У східній частині Бойківщини розташування приміщень у блоці «хати під одним криттям» було дещо іншим. Тут стодола зазвичай займала крайнє положення у блоці: «стайня» + «сіни» + «хата» + «стодола» (с. Небилів Рож.), «стайня» + «сіни» +«хата» + «комора» + «стодола» (с. Небилів Рож.), «стайня» + «шопа» + «хата» + «сіни» + «комора» + «стодола» (с. Лужки Дол.), «стодола» + «стайня» + «комора» + «хата» + «сіни» + «хата» (с. Липовиця Рож.). Проте у східній, як і центральній частинах Бойківщини поширеніші тридільні («комора» + «сіни» + «хата», «сіни» + «хата» + «комора»), рідше (у заможніших) чотиридільні («комора» + «хата» + «сіни» + «хата») житла, незблоковані з іншими спорудами. Особливою живописністю відзначались оселі на Сколівщині. Тут уже з другої половини ХІХ ст. відомі три- чи чотиридільні житла, які з одного – чотирьох боків оточували відкриті (чи частково закриті) галерейки, обгороджені невисоким зрубом, оздобленим різьбою. Входили в галерейку крізь багато декорований аркоподібний портал. Контурна і площинна різьба була притаманна й для інших елементів споруд: стовпців галерейки, одвірків, сволоків тощо.

У бойків, як і в гуцулів, основним будівельним матеріалом була смерекова чи ялинова деревина. Стіни складали у зрубній техніці («в вугли») із півколод («плениць»), колод («віблєків»), тесаних брусів («тесанці», «кантівка»). На заході основним будівельним матеріалом були високі дошкоподібні пластини («блятóване дéрево», «бляти»). Нижній вінець зрубу («підлоги», «трами», «підвалини») вкладали на кутові камені чи обрізки колод («ковби^’ ці», «киянки», «ковбани»). При зведенні стін застосовували подібні до гуцульських техніки і технології: колоди і бруси по кутах в’язали простими одно- («в п’яту», «руський замок») чи двосторонніми («в простий вугол», «в храпа») замками, при використанні «плениць» і «блятів» застосовували врубки з прихованим зубом («в пищок», «в сичí», «в кри^’ тий вугóл»). У давніших житлах зруб будівлі монтували з незначним нахилом досередини. Зовнішні стіни зазвичай залишали небіленими, лише на заході усю поверхню стін мастили розчином «цеглового каменя» чи «киплячою» з нафти, а шви між вінцями (а також навколо вікон, дверей) промащували білою глиною.

Бойківська хата. Музей народної архітектури і побуту у Львові

У лицьовій стіні житлового приміщення зазвичай влаштовували два-три вікна (вони могли мати 12–14 невеличких шибок). Давніше вікна кріпили «наглухо» чи вони засувались і відсувались, рухаючись у пазах лиштв, прикріплених до стіни («волокові вікна»). У ХІХ, а інколи ще на початку ХХ ст. віконне скло заміняв свинячий сечовий міхур. Технологія виготовлення такого «скла» була доволі простою: свіжий (ще вологий) сечовий міхур («капчýк») вичищали «шкрябачкою» (до того часу, поки він ставав прозорим), напинали на дерев’яну рамку й висушували. Таке «скло», за словами старожилів, було доволі міцним – «пальцем його не проб’єш» (с. Терло Стар. ЛВ).

На теренах Бойківщини ще в перші десятиліття ХХ ст. превалювали курні печі («п’єц», «пец», «піч»). Їх споруджували на дерев’яному чи глинобитному опічку. Давніше саму піч (топочну камеру) скрізь вибивали з глини. При цьому як шаблон для склепіння давніше доволі часто використовували півколоду, дещо протесану з нижнього боку колоду чи розколений надвоє кадовб («колодка», «кабáн»), який після вбивання глини поступово випалювали. В Україні, крім горян (бойків, лемків та гуцулів), подібним способом вибивали піч хіба що поліщуки. Від гуцульської бойківська піч передовсім вирізнялася тим, що (при застовуванні дерев’яного опіччя) її черінь («ватра», «дно») не становила конструктивної цілісності з припічком і запічком.

У житловому приміщенні та сінях завжди влаштовували глинобитну долівку («земля^’», «тік»), натомість у коморі (а інколи і в сінях) доволі часто стелили дерев’яну підлогу («поміст», «міст»). Ураховуючи те, що курна система опалення превалювала на теренах Бойківщини ще на початку ХХ ст., житлове приміщення мало значну висоту (3–3,5 м). Стелю («повалу») виготовляли з товстих пластин чи півколод, які з’єднували поміж собою кілками. Її зазвичай підтримували один – три поздовжні сволоки («ґраґарі», «драґарі»). Внутрішніх стін ніколи не білили, лише їхню нижню частину («в ріст») періодично мили теплою водою.

Переважали чотирисхилі «дахи» («верхи») на кроквах («крокви», «крікви», «кролі», «кровлі», «кізли»), вкриті житніми сніпками. Їх робили досить стрімкими: відношення висоти видимої частини зрубу до висоти даху здебільшого коливалася в межах 1: 2,5 – 1: 3,5^[19]. Верхні вінці («платви», «вінці»), у які врубували крокви, могли лежати в одній площині зі стіною або поза нею, переважно на власну ширину чи й більше (на 0,5 м). Зазвичай усю поверхню даху вкривали сніпками, зв’язаними при колосі «в головку» («головáчки», «кички», «китиці», «снíпки», «боги», «жу^’ пи»). Їх укладали коренем додолу, що надавало усій поверхні даху східчастої фактури. Гребінь даху («гребінь», «верх», «вершок», «вовк», «баран») вивершували валом зволоженої та добре втоптаної м’ятої соломи і закріплювали «кізлами» («кізлинім», «кізлинами»).

Загалом, бойківське житло відзначалося надзвичайною гармонійністю, довершеною композиційністю як у цілому, так і у співвідношенні окремих елементів. Зокрема, як встановив відомий український мистецтвознавець П. Жолтовський, на причілковому фасаді хати п’ять головних точок (вершина і два окапи даху, краї підвалин) можна було вписати в коло. Водночас основні горизонтальні параметри з боку головного фасаду (довжина гребеня даху, стріхи, зрубу і т. п.) перебували у співвідношенні так званого «золотого перетину» з висотами усієї будівлі, солом’яного покриття, видимої частини стін тощо.

У ХІХ – на початку ХХ ст. на Лемківщині побутували двори з вільним розташуванням споруд та зімкнуті двори («довга хижа»). Зімкнутий двір був основним типом забудови в південних і південно-східних районах. Водночас такі двори спорадично траплялися в окремих селах на заході галицької Лемківщини (хоча тут вони поступались вільному типу забудови)^[20]. Не зважаючи на те, що дослідники відзначають подібність шляхів розвитку лемківських і бойківських зімкнутих дворів, між ними спостерігається й певна відмінність – житлова камера в лемківській «довгій хижі» практично завжди займає крайнє місце у блоці. Щодо планування житлового зв’язку (як у складі зімкнутого двору, так і в окремому житлі), то для лемків були характерні споруди як однорядові («хата» + «сіни», «хата» + «сіни» + «комора»; «хата» + «сіни» + «хата» + «комора» тощо), так і дворядкові, у яких по ширині житлового приміщення виділяли «ванькир» чи «комору» («хата» + «сіни» + «хата» / «комора»; «хата» / «ванькір» + «сіни» + «хата»; «хата» / «ванькір» + «сіни» + «хата» / «комора» та ін.).

Для будівництва хати використовували смереку, ялицю, рідше бук. Стіни складали у зрубній техніці («сруб», «струб»). Вінці в’язали з колод («кругляків»), брусів, півколод («протіс», «плениць») і дошкоподібних пластин («швелів», «швалів»). Як і скрізь у Карпатському краї, колоди і бруси по кутах з’єднували простими замками («старовіцькі вугла», «на облап»), при використанні пластин і півколод застосовували замки з прихованим зубом («на канюх», «на ліптак»). Зовнішні стіни хат на галицькій Лемківщині найчастіше фарбували на червоно або чорно і лише щілини між вінцями забілювали білою глиною (білою глиною декорували одвірки і навколо вікон).

Стелю («полаву», «повл») виготовляли з півколод, рідше з дощок (які зверху промащували глиною). В основному житловому приміщенні її здебільшого укладали на поперечні сволоки – «траґарі» (переважно три), спорадично у давніших спорудах траплялась стеля на одному поздовжньму і кількох поперечних сволоках. У лемківських курних хатах (подібно, як і на Бойківщині) при стінах, нижче від сволоків, врубували по два бруси («грядки», «траґарі»), а нижче від поперечного чи поздовжнього сволока – товсту колоду («свинар»), до якої підвішували котел над припічком чи тушу свині під час обробки.

До кінця ХІХ ст. побутували чотирисхилі дахи на кроквах («крокви», «крікви») і лише з початку ХХ ст. поступово поширилися дахи двосхилі. Як покрівельний матеріал здебільшого використовували житню солому. Соломою пошивали дахи двома способами: «кичками» – східчасте покриття (переважало) і «пласкурами» – гладке пошиття. Верх даху вибивали мервленою соломою і притискували «кізлинками». Рідше для покриття вживали ґонт. Частіше ці два матеріали поєднували в одній споруді: у солом’яних дахах гребінь даху та острішки вкривали ґонтом^[21].

Піч («пец»), як і скрізь в Україні, розташовували в куті при вході між пороговою і тильною стінами. Однак у той час, коли на Бойківщині та Гуцульщині пічний отвір («челюсти») повертали до віконної стіни, тут він переважно був орієнтований до причілка. Топочну камеру споруджували з глини (інколи з додаванням каміння). Її монтували на монолітному чи дерев’яному («заруба») опічку. На Лемківщині до Першої світової війни більшість сільських жител залишалось курними. А в багатьох селах її північно-західної частини на початку ХХ ст. житла, опалювані курною піччю, становили половину, а навіть і 80 %^[22]. Масове витіснення курних жител тут (як і у бойків) відбулося лише після Першої світової війни.

На Поділлі повсюдно побутували двори вільної забудови (щоправда, інколи вони набирали певної замкнутості). У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. тут переважали трикамерні житла («хата» + «сіни» + «комора» і «хата» + «сіни» + «хатина»). Проте в останньому варіанті при тильній стіні сіней частіше виділяли комірчину («хата» + «сіни» / «комора» + «хатина»). У бідніших верств селянства траплялись і двокамерні споруди: «хата» + «сіни» (чи «хата» + «сіни» / «комора»). З кінця ХІХ ст. у деяких місцевостях відомі так звані «чвураки» за планом: «хата» / «ванькир» + «сіни» + «хатина» / «комора» та ін. У середній смузі Поділля, особливо на Теребовлянщині, перед сіньми часто влаштовували ґанки-ніші, а в Борщівському, частково Заліщицькому і Гусятинському р-нах при причілковій, рідше при тильній, стіні хати наявні вузькі господарські прибудови – «шури».

З усього спектра будівельних матеріалів під час спорудження стін житла подоляни найчастіше застосовували глину. На відміну від дерев’яного будівництва Карпатського краю, де основу заповнення стін становило дерево, тут воно виконувало лише функцію каркаса, основний же об’єм стін заповнювали глиною («землею», «болотом») – лесовидним суглинком чорного кольору, продуктом нашарувань пилу і перегноїв рослинності, який відзначався в’язкістю, вологовідпірністю й у висохлому стані набував такої міцності, що навіть стіни сучасних цегляних будинків нерідко споруджують на його розчині.

Основа каркасу стін жител ХІХ – поч. ХХ ст. на теренах Поділля складалась із дубових стовпів («слупів»), вкопаних у ґрунт («хата на закопаню») чи встановлених на камені, «платв» і «крижбантів» (навскісних риґлів, закріплених до стовпів і платв). У той період тут побутувало декілька конструктивних варіантів заповнення стін каркасного житла. Загалом, такі будівлі можна поділити на три групи: «валькована хата», «городжена хата» і «дильована хата».

Найбільш поширеним типом у зазначений період була «валькована хата», яка траплялась у декількох варіантах^[23]. Переважали хати, у яких простір між стовпами заповнювали вертикальними грабовими (буковими чи дубовими) «колами» («риґлями», «стрихульцями»), які верхнім кінцем закріплювались у гніздах «платви», а нижнім опирались на камінці чи черепки з горшків (інколи по висоті посередині стін наявний поздовжній пояс). Простір між колами на зразок плоту заплітали довгими на ціле стебло соломи («оклепців», «приколотків») глиносолом’яними «вальками» (західні і північні райони). Траплялось, що окремі «стрихульці» обкручували такими вальками по усій висоті перед встановленням у стіну (Борщівський р-н). У цій же місцевості між вертикальними «риґлями» могли заплітати короткими (20–40 см) «глевками» чи «галамуцами» (вальками з мервленої соломи) або просто «ґралями» накладати глиносолому («болото») і притрамбовували її. При використанні техніки городження стіни між вертикальними «стрихульцями» горизонтально заплітали хмизом і закидали («траскали») добре вимішаною сумішшю глини з рослинними домішками. На півдні (Борщівський р-н) стіни частіше заповнювали вертикальним плотом по трьох горизонтальних «риґлях». Щодо «дильованої хати», то під технікою «дилювання» подоляни розуміли почергове вкладання шарів глиносоломи («болота»») і горизонтальних «дилів» (найчастіше її застосовували в околицях р. Збруч).

Побутувала на Поділлі й монолітні техніки будівництва. На особливу увагу заслуговує так звана «бита хата» («хата з болота», «хата в шихтах»). Зводили такі будівлі на стрічковому кам’яному фундаменті.