Подих Другої світової війни

Складна політична ситуація у краю, зокрема події на Закарпатті, загострення українсько-польських відносин, діяльність КК, до складу якого входили лідери основних українських легальних партій – УСРП, УСДП, ФНЄ, УНО – і представники опозиції в УНДО, позначилися на політичній позиції лідерів УНДО. Про це, зокрема, свідчила перша промова голови УПР В. Мудрого у Сеймі, головна теза якої – порушення українсько-польського порозуміння з вини влади. Таку саму позицію зайняв від імені УВО С. Скрипник.^[297] В. Мудрого вдруге обрали віце-маршалком, але тепер його кандидатуру пропонувала не президія (як було 1935 р.), а депутати.^[298] На пленарному засіданні Сейму 3 грудня 1938 р. політик заявив, що три роки «нормалізації» дали незаперечні докази, що у політиці Польщі стосовно українського народу головним був і залишається курс – «поборювання всього, що українське». Спираючись на найновіші факти (антиукраїнські погроми під час виборчої кампанії, у яких брали участь навіть підрозділи Корпусу охорони пограниччя; зовнішньополітичні акції проти Карпатської України, зокрема пропагандистська кампанія за приєднання її до Угорщини), В. Мудрий стверджував: «Cамо життя доказало, що ніякі півзасоби у полагоджуванні українських постулятів у Польщі не доведуть до нічого позитивного. Українська проблема в Польщі вимагає основного й радикального полагодження, а єдиною формою розвязки тієї проблеми є здійснення законодатною дорогою територіальної автономії для всіх етноґрафічних українських земель у державі».^[299]

Під впливом процесів на Закарпатті УПР 9 грудня 1938 р. внесла на розгляд Сейму «Проект конституційного закону Галицько-Волинської землі». Відповідно до нього передбачалося надати територіальну автономію західноукраїнським землям (без західних повітів Львівського воєводства), створити автономний уряд і сейм, власні збройні сили, забезпечити рівноправність польської й української мов у державних установах.^[300] І хоча законопроект не було ухвалено, учинок УПР та промова В. Мудрого викликали значне зацікавлення серед української громадськості та широкий відгомін не тільки в Польщі, а й за кордоном. Як інформував Львівське воєводське управління староста Львівського повіту, окремі патріотично налаштовані українці говорили, що виступ В. Мудрого «був великим кроком вперед до здобуття не автономії, а повної свободи, здобути яку допоможе Гітлер, а доказом цього є акція, що провадиться на території Карпатоукраїни німецькими агентами».^[301] Поширенню подібних чуток сприяли й німецькі засоби масової інформації, що натякали на майбутнє захоплення Німеччиною Західної України та УРСР і подальше створення Великої України.

За таких обставин зріс авторитет УПР, підірваний упровадженням курсу нормалізації, почасти навіть крайні націоналістичні й студентські представники почали ставитися до репрезентації з більшою прихильністю.^[302] Схвально сприйняли ці акції і в Контактному комітеті. Відмова В. Мудрого від «нормалізаційної» політики у грудні 1938 р. допомогла розв’язати внутрішній конфлікт в УНДО. ЦК УНДО 4 лютого 1939 р. ухвалив резолюцію про порозуміння, а В. Кузьмович від імені внутрішньої опозиції заявив, що вона перестає існувати.^[303] Водночас змінилося ставлення В. Мудрого та його оточення до ідеї консолідації українських національних сил. На закритому засіданні президії та виконкому Народного комітету УНДО 12 лютого 1939 р. було розглянуто питання зовнішньої і внутрішньої політики партії та її участь у переговорах щодо створення Української національної ради (ідею створити цей представницький міжпартійний орган висунув на початку 1938 р. К. Левицький, а її реалізацію розпочав ФНЄ). На засіданні, зокрема, обговорювали проблему порозуміння з ФНЄ, Дружиною княгині Ольги (ДКО), УСДП і УСРП для формування спільного партійного органу.^[304] «Не знаю, що буде з Контактним Комітетом, коли Мудрий увійде до нього, – зізнавалася М. Рудницька на засіданні КК 16 лютого 1939 р., – перестане бути інтимним кружком».^[305] Провід УНДО 18 лютого 1939 р. приєднався до КК, відрядивши до нього офіційну делегацію, до складу якої увійшли В. Мудрий, Д. Левицький і В. Кузьмович.^[306] Початок діяльності В. Мудрого у КК М. Рудницька оцінила так: «Прийшла нова людина, але не бачу в тім трудности, бо ми всі зіспівані. Та тепер витворилася нова правна ситуація. Мудрого делєґувала сюди партія, і він сказав, що його не обходить, що було, а КК уважає техн[ічним] орґаном для підгот[овки] міжпарт[ійного] порозуміння. Панове на те мовчали. Отже, і я не протестувала. Важніші тези політ[ичні]».^[307] Це знаменувало початок нового етапу в діяльності комітету, члени якого на засіданнях почали обговорення основних завдань КК та оформлення «правильника» – політичної платформи для порозуміння і співпраці різних політичних сил. Отже, відбулася часткова консолідація українських політичних сил на платформі легальної опозиції.

Під час дебатів щодо бюджету 24 лютого 1939 р. В. Мудрий заявив, що УПР не голосуватиме. «Найвимовнішим хіба доказом негативного відношення до потреб українського народу є факт, – заявив він, – що вимоги українського життя в самому бюджетному прелімінарі не узгляднені ні одною поважною позицією по стороні видатків».^[308] Під час загальнополітичної дискусії у КК 4 березня він був змушений визнати, що «нормалізація виявилася нереальною».^[309] Це означало, що УНДО знову перейшло в опозицію. «Але в політиці нема канонів, – продовжував В. Мудрий, – нереальне може стати реальним за два місяці. Отже, годі видумувати щось, що обмежувало б ініціативу».^[310]

Навесні 1939 р. суспільно-політична ситуація на західноукраїнських землях і далі загострювалася. Дедалі очевиднішою ставала можливість німецько-польського конфлікту. На спеціальному засіданні ЦК УНДО 22 квітня 1939 р. українські політики дали чітку оцінку міжнародній ситуації. У доповіді В. Мудрий як голова партії, розглядаючи розвиток українського питання на тлі формування двох великих блоків держав, протиборство яких наближало світ до катастрофи, зазначив, що після падіння Карпатської України воно утратило свою актуальність. Однак не виключав, що в майбутній війні українська справа може знову опинитися в центрі подій, вважаючи цей факт не дуже втішним для українців, оскільки у такій «великій грі» український народ мав стати не «підметом», а предметом зацікавлених сил. У період загострення міжнародних відносин політик заявив, що УНДО ніколи не зійде з позицій політичної боротьби за права українського народу в Польщі, а також наголосив: «Свої громадянські обов’язки супроти держави будемо виконувати, як досі виконували, але одночасно також вимагаємо від держави не тільки заґарантувати і практично перевести в життя повну правовість (прийняття закону про територіальну автономію. – І. С.), але й заспокоїти збірні національні потреби української нації в Польщі».^[311] Промову голови УНДО й УПР ЦК схвалив одноголосно. Окремою постановою голову партії та екзекутиву було наділено широкими повноваженнями.

Усвідомлюючи реалії міжнародних потрясінь, В. Мудрий вважав, що для збереження існування народу і його здобутків необхідно передусім врегулювати відносини з Польською державою. Увага до цих проблем була зумовлена новим курсом національної політики «санаційного» уряду, який на початку березня був остаточно закріплений у постанові Ради міністрів про зміцнення польського елемента у східних воєводствах. Обраний курс передбачав низку дискримінаційних щодо українців заходів у галузях економіки, культури, освіти та церковної політики.^[312] Подальше розгортання такого політичного курсу могло мати для українського суспільства тяжкі наслідки й завдати непоправних утрат у складних умовах нової міжнародної ситуації. Тому лідер УНДО і УПР вважав обставини, що склалися в західноукраїнському суспільстві після падіння Карпатської України, сприятливими для врегулювання українсько-польських відносин.

Негативно оцінюючи офіційну польську національну політику щодо Західної України, зауважмо, що не всі політичні течії в польському таборі її поділяли. Послідовно виступав за розбудову польсько-українських відносин на підставі взаємоповаги й уваги до інтересів обох сторін Я. Лось, який 1938 р. вкотре оприлюднив своє бачення польської політики в українському питанні. Окремі польські діячі, зокрема з табору ендеків – С. Грабський, В. Васютинський та ін. – відчували силу й динамічність української нації, однак сліпо закликали до асиміляції.^[313] Тому в пошуках компромісу велике значення мали контакти з польськими політичними осередками. На черговій зустрічі 3 травня 1939 р. з політиками демократичних і соціалістичних угруповань (українську сторону репрезентували В. Мудрий, О. Луцький, В. Кузьмович, І. Кедрин-Рудницький, М. Матчак, В. Старосольський) було обговорено актуальний стан українсько-польських відносин і шляхи їх поліпшення. Центральне місце серед постулатів українських політиків посідало визнання національної окремішності українців і надання їм територіальної автономії.^[314]

За таких обставин лідери УНДО і УПР знову почали шукати порозуміння з правлячим табором. Але надії на можливість досягти взаємовигідної угоди з урядом розвіяв візит В. Мудрого і В. Целевича до прем’єр-міністра Ф. Славоя-Складковського (25 травня 1939 р.). Атмосфера переговорів була більше ніж прохолодною. Голова уряду поклав усю відповідальність за загострення польсько-українських відносин на українську громадськість. Його незадоволення викликали навіть доволі поміркована промова В. Мудрого на засіданні ЦК УНДО 22 квітня 1939 р. та вимога українських представників, щоби Польща виконала свої міжнародні зобов’язання, зокрема надала українським землям територіальну автономію. «Автономії ніхто вам у Польщі не дасть», – заявив прем’єр. Подібною була його реакція і на слова В. Мудрого про доцільність формування урядової програми розв’язання українського питання. «Та це не Австрія […]. То вона мала програми», – відповів голова уряду.^[315]

Навесні 1939 р. вкотре загострилися відносини легальних політичних сил і націоналістичного підпілля. Тепер УНДО вбачало одну з головних причин поразки Карпатської України в політиці ОУН, яка значно впливала на державницькі змагання на Закарпатті. Своєю чергою, націоналістичні лідери гостро критикували УНДО, звинувачуючи його в капітуляції перед Польською державою. У лютому 1939 р. керівник ОУН А. Мельник, який замінив на цьому посту Є. Коновальця (убитого в травні 1938 р. більшовицьким агентом), поширив відозву, де український націоналізм проголошував єдиним і визнаним носієм чинної боротьби. У відозві також лунали звинувачення на адресу легальних партій. Вбачаючи у націоналістичному підпіллі конкурента, який активною діяльністю підриває довіру мас до УНДО, В. Мудрий вважав за доцільне використати поразку Карпатської України, аби підірвати авторитет ОУН. «Тепер найвідповідніша пора розправитися з націоналістами […]. Нагода знаменита», – заявив він 20 березня на засіданні КК.^[316] Разом з О. Назаруком, Д. Левицьким, М. Стахівим та М. Рудницькою В. Мудрий наполягав на публічному відмежуванні від дій ОУН. Від цієї заяви відмовилися В. Кузьмович і Д. Паліїв. Після тривалих дискусій представники УНДО, УСРП і УНО ухвалили опублікувати полемічну брошуру, спрямовану проти ОУН,^[317] але вона так і не побачила світу.

Напередодні Другої світової війни пошук шляхів вирішення українського питання завершився поверненням влади до «ендецьких» теорій мононаціональної Польської держави. Провал політики «нормалізації» спричинив занепад ролі УНДО та інших легальних партій, розчарування в ідеях парламентаризму. Це штовхало українців до радикальніших засобів боротьби; до того ж популярність ОУН напередодні Другої світової війни дедалі зростала. В умовах, коли вибух війни був питанням кількох днів чи навіть годин, провідні українські політичні партії могли або виступити на підтримку Польщі, або обрати нейтральну позицію. Оскільки другий варіант поведінки влада неминуче розцінила б як зраду, не залишалося нічого іншого, як офіційно підтримати поляків.^[318] І. Кедрин-Рудницький наводить також інші причини подальшого курсу українських політиків: «Всі ми відчували, що просто «висить у повітрі» масовий погром українських установ польською вулицею під протекцією поліції».^[319] Тому 24 серпня 1939 р., коли сумніву в початку Другої світової війни вже не було, відбулося засідання Народного комітету УНДО. Після виступу В. Мудрого було одноголосно ухвалено резолюцію, де зазначалося: у тогочасних важких для Польської держави часах український народ виконає громадянський обов’язок «крови і майна», який покладає на нього належність до держави, а не подолані досі українські справи будуть у майбутньому вирішені в інтересах народу.^[320] Бажання якнайкраще підготуватися до майбутніх потрясінь викликало серед української громадськості напередодні війни прагнення консолідувати свої сили. У канцелярії УНДО 31 серпня 1939 р. у Львові відбулися збори керівних діячів українських партій. На розгляд присутніх було винесено проект керівництва УНДО «Про створення Українського національного проводу». Однак війна, що розпочалася за кілька годин, перешкодила реалізації цього задуму.^[321]

Отже, у діяльності УНТП – УНДО проблема ставлення до Польщі була однією з визначальних. Підкреслюючи стратегічну мету – здобуття незалежності та соборності України, партія в умовах Другої Речі Посполитої намагалася здобути максимум політичних, соціально-економічних та культурно-освітніх прав для українців краю.

На відміну від інших партій національно-державницького табору Західної України тактичний арсенал УНДО був набагато ширшим: від ідеї негації Польської держави до здобуття національно-територіальної автономії у межах Польщі. Українська громадськість, з огляду на гострий характер польсько-українських відносин у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., малоефективність польсько-української угоди 1890 р. (т. зв. нової ери), польсько-українську війну 1918–1919 рр., польський владний режим у 1919–1923 рр. не сприймала прагнення УНТП – УНДО до порозуміння з польським урядом, зокрема гасла національно-територіальної автономії. Якщо УНТП й УНДО вважали реалізацію національно-територіальної автономії етапом до державності й соборності, то їх опоненти розглядали цю ідею як зраду державницько-соборницьких прагнень.

«Нормалізація» стала індикатором політики польських владних інституцій щодо розв’язання українського питання. УНДО – всупереч негативній реакції українського суспільства – намагалося її реалізувати з українського боку, натомість польська сторона використала її, щоб нівелювати українську проблему в державі як таку, послабити впливи провідної політичної сили краю. Нерозв’язаність аграрного питання, колонізація й осадництво, відсутність українського університету, полонізація шкільництва, пацифікація 1930 р. стали провідними у політиці УНДО. Як найчисленніша українська партія, УНДО позиціонувало себе як репрезентант українців у Польській державі.