Розділ другий
Аудієнція

– Ось, ваша милосте, хлопчисько якийсь проліз у королівський сад. Моя провина, недогледів. Хоча, щоб я осліп, як воно пролізло? Огорожа скрізь ніби ціла…

«Ваша милість» – себто високий старигань, одягнений у чорне. Огледівши його, я подумала, що наша завучка супроти нього – сумирна жінка і взагалі нічогенька…

Той, хто мене впіймав, цупко тримав мої руки за спиною. (Лишенько, так зі мною у житті ніхто не поводився, навіть Зайцева…)

– Пусти!

– Ти ба, ще й сіпається! То його тут залишити, ваша милосте? Чи просто відшмагати на стайні та й відпустити?

Я засмикалася сильніше, проте чоловік так крутонув мені лікті, що довелося змиритися.

– Стривай, я з ним побалакаю, – сказав його «милість» скрипливим, як іржаві завіси, голосом. – Хлопчисько, видно, непростий… Ану, кажи, поганцю, що тобі треба було в королівськім саду?

– Мене запросили… – (Про те, що я дівчинка, лячно було й подумати.) – Мені… дали ключ…

– Що? Ключ від мого саду?

– Ключ… від Королівства…

– Он як? – гачкуватий ніс його «милості» описав у повітрі химерну лінію. – Хто?

(Неон? Криптон? Ксенон? Як же його в греця звати?!)

– Оберон… – зраділа я, згадавши нарешті його ім’я.

Цупкі руки, що тримали мене, трохи ослабли. (Мабуть, Оберона тут знали.)

– Брешеш! – заперечив гачконосий. – Стороже, чи багато яблук він устиг натрусити?

– Непотрібні мені ваші яблука! Я до них не торка… вся. Я з іншого світу – у мене здібності! Оберон мене запросив!

– Схиблений… – знизав плечима сторож і нарешті відпустив пальці. Гачконосий мовчав, утупивши в мене жовті круглі очі.

Я глянула на свої руки. Он які червоні сліди від пальців клятого сторожа – мабуть, будуть синці… Та це ще дрібниці порівняно з батогом, який на мене чекає…

– Я правду кажу… – голос захрип – я стримувалась, щоб не заревти.

Навколо було темно й лунко. Горіли факели, прикріплені на стінах. Висока стеля закіптюжена до чорноти. А де ж поділася наша вчительська? Де полиці з класними журналами, де «наочні матеріали» на стінах?

Якого біса мені потрібно в цьому дурному «Королівстві»?!

– Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона…

– Он як? – скривився гачконосий після довгої неприємної паузи. – Як запитати про тебе, шмаркачу?

– Скажіть, Ліна Лапіна…

«Милість», схоже, поперхнувся. І я теж. Я згадала, що там, на листопадовій дощовій вулиці, Оберон не запитав, як мене звуть! А навіть якби й запитав – то я б не сказала. Незнайомцям свого імені я не видаю.

– Точно схиблений, ваша милосте, – вступився за мене сторож. – Видно ж – не при своєму умі. Давайте я його батогом – для порядку. І нехай собі іде…

– Відведи до каземату, – байдуже сказав його «милість». – Справа, видно, непроста…

* * *

Загалом я тварин люблю. Але ж мишей і щурів… Ох, скільки їх тут було – дуже багато… І поводилися вони украй нахабно…

Я з ногами залізла на дерев’яну лавку, вона хиталася і скрипіла піді мною так, ніби от-от розсиплеться. У казематі не було факела, крізь маленьке віконце ледве проникало світло. Щури снували вздовж стін, і здавалося, підлога ворушиться. А в дальньому темному кутку виднілась купа якогось ганчір’я, від неї тягнувся ланцюг (як ото шнур від телевізора, тільки не до розетки, ясна річ) а до великого кільця в стіні. Ця купа була зовсім нерухома. І вже через півгодини напруженого вглядання навпочіпки та на колінах мені стало абсолютно зрозуміло – це зотлілий труп якогось в’язня!

Нічогенькі діла творяться у цьому Королівстві…

«Хочу додому!» – подумки благала я Господа. Нехай хоч і у кабінет директора – «на килим»! Хоч до сварки з мамою… Хай галасують Петрик із Дмитриком, хай вітчим буцімто вмовляє маму бути зі мною лагідною, а насправді ще більше її налаштовує. Навіть якщо мене запхають до інтернату для малолітніх злочинців – нехай! Гірше, ніж у цьому підземеллі, мабуть, не буде…

Я пошепки вже обіцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою… І раптом заскрипіли двері. Від цього скрипу в мене аж у животі похололо й нестерпно захотілося в туалет.

На брудну підлогу впала смуга світла. Щури ліниво розлізлися по норах – так собі, для годиться. Деякі навіть повністю не сховалися: було видно, як із щілин визирають гострі вусаті морди.

– Виходь, – сказав хтось іззовні.

Окрім одягненого в чорне («його милості»), біля входу в темницю стояли двоє стражників у коротких малинових штанях, а поверх них – смугасті каптани (чи камзоли). У них були такі злющі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.

– Можна… у туалет?

– Що?

– Ваша милосте… – з відчаю проскиглила я, – можна мені в туалет?

Я не сподівалася на відповідь, однак процесія («милість» – попереду, я – між двома стражниками позаду) уповільнила ходу.

– Відведи, – сказав старий вусатому стражникові (другий був безвусий, натомість мав борідку клинцем).

Той узяв мене за плече (правда, не боляче, а так, для порядку) і повів лабіринтом коридорів.

Я потихеньку озиралася. Тікати нікуди – запросто заблукаєш. Деякі коридори були більше схожі на щілини, і стражникові доводилося пролазити туди боком. (Між іншим, мій невисокий зріст і дрібна вага могли б стати тут у нагоді.) На відкритому місці кіт завжди наздожене мишу. А в лабіринті вузькому – дулю вам!

Щоправда, стражник напевно знає цей лабіринт як свої п’ять пальців. На відміну від мене…

– Прийшли. Дивись під ноги.

Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом.

Навіть мені довелося пригнутися (а такі, як він, мусили мало не рачки сюди залазити).

Десь шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви…

І це називається туалетом?!

Досить просторий закапелок, а в центрі – діра. Я обережно, дуже обережно підійшла, заглянула…

Унизу струменіла річка. Справжня річка – повновода, як Дніпро. А я була над нею – на висоті, мабуть, стоповерхового будинку! Унизу прямовисні стіни – кудись у прірву…

Мені відразу розхотілося користуватися цим «туалетом». Мені взагалі нічого не хотілось, окрім одного – заплакати…

– Гей! Ти довго там?

Я вибралася через низенькі дверцята, замружилася від яскравого факела. Ну, що ж. Ведіть мене, куди хочете. Нехай.

* * *

Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки, як стадіон, а заввишки, мабуть, як десятиповерховий будинок (якщо в ньому прибрати перегородки між поверхами). І в цьому залі (слава Богу) були вікна, у які заглядало сонце. Нормальне, навіть веселеньке якесь – не осіннє й не зимове. Схоже, літо чи пізня весна…

Посеред залу стояв трон, що спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, рішуче нахилив мою голову до підлоги.

– Дякую за службу, – пролунав голос невідь-звідки. – Тепер залиште нас.

По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо. А я все дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову.

Хтось підійшов до мене, зупинився поряд:

– Ліно?

Я спочатку впізнала голос і тільки потім наважилася глянути.

(Ну, чому, чому одразу не сказати, що він – король?!)

Навіть якщо не брати до уваги золоту корону на голові, мантію з горностая і всього іншого, у що він був одягнений, у нього було таке королівське обличчя…

– Здрастуйте, – сказала я крізь сльози.

– Ти, мабуть, сюди випадково втрапила, – сказав Оберон. – Інакше я б тебе зустрів.

Він не звертав уваги на мої сльози, наче й не помічав їх. І від цього мені легше було заспокоїтися.

– Я взагалі нікуди не збиралася. Я викинула кульку в кущі… А потім полізла шукати.

– Ну, зрозуміло, – він поклав руку мені на плече. – Вибач, що так вийшло. У нас тепер є дві можливості – або я тебе одразу ж відправлю додому…

– Додому! Так!

– …Або все одно відправлю, тільки спершу ми з тобою посидимо, побалакаємо, я тобі дещо розповім…

– Ні! Нічого не треба! Тільки додому!

Схоже, він засмутився.

– Не поспішай. Я розумію – ти втомилася, голодна… Але ж тут є смачна їжа, тепла вода, якщо хочеш помити руки…

– Я хочу додому, і квит…

– Не бійся. Ти у цілковитій безпеці. Я обіцяв тебе повернути – і поверну. Один крок – і ти будеш удома. Однак усе-таки подумай…

Не слухаючи його, я зробила отой крок.

Це був найприкметніший крок у моєму житті.

* * *

Я знов сиділа на лаві біля шкільних воріт, і всі мої проблеми нікуди не поділися. Рюкзак із книжками й зошитами – в учительській, мама – на роботі, синець – під оком, і величезний скандал – не за горами.

Розділ третій
Королівство вирушає в дорогу

Ви можете похвалитися, що у вас є знайомий король? Себто справжнісінький – у золотій короні? Ще й у мантії? З акуратно підстриженою бородою?

А у мене був. Знайомий король. Був, однак я сама, дурна, відмовилася від цього знайомства…

Чи треба згадувати, як гірко я жалкувала…

Чому спочатку хоча б не вислухати його? Адже він хотів щось мені запропонувати. Може, йому потрібна була принцеса? Чи, наприклад, бойовий маг? Раптом саме це він і мав на увазі – що мене можна навчити магії?

«Дуже важливо, щоб ти мені повірила…» Так він казав при першій зустрічі. Я пам’ятала ту розмову до найдрібніших деталей, до останнього слова. І все намагалася зрозуміти: чого я так по-дурному відмовилася?

З мамою ми не розмовляємо майже місяць. Вона хотіла, щоб я перша прийшла миритися, щоб вибачилася. А за що? (Звичайно, в темниці, де щури і чийсь скелет у кутку, захочеш миритися навіть із Зайцевою.) А так… Ну має ж бути у світі хоч трішечки справедливості?

Щодня (практично повсякчас, коли мені не заважали) я повзала в тих кущах навпроти лавиці. Певна річ, кульки з ключем так і не знайшла, і кущі були звичайнісінькі: з одного боку – асфальтова доріжка, з другого – газон. Ані королівського саду (а я його навіть як слід не розгледіла), ані замку (а який він гарний!), ані натяку на якесь інше життя.

– Лапіна, що ти там лазиш? Негайно вилазь, припини ламати кущі!

Так я і жила, мало не кусаючи лікті. Уже випав сніг. А новий сніг – це начебто й трохи нове життя: здається, тепер усе буде кращим, цікавішим…

Уже наближався Новий рік, а значить, канікули. Але ще ж і контрольні!.. Нова смуга перешкод: тільки з мамою помирилися – уже є привід для сварки. Узагалі-то, повною ідіоткою я в класі не вважалася, задачі швиденько розв’язувала і писала майже без помилок. Але був за мною грішок: що не контрольна – то провал. Бо напередодні я дуже хвилююся (от невезіння! чи ще щось заважає). Проте навіть самі вчителі зізнавалися: у тебе, кажуть, у табелі оцінки на порядок нижчі, ніж ти заслуговуєш. Не вмієш ти писати контрольні. Учись, мовляв, зосереджуватися, життя – це іспит, і таке інше…

І от Новий рік на носі, усі вітрини – у гірляндах, то там, то тут – ялинки. А я після контрольної з алгебри плентаюсь додому.

З гидкою оцінкою в щоденнику.

Падає сніг… Пухнастий такий, лапатий. А настрій у мене – хоч зарийся в кучугуру й сиди до весни.

Завертаю я до себе у двір і бачу: на лаві біля під’їзду хтось сидить. Нічого особливого – там завжди то бабуся відпочиває, то хлопець дівчину дожидається. А тут сидить чоловік у пуховій куртці, в шапці, схоже, давненько сидить: уже снігу намело на плечі.

Проходжу до свого під’їзду, дивлюся під ноги, роздивляюсь сліди на снігу. Ось полози – хтось важкі санки тягнув. Рифлені відбитки. Ковзани (це сусідська Катька на ковзанах по снігу катається… дурепа). Іду і на чоловіка так скоса, заради цікавості – зирк!

А це… Оберон!

* * *

У мене ноги наче до снігу примерзли…

Помилилася, мабуть. А раптом це зовсім інша людина, просто схожа?!

І зразу ж відчула: не переживу такого розчарування…

Однак це він, точнісінько! Борідка акуратно підстрижена. Очі уважні. І обличчя – оте, королівське… Хоч і без корони, без мантії, та придивись уважніше – і все стане зрозуміло…

Я уклякла перед ним. Сніжинки падали на щоки і відразу танули – так розпашіла фізіономія.

Нарешті він голіруч промів і відсунув сніг із лави поряд із собою.

– Доброго дня, Ліно. Присядеш?

– Добридень…

Я підійшла, проте сідати відразу не наважилася. Як хороше мріяти про диво, а коли воно приходить – усе-таки лячно. (Якщо чесно – аж подих перехоплює…)

– Добридень, – сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), – ваша величносте…

– Сідай.

І я вмостилася поруч.

Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я, мабуть, збрехала б, що це мій учитель. Чи батько якоїсь подружки.

Нізащо, нікому в світі я не сказала б, що це король-чарівник!

А мені так хотілося! Щоб усі вони про це знали!

– Ну, як у тебе справи? – запитав Оберон.

Я хотіла бовкнути: «Погано…». Авжеж – вчителі прискіпуються, оцінка з алгебри паскудна, контрольну завалила.

А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у своїй дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?!

– Усе добре. Дякую. А у вас як?

– У нас гірше. – Оберон недбало струсив сніг із плеча. – Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно.

Я розгубилася.

– Ви… кудись виїжджаєте?

– Так. І далеко.

– А замок, сад?… Ви залишаєте своє Королівство?!

– Ні. Королівство вирушає на нові землі. А замок і сад я залишаю, так. Вони житимуть своїм життям.

Я човгала підошвами по снігу, неначе шліфуючи його. Оберон говорив якісь незрозумілі речі. А я тайкома мріяла про інше…

От би він запросив мене в замок! А ще краще – на бал. Або ні – краще на турнір. Та байдуже куди – тільки б у Королівство! Щоб усі йому кланялися, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно…

І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав:

– Ходімо?

Сніжинки затанцювали у мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла, і ніяк не могла зрозуміти, чому ж мені так лячно. Адже я хотіла, мріяла, чекала… Дочекалася – і боягузливо хочу дременути? Упірнути в під’їзд? Щоб усе знову було нудно, зле, важко?…

Буденно.

– Власне, мене мама чекає… – сказала я й почервоніла як помідор. (Адже я знала, що мама на роботі, і її не буде… до шостої! Нехай я забиваю баки вчителям, але тут посміла збрехати самому королю Оберону.)

– Тобто… вона чекатиме, – уточнила я. – Якщо мене не буде… до шостої.

– У Королівстві існує закон, – він дивився мені прямо в очі й говорив, як завжди, дуже спокійно й щиро. – Якщо людина входить туди з вашого світу, то повертається знов у те саме місце. І в той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш світ, коли мій канцлер почав: «Ман…» Я встиг погуляти містом, почекати тебе тут на лаві. А коли повернуся, канцлер скаже: «…дрівка», – і спокійнісінько продовжить свою доповідь. Та що казати, адже ти пам’ятаєш, як було минулого разу?

Я, звичайно, пам’ятала.

– А ви потім повернете мене сюди?

– Слово.

(Якби ж наші хлопчаки вміли отак сказати: «Слово!» І щоб відразу, без жодних клятв, було ясно – цей не зрадить!)

Але що ж це виходить? У мене зовсім-зовсім не залишилося виправдань для власного боягузтва? Мама – не хвилюватиметься. У Королівстві я назавжди не залишуся. Просто екскурсія – туди й назад. Найкраща у світі пригода. Чи розвага…

Розвага?

– Пробачте, ваша величносте… А навіщо я вам усе-таки потрібна?

* * *

Тут зими не було. Тож я відразу скинула і куртку, і шапку, і шарф. Зняла б і черевики, якби не колготки під штаньми. Ходити в колготках по траві – повна дурня…

Проте й жарко не було. Повітря… Минулого разу я до нього як слід і не принюхалась. А в ньому одночасно змішалися запахи і лісу, і моря, і дощу…

Цього разу Оберон вийшов мене зустічати, і слуги біля воріт замку завмерли в поклоні. Звичайно, вони кланялися королю. (Але приємно: ніби й мені трішечки.)

– Ти не втомишся, якщо сходами довго підійматимемося?

Я заперечливо хитнула головою. Хоча не дуже люблю сходи – сірі, однакові, з нескінченними майданчиками. А по цих ішла б і йшла до самісінького неба: вони звивалися всередині замку, то ховалися в башту, то ззовні тулилися до стіни, і тоді перехоплювало подих. Бо сходи ті були без поручнів…

Чим вище ми підіймалися, тим ширшим ставав краєвид. З одного боку височіли зубчасті скелі, з другого – ліс без кінця-краю, оддалік – місто під червоними дахами з флюгерами і вузькими вулицями, а за містом – знову ліс. А он там – море, а на морі – кольорові вітрила й далекий острів на обрії…

– Це Королівство, так? Усе це – Королівство?!

Від захоплення я мало не оступилась, Оберон узяв мене за лікоть і дбайливо відсунув від краю сходів.

– Я все тобі розповім. Сюди… – запросив він.

Услід за ним я ввійшла до напівкруглої арки. Він пригнувся в отворі, я – ні.

За нашими спинами безшумно зсунулася докупи завіса. Я роззирнулася.