І була вона нею доти, поки не отримала Місто в подарунок.

Помираючи, Києвиця Килина, володарка тисячолітнього Києва, передала свою владу їм, трьом і випадковим, залишивши у спадок круглу Вежу на Яр Валу – з трьома кицьками, які розмовляли, з коморами, наповненими зіллям і травами, з шафами, повними об’їжджених мітел, – ще й книгу Києвиць з її давніми і страшними знаннями…

Стало зрозуміло, що світ зовсім не такий, яким їм здавався – затюканій студентці непрестижного вишу, погордливій власниці мережі супермаркетів й арт-директору клубу «О-йо-йой!», що була у минулому за сумісництвом співачкою-невдахою.

У цьому світі, який їм відкрився, не було ані часу, ані смерті, ані тим паче випадковостей. Тут можна було ходити крізь час і воскрешати мертвих, літати над землею й вселяти любов у своїх ворогів.

Але хоч би що ти робив, твоє добро завжди перетворювалося на зло, а зло – на добро.

І той, у кого наївна відмінниця Маша була закохана без відповіді з першого курсу, виявився вбивцею.

І помер, рятуючи Машу від смерті, бо випив приворотне пійло.

І тепер Маша вважала себе його вбивцею.

А чоловік, якого покохала нова Маша, помер сто років тому, а за вісім років до смерті він поховав єдиного сина, що помер у Києві на знак кари за вчинок батька.

Тому що Місто було живим: могло любити й карати!

І звали цього чоловіка Михайлом. А прізвище його було Врубель.^[2]

І Маша відмовилася від нього сама, на винагороду за те, що не могла вважати винагородою. І тепер вона потерпала від цієї винагороди, яка стала її Страшною Таємницею.

Як потерпала і від того, що, будучи не відьмами, а Києвицями, вони, однак, були відьмами – мінімум наполовину, позаяк жодна з них більше не могла зайти до церкви, й віднині Маші був заказаний шлях до її найулюбленішого, розписаного Васнецовим і Врубелем, Найгарнішого у світі Володимирського собору.

І тепер Маша вважала себе за нечисту.

Як потерпала й від того, що вона, ще тиждень тому слухняна й тиха, на смерть посварилася з матір’ю й пішла з дому.

Як потерпала від того, що вона вже три дні не бачила тата.

І тепер Маша вважала себе поганою дочкою.

Як потерпала й від того, що сталося з нею сьогодні вранці, коли, сяк-так зібравши колишнє «я» в кулак, вона пішла до інституту на консультацію перед екзаменом…

У першу хвилину, переступивши поріг рідної альма-матер, Маша повірила: те, що з нею сталося, – дивний сон.

Тут, у стінах звичного педагогічного, все було так, як завжди. Студенти, як завжди, не звертали уваги на непоказну завчену Ковальову – в мішкуватому одязі, з блідим обличчям. І, зійшовши на другий поверх, досягши останньої сходинки, Маша, як завжди, подивилася на годинник, перевіряючи, чи так само справно працює її внутрішній будильник.

Зовнішнього, тобто реального, будильника в неї не було ніколи. Раніше – у минулому житті – їй досить було сказати собі, лягаючи спати: «Я повинна прокинутися о 9.00» (або о 7.30, або о 8.15) – і вона розплющувала очі в призначений час. А виходячи з дому, точно розраховувала час на дорогу, з урахуванням усіх заторів і перебоїв із транспортом.

Ось і зараз старенька вірна «Чайка» на її руці показувала, що до консультації залишилася рівно хвилина – саме стільки, щоб пройти коридором, звернути праворуч й опинитися в призначеній аудиторії.

Усе було, як і раніше, як звичайно, як завжди. Й на Машу зі йшов невимовний, ілюзорний спокій. І вона зовсім було зібралася насолоджуватися своєю ілюзією не менше ніж півгодини, слухаючи надтріснутий голос Марківни, що, як зазвичай, диктувала їм детальні відповіді на питання білетів…

Як несподівано, вигулькнувши з найближчих дверей, перед нею намалювалася найгрізніша викладачка їхнього інституту, історичка, яку прозвали Василисою Премудрою (скорочено – Васею).

Василису супроводжували дві яскраво нафарбовані студентки. З їхніх кислих, прохальних облич було зрозуміло: дівки належали до тих численних нещасливиць, які не змогли скласти Васі попередній іспит і які, підібгавши студентські «хвости», з’явилися шукати щастя знову – і знову марно.

Маша звично кивнула викладачці, встигнувши потішитися, що іспит вона склала на «відмінно», перед тим як пихаті риси Василиси Андріївни розплилися в благочестивій покірності, перед тим як Премудра зробила крок до Ковальової і, схиливши велике грудасте тіло в глибокому поклоні, прошепотіла:

– Слава Вам, Ясна Києвице!

А Маша згадала: у її новому п’ятиденному житті страшний препод була її підлеглою! Головою орди київських відьом, які, не пізніше ніж позавчора, кричали їм «Слава!» на шабаші з нагоди Івана Купала.

Студентка втислася в стіну.

«Хвостаті» студентки витріщилися на неймовірну сцену – обидві вони, явно й недвозначно, не вірили власним очам.

– Я маю для вас небезпечну звістку, – продовжуючи шокувати глядачів, Вася схилилася ще нижче. – У Місті неспокійно. Не всі відьми визнають вашу владу. Чи можу я просити Вас про зустріч з Вами й Вашим Ясним…

– Так, так! – вигукнула Маша. – Приходьте до нас на Яр Вал. Я зустріну біля входу. О п’ятій. Інакше вам не зайти. Василисо Андріївно, розігніться, будь ласка.

– Це велика честь для мене. – Випроставшись, Вася позадкувала.

«Усе, – усвідомила Маша Ковальова. – Мені доведеться піти з інституту. Якщо так буде й далі…»

Але далі було значно гірше.

Проминувши коридор, Києвиця наштовхнулася на щебетливу компанію студентів старших курсів. І пішла собі повз них.

Де там!

Із центру компанії до Маші випурхнули дві красуні – гінкі, стрункі, з тих, що завжди дивилися на неї згори вниз.

– Слава Вам, Ясна Києвице!

У коридорі запанувала цілковита тиша.

Маша відчула себе восковою. Фігурою з музею мадам Тюссо.

Десяток пар очей витріщилися на неї – на її плечі, які перелякано підвелися й застигли, дешеві джинси, кучеряво-руде волосся. Дівчата, скарлючившись, стояли перед Ясною Пані, напевно очікуючи від неї репризи у відповідь.

Але цієї репризи Маша не знала!

Хтось хихикнув. Інші мовчали, дарма намагаючись пізнати в тому, що діялося, натяк на жарт.

– Дякую, – дурнувато вискнула Ковальова. – Будь ласка.

– Але найстрашніше було, коли я зайшла до аудиторії. Й Марківна, викладачка, до якої я йшла на консультацію, кинулася до мене… А їй шістдесят років! Як я до неї післязавтра на іспит піду? А якщо вона на іспиті мені вклониться? Що про мене інші подумають?

– Подумають, – безтурботно засміялася Землепотрясна Даша, – що ти їй страшенного хабара дала. Тисяч десять, не менше. От бабця з глузду й з’їхала.

– У неї будуть проблеми на роботі, – траурно сказала Маша. – А потім я вийшла надвір, а там… Кожна десята підходила до мене. Як тепер вулицею ходити?

– Ось так само, мабуть, відчуває себе Алла Пугачова! – висловилася співачка. – Чьо ж я, дурепа, вдома сиджу? Знову ж таки час мою вдяганку з клубу забрати…

– Добре ще, до інституту мене Катя на машині підвезла, – сказала Маша. – А назад… Я й гадки не мала, що в Києві так багато відьом!

– Ти бачила, скільки їх на купальському шабаші було – тисячі тисяч, – відповіла Катя. – Я теж помітила, що мені кілька разів уклонилися. Але я рідко з машини виходжу.

Даша підхопилася з дивана.

Руда кицька мішком упала з її загривка і, невдоволено крякнувши, скосилася на занадто імпульсивну хазяйку.

– Піду прогуляюся! Землепотрясно! Ми, отож, натуральні зірки!

– Стривай! – спинила її Катерина. – Ти кажеш, не всі відьми визнають нашу владу? – звернулася вона до Маші.

– Так Вася сказала, – пояснила та. – Й спитала дозволу завітати сьогодні до нас. І я їй його дала.

– Не всі визнають нашу владу. – Катерина Дображанська гмикнула, і її рука знову опинилася на книзі Києвиць – книзі Влади! – Що ж, я хочу на них подивитися…

– Ну так прокинься, курво!

Катя мимоволі здригнулася.

Троє, наче на команду, повернулися до розчинених балконних дверей.

На позбавленому належних подібній споруді поручнів бетонному чотирикутнику Вежі стояла дивна істота з чорною мітлою в руках.

Чорний кіт Бегемот глухо нявкнув і кинувся під ноги тій, що прийшла. Даша розкрила рота. Маша заклякла, дивлячись на непрохану гостю, що не могла прийти сюди.

Увійти до Вежі Києвиць могла лише Києвиця!

Істота ненависно посміхнулася й зробила крок до кімнати.

– Я не бажаю вам здоров’я! – вимовила вона, з насолодою промовляючи кожну букву.

І Маша зрозуміла: ця незвична фраза – не що інше, як вивернуте навиворіт «Здрастуйте!».

– Хто ти така? – суворо спитала Катя.

– Як ти сюди потрапила? – вихопилося в Чуб.

Чужинка по черзі обвела їх усіх поглядом, націлюючись на кожну так, наче розмірковувала, як би зручніше їх ударити.

Вона була страшенно юною (якщо не сказати іще маленькою), такою, що навіть двадцятидворічна Маша могла б дивитися на неї з висоти життєвого досвіду.

П’ятнадцять-шістнадцять.

Худа мов тріска. Чорноволоса. Гостроока. Різка. Здавалося, вона складалася із самих гострих кутів. Гострі стегна, затягнуті в чорні брюки. Маленькі гострі груди, притиснуті майкою з надписом «Very bad», і перевернутий сатанинський хрест на ланцюжку, що завмер на шиї…

Але Маша знала: перевернутий хрест символізує аж ніяк не Сатану.^[3]

– Я – Акнір! Дочка Килини. Її Наступниця! – Губи гості були промальовані чорною наче смола губною помадою. – А це – мій будинок!

– Це будинок Ясних Києвиць, – сказала біла кицька.

І вона була першою і єдиною, хто знайшов, як заперечити непроханій.

– Наступниця! Прийшла Наступниця! – загорлав кіт Бегемот, пристрасно тручись усім тілом об ноги Акнір.

– Я Наступниця моєї матері! – з пафосом прогарчало дівчисько. – А вони – сліпі! Зі сліпою кров’ю! А ви – зрадниці! – Вона з огидою копнула повітря ногою в бік білої кицьки. – Ви зрадили мою матір!

У неї були незвичні чоботи – підбиті довгими ножами.

Їхні леза виступали з-під чорних обрублених носів, і ножі – Даша могла заприсягтися в цьому! – були заточені, наче бритви.

Ці чоботи найбільше лякали Дашу. Лякали незрозуміло й нелогічно, бо сама малолітка, із спотвореним гримом обличчям а-ля Мерилін Менсон, викликала в Землепотрясної Даші тільки презирство.

«Ще б пак! – нервово крякнула Чуб подумки. – Для того щоб забити таким взуттям до смерті, досить одного точного удару».

– Ану ноги геть від наших кицьок! – вигукнула вона про всякий випадок.

– Не бійся, не чіпатиму, – сплюнула Наступниця. – Я поважаю закон! Берегині Вежі – недоторканні. – У її фразі вчулася єхидна посмішка. – Я поважаю закон, – повторила вона. – А ви навіть не чули про нього!

– Вони врятували Місто! – сказала Беладонна.

– Начхати! – скипіла Акнір. – Наступниця – я! І є закони. – Вона звела догори розчепірену долоню, наче збиралася присягнутися на Біблії. – Закон перший: Києвиця має передати владу за власним бажанням! – загнула вона великий палець з неакуратно нафарбованим чорним нігтем. – Закон другий: Наступницею може стати лише відьма з діда-прадіда! – Підмізинний палець притулився до долоні. – Закон третій: нову Києвицю має затвердити Суд по обидва боки руки! – Їі мізинець ліг поруч із підмізинним, а вказівний та середній розчепірилися, утворивши латинську «V» – символ перемоги й диявольських рогів. – Ви порушили всі три! Всі три правила! Суд ніколи вас не затвердить!

– Який іще суд? – поцікавилася Катя.

– Між Небом і Землею!

– Боюся, – Катерина адресувала Акнір підкреслено люб’язний погляд, зовсім не приховуючи ані фальші своєї люб’язності, ані радості перемоги, – цей Суд нас уже затвердив. На купальському шабаші всі визнали нашу владу.

– Чорта з два! – заволала Наступниця. – Вас визнали два чорти… То була істерика! Ейфорія! Всі раділи, що врятували власну шкуру. З радощів вони коронували б навіть пень. Проте існує закон. І він для всіх!

«Ти його закон, але є закони й для тебе», – згадала Маша слова з книги Києвиць.

Про що попереджала Василиса, стало більш-менш зрозуміло.

– Ані… Даруй, я не запам’ятала ім’я, – почала Ковальова.

– Акнір! – гаркнула Акнір.

– Акніро, ми тебе розуміємо. Ти втратила матір. – Маша підвелася. Їй здалося, розмовляти сидячи – нечемно.

– Що?!!!

Обличчя дочки Килини спотворилося від ненависті й болю.

– Ти розумієш мене? – прошипіла вона, захлинаючись злобою. – Розумієш?! Ви вбили її! Ви – Втрьох! І тепер ти мене розумієш?!!! Ви – люди. Сліпці! Ви – вже трупи! Вам зі мною не впоратися навіть утрьох!

Вона задихалася, не вміючи розподілити свою злість на слова.

Вона була надто юною й надто небезпечною – у цьому віці, коли святого нема й ти сам наділяєш усе, що існує, новими іменами, вважаючи їх єдино вірними.

І якими іменами Акнір наділила цих Трьох, здогадуватися не треба.

– Убивці! Самозванки! Людське бидло!

– Акніро, ми не вбивали її… – Маша відчайдушно жаліла цю дівчинку, яка кричала. – Ми захищали Місто. Ти ж знаєш це? Правда, знаєш? Тобі все розповіли.

– Ви отримали її владу випадково! – стрімко зіскочила з вбивчої теми дочка Києвиці. – Мати віддала вам її проти волі. Вона ніколи б не віддала її вам за власним бажанням. Вона збиралася віддати її мені!

Маша заплющила очі, пригадуючи страшну мить.

Божевільна від шаленої муки жінка, що повзала стелею «Центра старокіевскаго колдовства на Подолъ»:

«Вам?! Я маю віддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Ні!!!»

– Може, й збиралася, – сказала Катя, і її голос пролунав на подив рівно й спокійно. – Ось тільки віддала її нам. За власним бажанням. Ти ж, мабуть, у курсі, що відбувається з відьмами на момент смерті?

– Моя мати – не відьма. Вона – Києвиця!

– І з Києвицями теж, – поступливо покивала Катя. – Вони не можуть померти й відчувають пекельний біль доти, поки не передадуть свою силу іншому. Й ніхто не забороняв твоїй матері повзати стелею без кінця, страждати, потерпати від болю й чекати на тебе день, два, три – це був її особистий вибір. Але вона зробила інший – полегшила собі смерть. І віддала силу нам. Трьом. Така була її воля!

– Логічно, – сказала Маша.

(«Логічно» було улюбленим словом Ковальової й найвищою мірою істини!)

Акнір люто пошматувала Катю очима й задихала так часто, що стало зрозуміло: невідомий Суд між небом і Землею, яким погрожувала Наступниця, точно візьме до уваги Катин аргумент.

– Вас усе одно не визнають! – завила Акнір. – Ви – сліпі! За тисячі років влада жодного разу не передавалася сліпим. Наступницею може стати лише відьма по крові!

– Але їх Троє, – заперечила Беладонна. – Й існує пророцтво. «Коли до Міста втретє прийдуть Троє…»

– Це випадковість!

– А от нема випадковостей, – муркнула біла кицька й презирливо почухалася.

– Плювати! – затупотіла ногами Акнір. – Нехай їх Троє. Вони – сліпі! На це не зможуть заплющити очі! Й тоді Суд призначить бій. Поєдинок!

– Бій?! – пожвавилася Катерина Дображанська, яка донедавна відвідувала закритий боксерський клуб.

– І вони програють! – Акнір схилилася над непроникною Беладонною. – Тому що ні чорта не знають!

– Та чорта ми точно знаємо, – сказала Чуб. – Особливо Чорта твоєї чортової матері!

– Не чіпай мою матір! – оскаженіла Акнір. – Еб ворст інк! – незрозуміло прокричала вона, націлюючись у Дашу перстом. – Хто ти така? Що ти взагалі можеш? Ти – косматочка?

Даша із сумнівом труснула стокосою зачіскою, підозрюючи, що Акнір натякає на її шевелюру, проте не розуміючи, чи намагається вона тим самим її образити.

– Ти – гадуниця?

А це вже було явною образою!

– Я – гадуниця?! – розперло Чуб. – Сама гадина, мала!

– Ти – обертиха?

– Сама обертиха!

– Вона питає, чи можеш ти обертатися на тварин, – тихо сказала Маша.

– Так я тварина? А, тобто перекидатися… – пригальмувала Землепотрясна. – Однак ми позавчора врятували Місто!

– Хвалитися «Ми врятували Місто» – це все, на що ви здатні! – не дала їй похизуватися Акнір. – Ви й примітиву не знаєте! Вищати «Та ми врятували Місто!» – все, що ви можете мені протиставити в бою. Ну, крикни ще раз! Можливо, допоможе!

Металеве лезо на черевикові Наступниці хижо посміхнулося до Чуб.

Акнір підскочила, наче героїня японських бойовиків, націлюючись вістрям ноги Даші в скроню.

Чуб вульгарно відскочила й завалилася на плюшеві подушки, недоречно підбита під коліна краєм дивана, мало не придушивши Ізиду Пуфик, яка безтурботно спала. Руда кицька трохи розплющила жовте око й, муркнувши французьке «Фі!», продовжила перерваний хазяйкою процес.