Читать книгу «Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття» онлайн полностью📖 — Коллектива авторов — MyBook.
image

Традиційне житло Галичини. Роман Радович

Етнографічна карта Галичини вирізняється надзвичайною строкатістю. Зокрема, Українські Карпати заселяють етнографічні групи бойків, лемків і гуцулів, на основній території Тернопільщини лежить галицька частина Поділля, яке в західному напрямку переходить в Опілля. На північному сході від Гуцульщини (до р. Дністер) міститься історико-етнографічний район Покуття. Знову ж на північ від бойків проживає локальна група підгір’ян, а на заході Львівщини етнологи виділяють етнографічний район Надсяння (власне його східну частину в межах Львівської обл.). Знову ж територію, обмежену Надсянням, Опіллям і південно-східними окраїнами Волині, замешкує надзвичайно своєрідна в культурно-побутовому плані локальна група батюків.

Характеристику народного будівництва доцільно розпочати з Гуцульщини – найбільш мальовничої частини Карпатського краю, де затримались архаїчні зразки народного зодчества, його реліктові форми. У ХІХ – на початку ХХ ст. у гуцулів побутувало два типи дворів: вільної забудови (із незблокованими чи частково зблокованими будівлями) і замкнутий двір, у якому всі споруди блокувалися поміж собою у формі прямокутника і перекривалися спільним дахом («ґражда», «хата з ґраждою», «дім ґраждою»)[11].

Наявність значних хвойних лісових масивів сприяла тому, що основним будівельним матеріалом тут віддавна була смерекова деревина. Для будівництва використовували дерево віком не менше ніж 70–80 років зі щільними річними кільцями («густе дерево», «густотіла смерека»), яке заготовляли в зимові місяці. З такого дерева виконували практично всі елементи будівель: починаючи від кілків («тиблів») і завершуючи покрівельним матеріалом («драниця»). Стіни жител споруджували у зрубній техніці («в вугли», «в зруб», «в сруб») з півколод («протеси»), колод («вібле дерево», «круглєк»), рідше – з тесаних брусів («брусо ване дерево»). Під нижній вінець зрубу («підвалини») по кутах укладали великі камені («підліжки», «підклади», «цоклі»), а простір між ними заповнював стрічковий фундамент із каміння, укладеного «на сухо» («підмурок», «підмурівок»), висота якого регулювалась перепадом рельєфу. Вінці зрубу по кутах в’язали замками з випусками. При використанні колод і брусів зазвичай використовували прості одно- (з верхньою чашкою: «полонинський замок», «вугол вікотом») чи двосторонні («в облап») кутові врубки, натомість для «протесів» повсюдно вживали зарубки з прихованим зубом («в обіймиці», «у пімиці», «в німецький замок»). Для запобігання перекосів суміжні деревини укладали верхівками у протилежних напрямках і щільно припасовували (інколи за допомогою поздовжнього паза). Їх також попарно з’єднували кілками («брали на тиблі»). Щілини між вінцями конопатили мохом (інколи зверху ще обмащували глиною). Траплялось (хата 1906 року в с. Вербівець Косівського району), що для запобігання задуванню вітру в суміжних горизонтальних площинах вибирали неширокі (4–5 см) рівчаки, у які вкладали поздовжню планку-лиштву («лайску») – техніка «на фуґ». Вивершували стіни «платви» («обру бини»), які зазвичай були винесені поза обріз стін. Для забезпечення міцності конструкції «стельмахи» виготовляли платви із сирого дерева, зарубуючи в них сухі крокви[12]. Платви, поступово всихаючись, надійно защемлювали крокви.

Гуцульська хата. Музей народної архітектури і побуту у Львові


Стелю («стелину») виготовляли з гибльованих дощок, які укладали встик, припасовували за посередництва зуба чи лиштви. На Гуцульщині її зазвичай підтримувала комбінація з одного поздовжнього «сволока» і кількох (переважно трьох) поперечних сволочків, укладених на нього. Нижню частину поперечного сволока густо заповнювали площиннию різьбою у вигляді розет, хрестів тощо («писаний сволок»: с. Космач Косівського району)

У гуцулів (на відміну від населення сусідніх етнографічних груп) у житловому примішенні віддавна була дерев’яна підлога – «поміст», «пидлога» (хоча траплялась й глинобитна долівка – «землє»)[13]. У с. Космач перед укладанням дощок підлоги, усередину приміщення засипали глину, втовкали її, відтак у кількох місцях запалювали вогнища (щоб вбита глина добре просохла). І лише після цього вкладали «ліґа ри», по яких настеляли дошки.

Вкривав хати так званий «гуцульський дах» (відомий у науковій літературі як «причілковий дах») на кроквах («козлах») – чотирисхилий, з невеликими вертикальними щитами уверху причілків, які декорували шалюванням і обладнували отворами для відведення диму. Як покрівельний матеріал використовували смерекову деревину: «драницю» – тонкі колені смерекові дощечки (завдовжки 0,8–1 м), дошки завдовжки 1,5–2,5 м і товщиною до 1,5 см («посіжня к», «двометро ві цалівки», «шестип’єдеві дошки») тощо.

Найпримітивнішими планувальними типами стаціонарного житла гуцулів були невеличкі курні однокамерні «бу хні» та двокамерні («хата» + «хороми») «бурде ї», у яких ще у кінці ХІХ ст. проживали найбідніші верстви населення. Зверху такі хати прикривали дуже низьким («плюски м») двосхилим дахом з відкритими причілками (архаїчної конструкції), дошки покриття якого зверху «привалювали каменем». Цілком імовірно, що ще у ХVІІІ – на поч. ХІХ ст. такі дахи були розповсюджені в цьому краї, оскільки, подорожуючи 1839 року по Гуцульщині, Яків Головацький зауважував, що, зважаючи на сильні вітровії, «селяни кладуть на свої хати плоскі стріхи, пошивають їх дерном та ще обкладають камінням»[14].

Проте у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. у гуцулів найбільш поширеним типом жила була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рідше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими приміщеннями, розташованими обабіч дверей. Траплялось, що в останньому варіанті комору прибудовували до одного з причілків («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»). В оселях кін. ХІХ – поч. ХХ ст. комора («кліть») інколи розташовувалась при тильній стіні однієї («хата» + «хороми» + «хата»/«кліть»: с. Замагура Верховинського району) чи двох («хата»/«кліть» + «хороми» + «хата»/«кліть»: смт Верховина) мешкальних камер. У житлових приміщеннях зазвичай було по два вікна, які розташовувались у довгій фасадній стіні. При цій стіні здебільшого влаштовували простішої чи складнішої конструкції галерею («ґаньчик», «ґалєрия», «підсінє», «лавиці»). При інших стінах (одній, двох чи усіх трьох) прибудовували вузькі приміщення господарського призначення («дахи», «хліви»). «Хороми» зазвичай мали досить великі розміри, у них вело двоє вхідних дверей: одні з головного фасаду, крізь другі можна було потрапити у «задні дахи». У Верховинському р-ні, у хатах, розташованих на пагорбах, траплялись високі підмурки, підняті по рельєфу, зашальовані (вертикально дошками) до підвалин чи частково або повністю закритим кам’яним «підмурком», який використовувався для господарських потреб.

Основним опалювальним пристроєм у житлах гуцулів, як і скрізь в Україні, була піч, яку розташовували при вході в куті між тильною і пороговою стінами. Давніше піч споруджували з глини та каміння і встановлювали на дерев’яному опічку («опецок»). До середини ХІХ ст. гуцули практично перейшли до півкурної системи опалення: над челюстями печі споруджували комин вивід («горн», «комин»), який багатші обкладали декоративними кахлями; дим, що попадав у «горн» крізь комин-димоволок («каглу»), виводився у сіни. Щоправда, ще в першій половині ХХ ст. інколи траплялись курні хати, проте це в основному торкається «бухонь» і «бурдеїв», у яких проживала біднота. У «бурдеях», за свідченням Я. Головацького, дим «…иходить з запаленої печи на всю хату, й стоїт густою хмарою під чорною стелею, виходячи геть через чотирикутний отвір в стелі. Поки не випалять у печі, двері і вікна відкриті»[15].


Гуцульська ґражда в с. Криворівня Верховинського р-ну Івано-Франківської області


Жоден із дослідників народного будівництва Гуцульщини не міг оминути увагою «ґражди» – замкнутого по периметру житловими і господарськими будівлями та критими переходами двору, який, на думку вчених, є одним із найдавніших типів забудови. Поки що важко відповісти однозначно на питання про причини виникнення замкнутих дворів. Дослідники лише з упевненістю стверджують, що у процесі їхнього генезису важливу роль відіграли природно-кліматичні умови, специфіка господарських занять і безсистемно-розсіяний тип розселення, характерний для Гуцульщини. У гуцулів побутували два типи «ґражди»: з одним подвір’ям і двома (подвір’я завжди мостили каменем). За твердженням учених, перший тип був переважаючим, «ґражди» із двома подвір’ями виявлені в багатшого населення Верховинського (смт Верховина, с. Замагорів Вер.[16]) і Надвірнянського р-нів. Відомі також окремі варіанти замкнутого двору, що мав три двори (с. Ільці Вер.). Знову ж С. Вінценз подав опис унікальної «ґражди» із с. Верхній Ясенів (Вер.) із шістьма дворами[17].

На Бойківщині побутували два типи дворів: зімкнуті, у яких житлові та основні господарські будівлі зблоковані під спільним дахом («довга хата», «хата під одним побоєм», «хата під одним криттям»), і двори вільної забудови. Хоча у другій половині – на початку ХХ ст. зімкнутий двір траплявся на всій території Бойківщини, переважав він лише в західній її частині. Якщо до складу найпростіших зімкнутих дворів входили тільки житлове приміщення і стайня, об’єднані «стодолою» – «боїщем» («хата» + «боїще» + «стайня»), то двори більш складного планування включали досить значну кількість приміщень, досягаючи інколи довжини 48 метрів[18]: «возівня» + «комора» + «хижа» + «боїще» + «стайня» + «шопа»; «комора» + «хата» + «боще» + «стайня» + «стаєнка на вівці»; «вівчарня» + «стайня» + «боїще» + «хижа» + «сіни» + «комора»; «хата» + «сіни» + «хата» + «комора» + «боще» + «стайня» + «стаєнка на вівці» + «січкарня»; «комора» + «хижа» / «прибік» + «сіни» + «боїще» + «стайня» / «половник» + «стайня» та ін. При фасадній стіні житлового зв’язку (хати, сіней і комори) зазвичай влаштовували дерев’яний поміст («лáвки») чи галерейку («при сінок», «передвікна»). Уздовж тильної стіни споруди, під окапом даху розташовувались «загати» («пелевники») – вузькі приміщення, призначені для зберігання сіна, соломи, сухого листя тощо. Часто «загату» споруджували ще при причілку стайні, а інколи вона охоплювала тильну і дві причілкові стіни будівлі. Траплялось, що «загати» охоплювали лише тильну стіну «боїща» та тильну і причілкову стіни «стайні», а при глухій стіні житлового приміщення прибудовували «прибік» («прибок») – переважно зрубне приміщення, яке виконувало функцію комори (у ньому зберігали картоплю, борошно, бринзу тощо). У блоці «довгої хати» тік («боїще») відігравав функцію не самостійного (у конструктивному плані) приміщення, а був ніби об’єднувальною ланкою між двома сусідніми зрубами: «хати» («сіней» чи «комори») і «стайні». Тильної стіни у «боїщі» іноді взагалі не було, тож з нього можна було потрапити безпосередньо в «загати». Фронтальний бік «боїща» часто висували дещо вперед (на ширину «лавки»). Цей винос у деяких населених пунктах означували лексемою «перило». У його чільній стіні влаштовували широкі (на всю ширину приміщення) двопільні ворота, а в одному чи двох причілках – вузькі (0,6–0,65 м) дверцята.