Утім деякі історики ототожнюють дерев’яне місто, спалене персами у землі будинів із величезним Більським городищем на Полтавщині. Підставою для цього є лише такий логічний ланцюжок: Більське городище – це найбільше відоме нам укріплення Скіфії; далі: єдине місто Північного Причорномор’я, яке згадує Геродот – це місто Гелон у землі будинів; із цього випливає, що Дарій не міг знищити іншого дерев’яного міста окрім найбільшого і спалив саме Більське городище. Та обставина, що Більськ розташований на Ворсклі, за сотні кілометрів від морського узбережжя, не є жодною перешкодою для прибічників «довгої» версії походу. Тому навіть нині у шкільних атласах похід перської армії позначається стрілками через всю Україну.

І це при тому, що вірогідна присутність численного (за будь-яких підрахунків) перського війська у Північному Причорномор’ї майже жодним чином не фіксується у археологічних джерелах. За понад двохсотрічну історію досліджень, вдалося виокремити лише кілька бронзових вістер стріл близькосхідного типу, що походять із некрополю Ольвії та Німфею і кілька ахеменидських вудил із Середнього Подніпров’я. Зважаючи на обсяг відомого на сьогодні матеріалу, ці знахідки по суті є менш аніж краплею в морі.

Так само не було знайдено жодних слідів табору Дарія на «річці Оар», яка до того ж не може бути впевнено локалізована у Північному Причорномор’ї. За словами Геродота, персами було зведено вісім (!) укріплень на відстані 60 стадій (близько 11 км) одне від одного. Навіть зважаючи на явно перебільшений масштаб цих споруд, вони не могли лишитися непомічені дослідниками. Адже відомі приклади виявлення тимчасових пам’яток – стоянок кочовиків, римських військових таборів тощо.

До того ж матеріал із еллінських поселень Північного Причорномор’я не надає жодного свідчення на користь присутності у регіоні персів. Було б логічним припустити, що для окупації Скіфії Дарію необхідні були б тилові бази в лояльних до нього або підкорених містах. І такі міста, причому не скіфські, а еллінські були на шляху його походу. Уже було згадано, що в обозі перського війська були елліни, які забезпечували побудову і охорону мосту через Дунай. Серед можновладців, які відповідали за це, був тиран Мілета Гістіай, а Ольвія, місто у Дніпро-Бузькому лимані, як відомо, була саме мілетською колонією. Утім участь ольвіополітів у цій війні не засвідчена жодним чином.

Наступний аспект, що свідчить не на користь далекосяжності походу, це переправи через річки. Давні автори неодноразово вказували на те, що перси дуже ретельно підходили до теми форсування водних перепон. Той же Геродот підкреслював, яке життєво важливе значення надавалося понтонному мосту через Дунай, де було залишено флот Дарія. Імовірніше, переправа мала місце поблизу сучасного с. Орловка Одеської області. Але оскільки свідчень про просування флоту далі разом із військом немає, тож можливість переправи персів через такі річки, як Дністер, Південний Буг, не кажучи про Дніпро в його нижній течії, видається майже неможливою.

Тому наразі більшість дослідників довіряє свідченням Страбона, згідно з якими військо персів не просунулося далі так званої «гетської пустелі». За свідченнями цього автора, Дарій потрапив тут у засідку, ледь не згубивши військо від спраги, і змушений був відступити. Ця незаселена територія відома в наші дні як Буджацький степ, лежить між нижньою течією Дунаю та Дністра. Дещо північніше, на правому березі Прута, відомі скіфські кургани біля міст Васлуй та Хуш, які датуються саме кінцем VI – початком V ст. до н. е. І на лівому, східному, березі Дністровського лиману розташоване місто Ніконій, античний поліс заснований в останній третині VI ст. до н. е. Утім жодних слідів перебування перської армії ані у місті, ані на його околицях не виявлено. Найімовірніше, перське військо насправді не просунулося далі Дністра. Його реалістичний двомісячний маршрут, напевно, не перевищував 100 чи 150 км.

Також варті уваги свідчення Ктесія, автора «Історії персів». Він, не вдаючись до розлогих описів, коротко зазначав, що вже на п’ятнадцятий день походу перси та скіфи обмінялись дарами. Вони послали одне одному луки, Дарій побачив, що скіфський лук виявився міцнішим і через це вирішив відступити.

Писемні джерела лишили важливі для нас свідчення про війни, які вела Російська імперія в аналогічних умовах проти татар. Було показано, що велике піше військо могло успішно воювати в степу лише невеликими загонами (кількасот – кілька тисяч бійців) і лише впродовж короткого проміжку часу, і то лише навесні. Приміром, 100-тисячне московське військо князя Василія Голіцина, яке рушило походом на Крим 1687 р., мало 20 тисяч возів. Упродовж травня – липня (3 місяці) здійснено марш за маршрутом Полтава – р. Карачокрак – Полтава, на круг близько 600 верст (палкий привіт ототожнювачам Більського городища з геродотовим Гелоном). Військо при цьому навіть не дісталося до Перекопа. Протягом трьох місяців 40 тисяч солдатів загинуло від хвороб. Через півстоліття на Крим вирушив фельдмаршал Мініх. Залучений ним обоз для двомісячного походу степами налічував 80 тисяч возів, і це на 54 тисячі солдатів. Фельдмаршал таки побував у Криму, але якою ціною! У квітні – червні 1736 року здійснено марш Царичанка – Бахчисарай – Перекоп, втрачено при цьому понад половину війська (близько 30 тисяч осіб, з яких лише дві тисячі бойових втрат, решта – від нестачі води і хвороб).

Далі можна згадати ще не один подібний приклад (до Громадянської війни включно), але всі наявні відомості засвідчують, що абсолютна більшість втрат регулярної армії в степу була обумовлена несприятливими природними чинниками. Рівною мірою військо страждало від перепадів температури і вологості. При цьому масовий мор – від 30 до 70 % складу як людей, так і скота – міг починатися вже на другий тиждень походу. Додатково приносила плоди і тактика випаленої землі, яку скіфи використовували не з меншим успіхом, ніж татари.

Згідно з останніми дослідженнями, рівні розвитку суспільства скіфських племен часів походу Дарія і часів написання твору Геродота суттєво різняться. Якщо Геродот застав у середині V ст. до н. е. сильне угруповання кочовиків із потужним демографічним потенціалом, то археологічні пам’ятки кінця VI ст. до н. е. дають іншу картину. Кількість та пишність поховальних пам’яток є значно скромнішими, а їхнє розташування взагалі свідчить про відсутність сталого населення у тогочасних степах. Тому свідчення Геродота про активну зовнішньополітичну діяльність скіфів у Дарієві часи і залучення ними сусідніх племен для боротьби з персами видаються досить сумнівними.

Привертає увагу і та обставина, що згідно з Геродотом в «антиперську коаліцію» увійшли східні сусіди скіфів – савромати та будини, тоді як племена західної околиці Скіфії, які ніби мали першими відчути загрозу, лишились осторонь. Це, а також ототожнення Геродотової ріки Танаїс то з Доном, то з Сирдар’єю та Амудар’єю, взагалі привело сучасних дослідників до думки, що у Історії Геродот змішав два різні походи – проти причорноморських скіфів 512-го та проти азійських саків тіграхауда 519 р. Не виключено, що Геродот об’єднав взагалі навіть не дві, а три різні військові кампанії. Перша – 519 р. до н. е. проти саків у Центральній Азії, друга – проти скіфів у Дністро-Дунайському межиріччі, що мала місце між 514 і 512 рр. до н. е., третя – проти каппадокійського сатрапа Аріарамна на Північному Кавказі між 520 і 514 рр. до н. е.

Слід ще раз наголосити на тому, що наразі дослідникам не відомий археологічний матеріал, який би засвідчував тривалий і масштабний похід Дарія. Не відомі ані знищені поселенські пам’ятки греків на узбережжі Чорного моря, ані масові захоронення персів, ані трофеї, які неодмінно мали б здобути скіфи внаслідок невдалого для персів походу (при тому що трофеї скіфських походів в Азію відомі, і немало). Відсутні також і сліди цих подій на поселеннях осілих племен Причорномор’я.

Наведені критичні міркування жодним чином не применшують цінності свідчень Геродота. Уточнення потребує лише підхід до джерела як міфологічно-епічної, а не історичної пам’ятки. Також необхідно враховувати політичну кон’юнктуру автора. Для греків війна з персами була, по суті, народно-визвольною боротьбою. Уже сучасниками вона сприймалась як героїчне протистояння вільних полісів загарбницькій імперії. Саме тому грекам імпонував той факт, що цій імперії змогли завдати відчутного удару у відповідь не тільки вони, а навіть північні «варвари». Тому цілком зрозуміло, що діяння цих «варварів» надмірно звеличувались, як це і мало бути у героїчному епосі.

Зауважимо принагідно, що у радянській літературі похід Дарія трактувався як одна з основних подій скіфської історії (яка була, не слід про це забувати, частиною історії СРСР). Можливо, тому сприяло кілька обставин. Найперше, ще не було накопичено необхідного масиву джерел і дослідники переважно були змушені довіряти писемним свідченням. Лише останніми кількома декадами було показано, що археологічний матеріал жодним чином не засвідчує масштабне протистояння скіфів та персів. Навпаки, у разі, якщо похід Дарія і мав місце, то у значно скромніших масштабах.

Також некритичне ставлення до «Історії» Геродота було сформоване суто радянським підходом до джерел. Згідно з ним дослідники мали віддавати перевагу соціологічному вивченню історії стародавніх племен, але не їхньої матеріальної культури. Оскільки ж для ранньої залізної доби даних про «історичні» племена було небагато, відповідно надмірна увага й приділялась Геродоту та трактуванню його творів. Окрім того, перебільшення «світового значення» Скіфо-перської війни провадилося в руслі популярного у ті часи автохтонізму, забезпечуючи радянській ідеології основу для обґрунтування прадавності слов’ян. І на додачу – чергове підтвердження того, що на священній радянській землі в усі часи на завойовників чигала нищівна поразка.

Особливо на цій ниві відзначився свого часу директор Інституту археології АН СРСР академік Б. О. Рибаков з монументальним твором «Геродотова Скіфія». Утім нині науковці вважають цю книгу радше ідеологічним, а не історичним твором і обстоюють досить критичний і поміркований погляд на історію скіфо-перського конфлікту.

Тож сучасні уявлення про оповіді фольклорно-епічного жанру неминуче призводять до висновку стосовно невідповідності відомостей у викладі «батька історії» Геродота реальному перебігу воєнних подій. Історично достовірними можуть вважатися свідчення лише найбільш загального порядку. Тобто те, що такий похід міг відбутися, і те, що він закінчився поразкою персів.

Якщо читачам цікаво детальніше познайомитися з цим питанням, можна порекомендувати вичерпні роботи Є. В. Черненка та С. В. Поліна, де висвітлено обидва аспекти дискусії. Історія Геродота вповні видана українською мовою в перекладі А. Білецького, цитати з якого і використані у поданому розділі.