці, різні, приходять до мене щомісяця. Тицяють під носа значка. І я лягаю під них без питань, а зранку мене рве грішми, а Льошка поруч і щось відчуває… Танці свої я кидаю, які вже танці. Льошка кидає мене. А він… каже: я не вимагаю неможливого…

Саша давно вже висунула носа з-під ковдри. Кімната повна була запаху перегару й сигаретного диму, Оксана спала (чи прикидалася, що спить), різке ліхтарне світло лежало на підвіконні, висвічувало половину блідого лиця білявої дівчини.

Метався червоний вогник сигарети. Виписував петлі.

– Мовчиш? Мовчи… У мене що, на лобі написано? Чого вони до мене липнуть, а до тебе – ні?

Саша мовчала.

– Виходить, я його любила, – сказала Ліза зненацька тверезим, різким голосом. – Виходить, любила, якщо заради нього… А-а, що тепер. У мене ще є молодший брат. Бабуся є, старенька. Є гачок, за який зачепити… у кожного є гачок… Але чому він сказав, мовляв, не вимагаю неможливого? Мені цей значок уже снитися став. – Сигарета здригнулася, описуючи в повітрі округлі лінії. – Я вже від мужиків сахаюся, від усіх. Льошка кудись виїхав, телефона не залишив… А він каже: «Я не вимагаю неможливого!» А щоб воно все пропало!

І, раптом рвонувши на себе вікно, Ліза перевалилася через підвіконня й зникла внизу.

* * *

Купа листя, сирого, липучого, тяглася вздовж палісадника і в найвищій частині сягала метра півтора. Обтрушуючи джинси, Ліза вилізла з шелесткої купи, оглянула долоні. Обмацала поперек.

Саша мовчала. Вона так і вискочила надвір – у нічній сорочці, тільки й устигла, що впхнути босі ноги в кросівки.

Половина вікон світилася, половина – ні. Гриміли, глушачи один одного, одразу два магнітофони. Хтось танцював на столі, тінь металася по запнутих шторах. Дівчата, що літають з вікон або бігають по вулицях у нічних сорочках, нікого не дивували і ні в кого не викликали цікавості.

Ліза лаялася крізь зуби – жалісно й брудно. Навколо на вулиці не було нікого, хто б посміявся, здивувався або прийшов би на допомогу, тільки Саша стояла, гадаючи, подати однокурсниці руку, чи це буде розцінено як образа. В цю мить по завмерлих у безвітрі липах пройшовся різкий порив, дощем полетіло листя, зірки на секунду зникли, а потім загорілися знову.

Саша готова була заприсягтися, що величезна темна тінь промчала прямо над дахом гуртожитку. Ба більше: опустилася на антену й сидить там, закриваючи сузір’я Кассіопеї. Саша роззявила рота…

Це було дуже швидке, миттєве відчуття. Моргнули й заново засвітилися зірки. Ліза, не дивлячись ні на кого, вже кульгала в обхід будинку до входу, і Саша оглядаючись побігла за нею.

Ліза проминула двадцять першу кімнату. Рушила далі по коридору, туди, де двері були відчинені, де коло входу стояла батарея порожніх пляшок з-під пива. З Лізиних джинсів відлітало й падало на підлогу прилипле листя; Саша встигла почути її хвацький клич:

«Гульванимо, чувачки і чуви!», і, більше нічого не чекаючи, пірнула у свою кімнату, в темряву.

По кімнаті гуляв вітер, стукала рама; трясучись і цокаючи зубами, Саша закрила вікно. Її тіпало, хотілося зігрітися, але гарячу воду знову вимкнули, а йти заварювати чай на кухню, де всім так весело, Саша не наважувалась.

Оксана не ворушилася, з головою закутана в ковдру. Ти ж не спиш, хотіла сказати Саша. Ти просто заховалася, вичікуєш, чим усе закінчиться. Ти молодець, завтра скажеш з чистими очима, що нічого не знаєш, не пам’ятаєш, спала солодким сном…

Слова підступили до горла й раптом, не стримавшись, хлинули назовні. Саша, зігнувшись, упала на нечистий лінолеум і, закашлявшись, вивергла з себе рештки вечері – і пригорщу тьмяних золотих монет.

* * *

Тієї ночі бабине літо скінчилося, наче від удару молотком, і настала холодна вітряна осінь. Вікна й кватирки тепер були закриті наглухо, але зі щілин тягло, від протягів гойдалася лампа під стелею, і вітер завивав під дверима, як у димарі.

Оксана випросила в комендантші два рулончики паперу для заклеювання вікон і моток поролону, схожий на спрута з в’ялими жовтуватими кінцівками. Поки Саша, розпанахавши «спрута», запихала поролон у щілини навколо рами, метка Оксана встигла роздобути борошна й зварити густий клейстер, схожий на сірі шмарклі з запахом киселю. Пензликів не було, Саша здогадалася відрізати шматочок поролону і з його допомогою намазувати клейстером паперові стрічечки; вони тоді втрачали святковий білий колір і крохмальну щільність, обм’якали, ставали липкі й податливі. Стають такі, як ми, думала Саша, заклеюючи вікно.

– Кватирку залиши, – веліла Оксана. – Провітрювати будемо.

Саша помацала холодну батарею. Опалювальний сезон обіцяли почати ще не скоро.

…Уночі вона довго збирала монети, що розкотилися по всій кімнаті. Витерла ганчіркою підлогу, а вранці ще її й помила. Монети, кинувши в першу-ліпшу поліетиленову торбинку, сховала у валізу під ліжком. Ліза дві перші пари провалялася в ліжку, але спеціальності пропустити не наважилася.