Рухівська ніч^[23]

 
Мені до смерті буде снитись
Наш рухівський нічний похід —
Ми йшли до Кобзаря молитись
З Політехнічного, а вслід
За нами рухалися тіні,
Ішли донощики сумні,
Бо вже в моторів гуркотінні
Сурмили рухівські пісні.
І чули ми крізь мури й сквери,
Що спів наш, як Дніпро, тече.
Ішли за нами бетеери,
Світили фарами в плече.
Якби шарнули з кулемета,
Зайшли б ми в кров липку, як ніч,
Але дійшли б ми до поета
І до омріяних сторіч…
Та бетеери не стріляли,
Злякались, пощезали в тьмі,
І, мабуть, ми тому охляли,
Затихли, стишились самі.
Якби ж ті дула химородні
Вогнем лизнули тротуар,
То ми не дихали б сьогодні
Трутизною вождівських чвар!
Якби вожді хрестились кров’ю,
То, може, думали б ясніш
І під святою корогвою
Нам не вбивали б в серце ніж!
Не поєднала нас молитва,
Не поєднала нас любов.
Прийшла за славою гонитва,
І ми рабами стали знов.
Рабами не Москви, а слави,
Нас отруїв свободи мед.
І жаль мені, що в наші лави
В ту ніч не вдарив кулемет.
 

Володимир Олексійович Підпалий

1936 (с. Лазірки, Полтавська область) – 1973 (м. Київ)

Зимовий етюд^[24]

 
Трішки туману і трішки інею,
неба льодинку холодну —
на шлях…
Вечір, мов казка, над Україною
 
 
Казка, як вечір,
Аж синьо в очах…
Там, за тополями,
за огорожами,
де місто тікає на ніч в степи —
 
 
все запорошене,
все насторожене,
вся Україна заслухалась —
і не спить…
 

Тиха елегія^[25]

 
Коли мене питають: «Любиш ріки,
річки, і річечки, і потічки?» —
відмовчуюсь: вони в мені навіки,
а для мого народу на віки…
 
 
Коли мене запитують: «Народу
чи зможеш прислужитись, як і де?» —
мовчу: на ясні зорі, на тихі води
хай випадкове слово не впаде…
 
 
Коли мене питають: «Любиш землю,
степи, озера, яблуні в саду?» —
я знов мовчу: від них не відокремлю
себе й тоді, як в землю перейду…
 
 
Коли мене питають: «Рідну мову
чи зміг би поміняти на чужу?» —
моя дружина сину колискову
співає тихо… Краще не скажу…
 
 
Коли мене питають: «Батьківщину
чи зможеш ти забуть на чужині?»
кричу: «Кладіть отут у домовину
живим!.. Однаковісінько мені…»
 

Максим Тадейович Рильський

1895 (м. Київ) – 1964 (м. Київ)

Дощ^[26]

 
Благодатний, довгожданий,
Дивним сяйвом осіянний,
Золотий вечірній гість
Впав бадьоро, свіжо, дзвінко
На закурені будинки
Зголоднілих передмість.
Відкривай гарячі груди,
Мати земле! Дощ остудить,
Оживить і запліднить, —
І пшеницею й ячменем
Буйним повівом зеленим
Білі села звеселить.
 

Запахла осінь в’ялим тютюном^[27]

 
Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, —
І свіжі айстри над піском рум’яним
Зорюють за одчиненим вікном.
 
 
У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?
 
 
Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!
 
 
Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.
 

Коли усе в тумані життєвому^[28]

 
Коли усе в тумані життєвому
Загубиться і не лишить слідів,
Не хочеться ні з дому, ні додому,
Бо й там, і там огонь давно згорів.
 
 
В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є захист: у красі незнаних слів,
У музиці, що вроду, всім знайому,
Втіляє у небесний перелив;
 
 
В тобі, мистецтво, – у малій картині.
Що більша над увесь безмежний світ!
Тобі, мистецтво, і твоїй країні
Я шлю поклін і дружній свій привіт.
 
 
Твої діла – вони одні нетлінні,
І ти між квітів найясніший квіт.
 

Люби природу не як символ…^[29]

 
Люби природу не як символ
Душі своєї,
 
 
Люби природу не для себе,
Люби для неї.
 
 
Вона – не тільки тема вірша
Або картини, —
В ній є висоти незміримі
Й святі глибини.
 
 
У неї є душа могуча,
Порив є в неї,
Що більший над усі пориви
Душі твоєї.
 
 
Вона – це мати. Будь же сином,
А не естетом,
І станеш ти не папіряним, —
Живим поетом!
 

Молюсь і вірю…^[30]

 
Молюсь і вірю. Вітер грає
І п’яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.
 
 
І ти смієшся, й даль ясніє,
І серце б’ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.
 
 
Кленусь тобі, веселий світе,
Кленусь тобі, моє дитя.
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!
 
 
Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.
 

Осінь-маляр із палітрою пишною^[31]

 
Осінь-маляр із палітрою пишною
тихо в небі кружляє,
осипає красою розкішною.
 
 
Там розсипа вона роси сріблисті,
Там тумани розливає,
Ліс одягає у шати барвисті.
 
 
Ліс обливає кольорами дивними,
Ніжно сміється до вітру,
Грає цілунками з ним переливними.
 
 
Фарби рожеві, злотисті, червоні,
Срібно-блакитне повітря…
Ніжні осінні пісні тиходзвонні!
 

Солодкий світ!^[32]

 
Солодкий світ! Простір блакитно-білий
І сонце – золотий небесний квіт.
Благословляє дух ширококрилий
   Солодкий світ.
 
 
Узори надвесняних тонких віт,
Твій погляд, ніби пролісок несмілий,
Немов трава, що зеленить граніт,
Неначе спогад нерозумно-милий…
   Солодкий світ.
 
 
Чи янголи нам свічі засвітили
По довгих муках безсердечних літ,
Чи ми самі прозріли й зрозуміли
   Солодкий світ?
 

Володимир Іванович Самійленко

1864 (с. Великі Сорочинці, Полтавська область) – 1925 (м. Боярка, Київська область)

Патріоти^[33]

 
Два хлопці укупі стояли,
А третій дививсь оддалі,
Як ті гаряче розмовляли
Про долю своєї землі.
 
 
Один у широкій промові
Народні права боронив;
Він докази всі наукові
По пунктах як слід розложив.
 
 
Народну окремість натури,
І склад особливий думок,
І давність своєї культури, —
Довів він усе те з книжок.
 
 
А другий про теє доводив,
Як дійде народ своїх прав,
І в поступі інших народів
Він місце йому показав.
 
 
Так двоє вели язиками
Роботу для краю свого,
Гукали й махали руками,
Де річ вимагала того.
 
 
А третій не мовив нічого:
Він мовити красно не міг,
Але задля діла святого
І жив він, і в землю б поліг.
 
 
Ті двоє, з балачки втомившись,
Веселі собі розійшлись,
А третій стояв зажурившись
І наче дивився кудись.
 
 
Але він не тую картину
Вбачав, що круг нього була:
Він бачив душею Вкраїну
І все, що вона добула.
 
 
Вбачались йому патріоти
Із купою слів голосних,
А поруч мільйони голоти,
І темність, і вбожество їх.
 

Василь Андрійович Симоненко

1935 (с. Біївці, Полтавська область) – 1963 (м. Черкаси)

Гей, нові Колумби й Магеллани…^[34]

 
Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.
 
 
Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені тоді?
Як нам помістити у корито
Наші сподівання молоді?
 
 
Кораблі! Шикуйтесь до походу!
Мрійництво! Жаго моя! Живи!
В океані рідного народу
Відкривай духовні острови!
 
 
Геть із мулу якорі іржаві —
Нидіє на якорі душа!..
Б’ються груди об вітри тужаві,
Каравела в мандри вируша.
 
 
Жоден вітер сонця не остудить,
Півень землю всю не розгребе!
Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.
 
 
Мріяти й шукати, доки жити,
Шкварити байдужість на вогні!..
А якщо відкрию вже відкрите,
Друзі! Ви підкажете мені…
 

Задивляюсь у твої зіниці^[35]

 
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
 
 
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…
 
 
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
 
 
Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
 
 
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
 
 
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
 
 
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
 
 
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
 

Лебеді материнства^[36]

 
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
 
 
Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.
 
 
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
 
 
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.
 
 
Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні.
 
 
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
 
 
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
 
 
У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
 
 
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
 
 
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
 
 
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
 
 
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
 
 
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
 
 
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
 
 
Можна все на світі вибирати, сину,
 Вибрати не можна тільки Батьківщину.