Розділ третій, у якому Даша й Маша вирішують обмінятися мамами

Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку в Бога. Усе через Нього почало бути, й без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…

Євангеліє від Іоанна.

Маша непереборно боялася висоти.

Точніше, висоти боялося Машине тіло, не залишаючи самій Маші вибору – боятися їй чи ні.

Досить було тілу наблизитися до краю високого, Машині сідниці шматував страх, живіт підтягувався, розум зникав.

Маша боялася високих, крутих сходів і глибини просвітів. Боялася звішуватися через поручні балконів і до смерті боялася дивитися з обривів униз…

А ось літати не боялася.

Анітрохи!

Досить було їй піднятися в повітря, як її полонила невимовна природність – звичність того, що відбувається. Глибоко в душі Маша завжди вірила: люди здатні літати! Іноді ця віра межувала з упевненістю так близько-близько, що, стоячи на балконі, вона розводила руки, заплющувала очі, відчуваючи: ще зовсім трохи, й вона зрозуміє, як це зробити.

І тепер, сидячи на задньому сідлі мітли, притискаючись до впевненої спини Даші Чуб, подумала знову:

«Літати так легко… Так ЗВИЧНО! Ніби уві сні». Й відчула таке безмежне, невагоме відчуття свободи, що вперше за сьогодні злякалася: за два дні в них заберуть цю владу – й вона, як і всі на світі не-відьми, знову літатиме лише уві сні.

Дніпро, великий і чорний, залишився позаду.

«Мало який птах долетить до середини Дніпра», – стверджував Микола Васильович Гоголь. Але, будучи не птахом, а Києвицею, білявка на прізвище Чуб перемахнула давню ріку за кілька секунд й увірвалася до Києва Лівобережного.

– Знижуємося, – попередила Землепотрясна хвилин за сім.

Недаремно Даша мріяла стати льотчицею-космонавткою – Чуб була природженою труболіткою!

Зробивши запаморочливий зигзаг, вона виринула в чорну розщілину вулиці й знову злетіла догори.

– Це не Ахматової. Це…

– Вона паралельна! – відгукнулася Маша. – Праворуч!..

Дашина подруга-мітла спритно перескочила ряди сірих дахів і почала знижуватися.

– А люди? – злякалася Маша. – Вони ж нас побачать!

– Вони побачать видовище, а ми – «Хліб»! – збаламутила Чуб і, наплювавши на всі можливі інсульти й інфаркти, які вони могли викликати оптом і вроздріб, пролетівши повз вікна мирного населення, знизилися на висоту другого поверху.

– «Невидимі й вільні», – прошепотіла Маша слова, що зробили незримою булгаковську Маргариту Миколаївну.

Але літературне закляття не допомогло.

– Ось він, наш «хлібчик»… – Чуб прямувала до «особливої прикмети».

Машині ноги торкнулися землі.

Двомісна мітла вискочила з-під неї, вдарилася об асфальт.

– Так, це той самий будинок! – Маша підібрала свій «фалічний символ» і глибокодумно обперлася на древко підборіддям. – Поверх, по-моєму, був третій, – сказала вона. – А ось вікно… Ти пам’ятаєш, яке вікно?

– Освітлене.

– Класна прикмета, – хихонула напарниця. – Ні-чьо, що поки ми летіли, воно сто разів могло погаснути? О’кей. Облетимо третій поверх по периметру.

– Дашо, нас побачать! Ще не пізно. Ти тільки уяви…

– Уявила. Жах! – кивнула вона. – А варіанти є? На мітлу!

Відьмацький екіпаж злетів у повітря.

На щастя, більша частина вікон була заштореною, чорною. Або на жаль – якщо одне з них було тим самим, куди їм треба було потрапити, але встигло згаснути.

Вирівнявшись, Даша «прокреслила» третій поверх.

Маша встигла роздивитися оголеного хлопця-підлітка, що стояв біля дзеркала спиною до них. Чоловіка за комп’ютером – дядько навіть не відірвав погляду від монітора. Сімейну пару похилого віку, що дивилася на блакитнуватий телевізійний екран. Жінку, яка стояла на табуреті, з мотузяним зашморгом на шиї…

Більше вона нічого роздивитися не змогла, одурівши від грюкоту.

Оглушена пролетіла крізь вікно, боляче приземлилася на підлогу й тільки там зрозуміла: з властивою Даші Чуб простотою нереалізована космонавтка протаранила скло древком мітли, загримівши (в прямому розумінні слова!) прямо в дім потенційної самовбивці.

До речі, самовбивця більше не була потенційною – вона висіла. Її обличчя зі страшною гримасою корчилося в бурому зашморгу. Чуб танцювала навколо, намагаючись обхопити жінку за ноги. Але кінцівки конвульсивно бовталися сюди-туди, не даючись Даші в руки.

– Машо, допоможи!!!

Ковальова насилу підвела себе з підлоги.

Рука, що натрапила на уламки скла, кровоточила, бік скривджено нидів.

Погляд метнувся до відкинутого табурета, а розум підказав: побачивши жахливе видовище – двох непроханих гостей, що влітають до квартири на мітлі, – жінка здригнулася, й постамент посунувся в неї з-під ніг.

Ставши на рівні, підхопивши табурет, Маша спробувала повернути його на місце. Чуб таки зуміла обхопити ноги тієї, що повісилася, й повернути її ступні на сидіння. Проте тепер обм’якла верхня частина – голова дами безвільно висіла в намисті мотузки. Самовбивця була непритомна.

– Ніж! – гукнула Чуб, сяк-так утримуючи горизонтально вперту дамочку, яка намагалася задихнутися в зашморгу – не так, так сяк!

Ковальова увібрала в себе кімнату й знайшла потрібне – ножиці в склянці на письмовому столі.

Тіло бідолашної, підтримуване чотирма руками, повалилося на брудний паркет.

– Цікаво, через що вона вішалася? – подумала вголос Даша Чуб.

Маша роззирнулася.

Кімната здавалася нежилою. Письмовий стіл вибіг на середину зали, всюди лежали валізи, тюки. На підлозі розпластався білий журнал, що виявився при ближчому знайомстві літературним – з гордим ім’ям «Ренесанс». У їхньому небесному видінні жінка тримала його в руках.

Ковальова підібрала видання. Відкрила навмання.

Але журнал розкрився сам – там, де був навчений розгортатися. На 89-й сторінці, де зображено те саме обличчя врятованої, висмоктане життям…

– Анна Голенко, – прочитала студентка. – Її звати Анна Голенко. Тут надруковано її вірші. Вона – поетеса.

– А-а-а, – спохмурніла Чуб, – тоді зрозуміло, чому вона вішалася. Всі поети вкорочують собі життя – це в них така традиція. Ось тільки куди нам її подіти? На самоті не можна залишати. До лікарні?

– Ти що! – округлила очі напарниця. – Адже справа не в самовбивці. Навряд чи Києвиці рятують самовбивць. Її повішення має для нас щось означати.

– Тоді до нас на Яр Вал? Зачекаємо, поки оклигає.

– А якщо, коли вона оклигає, наші кицьки щось скажуть? Вона ж знову знепритомніє. І взагалі…

З появою Акнір Вежа на Яр Валу перестала бути безпечним місцем.

– О’кей, – прийняла нелегке для себе рішення Даша. – Везімо до мене.

– До тебе? Куди?

Іще донедавна співачка й арт-директор проживала в гримерці клубу «О-йо-йой!», і коли її звідти вигнали, вона перебралася до Вежі. І ще жодного разу не згадала про наявність іншого – постійного місця мешкання.

– На Десятинну, – розжувала Чуб. – Живу я там. Щоправда, я з матір’ю дуже погризлася. Але все одно треба в неї про родичів-відьом з’ясовувати. До того ж вона обожнює панькатися із самогубцями.

– Обожнює панькатися?… – здивувалася Маша.

За час їхнього знайомства «обожнює панькатися із самогубцями» було першою інформацією про Дашину матір.

– Ага, – підтвердила Чуб. – Мама обожнює поетів, які наклали на себе руки. Вона в мене знаєш хто? Маяківка!

– Хто-хто?

– Ну, знаєш, є пушкіністи, є булгакознавці, цих ти точно знаєш. А вона – маяківка! Скільки живе – вивчає життя і творчість Володимира Маяковського, на хрін нікому не потрібні. Я про те, як Влад Владич наклав на себе руки, слухала в дитинстві замість казки. Уявляєш, у якій жахливій атмосфері я росла?

– А нічого, що наразі друга ночі? – засумнівалася Ковальова.

– Звісно, ні-чьо. Я ж кажу, вона – маяківка! Богема! Мама зроду не лягала спати раніше третьої.

Будинок на вулиці Десятинній підкорив Ковальову своєю дореволюційною солідністю.

На добротних, одягнених у руду шкіру дверях висіла мідна табличка:

Професор А. А. Чуб

Онука Чуб нетерпляче втиснула дзвінок – бездиханна поетка нависала на них мертвим вантажем.

Двері відчинилися в одну мить.

На порозі стояла жінка в джинсах і старій футболці. В лівій, зігнутій у лікті руці курився залишок дешевої сигарети «Прима». Бліде, біляве волосся було гладко зачесане назад. І, дивлячись на Дашину матір, Маша вперше усвідомила: її подруга – справжня білявка.

Щодо іншої подібності, то позбавлені кольору, аскетичні риси цієї жінки були такими правильними, чистими, майже іконописними, що залишалося лише здогадуватися, яка знадобилася домішка батька, щоб у результаті вийшла Даша, з її носом-картоплею, ефіопськими губами й кругло-ляльковими очима.

– Привіт, ма, – похмуро привітала матір Чуб.

– Заходьте. – Жінка стала осторонь, даючи їм можливість пройти.

Ані раптовий візит, ані дикий вигляд дочки, замотаної в простирадло й увішаної золотом, не викликали в неї й натяку на розпитування.

Києвиці поквапливо протягли поетичне тіло крізь великий, закиданий речами довгий коридор і поклали принесене на диван у темній кімнаті, окупованій сталінськими меблями.

– Ця жінка… – пояснила Даша мамі, кривлячись. – Взагалі вона наклала на себе руки, а ми її підібрали.

– Просто хотіла покінчити з собою, і ви її підібрали? – уточнила Дашина «ма».

– Так.

– Молодці! – сказала мати.

Маша вирячила очі, силкуючись уявити, що б сказала їй рідна мати, коли б вона притягла до квартири чужу жінку, яка «накладала на себе руки».

– А я – Маша, – ввічливо відрекомендувалася вона.

– І ще, ма, у мене до тебе справа, – знову скривилася Чуб.

– Тоді ходімо на кухню. Дуже приємно познайомитися, Машо. Я – Вероніка. – За ім’ям не прозвучало по батькові. – А ти, Машо, чим займаєшся?

– Хіба не все одно, чим вона займається! – чомусь розлютилася Землепотрясна. – Вона просто моя подруга.

Жінка спокійно пропустила повз вуха Дашині слова.

Вони зайшли на кухню, простору, занедбану, яка Маші видалася дуже затишною. На стіні висіли древні ходики з шишечками й написом «49 років великого жовтня».

– Ви не надто голодні? – поцікавилася Вероніка, замислено дивлячись на свій холодильник.

– Це означає, – уїдливо повідала дочка, – що їжі в нас, як водиться, нема!

– Ну, бутерброд можна зробити, – спокійно зауважила Вероніка.

– Добре! О’кей. Давай бутерброд. Жерти хочеться страшенно! Я вза-агалі страшенно голодна, ма! – з викликом вимовила Даша.

– Отже, три бутерброди, – підбила підсумки мама.

Чуб страдницьки закотила очі.

– Так от, ма, до справи, – почала вона, наїжившись. У кожному її слові стирчала циганська голка.

– Так, донечко.

– У нас в роду були відьми?

Дашина мати заклякла з батоном і качалкою ковбаси в руках.

Але те, що першої, помилкової миті Маша сприйняла за подив, виявилося лише персональною манерою Вероніки глибоко й серйозно замислюватися.

– Наскільки мені відомо, не було, – так само спокійно сказала вона після секундних роздумів. – А що – дуже потрібно?

– Ось так! – Даша різко придушила пальцями шию.

– Твій дід по батькові написав книгу про відьом.

– Я знаю, – нечемно обірвала матір онука Чуб. – А з якого б це дива він її написав? Може, я відьма по батькові?

– То ж бо й воно, що ні. – Жінка нарізала хліб. – Ти ж знаєш, ми з твоїм дідом були великими друзями. І я пам’ятаю, як він шкодував, що в його роду нема жодної відьми, й дізнавався: чи не було їх у нашому. Він усе життя збирав інформацію про київських відьом, і, звичайно, йому було б цікаво… Але твій дід страшенно пишався, що ваше прізвище – Чуб – хоч би там як найгоголівське! У «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» козак Чуб – батько тієї самої Оксани, що послала Вакулу по черевички, «як у цариці». А сам Вакула, за Гоголем, син відьми Солохи. І якщо Вакула з Оксаною побралися, то їхні діти були відьмацького роду…

– Чуб – дівоче прізвище! – різонула онука Чуб. – Оксана його все одно б змінила. І вза-агалі літературного родоводу не буває. Дякую. Допомогла! Користі з тебе!

– Дашо, навіщо ти так? – не витримала Ковальова.

– Не звертайте уваги, Машенько. – Вероніка поставила перед ними дерев’яну дошку з нарізаними великими шматками, розхристаними бутербродами й увімкнула електрочайник. – Звичайне «не зійшлися характерами».

– Звичайне? – Чуб чомусь ображалася чимдалі дужче. – Та ти ніколи, ніколи мене не розуміла! Ти навіть не чуєш, що я тобі кажу. Тобі на мене наплювати. Вдома я. Пішла з дому. Тобі все одно.

І Маша несподівано здогадалася: саме цілковитий спокій Вероніки й виводить Дашу Чуб із себе.

Дашу дратує, що матір ну нічим не виведеш із себе!

– Ти – доросла, самостійна людина й маєш повне право жити де і як хочеш, – висловила свою батьківську думку Вероніка. – Якщо ти хочеш поговорити про наші стосунки, для цього не обов’язково провокувати скандал. Я знаю, у тебе такий характер. Емоційний. Тобі легше сказати про наболіле у вигляді крику. Але я ще раз повторюю: ти можеш мені сказати геть усе в спокійній формі. Я тебе зрозумію.

– А-а-а-а-а-а!!! – загорлала Чуб. – От бачиш! Бачиш! – повернулася вона до Маші. – З нею зовсім неможливо розмовляти!

Маша, проте, бачила зовсім інше:

– Дашо, але в тебе чудова мама…

– Ось! Усі так кажуть! Усі! – впала у відчай дочка. – Чудова! Та вона найгірша за всіх найгірших мам!

– Дашо, – тихо спитала Маша, – ти мою маму бачила?

– Та твоя порівняно з моєю – янгол, янгол! Ні, набагато краще, ніж янгол, – нормальна людина! Якби в мене була така мама, як у тебе… Тобі подобається моя? О’кей. Вирішено! Давай махнемося не дивлячись! Мамо, ти чула, ми з Машею вирішили обмінятися мамами? – з надією заявила вона. – Я піду жити до її мами. А Маша житиме з тобою.

Її надії не справдилися.

– Гаразд, нехай Маша поживе в нас. – Вероніка підсунула доньці чашку з чаєм. – Я заварювала, як ти любиш, з м’ятою. Їжте. А я поки піду подивлюся, як там ваша бідолашна… До речі, як вона намагалася покінчити з собою?

Жінка із задоволенням запалила.

– Вона вішалася! – гаркнула Даша. По її круглих щоках повзли довгі сльози.

– Вішалася? – захопилася Вероніка. – Як Марина Цвєтаєва!

– Так. І вона теж поетеса!

– Тоді зрозуміло, чому вона вирішила повіситися. Бути поетом – це практично нестерпно.

Даша демонстративно затулила долонями вуха, розкрила рота й вивергла незносний довгий крик.

Мати з любов’ю погладила дочку по стокосій маківці, усміхнулася Маші й вийшла з кухні.

У кишені Чуб закричав конкурент. Продовжуючи кричати, та вийняла мобільний, скривилася, дивлячись на відображення номера, й, скривджено заглухнувши, натиснула кнопку.

– Так, Катю! – гаркнула вона. – Так, засвітилося. Якась тітка намагалася повіситися, й ми її врятували…

– Тітка намагалася повіситися? – розрізнила Маша далекий Катин голос. – І що це нам дає?

– Може, щось і дає. Ми не знаємо. Вона поки що спить.

– Так будіть її і хутко з’ясовуйте! У нас за два дні Суд. Воно нам треба…

Даша скинула виклик і презирливо засунула трубу назад до кишені.

– Ось бачиш, бачиш! – слізливо проскиглила вона. – У нас за два дні Суд. Моє життя висить на волосині. А моя мати відмовляється мені допомогти!

– Послухай, Дашо…

Машу бентежила непродуктивна поведінка подруги, й вона щосили намагалася намацати вузол, розв’язавши який Землепотрясна змогла б поглянути на свою матір адекватно.

– Твоя мати, – обережно спитала Ковальова, – вона завжди була такою?

– Завжди! – з готовністю засвідчила Даша. – Вона ніколи мені нічого не забороняла. Ніколи не сварила. Навіть коли я п’яна приходила. Навіть коли я хлопців приводила. Навіть коли я не приходила взагалі! З таким вихованням я могла вирости ким завгодно: алкоголічкою, наркоманкою, шльондрою…

– Але ж ти виросла собою, – сказала Маша. – І ти дуже… дуже незвичайна. Я тільки зараз зрозуміла, чим ти відрізняєшся від усіх нас – і від мене, і від Каті. Ти – вільна. Я не про те, що тобі все дозволяли. Ти вільна всередині самої себе.

– Знаєш, – Даша підвела на подругу злі очі, – а я тільки зараз зрозуміла. Ти страшенно схожа на мою матір!

– Цікаво, – сказала Маша, подумавши. – Я тільки зараз зрозуміла. Ти дуже схожа на мою.

У вікні вже сріблився світанок, коли два голоси розміреними поштовхами витягнули Машу зі сну.

Даша спала на сусідньому ліжку, розтуливши рота.

Маша сіла. Прислухалася.

– Поезія зараз нікому не потрібна, – поскаржився жіночий голос.

Надмірно голосний, хриплий, викривний – що існує поза днем і ніччю, простором і часом, життям і смертю.

Саме такий голос мав бути в людини, яка повернулася у світ із небуття й не впевнена: а чи варто їй було повертатися?

– Так, поезія зараз не в моді, – підтакнув їй заспокійливий голос Вероніки. – От раніше, до революції, поетам вклонялися, як наразі естрадним зіркам. На їхні виступи збиралися натовпи. Коли на сцену виходив Сєвєрянін, купчихи зривали з себе коштовності й кидали йому до ніг. Панночки тримали на приліжкових столиках портрети Олександра Блока й цілували його лик перед сном. У поетів закохувалися, труїлися через кохання до них сірчаними сірниками… На них молилися. Не актори, не співаки – поети були справжніми володарями душ!

– А тепер їхні вірші ніхто не друкує, – сказав голос тієї, що повісилася.

– Навіть більше, навіть надруковані – їх ніхто не читає, – додала Дашина мати. – Власне, тому видавцям і невигідно друкувати поезію.

– А нам усім що, повіситися? – У голосі тієї, що повісилася, вчувалася істерика.

– Ви… тому? – схвильовано спитала її Вероніка.

– Так, – відрубав у відповідь голос. – Але ви все одно не зрозумієте.

– Чому це?

– Ви скажете, що я навіжена! – Голос став рваним і злим. – Ви вважаєте, якщо поетеса, то обов’язково ненормальна.

– Звісно, ви – ненормальна, – впевнено повідомила їй Дашина мама. – Хіба ви відповідаєте середньостатистичній обивательській нормі? Обивателі не стають поетами.

– Правильно! Вони стають невдахами! – гидливо мовив голос поетеси. – Я – невдаха. Як і всі ми, київські літератори. Ви можете назвати хоча б одного видатного поета з Києва?

– Олександр Вертинський.

– Та який з нього поет?! – образився голос.

– Ви маєте рацію, поези Вертинського – окремий жанр. Але можна назвати письменника – Михайло Булгаков.

– Він поїхав до Москви, – відсік голос тієї, що повісилася, кандидатуру улюбленого письменника Маші. – У Києві він ані рядка не написав. Жодного! Знаєте чому?

– Не знаю, – визнала Вероніка.

– Тому що відтоді, як звідси вивезли наш талісман, – нас позбавили сили! – замогильним голосом прорекла поетеса. – Ми немічні. Ніхто не чує нас, хоч як би ми волали!

То було перебільшенням.

Цієї миті її голос гримів на всю квартиру, як телевізор, включений на максимальну гучність. Маша з подивом скосила очі на Чуб, вражена міцністю її сну.

– А що це за талісман? – ввічливо поцікавилася Дашина мати.

– Ви все одно не повірите. – Поетеса знову намагалася відповзти в глиб себе.

– Повірте, – запевнила її Вероніка, – я вам повірю.

– Ви вірите в містику?

– Я – літературний критик, – не без гордості презентувала себе мати-маяківка. – Чи можна не вірити в містику доль, вивчивши творчість письменників і поетів? Їхні вірші – сповнені пророцтв! Їхні життя – сповнені містичних збігів. Узяти хоча б Влада Владовича Маяковського. Побувавши в Києві, він…

– А що ви думаєте про Анну Ахматову? – перервала її по е-теса.

– Я не її прихильниця, – сухувато перервала її перервана. – Але, звісно, ставлюся до неї з повагою.

– І даремно! – пискливо скрикнув голос. – Тому що вона – крадійка! Вона все вкрала! Всі свої вірші…

– У кого? – здивувалася критикеса. І в її запитанні набатом пролунав непідробний, професійний інтерес.

– Ну ж бо я краще розповім усе від самого початку, – запропонувала поетеса, відчувши, що відшукала, нарешті, свого ідеального слухача. – Місяць тому мені до рук потрапила книга «Українська відьма».

– Професора Чуба?!

– Звідки ви знаєте?!! – здригнувся голос оповідачки.

– Її написав мій свекор. Батько мого екс-чоловіка. Ви зараз у його квартирі. Помираючи, він заповів її не чоловікові, а онучці й мені. До речі, саме його онука, моя дочка Даша врятувала вас сьогодні.

– Боже мій! – зарепетувала та, що повісилася. – Ще один збіг! Тепер я знаю, ви повірите мені. Можливо, навіть допоможете. Це не може бути просто збігом. Це знак!

Маша підвелася: та, що кричала, цілком мала рацію – у природі не існувало випадковостей.