Микола Кучерепа
«Волинський експеримент» воєводи Г. Юзевського

Міжвоєнна Польща була багатонаціональною державою. Крім поляків, у ній проживало чимало представників білоруської, російської, литовської, єврейської, чеської, німецької та інших національностей. Проте другу за чисельністю національну групу в Польщі становили українці, які проживали в Західній Волині, Поліссі, Підляшші, Східній Галичині, Холмщині. Загалом західноукраїнські землі, що перебували у складі Другої Речі Посполитої, становили досить значну територію – більше 100 тис. км2, тобто третину тодішньої Польської держави.^[322] Згідно з офіційними даними перепису 1931 р., громадян української національності проживало в Польщі 4442 тис.,^[323] або 15–16 % усього населення.

Українська проблема була досить вагомою в політиці офіційної Варшави, оскільки відносини між українцями і Польською державою протягом усього міжвоєнного десятиріччя були досить непростими. Щодо її розв’язання в польському політичному таборі було багато підходів. «Ендеки», які перебували при владі до травневого перевороту 1926 р., прагнучи створити однонаціональну державу, намагалися якнайшвидше асимілювати представників непольських меншин. Реалізація цього завдання не виключала й насильницькі методи.

Другий напрям представляли т. зв. пілсудчики – прибічники Юзефа Пілсудського. Вони добре розуміли необхідність вирішення української проблеми, з якою пов’язували, і не безпідставно, подальшу долю Речі Посполитої. Не полишаючи головної мети – полонізації українців, у національній політиці вони намагалися використовувати гнучкішу тактику.

Польські соціалісти пропагували ідею надання територіальної автономії Східній Галичині, а іншим західноукраїнським землям – територіального самоврядування. Найрадикальніший підхід пропонували комуністи. Експлуатуючи «право націй на самовизначення», вони виступали за приєднання західноукраїнських земель у складі Польщі до Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Офіційна Варшава, розробляючи політичну лінію щодо українців, намагалася поглибити регіональні особливості і розчленувати на окремі частини єдиний український народ. Зважаючи на відмінності в рівні національної свідомості, культури, політичної активності українців Волині й Галичини, урядові кола хотіли їх поглибити і запобігти згуртуванню українців у єдину політичну силу.

Західна Волинь увійшла до складу Польщі за Ризьким мирним договором 1921 р. Тут було утворене Волинське воєводство, яке за територією посідало друге місце в державі.^[324] Особливістю його адміністративного поділу були значні відмінності повітів як за територією, так і за чисельністю населення (табл. 1).^[325]

Таблиця 1

Територія і населення повітів Волинського воєводства у 1931 р.

Як бачимо, найменш заселеними були північні повіти: Сарненський, Любомльський, Ковельський, Костопільський. Водночас окремі з них були найбільшими за територією. Керувати такими великими адміністративними одиницями, зважаючи на незадовільний стан транспортного й телефонного зв’язку, було надзвичайно важко.

Ситуація ускладнювалась тим, що воєводство було багатонаціональним. Нині складно точно визначити кількість жителів воєводства тієї чи іншої національності. Це пов’язано з тим, що переписи населення, в 1921 і 1931 рр. були не досконалими, а то й сфальсифікованими. Проте як перший, так і другий переписи показали, що на Волині абсолютну більшість становили православні українці (табл. 2 і 3).

Порівнюючи дані таблиць, бачимо, що в 1921 р. понад 62 тис. поляків визнали себе православними, тоді як у 1931 р. – 20 тис. Значно зросла чисельність православних українців (на 412,5 тис.).

Таблиця 2

Населення Волинського воєводства за релігійною належністю і національністю у 1921 р., в тис. осіб^[326]

Таблиця 3

Населення Волинського воєводства за релігійною належністю і рідною мовою у 1931 р., тис. осіб^[327]

У міжвоєнний період переважна більшість українців проживала в селі, де невирішеними залишалась низка політичних, економічних, соціальних проблем. До травневого перевороту польська влада зробили дуже мало для їх розв’язання.

Нові підходи до вирішення цих актуальних питань, пов’язані з іменем волинського воєводи Генрика Юзевського,^[328] котрий розробив т. зв. «волинську політику», або ж «волинський експеримент». Сучасники, політики, історики по-різному оцінюють його діяльність. Для одних він «могильник польськості на кресах», зрадник Польщі чи навіть український гетьман. Для інших навпаки – кат українського народу, українофоб. Його програма і діяльність вже були предметом наукових досліджень.^[329] Маючи нині у своєму розпорядженні архівні документи, монографічну літературу, спогади спробуємо дати оцінку «волинському експерименту» Генрика Юзевського.

Посаду волинського воєводи він прийняв, як сам неодноразово підкреслював у спогадах, «з наказу коменданта» – Юзефа Пілсудського 30 червня 1928 р..^[330] На Волині новий воєвода застав складну ситуацію. Особливо ускладнювали внутрішнє становище Волині національний і релігійний фактори. Відносини між місцевою адміністрацією, яка складалася майже виключно з поляків, і українським населенням Волині залишалися напруженими. Рівень професійності польської адміністрації був досить низьким. Місцевий апарат пов’яз у корупції. Все це спричинило незадоволення населення тодішньою владою воєводства. Олії у вогонь постійно підливав конфлікт між місцевою адміністрацією і військовим керівництвом.

Г. Юзевський розумів, що політика його попередників викликала ненависть і обурення українців, створювала підґрунтя для антипольської опозиції. Тому новий адміністратор Волині вирішив радикально змінити політичний курс. Г. Юзевський добре знав Волинь, де сподівався найповніше себе реалізувати. У спогадах він занотував: «Їдучи до Луцька, я знав з чим зустрінусь на Волині… Вже у перші дні вималювався той стан, з яким я буду мати справу протягом десяти років мого керівництва. Маю на увазі форму і зміст польсько-українського співжиття. Йдеться про пошук «волинського скарбу» – спільного «ми», яке складалося із клубка непорозумінь, людських суперечок, злої волі. Потрібно було усунути тягар польсько-українських битв, подолати тупість окремих голів, усунути старі докори».^[331]

Із першими намітками майбутньої політичної лінії Г. Юзевський ознайомив 20 серпня 1928 р. волинських послів і сенаторів.^[332] Більше року знадобилося воєводі для деталізації програми. На відміну від інших фахівців з української проблеми, Г. Юзевський враховував не лише внутрішній, а й зовнішній фактори. Він писав: «Моїми ворогами і ворогами Волині були комуністи. Мав клопоти з радянською Москвою. Вона не спускала очей з Волині. Не перебирала вона засобами – чинила постійні диверсії. Москва, маючи свою «модель» України, інших не визнавала».^[333] Ворогами він уважав також український націоналізм Східної Галичини і польське ендецьке Стронництво народове.^[334]

У Луцьку на нараді керівників східних воєводств Польщі 2 грудня 1929 р. Г. Юзевський виступив із великою доповіддю, цілком присвяченою волинським справам. Так народилася нова «волинська політика» чи т. зв. волинський експеримент. Його мета – виробити у волинян почуття належності до Польської держави, виховати відданих громадян Речі Посполитої шляхом державної асиміляції неполяків. Асиміляція Волині, згідно з програмою, мала відбуватися одночасно у всіх галузях політичного, громадського, національного, релігійного, освітнього, самоврядного й економічного життя. Наміри воєводи були такі:

– все суспільно-політичне й економічне життя краю спрямувати в русло польсько-української співпраці;

– створити для українців самодостатні форми суспільно-політичного життя, зберігаючи і зміцнюючи т. зв. сокальський кордон, не допустити на Волинь войовничого українського націоналізму зі Східної Галичини;

– підтримувати та зміцнювати у всіх галузях польське життя на Волині;

– створити окрему регіональну групу послів і сенаторів змішаного національного складу, яка проводила б суспільно-політичну роботу і спрямовувала всю продержавну працю у площину польсько-українського співжиття;

– сформувати превентивну систему щодо нелегальних організацій шляхом створення польських, українських і змішаних товариств;

– створити на Волині окремі організаційні рамки для Православної церкви з метою протидії акціям митрополита Діонісія, спрямованим на поглиблення ненависті між українським і польським суспільствами на Волині;

– усунути антидержавні елементи зі шкільництва, довести його до чинника польської культури, а також залучити до громадської й освітньої роботи широкі маси вчительства, аби нівелювати вплив українського націоналізму Східної Галичини;

– створити територіальне самоврядування як спільний інструмент польсько-української співпраці з вилученням у його діяльності всіх політичних моментів.^[335]

На перший погляд, особливо в теоретичному аспекті зору, програма воєводи видавалася досить привабливою. Проте впровадити її в життя було важко, а то й неможливо. Її не сприйняла більшість польських і українських політичних діячів. У польській пресі з’явилися статті, автори яких піддали нищівній критиці «волинський експеримент». Зокрема, анонімний публіцист «Gazety Warszawskiej» писав: «З усієї промови видно лише одне: турботу не про лад, порядок, добробут Волині (ці проблеми для нього другорядні), а лише про розбудову Української держави».^[336] Докоряли Юзевському й українські політики із Сельробу, КПЗУ, УНДО, ОУН та інших політичних партій і організацій. Зокрема, члени Українського парламентського клубу відмовилися брати участь в урочистостях, присвячених 10-річчю Польської держави, заявивши, що вони незламно стоять на позиції права на самовизначення української нації на всіх етнографічних землях.^[337]

Як бачимо, від початку реалізації планів на Г. Юзевського чекали великі перешкоди. Реалізувати задумане він намагався адміністративними методами. Адміністрація Г. Юзевського вдалася до непопулярних заходів. Нових переслідувань і утисків зазнавали українські національні кооперативи, культурно-освітні товариства, політичні партії з галицьким родоводом. Заборонами й репресіями воєводська адміністрація стримувала розвиток «Просвіт», повела дальший наступ на українське шкільництво. Все це робилося для того, щоб відгородити Волинь «сокальським кордоном» від впливів націоналістичної Галичини. Одночасно воєвода шукав опору в середовищі поміркованих українських і польських політичних діячів. Він запросив на Волинь кількох соратників отамана Петлюри, більшість з яких стали керівниками Волинського українського об’єднання (ВУО), створеного у 1931 р. з ініціативи Г. Юзевського. Ця політична партія заявила про свою лояльність до Польської держави і готовність до співпраці з польською адміністрацією. У містах почали створюватися «Рідні хати» – клуби української інтелігенції, а в селах – «Просвітянські хати», українські народні хори. Проте, зазначимо, нові утворення не зуміли замінити розігнані «Просвіти». Значна частина волинських українців ставилася до ВУО з прохолодою, вважаючи його керівництво «хрунями», запроданцями. А політичні сили, вороже наставлені до Польщі, вирішили із середини розкласти цей витвір воєводи. Зокрема, ОУН рекомендувала своїм членам вступати до ВУО та його громадських прибудовок і проводити в них свою роботу.^[338] У підсумку можна погодитися з висновком керівника розвідки Корпусу охорони прикордоння (КОП) майором Скіндером про те, що «ВУО не лише не виконало покладених на нього надій, а навпаки, позбавлене підтримки і довіри мас, воно поволі стало доменою впливів ОУН».^[339]

Істотним елементом тактики в реалізації «волинського експерименту» були зусилля, спрямовані на пожвавлення економічного життя. Г. Юзевський розумів, що підвищення ефективності сільського господарства, рівня життя людей може досить швидко призвести до послаблення соціальних конфліктів і національного протистояння. Справді, на тлі усієї Польщі край вирізнявся змінами у структурі сільськогосподарського виробництва і земельної власності. Згідно з даними воєводського управління за 1919–1936 рр., на Волині було розпарцельовано більше 400 тис. га землі.^[340] Цю землю за допомогою державних позик придбали волинські селяни. «Політику зміни структури сільського господарства» активно використовували у власних цілях противники Г. Юзевського. Вони стали звинувачувати його в нищенні «польського стану посідання на східних кресах».

Як зазначалося, важливим чинником у «волинській політиці» була програма українізації Православної церкви на Волині, яка мала відбуватися еволюційним шляхом. Було передбачено проведення реформ, спрямованих на повернення до традицій соборності, зміни російського національного складу єпископату та надання йому українського національного характеру. Воєвода неодноразово звертався до центральних властей, щоб вирішити назрілі потреби православ’я. Він навіть підготував проект документа, накладеного в основу грамоти президента Речі Посполитої про скликання Помісного собору Православної церкви в Польщі, виданої 30 травня 1930 р..^[341]

Важливим кроком на шляху українізації церкви на Волині стала маніфестація в Почаївській лаврі, організована послами Української парламентарної репрезентації з благословення воєводи. Вона пройшла під українськими національними гаслами.^[342] Після маніфестації відбулося посольське віче за участю майже 12 тис. осіб, на якому була прийнята резолюція, що чітко зафіксувала бажання відросійщення церкви.^[343] Під впливом ситуації, що склалася, 2 березня 1934 р. митрополит Діонісій зрікся кафедри, а волинським єпископом був призначений українець Олексій Громадський. Новий єпископ відразу висловився за українізацію Волинської єпархії. До 1 листопада 1935 р. на Волині у 124 церквах богослужіння вже відправлялося українською мовою, у 40 – українська служба Божа чергувалася із церковнослов’янською, у 99 – українською мовою читалися Євангеліє, Апостол, деякі молитви.