«Ох і тяжко бути мармуровою статуєю, – з’явилися у нього бунтівні думки. – Але я стояти статуєю не буду! За всі ці роки я їй остогид, каже вона, отже, збирається спекатися мене. Невже легшого засобу не знайшлося, як обернути мене на статую? Який хлопець погодиться статуєю стовбичити посеред клумби все своє життя? Залишається одне: дати дьору! І зробити це краще до того, як вона почне напувати мене своїм бридким зіллям».

Він почекав, допоки хропіння старої відьми не сповістило про те, що та міцно спить, тихенько встав і прокрався до буфета, аби взяти з собою чого-небудь у дорогу.

«Як же вирушати в дорогу без запасів?» – вирішив він, нишпорячи на вузьких полицях.

У буфеті він знайшов лише кілька засохлих скоринок хліба, тому заглянув до кошика Момбай і намацав там сир, що стара принесла із села. Порпаючись у кошику, він натрапив і на перечницю, де замість перцю був «Життєдайний порошок». «А прихоплю-но я і його, – зміркував він, – а то Момбай ще наробить лиха».

З цією думкою він засунув перечницю в кишеню разом із сухарями та сиром.

Тіп обережно вийшов із хати і замкнув на клямку двері. Надворі яскраво світив місяць і переливалися зорі. Після затхлої та сморідної кухні ніч здавалася напрочуд свіжою та лагідною і кликала в дорогу.

«Не гадав я, що тікати з дому – така насолода, – мовив сам до себе Тіп. – Бо вже кого-кого, а Момбай я ніколи не шанував. Сам дивуюся, як це я умудрився потрапити до її лап».

Він плентав непоквапом до дороги, аж коли у нього промайнула думка, яка примусила зупинитися.

«От не можу я залишити мого Джека на поталу старій Момбай, та й край! – пробурмотів він сам собі. – І чий же він, як не того, хто його створив, а посипати когось перцем – великого розуму не треба».

Він хутко повернувся до хліва і відчинив двері стійла, де Момбай замкнула Гарбузову Голову.

Джек тихо стояв собі посеред стійла, і в місячному сяйві Тіп побачив, що той життєрадісно усміхається, як і завжди.

– Ходімо! – кивнув надвір Тіп.

– Куди? – запитав Джек.

– А це ми дізнаємося разом, – відповів Тіп, мимоволі усміхаючись у відповідь, – бо підемо світ за очі.

– Добре, – просто відповів Джек і перевальцем почалапав із хліва під зоряне небо.

Вийшовши з двору, Тіп повернув до дороги, а Джек подибав слідом. Він шкандибав накульгуючи, більше того, час від часу то одне коліно, то інше у нього підгорталося назад, і він ледве не валився з ніг. Утім, Гарбузова Голова швидко помітив цей свій ґандж і став докладати зусиль ходити доладно і не оступатися на рівному місці. Тіп простував стежиною, не зупиняючись ані на мить. Йти швидко вони не могли, але йшли без упину, і коли зайшов місяць і з-за пагорбків визирнуло сонце, вони вже подолали чималу путь, так що хлопець погоні вже не боявся. Більше того, про всяк випадок заплутуючи сліди, він звертав то на одну стежку, то на іншу, так що й сам би себе не знайшов, якби пустився навздогін.

Переводячи дух від того, що уник хоча б на якийсь час перетворення на мармурову статую, хлопець нарешті зупинив свого супутника, а сам утомлено бухнувся на валун край дороги.

– Ну що ж, сідай поснідаємо, – мовив Тіп.

Джек Гарбузова Голова з цікавістю огледів Тіпа з сухариком, та приєднатися до трапези відмовився.

– Здається, у мене трохи інша будова, – мовив він.

– Звісно, інша, – відповів Тіп. – Кому, як не мені, це знати, я ж сам тебе змайстрував.

– Невже? – запитав Джек.

– Авжеж. Своїми руками зібрав. А ще зробив тобі очі, і ніс, і вуха, й рота, – сказав Тіп із гордістю. – Та ще й одягнув як міг.

Джек вимогливо оглянув себе.

– Мене просто потрясає витонченість вашої роботи, – зауважив він.

– Та так собі, – скромно відмахнувся Тіп, який і сам уже став помічати певні хиби в будові свого страхопуда, від яких того трясло всю дорогу. – Якби я тільки знав, що на нас чекають мандри, я, мабуть, ретельніше підійшов би до справи.

– Це ж що виходить? – вигукнув Гарбузова Голова. В його голосі чулося щире здивування. – Якщо ти мене створив, то ти мій творець і я мушу називати тебе батьком!

– Ну, це голосно сказано. Я б сказав – майстром! – розсміявся хлопець. – Авжеж, синку, я й справді тебе склепав.

– Тоді я мушу тебе у всьому слухатися, а ти маєш мене… підтримувати.

– Саме так, – оголосив Тіп і скочив на ноги. – Що ж, ходімо.

– А куди ми йдемо? – запитав Джек уже дорогою.

– Ну, я напевно не знаю, – мовив хлопець, – але гадаю, що на південь, і якщо так, то рано чи пізно ми прийдемо до Смарагдового міста.

– А що це за місто? – поцікавився Гарбузова Голова.

– О, це – столиця країни Оз, найбільше місто в усій країні. Сам я там ніколи не бував, але чув про нього немало. Збудував його могутній та незвичайний чародій на ім’я Оз, і геть усе там зелене, так само як у Левконії – усе лілове.

– Тут що… усе лілове? – запитав Джек.

– Звісно. Невже сам не бачиш? – відповів хлопець.

– Здається, я не розрізняю кольорів, – відповів Гарбузова Голова, коли подивився навкруги.

– Це ж очевидно: трава – лілова; лілові дерева та й паркани з будиночками – теж, – пояснив Тіп. – Навіть грязюка на дорозі – і та лілова. А от у Смарагдовому місті все зелене, так само як тут – лілове. А якщо потрапити до жвакунів, то в їхньому краї, що на сході, – кругом блакить, а в країні південців – усе яскраво-червоне, а в країні моргунів, на Заході, де править Залізний Лісоруб, усе – жовте.

– Ти ба! – здивувався Джек і, трохи подумавши, запитав: – Так кажеш, Залізний Лісоруб править моргунами?

– Саме так, він-бо був серед тих, хто з Дороті позбавив моргунів Лихої Відьми Заходу, і вдячні моргуни покликали його за свого правителя. А мешканці Смарагдового міста так само запросили до себе Опудала.

– Отакої! – вигукнув Джек. – Ох і заплутана ця історія! А Опудало – це хто?

– Ще один із друзів Дороті, – відповів Тіп.

– А хто така Дороті?

– Дороті – це дівчинка з Канзасу, далекого краю десь у великому потойбічному Світі. А занесло її до країни Оз ураганом. І доки вона була тут, Опудало та Залізний Лісоруб були поруч із нею у мандрах.

– А де вона тепер? – запитав Гарбузова Голова.

– Ґлінда Добра, яка править південцями, повернула її додому, – пояснив хлопець.

– Ага. А що сталося з Опудалом?

– Я ж тобі вже казав. Він править Смарагдовим містом, – відповів Тіп.

– Мені здалося, ти перед цим казав, що містом править якийсь дивовижний чарівник, – заперечив Джек, який, судячи з усього, дедалі більше плутався.

– Авжеж, казав, та не так. Слухай уважно, і я все тобі розтовкмачу, – мовив Тіп, карбуючи кожне слово і заглядаючи просто в очі Джеку, який широко усміхався, утім, як і завжди. – Дороті йшла до Смарагдового міста з надією, що Чарівник поверне її додому, до Канзасу, а Опудало й Залізний Лісоруб пішли разом із нею. Але Чарівник не зумів повернути її додому, бо виявився не таким уже й чарівником, за якого себе видавав. Тоді вони розсердилися на того Чарівника і пригрозили зірвати з нього машкару. Отож Чарівник зробив велику повітряну кулю – і тільки його й бачили. І справді відтоді його ніхто ніколи не бачив.

– Напрочуд цікава історія, – мовив Джек, широко усміхаючись. – Я зрозумів майже все, окрім пояснень.

– Ось і добре, – відповів Тіп. – Після того як Чарівника і слід загув, жителі Смарагдового міста визнали Його Величність Опудала своїм правителем. І я чув, що кращого правителя годі й шукати.

– А ми зустрінемося з цим дивним правителем? – зацікавився Джек.

– А чом би й ні, – відповів хлопець. – Якщо не буде чогось важливішого.

– Авжеж, любий тату, – мовив Гарбузова Голова, – я охоче піду за тобою, куди б ти не пішов.

Як Тіп випробовував чародійство

Невисокий і досить-таки тендітний на вигляд хлопчина, здається, дещо знічувався, коли кремезний та вайлуватий чолов’яга з гарбузовою головою називав його «татком», та заперечувати, що вони рідня, означало б довгі та нудотні пояснення, тому, аби змінити тему, він раптово запитав:

– Що, стомився?

– Аніскільки, – відповів Джек. – Але, – трохи помовчавши, поновив розмову, – ясна річ, якщо я так чимчикуватиму і далі, мої дерев’яні суглоби зітруться.

Дорогою Тіп міркував, що страхопуд таки має рацію, і пошкодував, що зробив йому руки-ноги, як то кажуть, абияк. Але ж звідки йому було знати, що це чуперадло, яке він змайстрував, аби тільки налякати стару Момбай, візьме та й оживе за допомогою чародійного порошку із старої перечниці? Тож він перестав картати себе і заходився гадати, як же усунути слабкість у колінах Джека.

Тим часом дорога вивела їх до лісу; просто на узліссі Тіп побачив стару козлу, яку колись, мабуть, залишили лісоруби, і сів на неї перевести дух.

– А ти чого не сідаєш? – спитав він у Джека.

– А це моїм колінам не зашкодить? – замість відповіді спитав той.

– Звісно, ні. Це їх лише розслабить, – оголосив хлопець.

Слухняний Джек спробував було сісти, та щойно його коліна зігнулися більше, ніж до цього при ходьбі, як ноги теж зігнулися, і він просто рухнув на землю, та ще й з таким тріском, що Тіп аж перелякався: чи не зламався той бува зовсім? Він одразу ж кинувся до Джека, підвів його на ноги, поставив «стовпчиком» і давай обмацувати голову – чи все гаразд. Та, здається, нічого страшного не трапилося, та й Джек усміхався, як і завжди.

– Знаєш, а тобі все ж краще стояти, – похитав головою Тіп. – І тобі безпечніше, і мені спокійніше.

– Добре, любий татку, як скажеш, – відповів усміхнений Джек, анітрохи не засмучений своїм падінням.

Тіп, зітхнувши з полегшею, знову сів. І тут Джек зненацька запитав:

– А що то за штука на чотирьох ногах, на якій ти сидиш?

– Та це кóзла, – безтурботно відмахнувся хлопець.

– А що таке кóзла? – не вгамовувався Джек.

– Кóзла? Ну, дивись, є кóзли і є козли́, – трохи знітився Тіп, не знаючи, що й сказати. – Козли́ – вони живі. Мають чотири ноги, голову та хвіст. А от користі від них небагато.

– Зрозумів, – усміхнувся Джек. – Виходить, ти сидиш на козлí.

– А от і ні, – тут же заперечив Тіп.

– Як це ні? Ось дивись: чотири ноги, голова і хвіст. І користі небагато.

Тіп придивився уважніше і впевнився, що Гарбузова Голова тут не помиляється. Кóзлу зробили зі стовбура, залишивши з одного кінця галузину, що стирчала, наче хвіст, а з іншого – в колоді виявилися два вічка, що нагадували очі, та ще жартома хтось вирубав клин, залишивши виїмку, що нагадувала рота. Ніжки в кóзли були з чотирьох міцних і прямих гілок, широко розставлених, щоб кóзла не завалилася, коли на неї кладуть важку колоду, як ріжуть дрова.

– Ця кóзла нагадує справжнього козлá. Більше, ніж я уявляв, – сказав Тіп, усе ще підшукуючи слова для пояснення. – Але справжній живий козел бігає, буцкається і брикається, полюбляє капусту, а ось це – просто кóзла, зроблена з дерева, а користь від неї та, що на ній пиляють дрова.

– А от якби вона була жива, вона теж бігала б, буцкалася та полюбляла капусту? – уперто допитувався Джек.

– Може, й бігала б, може, й буцкалася б, а от щодо капусти – не певен, – відповів хлопець, давлячись від сміху від однієї думки про кóзлу і капусту. – І звідки їй бути живою, як вона – дерев’яна?

– Так і я – дерев’яний, – знизав плечима Джек.

Тіп здивовано подивився на нього.

– А й справді: дерев’яний, але – живий! – вигукнув він. – А живим тебе зробив чарівний порошок. А де той порошок, як не в мене в кишені!

З тими словами він витяг з кишені перечницю і задумливо покрутив її в руках.

– Цікаво, – протягнув він, – а чи зможе цей порошок оживити й кóзлу?

– Якщо так, – стримано зауважив Джек, якого, видно, ніщо не могло здивувати, – то я міг би їхати на ній верхи, і тоді моїм колінам нічого б не загрожувало.

– Тоді спробуємо, – підскочив Тіп. – Згадати б тільки чарівні слова, що їх казала стара Момбай, та не забути при цьому її рухи.

Добру хвилину хлопець стояв мовчки, пригадуючи, як ховався за живоплотом, пильно спостерігаючи за кожним рухом старої відьми та ловлячи кожне її слово. Нарешті він вирішив, що готовий.

Почав Тіп із того, що витряс дрібку порошку з перечниці на кóзлу. Потім він підняв ліву руку, вип’яв мізинець і гукнув:

– Тик!

– Що це значить, татку? – не проминув запитати Джек.

– Сам не знаю, – відмахнувся Тіп. Далі він підняв праву руку, виставив догори великий палець і мовив:

– Мик!

– А це до чого, тату? – не вгамовувався Джек.

– А до того, щоб ти хоч трохи помовчав! – підвищив голос хлопець від того, що його перебивають у таку важливу мить.

– Хто мовчить, той не перечить! – зауважив Джек зі своєю одвічною посмішкою.

А Тіп підняв обидві руки над головою, розчепірив усі пальці й вигукнув:

– Пшик!

Тієї ж миті кóзла поворушилася, потупцяла ногами, позіхнула й ворухнулася, струсивши кілька життєдайних порошинок на землю. Але решта порошку просто на очах всоталася в її тулуб.

– От і добре, – озвався Джек, поки хлопець у німому подиві кліпав очима. – З тебе здібний чарівник, татку!

Пробудження Козли

Щойно Козла второпала, що вона насправді жива, то, здається, здивувалася ще більше за Тіпа. Вона покрутила очницями, роздивляючись дивовижний навколишній світ, невід’ємною частиною якого вона тепер себе відчувала. Потім зробила спробу роздивитися саму себе, та позаяк шия у неї не поверталася, то всі її спроби призвели до безплідного кружляння навколо себе. Ноги у неї були незграбні, бо негнучкі, адже не мали колінних суглобів, так що невдовзі вона наскочила на Джека Гарбузову Голову та й звалила його на м’який, на щастя, мох край дороги. Ця подія неабияк збентежила Тіпа, так само як і несподівана схильність Козли бездумно гасати колом, і він спробував її угамувати: «Тпр-р-р, тпру-у-у!»

Та Козла на окрик і вухом не повела і вже наступної миті наступила Тіпу на ногу з таким завзяттям, що той аж підскочив від болю і протанцював на безпечну відстань, а вже звідти заволав ще дужче: «Тпру, тпру! Кому кажу!»

Тим часом Джеку вдалося підвестися, і тепер він вивчав Козлу з непересічною допитливістю.

– Судячи з усього, тварина просто нічого не чує, – зауважив він.

– Я ж досить-таки голосно кричав, хіба ні? – все ще спересердя огризнувся Тіп.

– Ще й як голосно, але ж у Козли вух немає, – відзначив усміхнений Джек.

– Ти ба! І справді! – вигукнув Тіп, зробивши важливе відкриття. – То як же до неї догукатися?

Та тут, нарешті збагнувши, що, гасаючи колами, себе не побачиш, Козла зупинилася й сама по собі. Однак вона побачила Тіпа, підійшла ближче і витріщилася на нього, як цап на нові ворота. Побачивши, як вона пересувається, важко було втриматися від сміху, бо вона водночас переставляла обидві праві ноги, а потім – ліві, як той кінь-іноходець, від чого її гойдало з боку в бік, наче колиску з немовлям.

Тіп доброзичливо поплескав її по «холці», примовляючи: «Добра конячка! Молодчага!», після чого Козла погарцювала далі витріщатися на Джека Гарбузову Голову.

– Перш за все Козлі потрібна вуздечка, – дивлячись на її вибрики, мовив Тіп і вивудив із кишені моток міцної мотузки. Розмотавши її, він зробив петлю і накинув її на Козлу, після чого інший кінець мотузки прив’язав до великого дерева. Не розуміючи, що й до чого, Козла позадкувала, і мотузка лопнула; утім, втікати Козла не збиралася.

– Ти диви! Вона дужча, ніж мені здавалося, – мовив хлопець, – та ще й вперта.

– А чи не зробити їй краще вуха? – спитав Джек. – Тоді можна буде їй наказувати.

– Слушна думка! – вигукнув Тіп. – Як же ти до неї додумався?

– А тут і додумуватися не було чого, – відповів Гарбузова Голова. – Це перше, що спадає на думку.

Отож Тіп дістав свого ножика і з кори деревця вистругав такі-сякі вуха.

– Надто великі вуха їй не потрібні, – пояснив він за роботою. – Не можна ж із Козли робити віслюка.

– Як це? – поцікавився Джек зі свого узбіччя.

– Ну, в кози вуха, звісно, більші, ніж у людини, а у віслюка – більші, ніж у кози, – пояснив Тіп.

– Виходить, якби мені більші вуха, то я був би козел? – запитав Джек.

– Мій друже, – зітхнув Тіп, – ніколи тобі не бути ніким іншим, як Джеком Гарбузовою Головою, якими б великими в тебе вуха не були.

– Ага, – кивнув Джек. – Гадаю, тепер мені все ясно.

– Якщо тобі все ясно, – зауважив хлопець, – то ти якесь диво, хоча немає нічого поганого в тому, аби гадати, що тобі все ясно. Як на мене, вуха вже готові. От би ти потримав Козлу, поки я чіпляю вуха.

– Авжеж, якщо ти допоможеш мені зіп’ястися на ноги, – сказав Джек.

Тіп допоміг Джеку підвестися; той підійшов до Козли і потримав її за голову, поки хлопець кінчиком ножика свердлив дві дірочки, в які й встромив вуха.

– З вухами їй набагато краще! – захоплено вигукнув Джек.

Це були перші слова, які почула в своєму житті Козла, та, сказані просто у вухо, вони радше налякали тварину, ніж обрадували, і та з переляку вирвалася з рук, та так прудко, що віджбурнула Тіпа в один бік, а Джека – в інший і пустилася вчвал, наче переполохана тупотом власних копит.

– Тпру! – щодуху загорлав Тіп, скочивши на ноги. – Стій-но, скотиняко!

Та Козла, мабуть, і вухом не повела б, якби не втрапила ногою просто у ховрахову нірку і не полетіла шкереберть, а наступної миті вже лежала догори дриґом, хвицаючи в повітрі всіма чотирма ногами. Тіп стрімголов кинувся на допомогу.

– Дивна з тебе коняка, Козло, мушу визнати! – вигукнув він. – Куди тебе понесло, коли тобі кричали «тпру!»?

– Хіба «тпру!» означає «стій!»? – здивувалася Козла, закотивши очі, аби краще розгледіти хлопця.

– Авжеж, – кивнув Тіп.

– А дірка в землі теж означає «стій!», чи не так? – не вгамовувалася Козла.

– Ще й як! Якщо не перескочиш, – пояснив Тіп.

– Як дивно тут у вас! – вигукнула тварина, немов зачарована. – Та як би там не було, а що я тут роблю?

– Річ у тому, що саме я тебе оживив, – відповів хлопець, – та нічого лихого з тобою не трапиться, якщо ти мене слухатимешся.

– Тоді я тебе в усьому слухатимуся, – сумирно погодилася Козла. – Але що трапилося зі мною якусь мить тому, коли я тебе ще не слухалася? Щось мені не по собі.

– Це тому, що ти – догори ногами, – пояснив Тіп. – І якщо ти перестанеш брикатися, то я знову поставлю тебе на ноги.

– А скільки ніг треба, щоб стояти? – спитала Козла.

– Це кому як, – коротко відповів Тіп. – А зараз, якщо не хочеш і далі лежати догори дриґом, то не брикайся.

Козла нарешті втихомирилася і простягнула ноги, отож Тіпу після кількох спроб таки вдалося перекотити її на бік, а потім вже зіп’ясти на ноги.

– О, а зараз, здається, мені вже по собі, – з полегшенням зітхнула курйозна тварина.

– Не зовсім, – оголосив Тіп, уважно оглянувши Козлу. – Одного вуха як не було. Доведеться ладнати нове.

Хлопець повів Козлу туди, де Джек марно силкувався зіп’ястися на ноги самотужки. Тіп прийшов Джеку на допомогу, а потім узявся за нове вухо. І незабаром Козла була з вухами.

– Тепер, – мовив хлопець, звертаючись до свого скакуна, – слухай уважно, що я тобі скажу. «Тпру!» означає «стій!», «но-о!» – означає «рушай!», а «вйо!» означає – з усіх ніг. Зрозуміло?

– Поки що нічого складного, – відповіла Козла.

– От і гаразд. А тепер ми вирушаємо до Смарагдового міста на зустріч з Його Величністю Опудалом; а Джек Гарбузова Голова поїде на тобі верхи, бо довга дорога не для його колін.

– Нехай їде на здоров’я, – погодилася Козла. – Коли я з вами, то все, що добре для вас, добре і для мене.

На тому й порішили, і Тіп допоміг Джеку залізти на Козлу.

– Тримайся міцніше, – застеріг він, – бо ненароком гепнешся – і лусне твоя гарбузова голова.

– Страшно й подумати! – аж здригнувся Джек. – А за що триматися?

– Тримайся-но, – після деяких вагань відповів Тіп, – за вуха.

– Тільки не за вуха! – збрикнула Козла. – Бо як же я почую ваше «тпру!»?