Яке синє небо. Здавалося, неможливо на нього надивитись, а от диви – набридло. Висока біла хвиля… і болить спина, і таке відчуття, що старієш з космічною швидкістю. Доводиться нагадувати собі, що попереду довгий шлях, не можна розкисати, ще чимало треба зробити.

Максим підібрав червоний рушник з білого піску. Обвів поглядом пляж – той тягся на багато кілометрів, порожній, гладенький, зграї дрібних пташок накочувалися й відкочувалися услід за хвилею, їхні ноги дріботіли так швидко, наче птахи ганяли на велосипедах. Ані людини на узбережжі, а над прибоєм бризки, і обрій губиться в тумані.

Максим накинув рушник на плечі. По кісточки грузнучи в піску, покрокував до вежки з каміння й вапняку, метрів за п’ятдесят од лінії прибою. Озирнувся, ще раз окинув оком берег і обрій. Пеліканів стало більше, вони здавалися пернатим островом на воді. Прийти сюди ввечері, подивитися на захід сонця?

Клацнув магнітний замок. Максим пригнувся й зайшов у слабко освітлений тамбур. Зачинив двері.

У тамбурі було тепло й волого, і непритомно-тихо. Колись тут співали птахи, але потім їх вимкнули. Максим обтрусив ноги, щоб не розносити пісок. Обгорнув мокрі плавки рушником.

– Промінь, доступ у житловий сектор.

Звук-підтвердження.

Побігли нагору сходи-транспортер. Притримуючи рушник, він став босими ногами на сходинку. Клацнули за спиною двері тамбура. Подув у лице вітер з тонким, знайомим з юності, рідним запахом. Ліфтова шахта зараз закінчиться, і відкриється чудовий краєвид – ще секунда…

Ось вона, вежа. Три напівкруглі пелюстки, обплутані транспортними нитками, немов гірляндою. Вогники зовнішніх ліфтів і транспортерів. Геніальна будова прикрасила б будь-який мегаполіс: у її силуеті – політ, імпульс, це наш «Промінь» у пориві до мети…

Перед його лицем з’явилося об’ємне зображення:

– Максиме, в лікарню. Негайно.

– Що сталося?!

– Твоя дочка.

Екран погас.

* * *

– Я не розумію, навіщо мені жити, – сказала п’ятнадцятирічна дівчинка. – Поясни, якщо можеш. У чому сенс?

Йому хотілося її обняти, взяти на руки й не випускати багато годин. Він відчував її біль у багато разів сильніше за власний. Йому хотілося бити її, трясти за плечі, ляскати по щоках, – за це її прокляте, безвольне «навіщо». Ліза сиділа в терапевтичному кріслі, утикана інжекторами, зі странгуляційною борозенкою на шиї. Посилювач звуку, закріплений на горлі, допомагав їй говорити.

– У тебе є не просто сенс життя, – він говорив, наче йшов у магнітних черевиках, опираючись на кожне слово. – У тебе є завдання, мета. Як у солдата, як у пілота. Ти сьогодні зрадила нас усіх… спробувала зрадити.

– Я не хочу бути солдатом чи пілотом. Я не записувалася до вас в екіпаж.

Вона насилу говорила, але очі дивилися шалено, прямо Максимові в зіниці. Це не була примха, і не була гра. Максим і раніше знав, що його дочка вперта, але тепер внутрішня сила, сліпа лють цієї дівчинки з синцями на шиї налякали його до мокрих штанів.

– Ніхто з нас не вибирав батьків, – сказав він м’яко. – Ну вибач, що ми з мамою народили тебе на борту «Променя», де твоє життя підпорядковане великій місії. І в тебе є друзі, безпека, особистий простір, турбота, навчання, гра. Океан, ліс, гори…

– Це фальшивка, – сказала Ліза. – Проклинаю вас разом з вашим «Променем».

І, замружившись, відкинулася на спинку крісла.

* * *

– Це була наша головна робота, кванти, і ми її провалили.

«Кванти» – вони стали так себе називати ще перед стартом. Кванти одного Променя. Слово виявилося живучим.

Тепер вони сиділи на краю кручі над річкою, сонце схилялося до верхівок лісу на тому березі. Пахло хвоєю, дув легкий вітер. Зір, нюх, дотик і слух переконували людей, що вони бачать захід сонця, що в сутінках піднімається туман, і скоро стане прохолодно.

Усі пам’ятали, що немає ні річки, ні кручі. А якщо й будуть, то не скоро.

– Ми провалили, – з натиском повторила Марія. – Виростити й виховати дітей, щоб вони були кращі за нас! Сильніші, розумніші, стабільніші! Щоб вони могли втримати цивілізацію, збагатити й передати далі!

– Пафос оф, – пробурмотіла Аніта. – Важілець униз.

Стало тихо, у траві верещав цвіркун. Марія опустила голову, Максим дотягся й стис її руку. Несправедливо й неправда: йдеться не про пафос. Людина переживає професійну катастрофу, можна й поспівчувати.

– Заспокоймося, – сказав Андрій. – Дівчинка психонула – і сформулювала те, що турбує їх усіх. Вони звинувачують нас, розумієте? П’ятсот років тому людина могла прожити все життя в маленькому селі, бути частиною крихітного соціуму й нікого не питати про сенс життя. Але ми ж з народження закладали в їхні голови, що кожний з них особистість, і що за ними – людство, величезні можливості, розмаїття, рівність, сотні мільйонів співрозмовників… Природно, їм здається, що ми замкнули їх на «Промені», і визначили їхнє життя насильно, до їхнього народження. П’ятсот років тому це було б природно. Але ж вони, за задумом – люди майбутнього…

Сонце наполовину потонуло в соснах. Те, що було тут замість сонця. Візуальний ефект.

– Тоді вони мають рацію, – сказав Максим, і обличчя всіх, хто зібрався цього вечора на пагорбі, повернулися до нього.

Цвіркун замовк.

ДЕНИС

– Двадцять років тому двісті людей – сто подружніх пар, ретельно дібраних, твердо мотивованих, вирушили в подорож на космічному кораблі «Промінь».

Денис метався між сном і явою, і те, що він бачив зараз, належало, напевно, до сну: космічний корабель у чорній порожнечі, схожий на технометелика з чотирма крильми. На гладеньких поверхнях відбивалося світло зірок. Сон був би прекрасний, якби в нього не вплітався колючим дротом голос дядька Роберта:

– Після старту на кораблі народилося друге покоління, ще триста дві людини. Цим людям належить дати життя третьому поколінню, виховати й передати цінності в повному обсязі.

Денис побачив простір, затягнутий серпанком. У тумані здіймалася вежа: три напівкруглі пелюстки, спрямовані вгору.

– Житловий відсік влаштований таким чином, щоб зберігати в мешканців просторові поняття: всередині – зовні. Оболонка всередині оболонки, будинок усередині корабля. Ці люди живуть дружною громадою, всі вони – ретельно дібрані, емоційно стійкі особистості з високим рівнем самосвідомості. Майже всі. Денисе, ти мене чуєш?

До його губів притулили прохолодну склянку – волога, щастя. Денис ковтнув, вода пролилася в горло, потекла там, усередині, заново позначаючи контури тіла. Денис зрозумів, що може рухатися, що він сидить у кріслі, відчуваючи, як вібрують спинка й бильця. Літак?

Картинка змінилася: вежа відсунулася й пропала, потонувши в павутині комунікацій, конструкцій, технічних коридорів, резервуарів і порожнин, фактур і структур – усієї закулісної машинерії, яка дає жменьці людей змогу жити, дихати, спати в безповітряному холодному просторі. Знову виник корабель, тепер з іншого ракурсу. Денис, затамувавши дух, замилувався – навіть тепер. Навіть за таких обставин.

– Це… комп’ютерна симуляція?

– Уяви альтернативну реальність, де у землян є ресурси, щоб відправити корабель у далекий політ, але немає технологій, щоб укласти екіпаж у сплячку.

– Але…

– Ти ж тепер знаєш, що світ улаштований складніше, ніж ти думав?

Так, помислив Денис. Ти пояснив мені – швидко й ефективно.

Зірки розтанули. Космос змінився синім небом. Денис побачив океанський берег: хвилі перекидалися на пісок, гойдалися на вітрі свічки високих пальм.

– Ось рекреаційна зона, – сказав дядько Роберт. – На кораблі їх чотири, вони моделюють природні земні ландшафти… Ні, це не комп’ютерна симуляція. Це справжня солона вода… І справжні люди, Денисе. Це люди.

Омана стислася – космос, корабель, вежа. Втяглася в рамку, перетворилася в пласке зображення на екрані. А під екраном сидів дядько Роберт – у джинсах і светрі, простий, зрозумілий, інфернальний. Лив воду у високу прозору склянку:

– Питай, у тебе мають бути питання.

– Куди вони летять?

– До планети земного типу, з чудовим кліматом, джерелами енергії, флорою і фауною, але без розумного життя. Третє покоління «Променя» колонізує цей чудесний світ. Ще питання?

– З погляду генетики… Жалюгідних двісті людей, як прабатьки майбутнього людства…

– Радий, що ти тямиш. Мені здалося в якийсь момент, що ти розклеївся… Ні, ці люди не дурніші за тебе. У них є заморожена донорська сперма й працює генна інженерія. Не турбуйся за них.

– Я не турбуюсь. Що… я повинен робити?

– Дай їм за тридцять робочих днів сенс життя, і я відпущу тебе додому.

– Що?!

Дядько Роберт простяг склянку – через столик між ними:

– За тридцять днів експерименту на кораблі мине тридцять років. Раз на добу – в їхній реальності раз на рік – ти зможеш чинити вплив на пасажирів: міняти умови, підкидати інформацію, давати нові ввідні. Ти не зможеш прямо втручатися в їхню свідомість.

– Але… хіба… сенс їхнього життя – не сам політ?

– Для першого покоління так. Але народжені на кораблі діти можуть вирішити, що цей сенс їм нав’язали… Бо так воно і є.

Денис мовчав. Дядько Роберт кивнув, підбадьорюючи:

– Там немає нічого складного, штучний інтелект корабля виконає будь-яку примху, але ти повинен правильно розрахувати, які наслідки матиме кожне втручання. Ти можеш сказати пасажирам правду про себе, про експеримент, але це зруйнує їхню картину реальності й доведе їх, і тебе – до краху. Нікому не подобається усвідомлювати себе іграшкою.

– У чому суть експерименту?

– Для тебе? Дуже просто. Якщо ти приведеш до мети двісті колоністів третього покоління, що усвідомлюють сенс життя… Ти вернешся до матері, батька, брата й сестри, які тебе ніжно люблять.

Денис нічого не зміг відповісти – у нього перехопило горло.

– До речі, забув сказати, – дядько Роберт усміхнувся. – У тебе будуть помічники. Завтра ви познайомитеся.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

– …Якщо хтось боїться, краще відразу заткніть вуха. Це дуже, дуже моторошна казка.

Вони присунулися ближче – уся підшефна група, п’ятнадцятеро носів-сопунців, тридцятеро палаючих очей. Відбувалося все в спортзалі, на м’якій підлозі під канатами, що тяглися вгору, під драбинами, конструкціями для повітряної гімнастики. Здавалося, вгорі немає ні неба, ні стелі.

– На одному кораблі був замкнений люк, – Ліза говорила тихо й відчужено. – Його не можна було відкривати нікому. Коли кораблеві давали наказ – хто завгодно, навіть найдоросліший і найголовніший лідер, – корабель відповідав так: «Ніколи, ніколи людина не повинна заходити в той відсік! Я не відкрию люк!»

Тиша. Сопіння.

– А на тому кораблі народився один хлопчик. Він був геній, тому що його батьки спеціально відредагували його геном. Коли йому було п’ять років, він пообіцяв дітям у своїй навчальній групі, що відкриє замкнений люк…

– Дурень! – не витримала Софі.

– Слухай далі. Хлопчик виріс, і став хакером. Він розібрався в первинних кодах корабля, зламав штучний інтелект…

– Ох і дурень! Таки дурень!

– …І коли він підійшов до люка й звелів кораблеві його відімкнути, то люк засичав отак – ш-ш-ш…

Софі затисла долонями вуха. За її прикладом те саме зробили Сашко-Третій і Роджер.

– І люк відчинився. Хлопчик зайшов, і спершу нічого не побачив. Там було темно. Але потім його очі звикли до мороку, і він побачив…

Софі відбігла, щоб точно нічого не чути – але ніяк не могла піти взагалі, розриваючись між страхом і спокусою.

– А там висять мертві люди! Їх повісили за ноги, вниз головою! Він подивився на них, і впізнав своїх сусідів, батьків, їхніх друзів, – увесь екіпаж! Усі люди на кораблі давним-давно вмерли, а ті, хто прикидався людьми – то були комп’ютерні програми!

– Годі! – тонким голосом крикнув Роджер, його трясло. – Не розповідай, дуже страшно!

– Тут і казці кінець, – примирливо сказала Ліза. – А хто слухав – молодець…

– А що з ним сталося потім? – пошепки запитала Йоко. – З цим хлопчиком?

– Він переписав свою пам’ять у пам’ять корабля і дав системі наказ вибухнути. І от весь корабель…

– Не треба! – заблагав Роджер.

– І жили вони довго й щасливо, – Ліза всміхнулася, показуючи зуби.

– Хто жив? – маленький Дмитрик не вмів розуміти іронію. – Кому там було жити, якщо всі вмерли?

– Вони так гралися, – розважливо сказала Йоко. – Потім всі померлі встали й пішли.

Ліза скуйовдила її чорне, блискуче, гладеньке волосся. У глибині душі вона, як і ця дівчинка, вірила, що смерті немає. Можливо, вона є на Землі, де ліси й океани, де водяться кити й живуть мільярди людей. Але тут, на «Промені», ще ніхто не вмирав.

ДЕНИС

Він полежав хвилину, дивлячись у білу стелю. Очі розплющилися легко, хоч іще півгодини тому йому снилося, ніби повіки зрослися й ніколи більше не розплющаться.

Чи не півгодини тому? Скільки часу минуло?

Він пам’ятав далеку сирену, ревіння мотора, розмову в літаку… і все. Дядько Роберт простяг йому склянку з водою… Чи не з водою… І відтоді Денис нічого не пам’ятав. Де ця біла, з синюватим відтінком, стеля… і таблетка пожежної сигналізації в кутку? І світло-бежеві стіни?

Він сів на ліжку. Тіло слухалося. Руки не затерпли, пальці гнулися. Сечовий міхур не протестував. Чи?..

Він схопився, відкинувши ковдру – на ньому був памперс, як на дитині або на неходячому хворому. Денис завив з жаху й огиди. Не знайшов липучок, довго возився, зриваючи з себе цю гидоту, кинувся туди, де в готельному номері була б душова – і вгадав. Заштовхав шматки памперса на дно порожнього відра для сміття, закрив хромованою кришкою…

Роззирнувся, голий і тремтячий. Ванна кімната стандартного готельного номера: не розкішно, не огидно. Душ і ванна, туалет виблискує чистотою, під дзеркалом – електрична зубна щітка, на вішалці – махровий халат. Денис, цокотячи зубами, натяг на себе біле, нове, стерильно-чуже. Халат виявився майже якраз, у кишені знайшлася запечатана міні-упаковка з ватними паличками. Ти ба, як зворушливо.

Хлюпнув у лице холодною водою. Завис над раковиною, дивлячись на своє відображення. Он воно як. Усе реально. Ця кімната реальна.

Босоніж вийшов з ванної. Затамувавши дух, узявся за ручку дверей…

Замкнено. Авжеж. Мишоловка.

Тільки не смикати двері в паніці, не бити ногами. Не давати волі клаустрофобії. Це затишний готельний номер, а не тюремна камера, усе гаразд…

У кімнаті задзвонив телефон, Денис підстрибнув з несподіванки: дзень. Дзень. Дзвінок лунав з письмового стола; Денис ривком висунув шухляду. На дні валялися ножиці, крихітні котушки ниток, голки-шпильки, гребінець, ще якийсь мотлох – і смартфон без марки. Схожий на дешеву копію корейського бренду, із зарядним пристроєм. Телефон вібрував, трясучи стіл, освітлював шухляду зсередини гнилим зеленуватим світлом. На дисплеї висвітилося: «Промінь».

– Вітаю вас, Денисе, – сказав апарат приємним рівним голосом. – Я Промінь, штучний інтелект, ваш віртуальний помічник на час експерименту. Не чи хотіли б ви пройти первинний інструктаж?

– Нічого, що я голий?

– Ви маєте час, щоб ознайомитися з обстановкою й привести себе до ладу. У вашому розпорядженні є все необхідне. Як будете готові – будь ласка, викличте мене.

Відбій. Денис упустив телефон і роззирнувся: світлі стіни, чистий палас, широке ліжко. Несподівано свіже повітря; вікно, прикрите легкими кремовими шторами. Надворі, здається, сонячний день; Денис кинувся до вікна, смикнув штору…

Не вікно – глуха ніша в стіні. Ні дня, ні ночі, тільки лампи денного світла. Денис зціпив зуби. Нехай. Можна уявити, що це готель в аеропорту. Он і картина на столі – літак на злітній смузі. Мамі б сподобалося.

Він акуратно засунув штору. Пройшовся по кімнаті, зупинився перед книжковою шафою. Так, у цій кімнаті була книжкова шафа з відкритими полицями – такого не було в жодному готелі з тих, де Денис побував. Він почав читати корінці: Шопенгауер. Сартр. Вольтер. «Божественна комедія». «Джерело: збірник казок і притч». Арістотель. Декарт. Дідро. І так далі, упереміш і без системи, чотири щільно заставлені полиці.

Денис покрутив у руках томик Сартра й поставив на місце. Висунув нижню шухляду – вона була наповнена коробками настільних ігор: шахи, нарди, ґо. Ще якісь геть екзотичні, прадавні ігри, реконструйовані за археологічними знахідками: манкала, королівська гра Ур, сенет, мехен, «Чотири кулі», «Собаки й шакали»…

З певним побоюванням подивився на шафу для одягу. Судячи з вмісту бібліотеки – що там? Костюми з краватками чи гамівні сорочки? Денис рвучко відчинив дверцята…

Акуратно складений і розвішений одяг – новий, з етикетками. Джинси, футболки, светри; на полиці – туфлі й кросівки. У пакеті білизна, все його розміру.

Він прийняв душ і одягся. Нормальний одяг додав йому впевненості, він перестав почуватися пацієнтом. Викраденим – так. Але людина в штанях немовби відновлює частину втраченої гідності.

Навмисно довго вив’язував шнурки на нових кросівках – тягнув час. Постояв біля фальшивого вікна. Звалився на ліжко, взяв у руки телефон; в адресній книзі знайшовся єдиний запис: «Промінь».

* * *

– Приміщення – триповерховий котедж з територією. Кожному з чотирьох учасників експерименту надано окремий комфортабельний номер. У буфетній кімнаті є все для здорового харчування. У спортзалі ви зможете підтримувати фізичну форму, для вашого відпочинку на території котеджу є відкритий басейн…

– Я хочу вийти з кімнати.

– На жаль, зараз це неможливо. Двері вашої кімнати розблокуються завтра, о восьмій ранку.

– А якщо я до того часу здохну?!

– Стан вашого здоров’я не дає приводу для занепокоєння. У вашому розпорядженні холодильник із запасом продуктів, мікрохвильова піч і чайник. На стіні у ванній кімнаті ви знайдете аптечку з набором медикаментів для першої допомоги.

Денис зазирнув у холодильник: ковбаса, сир, масло, готові бутерброди. Картонки з напівфабрикатами. Як зворушливо. У ванній знайшов аптечку: бинти, вата, пластирі, бактерицидна мазь… Мешканець міг лікувати застуду або порізи, іншого нездужання для нього не передбачалося.

– Зверніть увагу: на третьому поверсі будинку є офісний зал, робоче приміщення для учасників експерименту.

– Де інші учасники? – швидко запитав Денис.

– Проходять інструктаж. Ви побачите їх завтра.

– Що я повинен робити до завтра? Стирчати в кімнаті?!

– У вашому розпорядженні профільна література, яка допоможе вам під час експерименту. Крім того, вам треба набратися сили перед завтрашнім…

Денис натис «відбій».

* * *

Уночі його накрило – він метався на величезному готельному ліжку. Забувався на кілька хвилин, і йому снилося, що він удома, ще в Енську, ще в тій квартирі, де народився й де вчився ходити. Йому снилося, що Коля й Оля трясуть його за плечі, вручають іменинний торт, і мама, зовсім поряд, у сусідній кімнаті, кличе всіх до столу…