Життєдайний порошок

Ретельно все зваживши, Тіп вирішив, що найкраще поставити Джека на повороті дороги, що неподалік від дому. Отож узявши страхопуда на плече, Тіп потяг його туди, та нести було тяжко й вельми незручно. Проволік його по дорозі й зрозумів, що далеко так не пройдеш, тож він поставив його на ноги і, по черзі згинаючи їх у колінах і підштовхуючи в спину, примудрився довести Джека до повороту. Авжеж, не обійшлося й без падінь, та Тіп цього разу докладав більше зусиль, ніж коли-небудь до роботи у лісі чи полі, та й шалапутна вдача надавала йому сил, і дуже вже кортіло подивитися на справу рук своїх…

«От так Джек, от так молодець!» – примовляв Тіп сам до себе, тяжко відсапуючись від незвичної натуги. Аж тут побачив, що ліва рука Джека, поки вони йшли, десь відвалилася. Отож довелося повертати назад і шукати руку, а потім, ножем вирізавши новий товстіший чопик, він заново прикріпив руку до плеча, причому міцніше, аніж було. А ще він помітив, що гарбузова голова на плечах у Джека перекрутилася і дивиться обличчям назад, та впоратись із цим було ще легше. Нарешті Джека вдалося встановити просто на повороті стежини, де мала з’явитися стара Момбай: той виглядав досить природно, аби зійти за левконійського фермера, і досить неприродно, аби налякати будь-кого, хто з ним зіткнеться ніс до носа.

Позаяк чекати на повернення старої було ще зарано, Тіп спустився в долинку за господою, де росла ліщина, і почав збирати горіхи.

Проте цього разу стара Момбай повернулася раніше, ніж зазвичай. Вона зустрічалася з лукавим і кульгавим відьмаком, що мешкав в одинокій печері в горах, і обміняла деякий харч на кілька маловідомих чаклунських таємниць.

Отримавши таким чином три нових рецепти, чотири чудодійних порошки та збір чар-зілля на різні випадки життя, вона поспіхом пошкандибала додому, аби якомога скоріше випробувати їхню дію.

Коли на повороті дороги Момбай краєм ока помітила чоловічу постать, то, вся в думках про свої дорогоцінні набутки, лише кивнула і мовила:

– Добривечір, добродію!

Проте за якусь мить, не почувши відповіді, вона кинула допитливий погляд і відразу ж збагнула, що перед нею – гарбузова голова, над якою складеним ножиком Тіпа була виконана складна робота: дбайливо вирізане лице.

– Ти диви, – гмикнула Момбай, – що витворяє цей бешкетник! Ну, добре! Ду-у-же добре! Ох, я йому всиплю перцю, от дістанеться йому на горіхи – побачить у мене, як стару бабу лякати!

Вона згарячу вже замахнулася костуром, аби одразу розтрощити вщент вишкірену гарбузову фізіономію, аж раптом у неї промайнула думка, від якої костур так і застиг у повітрі.

– А чи не спробувати мені мій життєдайний порошок просто зараз! – вихопилося у неї. – І я напевно знатиму: чи не надурив мене часом лукавий відьмак так само, як я надурила його.

Вона поставила кошика на землю і заходилася в ньому копирсатися у пошуках клунка з дорогоцінним порошком.

А поки Момбай так вовтузилася, назад повернувся й Тіп із кишенями, набитими горіхами, і угледів стару, що копирсалася у своєму кошику біля його страхопуда: від переляку вона аж ніяк не верещала і навіть зовсім не лякалася.

На таке розчарування він не очікував, тож спершу засмутився, та наступної миті його охопила цікавість, що ж там надумала стара Момбай. Він сховався за живоплотом і непомітно почав спостерігати за старою.

Попорпавшись у кошику, карга витягла з нього стару перечницю з линялою наліпкою, на якій рукою відьмака олівцем було виведено: «Життєдайний порошок».

– Ага! Ось де він! – радісно вигукнула вона. – Зараз побачимо, чи такий він уже чудодійний, як стверджував старий скнара. Неспроста цей скупердяй дав мені його раз чхнути, та гадаю, що вистачить і на три.

Тіп був дуже здивований, коли підслухав ці слова. А ще більше здивувався, коли побачив, як стара Момбай підняла руку і посипає гарбузову голову його Джека з перечниці, так само як посипають перцем печену картоплю. Порошок сипався просто Джекові на гарбуза, струшувався на червону сорочку, малинову безрукавку та бурякові штани і трохи навіть потрапило на латані й підтоптані черевики.

Сховавши перечницю у кошик, Момбай підняла ліву руку, виставила мізинець і мовила:

– Тик!

Потім підняла праву руку й виставила догори великий палець і мовила:

– Мик!

Потім вона підняла обидві руки, розчепірила всі пальці й вигукнула:

– Пшик!

На останньому слові Джек Гарбузова Голова відсахнувся від неї на крок назад та з докором у голосі мовив:

– Чого це ви, бабусю, репетуєте! Я ж не глухий!

А стара Момбай у захваті пустилася в скоки та в боки навколо нього, примовляючи:

– Живий! Живий! Ти диви – живий…

На радощах вона підкинула до неба свого костура, зловила його у повітрі, потім обхопила себе обома руками і навіть спробувала станцювати джиґу, при цьому не втомлюючись примовляти:

– Живий! Живий! Ти диви – живий!

Можна й не казати, що Тіп спостерігав за всім цим розкривши рота.

Спочатку він так перелякався, що ладен був накивати п’ятами, та ноги в нього тремтіли й дрижали з такою силою, що про втечу годі було й думати. Аж раптом він глянув на подію іншими очима, і вона видалася йому навіть потішною; особливо ж кумедним йому здався вираз обличчя на гарбузовій голові – такий комічний, що й втриматися від сміху було неможливо. Отож, ледве очунявши від страху, Тіп не витримав і хіба що не покотився від реготу; і переливи його дзвінкого сміху долинули до вух старої Момбай; та стрепенулася й швиденько пошкутильгала до живоплоту і, схопивши Тіпа за барки, потягла його назад, туди, де залишила кошик та Гарбузову Голову.

– Ах ти поганець, ах негідник, та ще й нишпорка! – злостиво лементувала вона. – Я покажу тобі, як підглядати за мною! Я навчу тебе, як робити з мене посміховисько!

– Ніякого посміховиська я з вас не робив, – заперечив Тіп. – То я сміявся не з вас, а з мого приятеля, Гарбузової Голови! Ви тільки гляньте на нього! Ну хіба не гороб’яче одоробло!

– Сподіваюся, ви викладаєте свої погляди не з приводу мого вигляду, – зауважив Джек, і було так кумедно чути його поважний голос тоді, коли з його обличчя не сходила усмішка по самі вуха, і Тіп знову так і заллявся сміхом.

Навіть Момбай виявила певну цікавість до страхопуда, якого її чари оживили, бо, уп’явшись у нього пильним поглядом, вона раптом запитала:

– А що ти взагалі знаєш?

– Ну, поки складно сказати, – відповів Джек. – Бо хоч мені й здається, що я знаю багато, та я ще не знаю, скільки я ще не знаю. А от щоб це з’ясувати, потрібен якийсь час.

– Оце точно, – заглиблена у свої думки, підтвердила Момбай.

– І що ж ви тепер робитимете з ним, коли він живий та ще й, здається, сповна розуму? – поцікавився Тіп.

– Я ще подумаю, – відповіла Момбай, – та спершу всім час додому, бо вже смеркає. Допоможи Гарбузовій Голові йти.

– Не треба мені допомагати, – відповів Джек. – Я сам. Я можу ходити так само, як ви. Адже у мене є руки й ноги і вони згинаються.

– Це так? – запитала стара, звертаючись до Тіпа.

– Авжеж. Моя робота, – відповів із гордістю хлопець.

Отож вони попрямували додому, а коли зайшли на подвір’я, стара Момбай завела Гарбузову Голову до хліва і запхала його у вільне стійло, а вхідні двері надійно замкнула знадвору.

– З ним я розберуся пізніше, а спершу займуся тобою, – кивнула вона головою у бік Тіпа.

Від її слів хлопцеві стало якось зле, бо він добре знав недобрий мстивий норов старої, здатної на будь-яке зло, і сумнівів вона при тому не мала.

Вони увійшли до господи. Уже в хатині, круглій будівлі з маківкою-дахом, як майже всі фермерські оселі в країні Оз, Момбай наказала хлопцю запалити свічку, поки сама ховала кошика в шафу та чіпляла свій плащ на кілочок на вішалці.

Тіп поспішив виконати наказ, бо боявся старої. Коли в господі стало світло, Момбай веліла йому розпалити вогнище, а сама тим часом сіла до вечері. Коли вогонь розгорівся і весело затріщали дрова, Тіп підійшов до старої й попросив і собі трохи хліба із сиром, але Момбай пропустила його слова повз вуха.

– Я ж голодний! – мовив Тіп ображено.

– Незабаром своє отримаєш, – відповіла стара з кам’яним обличчям.

Її слова Тіпу не сподобалися, бо в них чулася погроза, та він вчасно згадав, що кишені в нього набиті горіхами, отож наколов трохи й поїв, а стара тим часом встала з-за столу, струсила з фартуха крихти й поставила на вогонь чорний казанок. Потім вона відміряла рівні долі молока та оцту й плеснула їх у казанок. Потому дістала кілька торбинок чар-зілля та порошків і один за одним відміряла та підсипала у своє вариво. Час від часу вона брала свічку в руку й підносила її до жовтого папірця, звіряючись із рецептом зілля, яке варила.

Чим довше Тіп за нею спостерігав, тим більше непокоївся.

– І для чого ж це? – запитав він.

– Не для чого, а для кого, – сказала як відрізала Момбай.

Тіп неспокійно засовався на лавці й утопив погляд у казанок, що саме почав булькати. Далі він перевів погляд на суворе зморшкувате обличчя чаклунки, і йому страх як закортіло опинитися деінде, тільки не в цій напівтемній закіптявленій кухні, де навіть тіні від свічки на стінах наганяли жах. Так у гнітючій тиші, яку порушували лише булькання казанка та потріскування дров у вогні, минула майже година.

Аж ось Тіп набрався сміливості й перервав мовчанку.

– То що, ви це готуєте для мене? – запитав він, кивнувши в бік казанка.

– Атож, – коротко відповіла Момбай.

– А воно мені не зашкодить? – запідозрив Тіп неладне.

– Та як сказати… Якщо я нічого не наплутала, – відповіла Момбай, – то ти обернешся на мармурову статую.

Тіп рукавом витер раптом спітніле чоло.

– Але я не хочу обертатися на мармурову статую! – заквилив він.

– А тебе ніхто не питає! – відказала стара, недобре стрельнувши оком у бік хлопця. – Головне, що цього хочу я.

– А яка тоді буде з мене користь? – заходився відмовляти Тіп. – Тоді ж нíкому буде на вас робити.

– А Гарбузова Голова навіщо? – відрубала Момбай.

Тіп знову заквилив.

– А чом вам не обернути мене на цапа чи хоча б на курча? – запитав він занепокоєно. – Який вам зі статуї пожиток?

– А ось який, – відповіла Момбай. – Наступної весни я розіб’ю квітник, а посеред клумби поставлю мармурову статую для краси. Сама дивуюся, що це якось не спало мені на думку раніше. Як же ти мені остогид за всі ці роки!

Від її слів Тіп відчув, що обливається холодним потом, але й далі боявся поворухнутися і лише з дрижаками в колінцях стривожено поглядав на казанок.

– А може, воно не подіє, – пробубонів він ледь чутно безутішним голосом.

– Ще й як подіє! – відповіла Момбай бадьоро. – Я рідко коли помиляюся.

І знову запанувала тиша, така довга й гнітюча, що коли Момбай нарешті зняла свого казанка з вогнища, була вже майже північ.

– Вживати мій чудесний напій треба охолодженим, – оголосила стара відьма, яка, попри всі закони, не кинула свого заняття чаклунством. – Отож лягаймо спати, а на світанку, коли прийде час перекидатися на статую, я тебе покличу.

І з тими словами вона пошкандибала до своєї кімнати, виносячи з собою паруючий казанок. Тіп почув, як зачиняються двері і гримить засув.

Та спати, попри наказ, хлопець не міг. Він усе сидів і дивився, як загасаючи жевріють у вогнищі вуглинки.