– Я не знаю всього, – вона була явно чимось стурбована. – Але… Добре, припустімо, очевидці були не особливо балакучі і не розповідали цієї історії іншим, і не переказували, придумуючи від себе, і збирачі знань з Високої Школи не записували її на папері й не передавали в архів… Твоя правда, всяке буває, історії втрачаються, але ми не про те говоримо…

Вона подивилася крізь багаття тривожно й вимогливо.

– Може, дівчинці пошити міцну сорочку? Надівати на неї кольчугу з легкої й міцної сталі, щоб ані гострий камінь, ані сучок…

– Восьмирічну дівчинку вбрати в кольчугу?

Стара закусила темну суху губу.

– Вона росте… Кольчуга не допоможе. Коли сама вона і всі навколо довідаються про неї правду…

– Оцього я й боюся, – сказав Стократ. – І кажу собі: краще я триматиму її під замком, ніж триматимуть інші, розважливі чи жорстокі, чи дурні, чи всі одразу. Краще я огортатиму її ватою, ніж володар Гран почне її палити й колоти, щоб порахуватися з сусідами.

– Краще? – тихо запитала стара.

Стократ стис кулаки.

– А що робити? Ну що?!

І вони знов замовкли й мовчали дуже довго.

– Світ мерехтить, наче сонце на поверхні води, – сказала стара. – Струменіє, мов туман чи хиткий пісок. Раніше мені здавалося, що, осягаючи світ, усвідомлюючи закони й протиріччя, люди здатні зробити наше буття зрозумілим. Щільним, як тканина, твердим, як камінь. Певним, як зріз дерева. Тепер я в цьому не певна. Час витікає крізь пальці, життя закінчується… і закінчиться раніше, ніж Населений Світ.

– Тебе це радує?

– Лякає. Я збиралася після смерті проростати травою, струменіти водою, вити гнізда на гілках – я збиралася залишитися в Світі. І що тепер?

– Наш світ, може, й не найкращий, – сказав Стократ. – Але в ньому є… речі, які не повинні зникнути безслідно.

Стара мовчала й дивилася уважно.

– Це сталося за рік до того, як я вперше зустрів Світ і заснув під вресенем, – сказав Стократ. – Уже відгоріли пожежі в Лісовому Краю, але Виворіт був ще цілий… Світ ішов вісімнадцятий рік, вона жила під замком, але я не знав про це й тривожився про геть інші речі… Слухай.

Розділ третій
Мова

– Тепер покажіть, чого навчилися. Хто впорається найкраще, навчатиму далі, а іншим – до побачення. Йдіть сюди, перед усіма відкрито ганьбіться або хваліться, за заслуги й честь!

– Ага, за заслуги, – пробурмотів під ніс сумний Хвощ. – Ох, відчуваю, влаштує мені мати навчання…

Джміль мовчки вийшов на широкий поміст, з якого зазвичай повідомляли новини, а тепер тут було поставлено стола – широку дошку на двох діжках, у яку в’їлися плями від пивних і винних денець. Вервечкою підтяглися й стали коло стола шестеро хлопців од дванадцяти до шістнадцяти, котрі провчилися хто рік, хто півтора. Джміль найменше за всіх – вісім місяців.

– Готові? – учитель підвищив голос.

– Майстре, я язика обпік, – тихо сказав Пундик. – І ніс у мене шмаркатий. Нюх пропав.

– Іди. Навіщо ти мені зі шмаркатим носом.

– Майстре, я просто язика обпік…

– Ану, тихо всі!

Юрба, що оточувала поміст, притихла. Тут були друзі й родичі учнів, брати й сестри, сусіди й приятелі. Окремо, на винесеному з трактиру кріслі, сидів Очі-й-Вуха – особистий князівський радник. Він був літній і худорлявий, прізвисько приросло до нього намертво, і справжнього імені ніхто не пам’ятав.

Джмелевих матері й батька не було, зрозуміло, коло помосту. Там, далеко на перевалі, вони не можуть покинути трактир; Джміль зіщулився. Батько відпустив його вчитися з єдиною умовою: стати майстром, зробитися шанованою людиною в Макусі. Ремесло мовознавця батько не цінував, а от становище в суспільстві – дуже.

Усі ці вісім місяців Джміль не думав ні про що, крім навчання. Не гуляв на жодному сільському святі. Ні разу не просився додому, провідати рідних. Тіна, дочка хазяїна таверни, де Джмелеві дозволили жити, говорила: цей хлопець осягає мовознавство, як наречений наречену в першу шлюбну ніч. Джміль не міг судити щодо нареченої: він ще ні з ким не цілувався. Він учився, наче плив у стрімкій воді, боячись зупинитися, і ось доплив до випробування…

Аби не підвів язик.

На столі стояли рядком прості керамічні глечики з вузькими шийками. Учитель поманив пальцем високого Лопуха, найстаршого з учнів, уже дорослого:

– Який?

Вибирати не було й з чого – глечики, здавалось, були однакові, хіба що чистили їх у різний час і з різною ретельністю. Лопух тицьнув на той, що був з тріснутою ручкою. Майстер хлюпнув у склянку густої рідини гарбузового кольору.

– Куштуй.

Лопух глибоко зітхнув. Узяв склянку тремтячою рукою, підніс до губ, понюхав, роздимаючи ніздрі. Змочив рота; весь майдан затих.

Лопух ковтнув сміливіше. Роздмухуючи щоки, поганяв рідину в роті. На обличчі його було написане таке зусилля, ніби хлопець тягнув з болота вгрузлого по вуха віслюка.

– Ну? – майстер вирішив, що часу минуло досить.

– Рухається, – приречено сказав Лопух.

– Хто рухається?

– Можна ще покуштувати?

Майстер долив йому рідини з тієї самої посудини, хлопець набрав повний рот і так застиг. Дівчина, яка вважала себе Лопуховою нареченою, пробилася до самого помосту й дивилася знизу вгору благальними очима.

Нарешті, Лопух шумно ковтнув.

– Ну? – рівним голосом повторив майстер.

– Іде, – пробелькотів хлопець, облизуючи губи. – Він іде. Крокує.

– Майже два роки тебе вчу, – сказав майстер з жалем. – Марна справа.

– Ні, майстре, я зрозумів – іде…

– Ідіот! Сенс послання – «Дорогу здолає той, хто зробить перший крок»! Йди, Лопуше, додому, не ганьби мене перед людьми!

Дівчина-наречена затулила долонями лице. Лопух переступив з ноги на ногу, ніби це так важливо – з правої чи з лівої робити перший крок – і пішов назад, униз, з учнів мовознавця в наймити чи в лісоруби.

– Розуміти – річ важка, – майстер підвищив голос. – І не кожному це дано! Я казав і кажу: якщо таланту немає – дарма тільки мучитиметься й ганьбитиметься!

Усім своїм виглядом підтверджуючи жорстокі слова, Лопух нарешті зійшов з помосту. Джмелеві було його шкода – проте всі наперед знали, що Лопух не пройде випробування. Був він ледачий і до науки не здатний.

Майстер обернувся до наступного учня. Довготелесий світловолосий Латок довго вибирав посудину, щось бурмотів, затуляв долонею то праве око, то ліве. Нарешті тицьнув пальцем у глечик з самого краю стола. Майстер налив йому прозорої, мов джерельна вода, рідини.

Латок сьорбнув. Ще раз. Помовчав. Тупо всміхнувся:

– Нічого не зрозумів.

– Іди, – сухо сказав майстер, і Латок пішов, убгавши голову в плечі. Він був дивний хлопець: іноді на нього находило просвітлення, і він міг прочитати за смаком найскладніше послання. Але як щось упускав з самого початку – зразу здавався. От як тепер.

Джміль провів його очима. Потім подивився на решту глечиків. Що всередині? У напої, який дістався Лопухові, був вислів про дороги. Колір – гарбузовий, скоріше за все від квітки волосяниці, інгредієнта, що означає «зусилля», «подолання». А от повністю прозорий напій Латка, найімовірніше, містив заперечення, тому що частка «не» здебільшого відбиває колір рідини…

– Оце так ви їх вчите, – голосно сказала жінка в юрбі, і Джміль здригнувся. – Йолопами виставляєте, все вам не так. Навмисно, чи що?

Учитель, не зважаючи на крики з юрби, кивнув Пундикові:

– Вибирай.

Той вибрав швидко. Шморгнув носом, скрушно покивав головою, розглядаючи блідо-зелений уміст склянки:

– Учителю, я, напевно, і не зрозумію нічого. Язика обпік, нюх утратив…

Не такий безнадійний, як Лопух, і не такий легкодухий, як Латок, Пундик прийшов сюди, щоб учитися далі. Його голосіння були фальшиві. Він грав на публіку, заздалегідь готуючись сказати: я міг би в сто разів краще, та от язик… Він зробив усе, як учили: і долонею провів над склянкою, і принюхався справа наліво, а не навпаки, і рідини торкнувся спершу кінчиком язика, потім узяв на губи, і аж потім набрав повний рот.

– Дерево не бігає, а стоїть, – сказав упевнено.

– Яке дерево?

– Ялина… Чи ясен. Ясен стоїть і не тікає.

– Спробуй ще раз, – утомлено велів учитель.

Пундик напружився:

– Це через те, що я запаху не чую…

Він чхнув, щоб усі бачили, який він застуджений, і знову сьорбнув зі склянки. Зморщив лице, як від кислого:

– Ясен… перебуває неподалік.

– Наче й немає в тебе ні чуття, ні смаку, – учитель хмурнів на очах. – Сказано: ясен – не заєць, від сокири не втече! Що ти мені верзеш, я ж на тебе сподівався!

– Це через те, що я…

– Тихо! Постій поки що… Ви двоє, вибирайте!

Дванадцятирічні близнюки Окра й Бик якийсь час були улюбленцями вчителя – язики вони мали на диво чутливі. Щоправда, в останні місяці майстер охолов до них, бо хлопці ухилялися від нудного й важкого навчання, як могли. Тепер, порушуючи правила, учитель налив їм у дві склянки з однієї сулії. Рідина була прозора.

– Собака, – перший сказав Окра.

– Собака, – луною відгукнувся Бик.

– Що – собака? – у майстра роздималися ніздрі.

– Не клич собаку, покусає, – без тіні сумніву випалив Окра.

– Не клич чужого собаку, – приспів Бик. – Покусає до крові!

– Брехати ви майстри, – учитель оглянув обох зі зневагою. – У посланні сказано: «Не називай собаку вівцею, а свиню коровою». Ідіть додому, обидва, бачити вас не можу… Ти! – він обернувся до Джміля так різко, що той підстрибнув. – Будеш пробувати, ще й далі мене ганьбити? Чи зразу підеш додому?

Юрба навколо шуміла дедалі впевненіше:

– Діти в чому винні? Що ти за вчитель такий! Боїшся, що учень заткне тебе за пояс? Тому й не вчиш? Ціну собі набиваєш? Негарно!

Багато хто, піднімаючи голос, навмисне повертався до крісла, де безпристрасно сидів Очі-й-Вуха: подивися, мовляв, донеси до князя, що за неподобство чинить тут майстер-мовознавець. Шум, у якому щораз ясніше проступала злість, добряче заважав Джмілеві, коли він узяв у тремтячі руки склянку з криваво-червоною рідиною.

Перше – запах. Нехай заповнить тебе зсередини. Ти все одно нічого не зрозумієш, зате настроїшся на потрібний лад… Ніколи не кажи, на що схожий запах. Не порівнюй ні з їжею, ні з квіткою, ні з глиною, ні з вигрібною ямою. Відпусти свій розум. Просто відчуй.