Конкурентоспроможність країни, як підкреслює вищезгаданий автор, є синтетичним показником, який об’єднує конкурентоспроможність товару, товаровиробника, галузеву конкурентоспроможність і характеризує становище країни на світовому ринку. У загальному вигляді конкурентоспроможність країни в умовах вільної конкуренції визначають як здатність країни виробляти товари та послуги, що задовольняють потреби світового ринку, реалізація яких збільшує добробут країни та окремих її громадян.

Найбільш системний показник конкурентоспроможності країни вперше розроблений відомою міжнародною організацією – Світовим економічним форумом у 1986 р. Для визначення рейтингу конкурентоспроможності використовуються багатофакторні векторні моделі, які враховують 381 показник [1, c. 40]. Вони згруповані в вісім агрегованих факторів: внутрішній економічний потенціал; зовнішньоекономічні зв’язки; державне регулювання; кредитно-фінансова система; інфраструктура; система управління; науково-технічний потенціал; трудові ресурси. Об’єктивні статистичні показники по кожній країні (близько 70 % всіх показників) доповнюються суб’єктивними оцінками – експертними оцінками аналітиків, результатами опитування керівників великих корпорацій і провідних економічних експертів у різних країнах.

У межах класифікації основних видів конкуренції («досконала – недосконала») сучасні економісти розрізняють три основні форми ринку з урахуванням співвідношення попиту і пропозиції: поліполія – монополія – олігополія. Домінування в економічній системі тієї чи іншої форми ринку визначає поле, можливості та межі вільної дії, прояву і реалізації ринкових законів, хоча парадоксальність ситуації полягає в тому, що саме завдяки реалізації причиннонаслідкових зв’язків цих законів у процесі поступального розвитку ринкової системи поле та можливості їх вільної дії та реалізації значно скорочуються, породжуючи складну низку економічних, соціальних суперечностей і потрясінь. Розв’язати їх, надавши нового дихання конкурентній системі, можна лише завдяки активному втручанню держави в економічне життя, на основі формування та проведення активної економічної політики.

Отже, існує певний водорозділ у функціонуванні ринкової системи, за яким вона не здатна динамічно розвиватися в автоматичному режимі, потребує підключення ще одного регулятора – держави. Цей водорозділ можна досліджувати як з позицій якісних перетворень всередині самої ринкової економічної системи, так і в часі.

Відомий японський економіст Наохіро Амая у праці «Японська економіка перед вибором: процвітання або занепад», що побачила світ у 1986 р. у Токіо, сформулював суть основних форм управління, які притаманні тій чи іншій економічній системі. Зокрема, він виділяє «Модель Рікардо», основу якої, на його думку, складає абсолютна роль ринкового механізму при нульовій ролі держави; «Модель Сталіна», для якої характерна нульова роль ринку при абсолютній ролі держави, та «Проміжну модель» з її нескінченною різноманітністю співвідношень між долями держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливість, рухливість.

Розвиток ринкового механізму на основі «Моделі Рікардо» створив умови, за яких вільна, нерегульована дія системи законів ринку, зокрема закону конкуренції, попиту та пропозиції, спеціалізації, коопераціїї та інтеграції, концентрації та централізаціїї виробництва і капіталів почала призводити до небажаних, протилежних очікуваним, наслідків і результатів. Тенденція до монополізації сфери виробництва та ринків збуту у різних галузях господарської системи, яка набрала бурхливого розвитку в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., активно скорочувала поле прояву важелів вільної або досконалої конкуренції, звужувала можливості прояву закону конкуренції взагалі і підривала основи автоматизму в механізмі регулювання стосунків між економічно відособленими суб’єктами виробництва. Відсутність заміни тим елементам механізму функціонування законів ринку, які забезпечували автоматизм регулювання соціально-економічних процесів у ринковій системі, однак у силу названих причин втратили свою ефективність, спричинила цілу низку економічних та фінансово-валютних криз як в окремих країнах, так і в цілому світі.

Збої у механізмі регулювання економічної системи поглибилися внаслідок такого страшного чинника, як підготовка, хід та наслідки Першої світової війни. Практично в усіх європейських країнах внаслідок війни відбувся катастрофічний злам автоматичного механізму управління ринковою економікою. У цілому військові витрати країн-учасниць зросли більш ніж у 20 разів, склавши понад 200 млрд доларів (у цінах відповідних років) та в 12 разів перевищивши наявні золоті запаси. Війна знищила третину матеріальних цінностей людства – за кошти, що були витрачені на її ведення, можна було б, при їх розумному використанні, в шість разів підвищити добробут людей на планеті. Лише Японія – на 25 % та США – на 40 % збільшили у роки війни своє національне багатство. США, зокрема, на час закінчення війни зосередили в себе близько половини світового запасу золота та зробили боржниками майже всі західні країни [6, с. 5 – 6].

Автоматичний механізм регулювання ринку не зміг розв’язати й низку соціальних проблем, які загострювалися від кризи до кризи, а надто під час та після Першої світової війни, наступних світових криз. Фактично швидкими темпами розвивалася ентропія¹⁶ соціально-економічної системи капіталізму.

Отже, саме обставини, що склалися всередині соціальноекономічної системи капіталізму в процесі його розвитку, вже з кінця ХІХ ст. вперше викликали потребу та інтерес економічних шкіл, а за ними й державних інститутів до макроекономічного аналізу причин, що призводять до збоїв у механізмі саморозвитку цієї системи, до пошуку важелів саме на макроекономічному рівні, завдяки використанню яких стало би можливим відновити ефективність такого механізму в повному обсязі.

Тому, визнаючи надзвичайно цікавою та плідною думку Л. Д. Бевзенко щодо самоорганізаційного стрибка після зростання ентропії системи, тобто наростання в ній невпорядкованості, безпорядку, хаосу, коли елементи системи раптом миттєво перебудовуються, починають діяти корельовано та узгоджено, ми не можемо погодитись із нею саме в тому, що це відбувається раптом, миттєво, без стороннього збуджувального фактора, особливо коли йдеться про соціальну, надскладну систему.

Той безпорядок і навіть хаос, який був привнесений у ринкову систему капіталізму на початку ХХ ст. діяльністю монополій, економічними і навіть системними кризами, особливо у Європі, світовою війною, не міг раптово перетворитись на порядок і гармонійне, узгоджене співіснування, взаємодію різних елементів складної системи. Саме в цей час суспільство звертається до макроекономічного аналізу механізму функціонування капіталістичної ринкової системи, до пошуку тих інструментів, за допомогою яких ентропія системи зменшувалась би, а елементи системи почали б знову, але вже на новому якісному рівні, діяти корельовано та узгоджено. І саме тоді свій визначний внесок у формування підходів та інструментів, за допомогою яких ця узгодженість могла би бути досягнена, зробили дві видатні людини: вчений – Джон Мейнард Кейнс та політик – Франклін Делано Рузвельт.

Д. М. Кейнс, автор знаменитих праць «Кінець вільного підприємництва» (1926) та «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936), розробив теорію, у якій обґрунтував не тільки необхідність втручання держави в регулювання ринкових процесів на макрорівні, але й поле, межі цього втручання¹⁷.

Отже, за визначенням самого Кейнса, поле втручання держави в процеси регулювання економіки на макроекономічному рівні визначається та обмежується потребами формування системи економічних важелів, за допомогою яких повинні відтворюватися рівні умови діяльності для всіх учасників ринку, спонукальні мотиви до економічного росту, конкурентної боротьби, тобто держава за певних умов починає цілеспрямовану роботу щодо формування системи ефективних форм реалізації вимог об’єктивних законів ринку шляхом удосконалення механізму їх використання в інтересах усіх суб’єктів економічних і соціальних відносин. Саме реалії світового економічного розвитку першої половини ХХ ст. прискорили процеси формування системної економічної політики на макрорівні та визначили специфіку формування поля і методів втручання держави в регулювання економічних процесів. Це, зокрема, у повній мірі знайшло своє практичне відображення у так званому «новому курсі» президента Сполучених Штатів Америки Франкліна Делано Рузвельта.

Новим етапом поглиблення ролі держави у регулюванні та формуванні механізмів саморозвитку сучасної економічної системи став повоєнний період. Складаються основні форми втручання держави у регулювання економічних процесів: це розробка довго- та середньострокової економічної політики на основі аналізу світової економічної кон’юнктури та прогнозування можливих варіантів розвитку національної економіки в залежності від економічних реалій народного господарства визначення довгострокових стратегічних та середньо- та короткострокових тактичних цілей економічної політики, серед яких на першому плані стоять розвиток економіки, стабільність цін, повна зайнятість та зовнішньоекономічна рівновага. Взагалі, варто зазначити, що таке явище, як формування довгострокових, глобальних цілей економічного розвитку на макрорівні та тактичних, пов’язаних із проблемами досягнення часткової рівноваги державою, стало новим явищем у процесі функціонування капіталістичної економічної системи.

Водночас макрорівневий характер формування підходів до визначення цілей, завдань, принципів економічної політики передбачає певну її диференціацію, спеціалізацію напрямків, що викликає до життя такі види економічної політики, крім уже існуючих, як цінова, інвестиційна, структурна, науково-технічна, регіональна, природоохоронна, соціальна тощо. З’являються нові інструменти економічної політики, серед них такі як індикативне планування, прогнозування, державне регулювання фінансово-кредитної системи, регулювання грошового обігу, доходів і витрат населення та багато інших. Отже, держава перестає бути лише інструментом у руках приватного капіталу у боротьбі за зовнішні ринки, вона сама стає активним суб’єктом економічних відносин, гарантом збереження та розвитку всієї ринкової економічної системи. Без держави внутрішні регулятори цієї системи вже не в змозі підтримувати її рух по висхідній, стримувати або й гасити ентропію соціальних факторів. Адже, на думку Василя Леонтьєва, підприємці не будуть займатися соціальними гарантіями, тому держава повинна слідкувати за сліпим механізмом ринку, бути поводирем¹⁸.