Їй було страх як моторошно в перші місяці. Та все забувається; невдовзі чаклунів візит перетворився на страшний спогад, схожий на казку. І життя повернулось у звичне русло, і так було, поки молодший син володаря, граючись з маленьким луком, не подряпав дівчині плече дерев’яною стрілою без наконечника.

Тоді Світ занедужала вдруге. Її знову мучила гарячка і ввижалися страшні чаклунові очі. У лихоманці вона провалялася майже тиждень. Дедалі сильніше свербіла шкіра на спині й на боках. А коли гарячка спала – Світ побачила в дзеркалі візерунок, що вкривав її шкіру.

Від батька нічого не вдалося приховати – няньки доповіли. Він з’явився й довго розглядав доччині спину та плечі, і особливо ранку від стріли, яка збіглася з Гримучим портом в гирлі Світлої. А назавтра прийшла звістка: в порт у сталася велика сутичка між двома кланами контрабандистів, пролилось чимало крові, тепер подешевшають перли й подорожчає солодка тростина.

Ранка загоїлась. Візерунок на шкірі залишився. Володар Гран заборонив Світ покидати замок під будь-яким приводом.

Ще через кілька днів батько покликав її до себе. Він був страшенно збуджений і, здається, п’яненький. Він щось просторікував про магію, про владу над світом і що не віддасть Світ чаклунові; він звелів дівчині розпустити шнурівку плаття й приклав до її плеча розпечену виделку.

Скоро небо затягнуло димом: стало відомо, що горить Лісовий Край, і що зайнялось одразу в трьох місцях…

– Опиши мені цього чаклуна.

– Він… високий. У нього сиве волосся до плечей і засмагле лице.

– То він старий?

– Так, старий. Але дуже сильний.

– І що ж, володар Гран спокійно палив тебе розпеченим залізом?

– Не спокійно. Він був… наче трохи божевільний.

– Ясно. Що було далі?

– Сонця не бачили багато днів, усе небо в попелі… Тобто в нас іще нічого, у нас урожай зібрали. А там… Сотні загинули, а тисячі прийшли на землі Грана шукати притулку й захисту…

Стократ слухав, відзначаючи про себе, як вона говорить. То збивається, а то наче по-писаному, але не тому, що бреше. Цікаво.

– Де тепер цей чаклун, Світ? – він обірвав її на півслові.

Вона здригнулася. Видно, це питання турбувало і її.

– Він… Я не знаю. Батько весь час чекав, що він от-от повернеться. Начебто одержував од нього листа…

– Чаклун хотів тебе забрати?

– Так. Я була йому навіщось дуже потрібна.

– А він знає, що ти втекла?

Світ безпорадно подивилася на свого супутника.

– Гаразд, – сказав Стократ. – Ми зупинилися на пожежах у Лісовому Краю. Що було далі?

– Після пожеж батько вирішив мене сховати. Замкнув… у моїй кімнаті, там ґрати були на вікнах… і я там сиділа.

– Що, весь час?

– Весь час, – раптом заговорив Правила Пристойності. Його голос звучав, наче скрип дверних завіс. – Вона сиділа під замком. Її не випускали навіть у двір! Наче у в’язниці… Три роки…

Стократ підвівся і пройшов з кутка в куток. І ще раз: туди-сюди. Так, тепер багато що стає зрозуміло. І її манера говорити – теж. Вона розучилася говорити з людьми, зате, ймовірно, звикла думати про себе шматочками прочитаних книжок.

– Ти хто такий? – Стократ обернувся до чоловіка.

– Учитель добрих манер, я ж сказав.

– І як ти з нею познайомився?

– Володар Гран хотів… ну, він же збирався… Одне слово, він став відомий в окрузі, йому треба було вчитися етикету… Мій старий учитель підказав: сходи до Грана, запропонуй свої послуги, він оцінить…

– Оцінив? – Стократ розвернув стілець і сів тепер верхи.

– Так… Я п’ять товстих книжок з етикету пам’ятаю назубок: як заходити до зали, як виходити, як розсаджувати гостей, якими словами вітати при народженні дитини, якими – співчувати…

– Заткнись.

Правила Пристойності кліпнув:

– Ви ж самі… мене запитали.

– Точно. – Стократ погойдав носком чобота. – Вибач. Отже, ти вчив їх пристойних манер…

– Консультував.

– Бачив цього мага?

– Ні. Коли я прийшов, його вже там не було. Але всі його пам’ятали. Усі наче змовилися його не згадувати і все одно згадували: от, мовляв, скоро він повернеться.

– Ясно… Ти їх навчав етикету, і тебе познайомили з дівчиною?

– Ні. Я сам… Тобто випадково. Їй носили їжу… і якось я підкупив кухарчука.

– Відважний кухарчук, – уголос подумав Стократ.

– Просто дурний. І жадібний.

– Згоден. Далі?

– Далі я побачив Світ. Як вона сидить одна в замкненій кімнаті. У неї там були книжки… Вона все прочитала по кілька разів. П’яльця, різне шитво…

– Просто в’язниця, – тихо сказала дівчина.

– Ясно. – Стократ погойдався вперед-назад. – І між вами виникла сердечна дружба.

– Та ні! Я не міг до неї потрапити! Просто приходив у той закуток двору, де вона могла бачити… З вікна…

– І кухарчук, сподіваюсь, не попався.

– Так. Тобто ні, не попався. Я йому платив, щоб хоч іноді заглядати… На кілька хвилин…

– Так-так-так, – Стократ примружився. – Світ, за час, що ти сиділа під замком – скільки разів ти бачила батька?

– Ніскільки, – вона опустила очі.

– Ти казала, він начебто тебе любив?

– Начебто… А потім злякався. Того, що на мені… оцього. Сховав, прийняв геть з очей… Думаю, він дуже чекав чаклуна – щоб мене, нарешті, віддати.

– Зрозуміло. – Стократ подивився на високу, досить білу готельну стелю. – Така магія – не для володарів.

– Так, – дівчина глибоко зітхнула. – Мабуть, батько… володар усе-таки додумався за ці роки. До того, про що ти спитав одразу.

– Що я спитав?

– Що буде, коли я вмру. – Дівчина подивилася йому у вічі. – Увесь світ помре разом зі мною.

У кімнаті запала тиша. Чутно було, як важко дихає Правила Пристойності на ліжку.

– Але в тебе на спині не тільки ці опіки, – сказав Стократ.

– Так. Коли мені виповнилося сімнадцять, він знову…

Вона провела долонею повз лице, неначе відсовуючи завіску.

Стократ помітив цей жест. Скоріше за все, так вона боролася зі своїми страхами – дівчині, що несе на тілі живу карту Населеного Світу, часом має бути дуже страшно на самоті.

– Він був зі мною дуже ласкавий… Дав вина… У мене потім дуже голова крутилася.

– Він тебе напоїв і розпанахав тобі спину. Ліва лопатка, Лисе Узгір’я.

– Так, – вона нервово повторила свій жест. – Крові було… багато.

– І почалася різанина на Лисім Узгір’ї, – крізь зуби пробурмотів Стократ.

Він заплющив очі; тисячу років жили поряд два роди. І раптом піднялися в ножі. Родина на родину, село на село; не було іншого пояснення, крім уродженої люті горян. Тисячу років, мовляв, жевріла під сподом ця лють – і раптом прокинулась у всіх разом, від дитини до старого…

– Навіщо він це зробив, Світ?

Дівчина мовчала.

– Ти ж думала про це, – сказав Стократ. – У тебе був час подумати. Навіщо він це зробив?

– А чому ви мене не питаєте, пане? – раптом подав голос Правила Пристойності. – Я ж у той час уже був у замку! Я теж можу…

Стократ підняв брову. Поранений замовк і опустився на подушки.

– Лисе Узгір’я від нас далеко, – тихо сказала дівчина. – Батько хотів… повторити цей… досвід. Він хотів утвердити… свою владу над світом. Це ж страшна, величезна влада…

Так, подумав Стократ.

– А хто зашив? – він подивився на дівчину. – Рана зашита.

– Та він же й зашив, – вона говорила так тихо, що знову довелося читати по губах. – Коли побачив, що… ну, вона…

Стократ сів поруч з нею на край ліжка й обійняв за плечі. Правила Пристойності, зрозуміло, всю дорогу боявся до неї торкнутися. До неї довгі роки ніхто не торкався – якщо не брати до уваги володаря Грана з ножем і вугіллям, та ще ґвалтівників на узліссі. Стократ обійняв її, не домагаючись, нічого не бажаючи натомість, і вона моментально це відчула.

І через мить перестала відсторонятися.

Правила Пристойності на ліжку роззявив рота. Потім закрив. Потім ображено відвернувся.

– Світ, у ті дні хтось був поруч з тобою? Яка-небудь доглядальниця, нянька… сліпа баба?

– Н-ні. Він боявся, що люди довідаються.

– І він знову тебе замкнув?

– Т-так. Мене замкнули в іншій кімнаті, без вікон. Їжу почали подавати крізь віконце… Ну, спина загоїлася, звісно.

Стократ обійняв її міцніше. Власне, це єдина розрада, яку вона могла прийняти і якої потребувала; шкіра на спині загоїлась, залишивши шрам. Кривава різанина припинилася, коли по обидва боки полягли найкращі, найсильніші, любимі сини й чоловіки, щасливі батьки. Але миру на Лисім Узгір’ї немає й більше бути не може…

Стократ поморщився. Важлива думка крутилася навколо голови, як муха.

– А потім? – він подивився на чоловіка поверх дівочої маківки. – Дан, ти можеш, будь ласкавий, розповісти?

Правила Пристойності дуже зрадів ввічливому ставленню:

– Потім володар Вивір прислав листа. Не знаю, що він написав, однак Гран замкнувся у себе й… Чорний став од злості. А ввечері…

– А ввечері, – дівчина підняла лице й подивилася знизу вгору. Трав’яний відвар уже діяв на повну силу, на щоках у неї проступив рум’янець. – Батько… Тобто володар Гран тоді сам напився. Він був дуже п’яний, дуже. Я його таким не бачила.

Сам прийшов до мене. Приніс жаровню. Розрепетувався, що спалить Виворіт, випалить усе паскудне гніздо… Я виривалась, але ж він сильніший. Він пообіцяв мені підсмажити п’яти, став кричати, що скалічить мене…

– Як же ви втекли? – уривчасто запитав Стократ.

– Що?

– Судячи з того, що ти розповідаєш, ви ніяк не могли втекти.

– А от могли! – Правила Пристойності насилу сів. – Володар одержав листа, що чаклун приїде по Світ, щойно почнуться перші приморозки.

– Так.

– А я про це довідався, – знову заговорив Правила Пристойності. – Я на той час подружився з економкою, став своїм у мажордома, пив пиво з комендантом, а слуги мені доповідали ледь чи не щодня… Я довідався про листа. А тут до володаря з’явилися з присягою у вірності… з людей-погорільців Вивороту. Я розписав протокол прийому – це моя робота, так? І от я розписав так, що три години всі були зайняті у великий залі – всі, з дітьми й домочадцями, спеціальний слуга стояв з пісочним годинником… А я в цей час привів коней і бричку. Ключі вкрав заздалегідь…

Стократ слухав. Те, що розповідав зараз невмійко з ніжними руками, різко міняло його уявлення про цю людину.

– Тоді чому вас не наздогнали?

Він запитав – й одразу відповів уголос:

– Розлив Світлої!

Правила Пристойності втягнув голову в плечі.

– Ми тільки трошки порізали шкіру, – сказала Світ, дивлячись на нього, ніби заспокоюючи. – Переправилися з кіньми, і…

Стократ уявив собі, як це було. «Ми порізали», так.

Він міцніше обійняв дівчину, і вона не тільки не відхилилася, але й, здається, пригорнулася до нього тісніше. Двох утікачів легко ловити в спокійному сонному краю, але після метушні з повінню, коли мешканці подалися на всі боки, геть од вируючих піною берегів…

– Це дуже погана історія, – сказав він уголос. – Дуже, дуже негарна.

Світ притислася до нього – тепер уже точно пригорнулася. Шукаючи захисту.

– Ти нам допоможеш? Ти ж можеш нам допомогти?

Він дуже обережно відсторонився. Подивився їй у вічі:

– Розкажи мені про цього мага. Крім того, що він високий і сивий. Що він уміє робити?

Вона кліпнула.

– Ну… він начебто розумів усі мови й читав по губах. Знав усі трави і їхнє значення. І ще нібито вмів літати без крил…

– Нібито – чи вмів?

– Я не знаю… Мабуть, брехня. І ще він нібито вбивав лиходіїв чарівним клинком. Забирав їхні душі.

– І потім пересаджував у дерева й тварин, – підхопив Правила Пристойності. – Там у них одна береза у дворі, казали, що в ній сидить душа вбивці й щороку, у річницю вбивства, – плаче. Я сам бачив: стоїть собі дерево, дощу нема, і отакенні краплі котяться листям…

Стократ удруге за цей ранок відчув дивний холод.

– А як же його звати? Цього чаклуна?

– Стократ. Це прізвисько, а не ім’я… Звати його Стократ.

* * *

Двоє змучених подорожніх спали на готельному ліжку. Вони заснули одночасно й одразу – так падає, втомившись кружляти, дитяча дзиґа.

Босі п’яти Світ визирали з-під вовняної ковдри. Стократ зупинився поруч; дивно, але ніколи раніше жодна жива істота не викликала в нього такого бажання обійняти. Захистити. Втішити. Наче вона була найтендітнішим паростком найкоштовнішого на світі дерева. Або єдиною дитиною самого Стократа. Дивно, досі йому було плювати на дітей.

Він укрив її ноги плащем, зачинив віконниці й зійшов униз.

Заплатив хазяйці наперед. Товста й весела, Хазяйка-Роз намагалася всіляко прислужитися; років їй було під п’ятдесят, вона погладшала й побрезкла, однак показних чоловіків будь-якого віку зустрічала, мов рідних.

Він сказав хазяйці кілька приємних слів. Провідав коней на стайні. Домовився з конюхом про сідла. Вийшов за частокіл і заглибився в ліс.

«Хто він – той, що назвався моїм прізвиськом? Навіщо йому дівчина? Навіщо дивовижне – й безглузде! – чаклунство?»

Жива карта. Чудова ідея для великої війни, якщо збираєшся знищити противника, а не просто завоювати. Тінь-карта; за давнім повір’ям, наступити на тінь – значить нашкодити людині… Але воювати з цілим світом? Кому це потрібно?

І головне – навіщо надівати таку карту на смертного? Що станеться зі світом, коли Світ умре?

«Хто вигадав їй ім’я?», – стурбовано подумав Стократ. І знов невловима думка, наче муха, пройшлася навколо голови, не наближаючись, не віддаляючись. Світ – населений усесвіт. Де панує мир.

Він дійшов до струмка, що біжить до Світлої, сів біля води й вийняв з піхов короткого меча.

Лезо тьмяно світилось, і по ньому блукали тіні. Усі п’ять були тут – туманні постаті з жовтими млинцями облич: вони, ймовірно, сварилися, беззвучно роззявляючи роти, намагаючись зрозуміти, що за посмертя таке, і хто винен, і чому так тісно.

Під поглядом Стократа їхній рух сповільнився. Припинився зовсім. П’ять розбійницьких душ завмерли, намагаючись звідти, зі сталевого леза, роздивитися свого ката.

Троє були геть гнилі, Стократ не став до них навіть придивлятися. Четвертий, у минулому торговець, виявився дивовижним невдахою і, мабуть, для нього можна було знайти пом’якшувальні обставини. П’ятий, найстарший, щиро каявся – а загублених життів на його совісті було сім штук.

Стократ подумав. Підвівся, обійшов навколо дерева, примірявся й увігнав лезо в щілину – майже до половини. Випустив п’ятого зі словами:

– Тягнися вгору.

Душа беззвучно пішла в живий стовбур.

Стократ знайшов мурашник. Поклав меча впоперек мурашиної стежки.

– Працюйте.

Три гнилі душі зіскочили на мурах і зразу ж влилися в загальний стрій.

Стократ підкинув меча й піймав за руків’я. Четверта душа балансувала всередині, розчепіривши руки, намагаючись утриматися.

– Тікай.

Він опустив лезо у воду струмка. Клинок мигнув і згас – порожній, не відрізниш од звичайного сталевого леза.

Стократ ще трохи постояв на березі, дивлячись на воду, слухаючи її голос. Трохи позаздрив розбійникові-невдасі: нарешті і йому пощастило. Струмок довговічніший за дуба і значно веселіший за мураху. «Коли мені все набридне, – подумав Стократ, – піду в струмок, стану бистрою водою…»

Але спершу треба сховати Світ од гонитви. Сховати… І тоді відповісти на головне запитання: що станеться зі світом, коли Світ умре?

Треба відпочити. Усім. Хоч би годину.

Він ліг на мох під деревом і заплющив очі.

І прокинувся, коли знов почався дощ.

* * *

Плащ залишився в таверні. Крони не захищали від дощу – за ніч промокли наскрізь. Ковзаючи в траві, іноді обтрушуючись, мов пес, Стократ повернувся в «Чорне вухо».

Коло самих воріт раптом зупинився, попри зливу. Ворота, зранку ще темні, розбухлі, тепер світліли новим деревом.

Що це, Хазяйка-Роз поміняла ворота?

Хвіртка відчинилася без скрипу. Він зайшов у двір, відчуваючи, як піднімається зсередини зимний холод.

Двір теж змінився. Зник другий сарай. Помінялися місцями конов’язь і дровітня. Та все це було неважливо, бо сама Хазяйка-Роз стояла на порозі – квітуча струнка жінка ледь за тридцять, з трояндою у волоссі, зі жвавим інтересом у безневинних синіх оченятах.

– Пане, та ви ж промокли! Скоріше до вогню, скоріше, Роз дасть вам зігрітися!

Стократ стояв, як укопаний.

– Пане, заходьте! – Роз розчинила перед ним двері. – Довга дорога? Де ваш кінь? Чи ви, бачу, пішки так і простували, мабуть, од «Сірої шапки»?

– Так, – сказав Стократ.

Ледве волочачи ноги, він зайшов у таверну. Тепер, коли він побачив Роз, його не могли здивувати ніякі зміни. Таверну вибудували, схоже, всього кілька років тому, вона здавалася просторішою і світлішою, ніж він пам’ятав, і гостей тут було набагато більше, ніж він звик.

Він сів за найближчий столик. На щастя, і клинок і гаманець були при ньому. Він попросив підігрітого вина.

– Скажи, мила хазяйко, а двоє подорожніх… чоловік і дівчина, молоді, давно тут проїжджали?

– Молодята з Прип’яток? – зраділа Роз. – З ними ще матінка і двоє слуг. Тиждень тому зупинялися, потім далі поїхали. Ці?

– Дякую, – сказав Стократ.

Кімната, де він залишив Світ та її супутника, була зайнята.

Хазяйка запропонувала йому закамарок під сходами.

Грубний комин пашів теплом. Він лежав на вузькому ліжку, дивлячись на віддзеркалення своїх очей у чистому клинку. І намагався зрозуміти, що сталося.

Ці двоє залишилися самі. За ними женуться. Володар Гран надто добре знає ціну Світ. Їх неминуче зловлять, через розлив Світлої цю мить вдалося тільки відкласти, але не скасувати.

Та й де ж їм дітися? Правила Пристойності не пристосований ні до роботи, ні до бою, ні до подорожі. Світ, що багато років просиділа в чотирьох стінах, утомлюється навіть від короткої прогулянки. Наступна зграя розбійників виявиться на їхньому шляху останньою…

Але це буде ще нескоро. Скільки років має минути? Двадцять? Вісімнадцять? Менше?

Він чекав світанку, боячись заснути. Потім задрімав і прокинувся від жаху: скільки років минуло цього разу, і в який бік – чи це минуле, чи майбутнє?

Усе залишалось, як і раніше. Остигала груба. Хазяйка-Роз устала рано й тихо поралася на кухні.

Щойно стало світати, він пішов у ліс. Відшукав місце, де прокинувся вчора. Уважно оглянув усе навколо, впізнав деякі дерева; могутній дуб був молодший майже на двадцять років, замість розсипу маленьких ялинок росла одна велетенська ялина, і тільки ясен біля самого струмка був той самий, колишній. Його ріденьке листя пропускало світло на радість густому підліску.

Стократ зірвав з ясена листок. Потім розвів вогонь і обережно, краєчком, підніс листок до полум’я. Листок загорівся, як папір, і крізь жилки й зелений м’якуш проступили слова, написані чужою мовою. Стократ придивився б і розібрав напис – але він зник перш, ніж він зміг його розгадати.

Вогонь обпалив йому пальці. Він випустив догораючий листок, і той розсипався попелом.

– Вресень, – прошепотів Стократ.

Дерева-вресені прийшли з далекого краю на розореному війною сході. Про ті ліси багато й охоче брехали в тавернах: розповідали, що ліси породжують чудовиськ. Одні харчуються плоттю, другі витягують сіль з води й ґрунту, треті говорять голосами померлих. Розписувати чудовиськ веселіше, ніж розповідати правду про вресень: дерево, яке грається з часом, як вітер з осіннім листком.

Стократ чув про людей, які засинали в лісі й прокидалися, неушкоджені, через сто років. Та жодного разу він не чув про людину, що прокинулася за двадцять років до того, як заснула…

Він стояв перед деревом, стискаючи кулаки, готовий іти в таверну по сокиру. Ясен безневинно шелестів листям: я просто дерево, сліпе й глухе, що не знає чаклунства. Я простодушний ясен у темному ялиновому лісі, перевір це, ляж піді мною й засни знову…

Однак Стократ не став спокушати долю.

Він з’їв шматок м’яса з рожна, подякував господині й пішки вирушив через ліс – до «Сірої шапки».

* * *

Він бродив по цій землі ще підлітком. Багато років тому зброяр, на порозі смерті від старечої немочі, з’явився до притулка, оглянув більмастими очима зграйку насторожених сиріт і віддав худому підліткові зачохлений клинок.

Не сказав ні слова.