У ХХ ст. найбільш характерною рисою розвитку суспільства став факт завершення автономії економіки, підпорядкування економічної функції соціальним цілям. Матеріальною основою зміни місця та ролі економіки у житті суспільства стали процеси, що відбувалися саме в економіці під впливом стрімкого скорочення часу між науковими відкриттями та впровадженням їх результатів у виробництво, інші сфери суспільного життя.
Розвиток НТР не лише змінив уявлення про можливості продуктивних сил щодо задоволення матеріальних потреб суспільства та окремої особистості, але й привів до принципової структурної перебудови народного господарства, сектора матеріального виробництва, сукупної робочої сили, принципів, характеру та форм її функціонування, взаємодії з іншими суб’єктами господарювання, форм реалізації відносин власності. На зміну індустріальному типу економіки у найбільш розвинених країнах поступово приходить господарство та суспільство постіндустріального типу, головними відмінностями якого є не зсув від промислового виробництва до сфери послуг, як це часом подається у наукових джерелах, а сучасні інтелектуальні технології, інформація та знання, які стають вирішальним фактором інновацій, породжуючи цілу низку трансформацій у системі економічних відносин.
Саме під час спадних фаз циклу індустріального суспільства відбувається формування нової наукової парадигми, основу якої складають принципи динамічного підходу до моделювання економічних систем.
Сьогодні вчені визначають, як мінімум, дві фази життєвого циклу нової, постіндустріальної парадигми: перша – фаза зародження, припадає на 20 – 30-ті рр. ХХ ст., друга – фаза становлення – на останню чверть ХХ ст. Адже лише після Другої світової війни, коли науково-технічна революція відкрила нові можливості, горизонти економічного та соціального розвитку і водночас породила нові потреби та вимоги до виробництва, споживання, характеру використання основних факторів виробництва, термін «постіндустріальне суспільство» набуває свого конструктивного методологічного змісту у структурі дійсно нової наукової парадигми, важливими складовими якої є визнання постіндустріального суспільства певною «аналітичною конструкцією, а не картиною специфічного чи конкретного суспільства» [6, с. 655] та перехідного характеру даного суспільства до більш складної і високої стадії його розвитку. Такий підхід дозволяє розглядати постіндустріальне суспільство саме як новий етап розвитку системи господарювання та суспільства у рамках однієї економічної системи під впливом внутрішніх чинників їх розвитку.
У систему категоріального інструментарію сучасної науки термін «постіндустріальне суспільство» вперше ввів у 1958 р. Д. Рісмен, хоча батьком теорії постіндустріального суспільства по праву вважається Даніел Белл, автор усесвітньо відомої книги «Прийдешнє постіндустріальне суспільство». Саме він поклав в основу досліджень суті трансформаційних процесів, що відбувалися в надрах та в межах капіталістичної економічної системи, якісні відмінності нового суспільства від усіх тих, що передували йому, зокрема такі як:
• зниження ролі матеріального виробництва та швидкий розвиток сектору послуг та інформації;
• якісні зміни у характері людської діяльності;
• зміни у типах ресурсів, що залучаються до виробництва економічних благ;
• суттєва якісна трансформація традиційної соціальної структури капіталістичного суспільства.
Розглядаючи постіндустріальне суспільство як «ідеальний тип», Д. Белл формулює критерії, на основі яких можна, на його погляд, виявити принципові відмінності між доіндустріальним, індустріальним і постіндустріальним суспільствами. Одним із основних критеріїв, на його думку, із якою можна погодитися, виступає місце людини у різних ідеальних типах суспільства, її ставлення до оточуючого світу та до інших людей.
Визначальною особливістю і потребою постіндустріального суспільства, що формується під впливом НТР, змін у характері сукупної робочої сили, є перехід до інноваційного типу економіки, головною рисою якої стає створення ідей. Реалізація ідей вимагає творчих підходів не лише від авторів цих ідей, але й від тих, хто займається їх практичним впровадженням, що стрімко збільшує поле інтелектуальної праці27. Такі потреби та зміни стають можливими завдяки значним структурним зрушенням, що відбуваються в інвестиційних процесах і проектах. Зокрема, одним із найбільш пріоритетних напрямків інвестування в економіці розвинених країн всі останні десятиріччя як на макро-, так і на мікрорівні є освіта та виробництво нових знань. До того ж систематичні інвестиції у ці інноваційні сектори економіки роблять усі суб’єкти господарювання: приватний та корпоративний бізнес, держава, домашні господарства, окремі фізичні особи, розуміючи, що соціальний статус людини усе більше залежить від рівня освіти.
Формування основ і функцій постіндустріального типу економіки та суспільства приводить до появи нової інституціональної форми їх існування – інформаційного суспільства у зв’язку з чим виникає необхідність та можливість збагачення наукової парадигми, що визначає поле, методологію, стратегічні цілі та інструментарій досліджень закономірностей і тенденцій поступального розвитку сучасної економіки.
Дослідження закономірностей і проблем становлення та функціонування постіндустріальної моделі економічного розвитку, особливостей інституціональних форм адекватної такій моделі соціальної системи, безперечно, пов’язане насамперед із визначенням специфічних критеріальних ознак сукупності методів, за допомогою яких, власне, й може відбуватися процес пізнання цієї складної «аналітичної конструкції», «нового принципу соціотехнічної організації та нового способу життя» [6, с. 655]. Визначальною ознакою парадигми таких досліджень є насамперед нова філософія поглядів на сутність і характер змін, що відбуваються у житті світового суспільства, його економічної системи, національних систем в умовах динамічного розвитку науково-технічної революції, можливостей, загроз і ризиків, що виникають у процесі глобального усуспільнення усіх форм людської діяльності.
Основою нової філософії пізнання закономірностей трансформації складних економічних і соціальних систем став факт «завершення автономії економіки, підпорядкування економічної функції соціальним цілям» [6, с. ХІІІ, 503] в умовах зростання загрози стрімкого поширення соціальної депривації та «соціальної відчуженості» в інституціональному полі індустріального типу економіки та суспільства на початку ХХ ст.
На жаль, усвідомлення потреби пошуку принципово нових шляхів розв’язання провалів ринку та держави, адекватних їм механізмів та інструментів прийшло далеко не одразу як до політиків, так і до дослідників-теоретиків. Пояснити це можна лише одним – відсутністю у висхідній концептуальній схемі економічних досліджень філософського підходу, погляду, який передбачає системність уявлень про оточуючий світ, виходить із його цілісності у будь-яких проявах, отже, із визнання реального існування взаємозалежності, взаємопроникнення його складових, що, власне, й створює передумови для певного позитивного або негативного синергетичного ефекту у процесі функціонування та розвитку суспільства як метасистеми.
Саме філософський підхід до аналізу економічних проблем дозволяє сформувати не лише систему поглядів на закономірності розвитку економічних систем, але й визначити місце цих систем в оточуючому їх світі, звернутися до визначення ролі людини, як єдиного цілісного суб’єкта суспільного життя, а не лише як до людини економічної. Такий підхід дозволяє поглиблювати пошук найбільш ефективних мотивів індивіда до праці не лише у сфері матеріальних важелів впливу, але й через використання неформальних інститутів – ціннісноестетичних, соціально-політичних, культурологічних, що визначають ставлення людини до людини та до навколишнього світу.
Подібний підхід щодо формування методології дослідження сучасних економічних систем почав складатися задовго до появи постіндустріального суспільства, як реального явища економічного та соціального життя людства, що, зокрема, відбиває як складність, неоднозначність розв’язання основного питання філософії відносно ставлення мислення до буття, так і глибину можливостей творчої думки дослідників, які за певних умов на основі розуміння окремих конституюючих, ключових ознак здатні прогнозувати не лише тенденції подальшого розвитку, але й методологію дослідження цих тенденцій.
Яскравим зразком прояву таких можливостей філософського осмислення перспектив і моделей економічного та соціального розвитку можуть служити концептуальні підходи до розуміння принципів методології проникнення у сутність процесів, що знаходяться у зародковому стані або народжуються, класиків економічної та філософської думки А. Сміта, Дж. Ст. Міля, К. Маркса та Ф. Енгельса, Г. В. Ф. Геґеля, релігійного філософа С. Булгакова, Й. А. Шумпетера, М. Кондратьєва, Т. Шульца, футурологів Ф. Фукуями, Т. Тофлера, представників Чиказької економічної школи Дж. Льюїса, Г. Беккера, Дж. К. Гелбрейта, А. Маслоу, вітчизняних теоретиків В. Гейця, А. Гриценко, Б. Кваснюка, А. Чухна, росіян – В. Іноземцева, В. Ільїна тощо.
Досліджуючи сутність інституціональних основ економічних і соціальних процесів у їх розвитку, слід за будь-яких умов виходити із розуміння того факту, що усі вони пов’язані з діяльністю людини, індивіда. Саме людина є невід’ємною складовою, елементом будь-якої складної соціальної системи. Принципова особливість функціонування індивідів у такій системі, і, зокрема у суспільному виробництві полягає у тому, що вони, виступаючи кінцевим результатом виробництва, водночас знаходяться у власному постійному процесі руху, під час якого «оновлюють самих себе в такій самій мірі, в якій вони оновлюють створюваний ними світ багатства»28, визначаючи та опосередковуючи таким чином усі соціальні процеси: економічні, політичні, духовні тощо.
Як соціальна істота, людина вважається універсальним компонентом будь-якої соціальної, у тому числі й економічної, системи, оскільки є «елементарним носієм соціальної системної якості»29, займає центральне місце в її структурі, тобто внутрішній організації, адже така організація завжди уявляє собою сукупність певних соціальних відносин – економічних, духовних, особистих, носіями яких виступають окремі особи, колективи, соціальні прошарки та верстви населення. До того ж саме людина забезпечує таку функцію соціальної (економічної) системи як взаємодія її з природним і зовнішнім соціальним середовищем, виступає головним суб’єктом та об’єктом управління, як інструмента інтеграції системи, збереження її якісної визначеності, вдосконалення та розвитку, забезпечує формування, перетворення та використання соціальної інформації з метою реалізації цілей своєї діяльності.
Вже один із перших серед видатних економістів нового часу – «системних» дослідників закономірностей розвитку суспільного виробництва – А. Сміт закладає критеріальні ознаки нової парадигми функціонування людини, особистості у такому виробництві. Зокрема, у своїй праці «Теорія моральних почуттів» А. Сміт говорить про очевидну недостатність задоволення лише матеріальних, зовнішніх потреб для відчуття себе самодостатньою людиною, здатною знайти своє місце у суспільстві. Вважаючи «піклування про власні інтереси та особисте щастя збуджувальною причиною усіх наших учинків, що заслуговують на похвалу», він водночас виходить із того, що звичка до заощадливості, працелюбність, скромність, та інші якості, пов’язані з реалізацією особистого матеріального інтересу, отже, з особистим інтересом людини, є доброчинностями «нижнього порядку». Вищим ступенем моральної досконалості він вважає здатність людини до обмеження власного егоїзму, прагнення до співпраці з іншими людьми, насамперед за допомогою певних економічних форм та інструментів, що забезпечує економічну свободу кожної особи, отже, моральність і законність економічного та суспільного життя. Фактично А. Сміт формулює проблему визначення чинників, на основі яких згодом відбудеться трансформація людини «економічної» у людину «соціальну».
До речі, одне з визначень економічної людини (нomo economicus)
О проекте
О подписке