Розділ сьомий
Буря

У сідло я залазила, мабуть, хвилин тридцять. Поїхав Оберон, поїхали стражники і принц із нареченими, покотилась карета, вервечкою потягнулися вершники. Уже й обозні вози рушили в дорогу, проїхали повз нас і прилаштувалися в хвіст каравану. Луг, поцяткований чорними плямами згаслих багать, зовсім спорожнів. А я все намагалася видертися на спину бідній тварині, пристосовуючи для цього каміння, кущі й купину, стрибаючи з розгону та з місця, чіпляючись за сідло й гриву…

Гордість не дозволяла мені покликати на допомогу Гарольда. А кинути мене – йому не дозволяв обов’язок. Тому він стежив за моїми спробами, жуючи травинку і час від часу поплескуючи по шиї свою руду нервову конячину.

Я знесилилась і замучила коня. Гарольд чекав. Час спливав. Невідомо, що було б далі (або ні, відомо: я б швидше померла на місці, аніж попросила навчителя підсадити мене). Але тут у траві я запримітила березову колоду – мабуть, на ній сиділи біля багаття, а потім залишили. Підставивши під ногу колоду, мені вдалося спочатку лягти на сідло долілиць, потім всістися (правда, обличчям до хвоста) і тільки тоді – нарешті! – зайняти належне вершнику положення.

Гарольд, побачивши мене в сідлі, не сказав ні слова, тільки спурхнув на спину своєї рудої лошиці, ніби пташка на гіллячку. І не озираючись, рушив з місця.

Мій коник без нагадування прилаштувався у хвіст рудій.

Гарольд підганяв конячку – він, звичайно, хотів наздогнати караван. І мій кінь перейшов на рись.

Я щосили вчепилася в нього руками й ногами. Кінська спина стрибала – це було дуже трусько…

Хоча й весело.

М’язи боліли вже не так сильно. Навіть сідниці скоро звикли до сідла. (Чи то я нарешті навчилася пружинити ногами?)

Мій сіренький біг весело – йому було легко. Скільки там у мені кілограмів? Мелькала трава, миготіли кущі, вставало сонечко – все вище й вище… І все світліше й світліше, усе яскравіше й яскравіше ставало навколо.

Мій сіренький обійшов конячку Гарольда. Я б із задоволенням обернулася й показала йому язика, та побоялася, що не втримаюся. Вітер бив в обличчя. Мені захотілося співати, і я заспівала пісню, якої колись учив мене дідусь:

 
Ой, на – ой на горі та женці жнуть,
Ой, на – ой на горі та женці жнуть,
А по-під горою яром-долиною козаки йдуть!
Гей, долиною, гей, широко-о-ою козаки йдуть…
 

Сірий кинувся учвал. Я швиденько зціпила зуби, щоб не прикусити язика. Мене підкидало й гепало об сідло, знову підкидало й гепало, а я вчепилася в передню луку, розчепірила ноги п’ятами вниз, носаками назовні, і від жаху заплющила очі…

Сірому, мабуть, сподобалося, як я співаю. Бо коли пісня обірвалася, він майже відразу зменшив швидкість, перейшов знову на рись і потім на крок. І вчасно – я, наче міх, готова була звалитися додолу.

Підскочив Гарольд, сердитий, як оса:

– Здуріла?

– А що, не можна?

Він пробурмотів щось під ніс і поїхав уперед.

* * *

– Скажіть, майстре, а в нас сьогодні буде перший урок?

Під час денного привалу я вже пригледіла собі зручний камінь, щоб залізти на коня, і тому почувалася впевнено. А Гарольд, почувши моє запитання, аж збуряковів на виду й уткнувся в свою миску, вдаючи, що оглух.

Я давно помітила: у школі зазвичай дражнять тих, хто дуже ображається на дражнилки. Коли Зайцева знущається з мене – я на стіну лізу від злості. І тут же наступної перерви можу сама дражнити Батона. Чесно кажучи, він противний – давить жуків просто для задоволення, б’є собак ногами, а ще він – ябеда. Його таки треба дражнити – може, перевиховається. Мені приємно, коли він реве розлючено, – такий же ж гад…

Від самої думки про Батона щось шкрябонуло в моїй душі. Чомусь розхотілося про це думати. Ну, дражнили ябеду до сліз – і дражнили…

Я обхопила руками коліна. Гарольд давно доїв свою кашу, його миска була порожня, але він чомусь водив ложкою по дну, неначе йому подобався дражливий звук від дряпання по металу.

А може, і нема у мене ніяких магічних здібностей?

Я розколола ніж Оберона на дві частини – поглядом. Точніше, це він мені так пояснив. А може, сам Оберон його й розколов? Щоб я повірила в себе?

Якось дивно: хіба може король лукавити? Навіть думка ця обурює. І навіщо йому це?

Гарольд відставив миску вбік. Він виглядав жалюгідно – червоний, розпатланий, і здавався зараз ображеним підлітком. І дарма: на скривджених, кажуть, воду возять.

А якщо в мене немає магічних здібностей, що тоді? На площі голову не відрубають – Оберон обіцяв. А от відправити в обоз до кухарів – чистити картоплю, мити посуд – запросто.

І це не так уже й погано, до речі. Вдома я тільки те й роблю, що чищу картоплю та мию посуд. Усі наші розмови з матусею тільки з цього й починаються: «Ліно, ти почистила? Прибрала?»

Та все ж таки образливо. Ніяково перед принцом. Одне діло – маг дороги, і зовсім інше – якесь дівча на побігеньках.

– Скажіть, майстре, – почала я дуже ввічливо (й навіть улесливо).

– Ну що?

Я продовжувала, віддано зазираючи йому в очі:

– А якщо в день проводити по три початкові уроки – на тиждень це скільки вийде? Тричі по сім – двадцять один. А за місяць?

Він спалахнув ще більше.

– Замовкни.

– Можна подумати, майстре, ви не вмієте рахувати… Я ж знаю, що вмієте. Це у вас скромність прокинулась. А якщо постаратися, то запросто можете двадцять один помножити на чотири…

Він уже завівся. Обличчя пішло плямами. Кулаки стислися і безсило опустилися. Як казала наша завучка: «Якщо тебе образили словесно – то й відповідай словесно!»

– …Двадцять на чотири – вісімдесят плюс чотири, – продовжувала я замислено, ніби роздумуючи, – та плюс ще дев’ять – це отой «хвостик», себто три дні. От і виходить: у місяць дев’яносто три початкові уроки. Непогано для…

Ноги мої задриґали в повітрі. Гарольд підняв мене за комір – той уп’явся в шию.

– Пусти, придурку!

У нього було доросле, дуже сердите обличчя. А очі – так узагалі якісь старечі, божевільні… Він ненавидів мене у цей момент сильніше, ніж завучка. Можливо, навіть, сильніше, ніж той схибнутий жебрак у шинку «Чотири собаки». Ох і хотілося йому гепнути мене головою об землю й бити, бити, поки я не ґиґну…

За те, що зганьбила його перед Обероном… За те, що я – нездара, дурепа, і він нічому не зможе мене навчити – ніколи-ніколи… А Оберон звелів мене навчити. А Гарольд не може, бо я – тупа, як валянок. А король звелів. А Гарольд не може, бо я дурна, як довбня… А Оберон же звелів! І це замкнуте коло, із нього нема виходу…

Я злякалася, адже він маг, хоча й молодий. І я не знаю напевне, чи вміє він убивати поглядом. Якщо вміє – мені точно гаплик…

І, ні про що не думаючи, а тільки бажаючи врятуватися, я провела рукою перед його обличчям і прошепотіла:

– Зло не має влади…

Так, ніби стерла пилюку зі скла (насправді, звичайно, ніякого скла між нами не було). Проте обличчя Гарольда враз змінилося, проясніло. Він перестав свердлити мене очима й закліпав, як від яскравого світла. І майже відразу випустив.

Я швиденько відповзла убік. Озирнулася: чи не бачив хтось? Може, прийдуть, у разі чого, на допомогу?

Гарольд стояв і дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився…

– У тебе є магічні здібності… – ворухнув самими губами.

Обернувся й кудись поплентався.

* * *

Годині о п’ятій вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма на чолі колони зіграла сигнал, якого я раніше не чула. (Виявляється, він означав бурю, що насувалася.)

Почалася метушня.

Посеред чистого поля розташували по колу вози й карети. У центрі зібрали людей і коней, спорудили навіси. Я бачила, як Оберон на своєму драконоконі об’їжджає табір, і навершя його білого посоха було спрямоване то в землю, то в низьке нависле небо, що швидко темніло.

Мимо нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені:

– Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з придворними дамами будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній.

Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.

Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, так страшно закручувалися в смерчі, що лячно було й дивитися.

– Якщо ти збираєшся до великого шатра, – сказав Гарольд, – то краще йди зараз. А то потім змиє.

– А якщо не піду?

Гарольд помовчав.

– Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам дасть вечеряти.

Він усе ще дивився кудись убік. З обіду – з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі.

– Ну, тоді полізли, – сказала я невпевнено.

На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так натомилася за цей день, що отак влягтися на м’якому сіні здавалося нечуваним королівським задоволенням.

Спалахи блискавок краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно.

– Гарольде… А що Оберо… його величність робив? Навіщо це коло?

– Для захисту табору. Дощик промочить, проте ані блискавка, ані смерч, ані смирк – не проб’ються.

– А що таке смирк?

– Ти не знаєш?

Він не знущався. Він справді здивувався, як можна не знати таких простих речей.

– У нас же їх нема… – сказала я обережно. (Насправді я не була впевнена. Адже я не все на світі знаю. Можливо, у нас десь і є смирки.)

– Ну… це така тварюка – зароджується в грозовому фронті… Ти знаєш, що таке грозовий фронт?

– Вчили з географії.

– Ну… от… Насправді смирк – це як величезна цупка рука, на ній сто чи й більше щупальців, і всі вони переплетені. Падає з блискавкою й хапає людину отим клубком щупальців.

– І що? – запитала я напружено.

– І все. Уяви, що ти на сильному вітрі тримаєш попіл у жмені… Його розносить. Так само і з людиною.

Знову зблиснуло.

– Овва… – видихнула я приголомшено.

– Та не бійся… Тут їх мало. Вважай, майже нема. А от коли перетнемо кордон…

Ми помовчали. Уперіщив дощ. Віз поскрипував, зверху сипався пісок – там хтось сидів під навісом, неголосно перемовлявся. Потім жіночий голос гукнув гучніше:

– Гарольде! Ви з Ліною кашу будете, що з обіду залишилася?

– І вино, – похмуро сказав Гарольд. – Гаряче.

– А я не п’ю вина… – пробурмотіла я тихенько.

– Нічого, ковтнеш трохи. Треба ж зігрітися…

– А мені не холодно…

Я сказала це й відразу ж почала тремтіти.

– Я зараз підігрію, – сказав Гарольд.

Він витягнув ніж, проколупав у землі дірку, ввіткнув туди ніж лезом догори. Лезо спершу засвітилося білим, потім на очах почало червоніти. Від нього йшло неяскраве світло й тепло, як від електричного обігрівача.

– Оце так… Навчиш?

Він так змінився на лиці, що я вмить пошкодувала про своє запитання.

Підняли борт повоза. Я побачила небо – сіро-чорне, і тонку веселкову плівку, як у мильної бульбашки, між нами й небом.

– Що це?

– Каша, – сказала привітна жінка, мати Гарольда, підсовуючи нам дерев’яну тацю з їжею. – І вино. І хлібчик. Їжте.

Борт знову опустився.

– Що це було? Таке… барвисте?

– Оберонів захист, – сказав Гарольд байдужкувато. – Він поставив видимий, щоб коні не боялися. Ну і для тебе, мабуть…

– Для мене?

– Ти ж його улюблениця, – заявив Гарольд несподівано сердито. Він узяв із таці кухоль з вином і відвернувся.

– І чому я у велике шатро не пішла? – мовила я сама до себе.

– То йди. Там принц із дамами. Іди…

Мені захотілося тут же вивернути йому на голову тарілку з кашею. Його жалієш, до нього виявляєш чуйність, а він…

– Ну що ти знову починаєш? Наче я винувата.

Він мовчав і сопів.

– Хочеш, я піду до Оберона й скажу, що ти – прекрасний вчитель, а я просто тупа учениця? І тому не можу навчитися…

Раптом небо наче розкололось, і жахливо завив вітер.

Вістря ножа перестало світитися. Під возом розлився морок.

– Ти ось що… – заграв жовнами Гарольд. – Ти… запам’ятай: це мені Оберон звелів тебе навчити. Отже, я або вивчу тебе, або здохну просто на уроці. Причому якщо я здохну – це означатиме, що я не впорався… І не здумай нічого казати його величності – інакше пожалкуєш!