Скіфо-перська війна

Евеліна Кравченко

У третій чверті 5 ст. до н. е. давньогрецький історик Геродот Галікарнаський створив першу пам’ятку художньої прози, «Історію». Загалом цей твір було присвячено греко-перським війнам, які тривали з перервами усю першу половину вказаного сторіччя. За час протистояння союз еллінських полісів успішно відбив досить потужний наступ держави Ахеменідів, яка простяглась від Егейського моря до Інду.

Під час збору інформації та опису театру бойових дій, до поля зору Геродота потрапили численні «варварські» племена, які в ті часи населяли Європу й Азію і тим чи іншим чином були причетні до конфлікту. Зокрема, його увагу привернула історія про те, як скіфи, майже невідомий пересічним еллінам народ, зумів нібито завдати поразки величезній перській армії. Цей приклад мав, за задумом автора, надихнути еллінів на подальшу боротьбу і звитягу над потужним ворогом.

Нині похід Дарія датують по-різному. Він міг відбутись у проміжку між 520 по 507 рр. до н. е., з більшою імовірністю – між 516 та 512 рр. до н. е. Причини походу античні автори вказують різні. Геродот писав, що Дарій бажав помститись скіфам за їх вторгнення до Мідії у VII ст. до н. е. Давньоримський історик Помпей Трог (І ст. н. е.) та візантійський історик Йордан (VI ст. н. е.) вважали, що Дарій пішов війною на скіфів через те, що не отримав доньку скіфського царя у дружини. Утім найбільш переконливим є припущення, що Дарій прагнув лише «примусити до миру» північних сусідів своєї імперії перед тим, як почати велику війну з еллінами – не бажаючи мати потенційного ворога в тилу.

У загальних рисах Скіфо-перська війна була описана Геродотом таким чином. «Батько історії» повідомляє, що вторгненню у скіфські степи передувало завоювання персами Фракії, оскільки сухопутний шлях у скіфські степи пролягав через Балкани. Дійшовши Дунаю, Дарій подолав його по понтонному мосту, сконструйованому підвладними йому еллінами із бойових кораблів. По тому було визначено план походу: упродовж 60 днів здійснити рейд в глибину Скіфії, розбити при цьому основні сили скіфів і повернутися до мосту, який залишалася охороняти частина війська, що складалася з підкорених іонійських греків.

Тим часом скіфи, навернувши на свій бік деякі союзні племена, відправили небоєздатне населення на північ, а самі вирішили в бій не вступати. Натомість вони розділили військо і, застосовуючи тактику випаленої землі, взялися заманювати персів у глибину степів. Одну частину скіфів, разом із союзними савроматами, очолив скіфський цар Скопасіс. Дві інші частини очолювали царі Іданфірс та Таксакій, до них же приєдналися загони гелонів та будинів.

На початковому етапі війни Дарій, за словами Геродота, пройшов маршем степи від Істру (Дунаю) до Танаїсу (Дону). Він проминув землі не лише скіфів, а й савроматів та будинів, утім не зумів нав’язати невловимому ворогові ініціативу. По тому перси відступили на ріку Оар, де почали зводити великий укріплений табір. Але невдовзі вони відмовилися від ідеї зведення оборонних споруд, повернули на захід і продовжили переслідувати скіфів, котрі відступили на землі сусідніх племен. Таким чином скіфи прагнули помститись племенам, які не приєдналися до «антиперської коаліції», принісши війну на їхні землі. Геродот писав, що меланхлени, андрофаги і неври втекли від загрози без опору на північ, і тільки агафірси рішуче заборонили скіфам вступати на їхні землі, й ті не наважилися туди увійти.

Врешті, Дарій, виснажений невдалим переслідуванням, звернувся до скіфів із пропозицією або прийняти бій, або підкоритися. Відповідь розгніваного царя Іданфірса була однозначна: скіфи нікого не бояться, а приймуть бій лише тоді, коли вважатимуть за потрібне. Зокрема, він пригрозив, що якщо Дарій знайде могили їхніх пращурів і заподіє їм шкоди, той побачить чи готові скіфи до бою. Відразу вони пообіцяли, що його спіткає неодмінна відплата. Після цього кочовики посилили натиск на перську армію, перешкоджаючи заготовці провіанту та знищуючи окремі загони ворога, однак не ризикували вступати у відкритий бій з перською піхотою.

Побачивши, що успіх на їхньому боці, скіфи висунули персам ультиматум. Вони прислали Дарію птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Перський цар спочатку розцінив це як знак покори: на його думку, тварини позначають жертву трьох стихій, а стріли – складену зброю. Але Гобрій, наближений перського царя, розтлумачив це так: «Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетите високо в небо, або мишами і сховаєтеся в землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетеся до себе, вас загублять оці стріли». Після цього перси вирішили припинити кружляти степом і залишивши в таборі зайвий обоз разом зі слабкими воїнами, попрямували до Дунаю, де на них чекала залога біля мосту.

На зворотному шляху мала місце ще одна характерна сцена. В один із днів, коли перське військо вже відступало на захід, скіфи вишикувались перед ними у бойовому порядку. Але несподівано вони кинулися не в бій, а переслідувати зайця, що пробіг перед військом. Дарій розцінив цю поведінку як знущання, оскільки виявилося, що скіфам цікавіше полювати, ніж воювати з персами. Таким чином, він ще раз переконався у безперспективності свого походу.

Врешті, скіфи першими дісталися мосту і поставили еллінам, які його охороняли, вимогу зруйнувати міст і повертатися додому вільними людьми. Однак Гістіай, тиран Мілета, який відповідав за міст, обманув скіфів. Він розібрав лише частину мосту і на тому зупинився. Скіфам же він порадив шукати рештки перського війська, щоб знищити його. По тому, як скіфи повернулися у степи, до мосту підійшла знесилена перська армія і успішно переправилася на південний берег, а сам Дарій на кораблі відбув до Азії.

Виявивши втечу перського війська, скіфи здійснили набіг на Балкани. Окрім того, пізніше, вони планували додатково помститися персам. Як повідомляв Геродот, скіфи запропонували спартанцям здійснити спільний набіг проти персів у Малій Азії: із заходу мали наступати греки, зі сходу, через Кавказ – скіфи. Але ці перемовини скінчилися невдачею, оскільки спартанський володар Клеомен з глузду з’їхав, оскільки після спілкування зі скіфами надто призвичаївся до пиття не розбавленого водою вина.

Таким чином, завершується «Скіфський логос», один із багатьох сюжетів у мереживі Геродотової «Історії». Викладені вище оповіді про героїчні вчинки та мудрість скіфів здавна привертали увагу читачів і надихали митців. Але нині науковці ставляться до них доволі критично. Адже ці перекази мають характер радше поетичного твору, ніж історичного.

Фольклорність джерел Геродота проявляється у низці випадків. Зазначається міфологічний характер легенди про дари, надіслані кочовиками Дарію. Також збігаються деталі в оповіданнях, присвячених різним кампаніям персів. Так, Кір, переправившись через р. Аракс, зіткнувся з військом массагетів, які діяли проти нього трьома загонами. Аналогічним чином описано і похід Дарія проти саків-тіграхауда.

Дослідники здавна звернули увагу на неймовірно велику кількість задіяних військ, особливо перських, що наведені Геродотом. Передусім викликали запитання чисельність флоту в 600 кораблів та загалом війська – 700 тисяч воїнів. Багаторазове завищення ворожих сил було характерне для античної писемної традиції. Адже таким чином підкреслювалася перевага скіфів, котрі здобули перемогу над ненависним грекам Дарієм. Насправді, було підраховано, що армія такої кількості в поході мала б розтягнутися колоною довжиною 500 км, а запаси одного тільки зерна мали б сягнути 45 тисяч тонн на 100 тисячах возів! Тож, ці цифри є абсолютно фантастичними для польових армій того часу і вказують на перебільшення, притаманне для епічного літературного твору.

Зауважимо, що масштабність походу та маршрут перського війська оцінювався античними авторами по-різному. За Геродотом, Дарій досягнув східної межі Скіфії. Основним аргументом на користь цієї думки є вказівка про те, що він перетнув Танаїс, але ж перська армія діяла у Північному Причорномор’ї два місяці, а отже, апріорі не могла не просунутися до Східного Приазов’я.

Слід зазначити, що в основу розрахунків максимального просування війська Дарія могли бути покладені відомості, отримані Геродотом із твору іншого історика – Ксенофонта – «Анабасис». У цьому популярному в Елладі творі детально описано пригоди тринадцятитисячного загону грецьких найманців, які були задіяні в усобиці перських можновладців. Упродовж одного року і трьох місяців вони з боями пробивалися на свою батьківщину. Хоча всі переходи і битви в описі Ксенофонта відбувалися на щільно заселеній території, з обладнаними дорогами та стаціонарними поселеннями, маршрут його поневірянь Перською імперією, напевно, було механічно екстрапольовано на Північне Причорномор’я.

На відміну від еллінських найманців, перси під час війни зі скіфами змушені були просуватися безлюдними степами. Вони були переобтяжені необхідністю або нести із собою запаси для підтримання боєздатності війська, або постійно відчувати нестачу припасів у ворожому середовищі. За таких умов двомісячний перехід численного, до того ж переважно пішого війська, можливий лише ціною багатьох життів. Тож реконструйований різними дослідниками на підставі відомостей Геродота маршрут, що у п’ять, що у півтори тисяч кілометрів видаватиметься абсолютно фантастичним.

Категорично не можна сприймати на віру свідчення Геродота про те, що відступаючи, загони скіфів заманювали персів у лісостеп, на землі своїх осілих сусідів (будинів, меланхленів, андрофагів та неврів). У ХХ ст. майже кожен відомий скіфолог спробував, маючи під рукою не лише Геродота, а й накопані за століття археологічні джерела, реконструювати систему розселення цих племен. І якщо з розміщенням власне скіфів у причорноморському степу проблем майже не виникало, то всі інші згадані учасники війни так і не мали чіткої локалізації. Виявилося, що всі ці племена з «Історії» Геродота не можуть бути пов’язані з відомими вченим локальними групами археологічних пам’яток! Отже, на разі немає змоги хоча б якимось чином намалювати більш-менш вірогідний маршрут Дарія, охоплюючи при цьому і Подоння, і Приазов’я, і, навіть, Полісся.