Пришестя скіфів

Сергій Махортих

На початку VII ст. до н. е. в східноєвропейські степи зі сходу приходять скіфи – чергова хвиля кочового населення. З ними пов’язані руйнування поселень Передкавказзя і лісостепової України. Можна припустити, що причиною їхньої появи тут стала аридизація клімату в степовій смузі другої половини VIII ст. до н. е., коли частина східних кочівників була змушена вирушити на захід у пошуках пасовищ. Загалом західна частина євразійських степів була більш плодюча і вологіша за східну. Звідси і природне прагнення більшості номадів мігрувати саме у західному напрямку.

Про своє походження скіфи мали кілька легенд. Вони вважали своїми предками Зевса й Борисфена, а також Геракла (сина Зевса). Згідно з легендою, у «землі на ім’я Гілея» Геракл став чоловіком дочки Борисфена – Змієногої Богині. Одного із трьох своїх синів вони назвали Скіфом, він – предок царів цього народу і країна була названа його іменем. Саме йому дісталися лук, пояс і чаша Геракла. Двом іншим синам героя – Агафірсу та Гелону, довелося шукати щастя за межами володінь Скіфа. Геродот розмістив народи, які мали назви за їхніми іменами, на північ від степів.

Є версія, згідно з якою герой-прабатько (також нащадок Зевса) мав ім’я Таргітай, а імена його нащадків були: Апоксай, Ліпоксай і Колаксай. Серед божественних дарунків для них були золота чаша, сокира та плуг.

В оповіданні Геродота про скіфів є згадки про те, що вони «прийшли із глибин Азії». На сьогодні археологам чимало відомо про Азію часів Скіфії та скіфів. Існує гіпотеза про те, що колись далеко у Азії, поблизу кордонів тогочасних китайських царств, існував могутній союз кочових племен. Після міжусобиці між вождями одному із племен довелося шукати нове місце для кочування, причому якомога далі від «глибин Азії».

Вивчаючи праці давніх авторів, учені склали перелік етнонімів (назв народів), які записані як «скіфські» або ж вважалися родичами скіфів, а також історичних реалій, за якими стоять певні споріднені їм групи населення. У цьому списку більш як тридцять позицій – від скіфів, будинів, савроматів, массагетів, тиссагетів й інших до «царських скіфів» і навіть «скіфів-відщепенців» – генеалогічне древо з надзвичайно складною системою зв’язків.

Скіфи розселилися не лише у степах Причорномор’я. Ще більше їх залишилося «у глибинах Азії» – від меж Китаю й Індії до північних кордонів Перської держави. На цій величезній території було створено могутні скіфські царства. Деякі зі скіфських держав карбували власні монети, на яких збереглися імена давніх володарів. Так звані індо-скіфи створили свою державу на півночі півострова Індостан, яка охоплювала прилеглі райони сучасних Пакистану, Афганістану.

Легенда Геродота про появу скіфів у Північному Причорномор’ї розповідає про битву кіммерійських вождів між собою, оскільки народ схилився до відступу в інші краї, а не війни. Царі не змогли змусити простий люд воювати, однак вирішили загинути, а не відступати. Частина кіммерійців відступила у дальні степові та лісостепові райони України, де вони могли розраховувати на підтримку місцевого населення, з яким їх пов’язували тісні і тривалі контакти, а також за Дунай на територію фракійців і трерів.

Після ряду зіткнень прибульців із місцевим населенням настав період встановлення мирних взаємин. Скіфи зайняли більшу частину Північного Кавказу і разом з кіммерійцями стали брати участь у передньоазійських походах. За ассирійськими джерелами близько 675/674 р. до н. е. військового загону скіфів-шкуза під проводом Ішпакая, що діяв у Передній Азії, можна припустити, що частина першої хвилі скіфів осіла в Передкавказзі. Ймовірно, після низки зіткнень із місцевим кіммерійським і кобанським населенням, а також руйнування поселень тривав період встановлення мирних взаємин. Цілком ймовірно, скіфи зайняли більшу частину Передкавказзя і разом із кіммерійцями стали брати участь в передньозійських походах.

У 70-ті рр. VII ст. до н. е. з’являється друга хвиля скіфів, яка остаточно витісняє кіммерійців із Північного Кавказу. Та ж сама хвиля докотилася і до Північного Причорномор’я, включно до лісостепових районів.

Зіткнення між скіфами і кіммерійцями мали місце і на території Стародавнього Сходу. Можливо, саме воєнним конфліктом кочівників у степах Східної Європи пояснюється поляризація політичних інтересів кіммерійців і скіфів у Передній Азії. Крім цього, близько 672 р. до н. е. ассирійці прагнуть посварити між собою союзників стосовно антиассирійської коаліції. З цією метою Ассирія розпочала переговори з кожним із вождів кочовиків. Звичайно, спроби Асархаддона знайшли благодатний ґрунт не у середовищі місцевих антиассирійських сил, а у недавніх прибульців – скіфів.

Боротьба з Ассирією за кілька років перебування в Передній Азії не встигла стати міцною і, головне, вигідною традицією нової хвилі кочівників. Навпаки, скіфи на своєму досвіді зазнали, що Ассирія ще зберігає колишню славу «лігва лева» і має сили для відчутних ударів у бік противників. Приклад війська скіфського вождя Ішпакая, який зазнав поразки близько 675 р. до н. е., був врахований.

Ці та інші невідомі нам обставини спонукали «царя країни скіфів» Партатуа вступити в союз із Асархаддоном і взяти на себе дуже відповідальні союзницькі зобов’язання і, зрештою, виступити як союзники «наддержави». Вони не змогли перемогти деяких ворогів, але встигли їх нещадно пограбувати. Ці події стали підосновою пізніших тверджень про «панування скіфів в Азії», поширюваних Геродотом.

До кінця 70-х рр. до н. е. відбулася поляризація сил, коли кіммерійці перебували в союзі з Урарту і мали антиассирійську позицію, а скіфи підтримували Ассирію у боротьбі з частинами імперії, які прагнули незалежності. Особливе значення мали події 674–671 рр. до н. е., що призвели до незалежності Мідії. Вони мають особливе місце в історичній долі кіммерійців і скіфів. Останні так і не змогли подолати спротив мідійців, хоча і сплюндрували країну настільки, що пам’ять про їхні «подвиги» стала (через більш як півтора століття!) формальним приводом для походу перського царя Дарія у Понтійські степи в 514/513 рр. до н. е.

Випробування вірності союзницьким забов’язанням зрештою скіфи не витримали. Коли 612 р. до н. е. коаліція на чолі з Набопаласаром вавилонським та Кіаксаром мідійським взяла в облогу столицю Ассирії Ніневію кочовики мали прийти і врятувати своїх благодійників. Але цар Мадій у вирішальний момент приєднався до повстанців і тоді збулося пророцтво, записане в Біблії: «Горе місту крові! Усе воно повне обману й злочину, не припиняється у ньому розбій. Ляскіт бича й стукіт коліс, що крутяться, іржання коня, що скаче, і гуркіт колісниці, що несеться. Несеться кіннота, і блищить меч, і блищить спис – і безліч убитих, і купи трупів. Без кінця тіла, спотикаються об тіла вбитих!»².

Спільні дії скіфів, вавилонян і мідійців тривали до 601 р. до н. е., коли відбувся спільний похід вавилонян на чолі з царем Навуходоносором і скіфських загонів до рубежів Єгипту, де правив тоді фараон Нехо. Проте у 597–596 рр. до н. е. загроза скіфського нападу нависла вже над Месопотамією. Після того, як скіфські вожді були підступно вбиті на банкеті у царя Кіаксара (596 або 594 р. до н. е.), рештки загонів кочовиків відступили на Північний Кавказ. Дорогою вони зруйнували низку урартійських міст та фортець, захопивши при цьому багаті трофеї. Деякі з них – бронзовий посуд, прикраси, зброю – знайдено археологами у скіфських похованнях, зокрема на території сучасної України, де розселилися ветерани східних походів. На початку VI ст. до н. е. скіфи розпочинають експансію в північному та західному напрямах, де їх супротивниками стало населення Лісостепу та Центральної Європи.

На північ від Скіфії

Евеліна Кравченко

Північ сучасної України вкрита потужними лісовими масивами, місцями прозорими і сухими, а деінде болотистими і непрохідними. Фізична антропологія українців каже нам, що жителі цих лісів є їх споконвічними аборигенами із часів неоліту. Проте антропологія не визначає культурної або етнічної належності населення, оскільки цими ознаками оперує для давнини археологічна наука. Тож хто мешкав у поліських хащах на світанку історії? Батько історії Геродот, описуючи Скіфію, згадує багато різних народів. Про північні землі він каже мало, тут, за його оповідками, жили і скіфи-орачі, і гелони з будинами, неври, а ще далі – страшні людожери-андрофаги і міфічні благородні гіпербореї, шанувальники Аполлона.

Співвіднесення цих геродотівських «народів» з археологічними старожитностями є чи не найскладнішим, адже відомості про ці віддалені території були більше легендарними, ніж переданими із перших вуст. Дослідники давньої історії досі ламають списи щодо етногеографії Скіфії, але достеменно можна локалізувати не так і багато етносів, переважно біля морських узбереж, на ближній околиці грецької ойкумени.

Чи могли греки отримувати відомості про віддалені землі? Археологія на це питання відповідає позитивно. Адже у багатьох пам’ятках півдня лісової смуги, тобто українського Полісся, є антична кераміка. Звичайно, ще не варто говорити про такі дальні подорожі грецьких торговців, але якісь торговці все ж привозили в ліси вино і чорнолаковий грецький посуд. Поява таких античних імпортів на цих віддалених від античної ойкумени територіях припадає на час заснування першого емпорія – Борисфена на о. Березань поблизу гирла Дніпро-Бузького лиману із подальшим виникненням на березі Південно-Бузького лиману античного міста Ольвії. Медіаторами між античним світом Причорномор’я і лісовими жителями українського Полісся були, імовірніше, кочові скіфські племена. Принаймні, після їх появи в Дніпровському лісостепу античні імпорти на пам’ятках цього регіону стають систематичним явищем. То як називали греки ці племена? Точної локалізації етніконів на сучасній карті, звісно, встановити неможливо, але племена Дніпровського правобережного лісостепу асоціюються із скіфами-орачами, а лівобережного – зі скіфами-землеробами. На північ від них, уже в лісах правобережжя, жили неври, а в лісах лівобережжя – меланхлени, будини і гелони. Ще північніше вище по течії Дніпра жили племена андрофагів.

Археологія свідчить, що матеріальна культура населення лісів Право- і Лівобережжя формувалася під дією різних факторів. І, якщо на Лівобережжі нам відоме, завдяки Геродоту, місто Гелон у скіфській землі, яке ототожнюють із Більським городищем, то відомостей про те, який вигляд мало тоді Дніпровське Правобережжя, у його «Історіях» немає.

Феномен появи городищ на кордоні лісу і лісостепу на відміну від такого ж процесу в лісостепу, припадає на ранньоскіфський час – VII ст. до н. е, тоді як деякі лісостепові городища вже існували і у IX ст. і у VIII ст. до н. е. Відрізняється і матеріальна культура нижніх шарів цих пам’яток: якщо на пам’ятках лісового прикордоння в основі місцева кераміка, ґенеза якої пов’язується із місцевими лісовими і лісостеповими культурами доби пізньої бронзи, то нижні горизонти лісостепових городищ представляють у парадному посуді превалювання чорноліської і жаботинської кераміки тих типів, що має гальштатську ґенезу. Єдине городище, що тяжіє до лісової зони, але має в нижньому горизонті жаботинську кераміку – Більське, щоправда, пов’язане це лише з одним із його укріплень.

Єдина група пам’яток із городищами, яка досліджувалась і отримала узагальнення на сучасному рівні – Хотівська, яка і дала нам змогу говорити про формування окремої північної лінії розвитку населення Подніпров’я, яка в ранньоскіфський час, можливо, поширилася на всі лісостепові пам’ятки.

Південь лісової смуги правобережжя Дніпра загалом розвивався під впливом історичних процесів, що проходили в лісостепу, з одного боку, і з постійним підживленням з північного заходу і півночі з лісів Балтики – з другого. Пам’ятки цього регіону об’єднуються в єдине коло із культурами на захід від Дніпра аж до Волині і Розточчя, причому ця спільність виникає в Центральній Європі набагато раніше – за доби пізньої бронзи із формуванням тшинецько-комарівського кола культур і пізніше – лужицького масиву культур бронзового віку, а це ІІ тис. до н. е.

Відсутність яких-небудь жвавих історичних процесів на півночі лесостепової – півдні лісової смуги Дніпровського правобережжя за доби фінальної бронзи і аж до появи в Північному Причорномор’ї скіфів ускладнюють хронологічні побудови, проте констатують відсутність кардинальних змін у етнічному складі населення. Протягом ранньоскіфського періоду цей регіон перетворюється на віддалену периферію, розташовану віддалік тих подій, що відбуваються у степу. Тут виникає надзвичайно цікаве археологічне явище – хотівська група пам’яток і оточуюча її підгірцівська культура.

Річ у тім, що скіфський вплив на місцеве населення в попередніх дослідженнях було прийнято обмежувати територією лісостепу. Всі пам’ятки, що містять статусні речі або належать еліті, було прийнято вважати речами етнічних скіфів. Але була низка пам’яток, яка не вміщалася у ці характеристики.

На Правобережній Київщині півтора століття тому двоє провідних київських археологів відкрили дві грандіозні пам’ятки, датовані початком доби заліза, або скіфським часом. Через 30 років після розкопок професора Університету св. Володимира М. Д. Іванишева унікального поховального комплексу в кургані Переп’ятиха біля с. Мар’янівка Фастівського району (1846) професор того ж університету В. Б. Антонович (1879) описав городище біля с. Хотів. Обидві пам’ятки мають кілька спільних моментів. Передусім це стосується будівельної традиції та, відповідно, похідного від цього питання етнічної належності будівничих і господарів цих комплексів. Спроби синхронізувати ці пам’ятки наштовхувалися на розбіжності у їх датуванні. Якщо курган Переп’ятиха впевнено датували кінцем VII ст. до н. е. і ця дата не викликає запитань, то Хотівське городище датували до останнього часу не раніше, як серединою VI ст. до н. е. Передатувати цю пам’ятку і опустити нижню дату городища до кінця VII ст. до н. е., що фактично є датою його штурму, сліди якого відкрито на давньому в’їзді 2016 р. і є terminus post qvem щодо часу будівництва, вдалося тільки останнім часом.

За доби раннього заліза під час великих подій на Кавказі і Близькому Сході, народження античної цивілізації і світу етрусків Східна Європа переживає вторгнення грізного кочового народу – скіфів. У VII ст. до н. е. нескіфські племена українського лісостепу перед обличчям степової загрози створюють нову систему укріплень – городищ, найпівнічнішим з яких є Хотівське, що належало племені, яке проживало у долині р. Віта. Життя в ньому продовжувалось щонайменше до VI/V ст. до н. е. Назва цього племені достеменно не відома, Геродот називає ці племена узагальнено скіфами-орачами, проте за археологічними даними з кочовими скіфами походження цих племен пов’язане не було.

Хотівське городище розташоване на сучасному порубіжжі лісової і лісостепової природно-кліматичних зон. Матеріальна культура цієї пам’ятки археології містить елементи культур обох регіонів, тому її вивчення відкриває чимало питань давньої історії обох величезних еко-етнографічних територій, одна з яких виходить до Балтійського моря, а друга тяжіє до Чорноморсько-Середземноморського світу.

В. Б. Антонович, описуючи це городище, детально окреслив його межі і вказав на існування шести в’їздів. Донині жоден із цих в’їздів не вцілів. 2016 року відкрито ще один до цього невідомий в’їзд на укріплення. Це був прямий підйом-пандус на майданчик городища близько 4 метрів завширшки, що внизу, під ескарпованим схилом, переходив у місток-переїзд через рів й продовжувався, імовірно, далі на пагорб під ескарпом. На цьому пагорбі Антонович бачив і описав так званий курган – конусоподібний насип, відомий за системами укріплень в’їздів на городища в синхронних культурах Центральної Європи. Такі ж кургани описані Антоновичем перед кожним із згаданих ним шести в’їздів на городище. Давня поверхня відкритого нами в’їзду зберегла унікальні залишки штурму укріплення – спалені оборонні конструкції, вістря стріл, що лежали вістрями у протилежні сторони – з городища і на городище, предмети костюма – шпильки-застібки, намистини, а також розбиту керамічну посудину. Попередні дослідниці – Є. Ф. Покровська і Є. О. Петровська закладали свої розкопи хоч і на віддалі від західного мису, де відкрито цей в’їзд, але все ж поблизу західного краю городища. Ознайомлення із їхніми роботами підтвердило припущення археологів – вони також відкрили залишки спалених оборонних конструкцій біля краю пагорба. Ще одним аргументом на користь загибелі цих укріплень у пожежі, спричиненої воєнними діями, є домінуюча перевага кісток коней у археозоологічному комплексі згарища на західному краї городища. Звичайно, ми не розглядаємо, як попередні дослідники, ці залишки як кухонні, тим більше, що багато кісток мали сліди обпалу, були погризені тваринами, в звітах вказано, що з кісток – кінські щелепи. Більш логічним напрошується висновок, що це був один із епізодів нападу на городище. Нападниками ми схильні вважати скіфів, оскільки саме в цей час – у другій половині VII ст. до н. е. розпочалася їхня експансія зі степів у віддалені райони лісостепу Східної Європи, та й саме їхні стріли було знайдено на пандусі в’їзду західного мису городища вістрями на городище.