На початку Чинквеченто виникають нові можливості для міжнародних економічних та політичних відносин, розширяються світові кордони, люди з повагою ставляться до раніше невідомих людських і фінансових ресурсів. Головними героями у цьому спектаклі світової політики могли стати лише такі потужні держави, як Франція та Іспанія, що сперечалися за можливість підпорядкувати собі Італію. Саме в цьому столітті набуває своєї форми термін «держава».
Франція та Іспанія
Столітня війна (1337–1453) проти Англії закінчилася перемогою французів, що значно посилило династію Валуа і дало змогу Франції швидко повернути свій авторитет у Європі. Більше того, після смерті Карла Сміливого у битві у 1477 р. було не тільки покладено край загрозам на східному кордоні країни, а й приєднано низку територій, які раніше належали Бургундії. Дещо згодом (1481 р.), після падіння Анжуйської династії, під владу французької корони потрапили Прованс й Анжу і були узгоджені династичні шлюби з правителями Британії. У ті самі роки королівство Кастилія і королівство Арагон об’єдналися після шлюбу їхніх суверенів – Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського, котрі у 1492 р. завоювали королівство Гранада як останній осередок правління арабів на Піренейському півострові, а пізніше й Наварру. Згодом католицькі королі почнуть поширювати свій вплив і на території в Новому Світі. У першій половині XVI ст. ці дві монархії ворогували: головний приз у цій грі становило домінування над Італією, і слабші країни були шоковані цим тривалим конфліктом, який поклав край свободі Італії.
Зародження ідеї
Процес приєднання нових територій та концентрація влади, а також не так тривалі війни, як дедалі більші витрати на утримання армії – на той час уже з вогнепальною зброєю та артилерією – вимагають організованого управління та отримання податків до єдиного бюджету: це сприяє розвитку державних справ (res pubblico), які саме в цьому столітті набувають форми і поняття держави. Історик Альберто Тененті (1924–2002) написав: «Сучасне поняття держави з’являється в італійській мові приблизно в 1550 р. і тріумфує у другій половині XVI ст. Французьке слово Etat досягне такого ж успіху, але на пару десятиліть пізніше. Лише ці факти демонструють, що протягом усього XVI ст. сприйняття й розуміння політичної думки розвиваються саме за цим поняттям. Це, у свою чергу, відображається у працях Жана Бодена, який розмірковував над домінуючою ідеєю держави у працях Макіавеллі». Можемо згадати Макіавеллі (1469–1527) та Бодена (1530–1596) як найвизначніших мислителів стосовно проблем, із якими стикнулася нова епоха, і тих людей, котрі надали поштовх для зародження нової політичної думки.
Сфера політики
Зародження політики в добу Відродження жодним чином не пов’язане з поверненням до античних текстів: політичні праці Арістотеля (384–322 рр. до н. е.) та Платона (427–347 рр. до н. е.) теологи і філософи читали ще за часів Середньовіччя, однак, на їхню думку, земний устрій був нерозривно сполученим із метафізикою. Фраза, якою в листі від 26 серпня 1513 р. Макіавеллі відповідає своєму другові Франческо Ветторі: «Я не знаю, що говорив Арістотель про роздроблені республіки», по суті, є відображенням усіх його суджень; він не знайшов у класичних творах відповідей щодо подій, які відбувалися в тогочасній політиці, і, більше того, не вірив у абстрактні моделі правління. «Багато хто понавигадував республіки і князівства, зроду не бачені і про які насправді нічого не було відомо», а натомість слід «шукати істинної, а не уявної сутності речей» («Державець», XV)[6]. Справді, «істинна сутність» не виключає знання про події минулого, які здатні лишень надавати приклади для наслідування і стають надто багатозначними, коли йдеться про досвід жителів XVI ст. Варто зауважити, що для Макіавеллі життєвий досвід античних авторів і його сучасників вже ставали історією, або, краще сказати, минуле і сучасне утворювали єдину картину, яку він міг проаналізувати згідно з власним світосприйняттям. Міркування Макіавеллі також були висловлені в іншому листі до Ветторі за 10 грудня 1513 р., де філософ пише про роботу над «Державцем», що також дає нам зрозуміти його повсякденний стиль життя, який, окрім працьовитості й допитливості, поєднує роздуми про доробок класиків. Саме переплетіння неперервного зв’язку із сучасністю та дослідження праць античних вчених надали його твору надзвичайної оригінальності. Так, діяльність Чезаре Борджіа (1475?—1507), також відомого як герцог Валентино, стала свого роду зразком для Макіавеллі, «оскільки годі навести новому Державцеві щось повчальніше, ніж приклад його діянь» («Державець», VII). Однак разом із досвідом сучасників не було залишено без уваги і події минулого, особливо діяльність римлян за часів створення їхньої республіки. Криза, яку в ті роки переживала «відкрита навалі Карла, сплюндрована Людовіком, захоплена Фердинандом і зганьблена швейцарцями» («Державець», ХІІ) Італія, могла надати «можливість запровадити нову форму правління, на славу вождеві й на благо всій нації» («Державець», XXVI).
Питання італійських держав
Звідси походять судження Макіавеллі – болісні від усвідомлення того, наскільки складно буде досягти позитивних змін або принаймні оновлення, аналогічного тому, якого досягли трансальпійські держави. «Ніколи жодна країна не була єдиною чи щасливою, якщо вона не підкорялася одній республіці чи одному правителю, як це трапилося у Франції та Іспанії» – написав він у «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» (І, 12) – і перепоною до цього були жахлива корумпованість урядів та Церква, «яка тримає цю країну розділеною». «Макіавеллі, – писав Бенедетто Кроче (1866–1952), – наголосив на необхідності автономії політики». Ця сфера людської діяльності вбачалася ним незалежною від інших законів, церковних догм, правил моралі та звичаїв, які, у свою чергу, зберігали політику у вигляді приписів мислителів минулого. Люди – і в цьому полягає вчення Арістотеля – є істотами політичними й мають вважатися сукупністю індивідів, котрі разом утворюють народ, державу.
Функціонування законів
На думку Макіавеллі, проблема полягає в суспільстві, у res publica, правилам якого підпорядковується громадянин: саме тому етичний світ, де людина могла б діяти самостійно, не береться до уваги. Для Макіавеллі закон і лад, що регулюються правилами, є підґрунтям для цивілізованого життя, які мають першорядну цінність: він стверджував це ще у перших працях, коли, будучи стурбованим слабкістю Флоренції і помічаючи руйнівну діяльність найманих військ, дійшов висновку про необхідність користуватися «власною зброєю». Так, у трактаті «Причини призову на військову службу» він пише: «Кожному відомо, що хто говорить про імперію, королівство, принципат, республіку, хто говорить про командувачів […], той говорить про справедливість і армію». Сила й справді є вкрай важливою, так само як і те, що ми в сучасному світі називаємо консенсусом. І знову Макіавеллі висловлює своє захоплення Францією, «де керуються законами більше, ніж у будь-якому іншому королівстві нашого часу» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 50). Аби «відпустити бороду», пустити коріння в державах (особливо молодих), варто покладатися на народ, який має «праведнішу мету», ніж знать, адже «знать прагне утискувати, а народ – звільнитися від утисків». Проте якщо хочеться «життя вільного», «життя політичного», тобто жити під владою законів, що їх би дотримувалися всі, то потрібно розуміти, що норми законів не можуть бути вічними й незмінними. «Щасливий той, хто вміє пристосуватися до обставин» («Державець», XXV) та зрозуміти мінливість часу та фортуни, і він є добрим правителем та політиком. Але самих чеснот без удачі замало. Більше того, приклад Риму, де панували закон і порядок, завдяки яким імперія змогла посилити й зберегти панування, завойоване за допомогою чеснот своїх жителів, демонструє, «що добра вдача могутніша за фортуну» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», IІ, 1).
Характер і фортуна політика
«Автономність політики» необов’язково означає її першість над мораллю. Лише в «корумпованих республіках» можна бути вимушеним забути про правила моралі та керувати «твердою рукою» чи до того, коли «зважуються на все заради блага держави»: у такому надзвичайному випадку «не варто звертати увагу ні на праведне, ні на неправедне, ні на милосердне, ні на жорстоке, ні на похвальне, ні на ганебне. До того ж слід зробити другорядним усе інше і за будь-яку ціну додержуватися того, що збереже життя і свободу». По суті, це є трансформацією стародавнього принципу, повтореного Цицероном: «Благо народу – це вищий закон» («Про закони», ІІІ, 3). Однак і той, хто проголосив ці норми, і той, у кого вони викликали відразу й засудження, відчували те, що лише сучасна антропологія помітила у стародавніх містах: навіть за панування демократії, яка передбачає процес звільнення від впливу Церкви, у політичному житті значення релігії було винятковим.
Необхідність релігії
Таким чином, на думку Макіавеллі, «релігія є необхідною річчю, аби підтримувати цивілізованість» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 11). Звичайно, антична релігія краще годилася для того, аби бути основою для впорядкування держави, адже викликала любов та солідарність у суспільстві, тоді як «наша релігія […] змушує нас менше цінувати честь світу» і, більше того, вона змучена через «занепад», якій віддалив її від принципів, «встановлених її засновником» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 12). Однак ці роздуми про фундаментальну роль релігії в державі не слід змішувати з нормами «національних інтересів», які зменшують статус релігії до інструменту держави: на відміну від слів Макіавеллі, у зазначеному випадку вже йдеться не про оновлення політичних інститутів, а про створення консервативного альянсу між троном і вівтарем із метою гарантувати єдність правління абсолютних монархів із дисциплінарною діяльністю Церкві за часів Контрреформації.
Уважний читач творів Макіавеллі (попри можливу критику останнього) та французький юрист Жан Боден був змушений розмірковувати про політику під час кризи у Франції в епоху Чинквеченто. Після видатного правління Франциска І та Генріха ІІ (1519–1559), яке було грубо перервано у 1559 р., Франція – котра щойно вступила у бурхливий період громадянських війн між католиками і гугенотами – здавалася Бодену кораблем, якого море шпурляло на всі боки «з такою силою, що капітани та моряки були повністю виснаженими й знесиленими від тривалої праці». Кожен мав запропонувати свою допомогу: «Ось чому я розпочав цю бесіду про державу, будучи не в змозі зробити щось краще».
Держава і населення
Однак саме в ці нестерпні десятиліття країна перевірила рівень солідарності між політичними структурами та громадянами і підтримала власну індивідуальність із прогресивним відчуттям єдності, яке все відчутніше набувало національного характеру. Завдяки цьому культура досягла розквіту, її прикрасили імена Франсуа Рабле (1494?—1553), П’єра де Ронсара (1524–1585), поетів Плеяди[7], Мішеля де Монтеня і самого Жана Бодена. Аби зрозуміти цю стійкість Франції як цілісного організму, незважаючи на жорстоку внутрішню боротьбу та релігійні відмінності, слід узяти до уваги той факт, що тоді суспільство посилилося, аби надати нову енергію і ресурси для держави. Саме представники третього стану, збагатівшись за рахунок торгівлі та фінансових операцій, відправляла дедалі більшу кількість своїх синів для навчання юриспруденції, а останні розпочинали власну кар’єру й відкривали нові можливості в конторах та державних установах королівства. Посилений власними знаннями та економічним і соціальним престижем, цей клас відіграв істотну політичну й культурну роль, формуючи таким чином сполучну тканину для державного організму.
Шлях Бодена
Сам Боден також був юристом: після 1550 р. він близько десяти років провів в університеті Тулузи, потім став адвокатом у Паризькому парламенті, де присягнув на вірність католицизму, який інші видатні юристи сприймали як загрозливий для їхньої гідності як інтелектуалів. Хоча позиція автора шести книг «Про республіку» відрізнялася від думки Макіавеллі, Боден також розглядав релігію як важливий з’єднувальний компонент для суспільства, який не можна було відкидати. Проте було вкрай поверховим бачити суперечність між теоретиком держави й мислителем, котрий у творі «Розмова семи мудреців» дискутує про «секрети вищих істин» семи мудрих послідовників різних віросповідань та філософських напрямів. Тим, хто в 1561 р. написав своєму другові, що «справжня релігія є не що інше, як звернення чистого розуму до істинного Бога», і тим, хто у скликаних у Блуа Генеральних штатах у 1576 р., виступаючи проти обурливих намірів Католицької ліги. Він насправді був рішучим прихильником релігійного миру під егідою суверена. Якщо пізніше часом він і приховував свої думки, то це, мабуть, тому що інакше він мав би зайняти стійку позицію на законних політичних зборах, присвячених обговоренню, або самостійно виступати на тлі людських сутичок. Позиція, яку він обстоював у Блуа і яка протиставлялася баченню Ліги, була пов’язана з одним із наріжних каменів у роботі Бодена: з ідеєю про суверена як вищу міру політичного життя. У ті роки також відбулося відродження неоґібелінських ідеалів (тобто на підтримку імператора) через появу на європейській арені короля Карла V (1500–1558), та сподівань, покладених на наймогутнішого монарха-християнина, адже тоді стало б можливим припинити релігійні конфлікти, спровоковані протестантською реформою Церкви, та певною мірою повторити діяльність римського імператора Константина (бл. 285–337, імператор з 306 р.) на скликаному ним Нікейському соборі у 325 р. У другій половині XVI ст. спостерігалася тенденція привласнювати собі досягнення в різних галузях та авторитет у світській і духовній сферах, першість у яких дотепер належала лише імператору. Насправді, абсолютна влада вже давно була закріплена за королем Франції, який – згідно зі стародавньою формулою, «не мав нікого вищого за себе у всьому королівстві».
Суверен і держава
Висловлювання Бодена є вкрай чітким: «Для суверенітету необхідна влада така сама абсолютна й вічна, як і сама держава» («Про республіку», І, VIII). Такий підхід є доволі систематичним також тому, що його робота відображає комплексний характер французької монархії, хоч і проводиться в культурних межах, властивих французьким юристам. Останні ввели у свої дослідження історико-філологічний метод гуманістів і вивчали права й політичні інститути як продукти того часу, пов’язані з прогресом у суспільстві. Таким рішенням було затверджено прихильність до монархічної форми правління, влада в якій передається у спадок: хоча вищими за неї все ж є закони, що попереджають свавілля, в інтересах держави все ж може знадобитися втручання абсолютного монарха. Таким чином, у випадку неоднозначних ситуацій – а є очевидним, наскільки події у Франції вплинули на це визначення – можуть статися в пригоді надзвичайні й термінові заходи з боку монарха, котрий краще, ніж будь-хто інший, навіть будь-який законодавець чи магістрант, зможе оцінити вищість інтересів держави над власними, як того вимагають мінливі часи. Аби відрізнити монарха від тирана, Боден стверджує про необхідність виконання ним законів і правил, аби не ризикувати можливостями заколоту та анархії.
До абсолютної монархії
Іншими словами, верховна влада має бути абсолютною й неподільною, а також стояти вище за все та всіх: такий монарх міг би сподобатися королю Людовіку XIV з династії Бурбонів (1638–1715), названому «королем-сонцем», адже його закликали наслідувати божественну мудрість, показуючись на очі підданим рідко, але щоразу з величчю, яка відповідала його знатному походженню. Відкидаючи думку навіть «видатних осіб», котрі вважали змішану форму правління найкращою з усіх, Боден спростовує думку письменників, котрі вбачали у французькій формі правління суміш з аристократії (Паризький парламент), демократії (Генеральні штати) і монархії: «Подібна думка є не просто абсурдною, вона є злочинною: робити підданих колегами й товаришами для суверенного монарха є злочином і образою для його величності» («Про республіку», ІІ, 1). Якщо ми згадаємо, що цей твір був написаним у період тривалих громадянських воєн, коли владу монарха постійно заперечували, а самій королівській особі погрожували противники абсолютизму, то зможемо зрозуміти наполегливість, із якою Боден вбачав у монарху ледь не божественну велич, аби вберегти Францію від занепаду: суверенітет є сутністю держави, і її виключні права не можуть бути відокремленими одне від одного.
Абсолютизм як спосіб розв’язання конфліктів
Майже відчуваючи загострення внутрішніх конфліктів у майбутньому і демагогію Уряду шістнадцяти, який змусить Генріха ІІІ (1551–1589) покинути Париж у 1588 р., наприкінці твору Боден доходить висновку, що якщо «тиранія монарха є небезпечною, тиранія більшості є ще гіршою, але немає нічого страшнішого за тиранію всього народу» («Про республіку», VІ, 4). І пізніше, порівнявши три режими – демократичний, аристократичний і монархічний – та зрозумівши згубні недоліки перших двох, так само як і небезпеку третього, найменшу загрозу він убачав саме у спадковій монархії: у будь-якому разі «головною рисою держави має бути суверенітет, який може жити, а не існувати і говорити чітким голосом лише за монархії». Боден рішуче заявляє: «У державі може бути тільки один суверен; якщо є дві, три чи більше осіб, котрі мають владу монарха, то насправді монархом не є жоден із них, адже ніхто не з них не зможе ані засудити одного зі своїх товаришів, ані бути засудженим» («Про республіку», VI, 5).
Суверен як «розум» держави
На останніх сторінках антропоморфізм держави використовується, аби порівняти монарха з людським інтелектом, який відіграє роль об’єднувача, проте не є обов’язковим, адже трапляються люди, зовсім позбавлені інтелекту: «Таким чином аристократія і демократія, в яких не має місця для короля, продовжують триматися й керувати власною державою. Відповідно, вони не знають єдності, яку мали б за наявності монарха, котрий з’єднує весь організм, мов розум («Про республіку», VI, 5). Нелегко визначити, наскільки ефективно вчення Бодена сприйняли у французькій політичній культурі того часу, однак безсумнівним є той факт, що після тривалих релігійних воєн французьке королівство відновлювалося, стаючи прикладом для майже всіх монархій Європи.
Див. також:
Створення нової держави, с. 33;
Felix Austria: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі», с. 98;
«Міжнародна республіка грошей», с. 240;
Жан Боден та теорія сучасної держави, с. 366;
Філософія Макіавеллі, с. 343
О проекте
О подписке