Звичайно, екстенсивна, монотонна, некваліфікована або малокваліфікована праця як масове явище у XVIII – XIX ст., не могла стати основою висхідної концептуальної схеми визначення дійсного місця та функцій людини у системі виробництва, соціально-економічних відносин, оскільки слабо впливала на трансформацію структури індивідуальних потреб, що визначають зміни у характері та змісті праці, її творче збагачення. Адже, як це зазначав ще Г. Геґель, вирішальне значення має не рефлексія як така, а те середовище, у якому й утворюється тотожність загального та одиничного [14, с. 23]. Лише завдяки якісним змінам, що відбувалися в економічній системі на основі її циклічного розвитку, перетворенням у структурі та якості елементів продуктивних сил, відносин власності, у ХХ ст. складаються умови, як для зміни ролі людини у системі виробництва, так і для формулювання якісно нової парадигми розв’язання теоретичних і практичних проблем такої зміни. В основі такої парадигми лежить уявлення про те, що «Людство повинно надалі об’єднуватися не примусом, тобто політичними засобами, а інтересами, тобто засобами соціальними»³¹.

У цьому контексті надзвичайно плідною та конструктивною уявляється філософія методології економічних досліджень запропонована на початку ХХ ст. усесвітньо відомим релігійним філософом С. Булгаковим. Учений у праці «Філософія господарства» (1912) сформулював деякі ключові принципи методології досліджень, які є надзвичайно актуальними у наш час. Зокрема, він надавав великого значення необхідності аналізу таких інституціональних чинників економічного розвитку, як свобода та творчість, місце особистості в господарстві та його етика, підкреслюючи, що свобода є загальною основою творчого процесу: «там, де є життя та свобода, є місце й для нової творчості, там уже виключений автоматизм, який випливає з визначеного та незмінного устрою світового механізму, що йде як заведений годинник, тому й господарство – як у широкому, так і в вузькому, політикоекономічному розумінні – також є творчість, синтез свободи та необхідності» [15, с. 184 – 186].

Як можна зрозуміти з наведеної вище позиції філософа, вже на початку ХХ ст. синергетичний ефект дослідження проблем функціонування та розвитку економічних систем можна було забезпечити лише на базі парадигми, що своєю основою визнавала уявлення про економіку, як про синтез свободи, творчості та необхідності. У 50 – 80-ті рр. ХХ ст. такий підхід до визначення закономірностей трансформації базових інститутів економічної системи розвинених країн, адекватних їм суспільних форм прояву та функціонування, таких як постіндустріальне, інформаційне, постекономічне суспільство, став розповсюдженим, вважався новим і, якщо так можна висловитися, революційним в економічній теорії.

Водночас С. Булгаков вже на початку ХХ ст. прогнозував вихід економічного життя з жорстких рамок детермінізму, оскільки господарство, що розглядається як творчість, є й психологічним феноменом або, кажучи ще більш визначено, господарство є явищем духовного життя так само, як і всі інші сторони людської діяльності та праці. Дух господарства є знову-таки не фікція, не образ, а історична реальність. Будь-яка господарська епоха має свій дух і в свою чергу є породженням цього духу, кожна економічна епоха має свій особливий тип «економічної людини», що народжується духом господарства. Тому проголошувати його рефлексом даних економічних відносин можна тільки при тому логічному фетишизмі, в який впадає політична економія, коли вона розглядає господарство, розвиток продуктивних сил, різні економічні організації через призму абстрактних категорій, поза їх конкретністю. Саме тому, – зазначає вчений, – політична економія має потребу в щепленні справжнього реалізму, який необхідно включає в себе й «причинність через свободу» й історичний психологізм, який може помічати духовну атмосферу даної епохи [15, 187; 2, с. 3 – 17].

В основі такого підходу до розуміння напрямів розвитку предмета економічної теорії, політичної економії, безперечно, лежить уявлення про суспільство як про цілісну, багатосуттєву, багатовекторну систему зі складною структурою, якій притаманні певні загальні закономірності розвитку. Ігнорування цього принципу економічного аналізу веде до втрати цілісності у теоретичній моделі економічного розвитку, яка визначає цілі та інструменти його забезпечення, отже, до зростання флуктуацій, ризиків, протиріч, порушень системної рівноваги насамперед в економічній і соціальній системах.

Слід зауважити, що й сучасний інституціоналізм, або неоінституціоналізм, і в значній мірі неолібералізм подібний підхід у дослідженні чинників економічного зростання та розвитку вважають принципово важливим і необхідним.

Як бачимо, головною ознакою, принципом сучасних філософських поглядів на природу економічних процесів, методи дослідження механізмів і закономірностей їх розвитку стає «олюдненість» економічних відносин, перехід від побудови абстрактних моделей і схем функціонування господарських систем у площину досліджень інтересів, умов і чинників самореалізації в економічному середовищі людини, як цілісності в усіх її проявах: як людини економічної, соціальної, духовної, інформаційної, інституціональної тощо, як внутрішнього ядра сутності та поля функціонування інтелектуального та соціального капіталу.

Сприйняття суспільства, як цілісної, багатосуттєвої, багатовекторної системи зі складною структурою, якій притаманні певні загальні закономірності розвитку, у контексті усвідомлення суті та методологічного значення тези інституціоналістів про завершення автономності економіки, викликає розуміння доцільності визнання економічної теорії універсальною поведінковою метатеорією, що «відбиває реальне розповсюдження предмета економічної теорії на ті сфери, які ніколи не були об’єктом аналізу для економістів»³².

За цих умов філософський підхід до розуміння сутності принципів і методів пізнання економічної системи як органічної складової надскладної системи – суспільства, вимагає при формуванні основних засад нової методологічної парадигми економічних досліджень дотримання певної сукупності принципів, поза якими цілісна уява про внутрішні важелі функціонування, мотиви розвитку, виробничі можливості даної системи неможлива. Отже:

1) нова парадигма методології досліджень у полі предмета сучасної економічної теорії передбачає подолання безсуб’єктного, позаособистісного аналізу економічних процесів та явищ, орієнтацію на створення людиноцентричного господарського механізму;

2) відмова від ідеології та економічного детермінізму, оскільки «економізм» абстрагується від «ціннісного» соціально-економічного контексту, «це віра економічної раціональності тільки в саму себе і ні в що більше» [13, с. 11]. На думку П. Ульріха, з якою, напевно, можна погодитися, «нормативне перебільшення логіки ринку, возведення її в абсолютний принцип координації суспільства означають обмеження логіки співіснування людей (етичної ідеї раціональності) економічною логікою взаємовигідного обміну благами. Замість того, щоб адаптувати ринок до соціальних відносин, самі ці відносини радикальним чином підганяються під вимоги ринку, що «зводить відносини між людьми до відносин обміну та веде до переростання ідеї ефективності ринокової економіки в ідеологію тотального ринокового суспільства» [13, с. 19, 21];

3) визнання та використання принципу методологічного плюралізму, подолання предметної та методологічної автаркії при дослідженні природи економічних явищ і процесів, що, безперечно, є важливим у плані розвитку архітектоніки політичної економії за напрямами;

4) постійне збагачення понятійного апарату економічної теорії, зокрема, наприклад, за рахунок таких багатосутнісних категорій і понять, як економічна свобода, економічна та політична влада, інтелектуальний, соціальний, політичний капітал, соціальна конкуренція, соціальна відповідальність бізнесу, соціальне партнерство тощо;

5) особливе місце у такому збагаченні займає реалізація потреби у поєднанні категоріального та інституціонального рівня досліджень основних закономірностей, тенденцій і соціальних форм розвитку економіки та суспільства.

Важливість такого синтезу визначається тим, що інститути, на відміну від системи категорій, які є «формами осмислення економічних явищ, виділеними у поняттях науки», такими, що «відбивають в об’єктах вивчення лише їх загальні риси», уявляють собою «відносно стійкий набір правил та організованих практик, укорінених у структурах значень і ресурсів»³³. Діалектика використання згаданого вище принципу полягає в концентрації уваги дослідників не на економічних, політичних, або інших подіях і процесах як таких, «а на більш постійних інститутах, всередині яких ці події та процеси виникають і які в основному визначають курс їх розвитку» [11, с. 86].

Названі принципи побудови сучасної парадигми дозволяють говорити про доцільність використання у процесі дослідження складних та надскладних соціально-економічних систем системної ж парадигми, системної моделі постановки проблем і методів їх розв’язання, за допомогою якої можна подолати міжсистемні оболонки та, на основі з’ясування механізмів взаємовпливів різних сфер суспільного життя, відшукати найбільш ефективні важелі впливу на економіку, забезпечити на краще зміни у становищі всіх суб’єктів господарської діяльності.

Системна парадигма дозволяє проводити дослідження економічних об’єктів як цілісних системних утворень не лише з позицій аналізу суті, структури та механізмів взаємодії окремих її складових, окремих елементів. Вона у сучасних умовах створює у царині гуманітарних наук реальні можливості для аналізу закономірностей та механізмів взаємовпливів різних систем та підсистем, які визначають стан, можливості, динаміку та перспективи соціально-економічного розвитку суспільств, різних верств населення, окремої людини.

Сама системна парадигма може бути багатомірною, багатоцільовою, розрізнятися завданнями, полем та глибиною проникнення у суть досліджуваних соціально-економічних процесів. Якщо, наприклад, системна парадигма у таких своїх проявах, як функціоналізм, структуралізм, структурний функціоналізм, орієнтує дослідника на виявлення функцій елементів, взаємодія яких утворює певну соціальну систему, вивчення структур системи та водночас виділення найбільш значущих серед них, пошук закономірностей і механізмів взаємосплетіння взаємодій окремих функцій, елементів, структур відносно одна одної, то системна парадигма, сформована на основних засадах інституціоналізму, досліджує закономірності, процес і механізми формування, функціонування, розвитку та трансформації тих соціальних інститутів, які забезпечують, стійкість, стабільність, ефективність і динамізм рівноваги у соціальних зв’язках суб’єктів господарювання, економічної системи, метасистеми в цілому.

На думку Я. Корнаї, увага дослідників, які керуються системною парадигмою, повинна бути сфокусована не на економічних, політичних або культурних подіях і процесах як таких, «а на більш постійних інститутах, всередині яких ці події та процеси виникають і які в основному визначають курс їх розвитку» [11, с. 86]. Це насамперед економічні та соціальні відносини, відносини власності і, зокрема, інтелектуальна власність, економічні та соціальні закони розвитку, мотиваційні системи, такі як, економічна свобода, соціальна справедливість, соціальне партнерство, соціальна конкуренція, соціальна відповідальність, громадянське суспільство.