3. Кіммерійці у другій половині IX–VII ст. до н. е

Поступове погіршення природних умов викликало скорочення чисельності ранніх кочовиків у степах Північного Причорномор’я і зміну їхньої матеріальної культури. Частина населення могла кочувати у північних районах степів, межа яких відсунулася на край лісостепових районів. Так само, як і століття перед тим у Центральній Європі, кочовики наступають на довколишні райони з хліборобським населенням. Цим часом датують свідчення агресії степових кіммерійців та спустошені пожежами поселення, зокрема і укріплені, Середнього Подніпров’я і Дніпровського Лівобережжя. Утім, вторгнення кіммерійців до лісостепу – явище характерне не лише для Самаро-Орільського межиріччя і Дніпровського Правобережжя. Воно відзначено і в Середньому Подонні.

Захопивши південні райони лісостепу під літні пасовища, кіммерійці знову встановили вигідні їм мирні взаємини з місцевим населенням. Цілком можливо, що для встановлення більш тісних контактів і ведення успішних обмінних операцій кочовики могли брати за дружин жінок із сусідніх поселень. Це допомагало отримувати «на тій стороні» родичів, які в разі необхідності надавали необхідну підтримку.

Імовірно, зацікавленість у тісних зв’язках, зокрема шлюбних, із населенням Лісостепу могла привести навіть до скорочення традиційних контактів із кіммерійцями Передкавказзя. Про це свідчить зменшення на заході кількості кіммерійських поховань із північним та південним орієнтуванням, типовим для кіммерійців Закубання. За таких умов торгівлю з Північним Кавказом під свій контроль могли взяти кіммерійські об’єднання Нижнього Подоння, з якими було вигідно підтримувати тісні зв’язки кіммерійцям степової України. Однак у середині VIII ст. до н. е. настав новий пік посухи в степах, після якого поступово почалося зволоження. Максимум такої посухи припав на середину VII ст. до н. е. Саме тоді, коли кордони степу і лісостепу наблизилися до сучасних.

Не можна виключати, що коливання клімату сприяли новим значним змінам у культурно-історичній ситуації в межиріччі Дніпра і Дунаю. Так, у лісостеповому Подністров’ї наприкінці першої половини VIII ст. до н. е. із заходу прийшло нове фракійське населення. Імовірно, воно стало витісняти місцевих жителів і поступово у другій половині VIII ст. до н. е. асимілювало їх. На схід, у лісостеповому Дніпровському Правобережжі близько сере дини VIII ст до н. е. сформувалося нове могутнє племінне об’єднання, можливо, поповнене групами населення, витісненого на схід фракійцями.

Погіршення умов проживання в степу значний прояв мало у межиріччі Дніпра і Дона. Кіммерійці, чиї зв’язки з жителями лісостепу і раніше були досить тісними, знову звернулися саме до них по допомогу. У другій половині VIII ст. до н. е. особливо помітно скоротилася чисельність «чорногорівських» поховань, які тепер більш рівномірно розподілилися за шістьма територіальними пдгрупами степової смуги.

Саме тоді зросла кількість степових «новочеркаських» поховань, локалізованих у Подніпров’ї, Побужжі та Дунайсько-Дністровському межиріччі. Під час періоду аридизації серед кіммерійських племен найбільш сприятливі умови для проживання мала Передкавказька група. Якщо населення Північного Причорномор’я знайшло вихід з екологічної кризи у співіснуванні з населенням лісостепу, то у Передкавказзі була інша ситуація. Тут, як і на території України, існували певні відносини з місцевим населенням передгір’їв. Однак чергова посуха вдарила по всіх: від осушення клімату постраждали пасовища як кочовиків, так і осілого населення. Викликана цими чинниками економічна криза спонукала частину жителів Північного Кавказу до грабіжницьких походів до казково багатої (за мірками синів степу) Передньої Азії, яка перебувала під управлінням царів могутньої Ассирії.

Саме з часів тих походів другої половини VIII ст. до н. е. про кіммерійців починають повідомляти ассиро-вавилонські та урартійські писемні джерела, які охоплюють період до VII ст. до н. е. включно. Ідеться в них і стосовно існування країни Гамір, зокрема про появу і пересування народу гамір (тобто кіммерійців) у Передній і Малій Азії, відносини з Урарту, Ассирією та іншими державами, а також про взаємини зі скіфами. Грецькі описи є не менш цінною категорією відомостей та свідчать про територію проживання кіммерійців, причини їх появи у Передній Азії і малоазійський театр дій військових загонів кочовиків у VII ст. до н. е. Власне, саме завдяки писемним джерелам нам стала відома назва «кіммерійці». Грецькі автори вживають назви: Кіммерійський Боспор, Кіммерійські стіни, Кіммерійські переправи, які, зазвичай, локалізують у районі Керченського півострова. Топоніми, як-от Кіммерійська земля і країна Кіммерія, радше мають ширшу географічну прив’язку в межах півдня Східної Європи. Назва «кіммерійці» як збірний іменник застосовувалася до земель від Волги на сході до Дунаю на заході.

Поява етноніму «кіммерійці» пов’язана з певними підрозділами військової або соціальної організації кочовиків. У розвідувальних донесеннях царевича Сінаххеріба і одного з головних ассирійських розвідників Ашшуррісуі царю Саргону в останній чверті VIII ст. до н. е. згадується «країна Гамір», тобто країна кіммерійців, яка лежить на північ або на північний захід від Ванського царства, отже, приблизно на Північному Кавказі.

Імовірно, у 20-ті рр. VIII ст. до н. е. кіммерійці здійснювали набіги на північні райони Урарту. Урартське військо, яке виступило проти кочовиків, зазнало важкого розгрому. Сталося це близько 714 р. до н. е. Військові поразки послабили Урарту, чим скористалася Ассирія. Її цар, Саргон ІІ, вибрав момент найбільш слушний для наступу і 714 р. до н. е. організував успішний похід проти Урарту. Розгром урартських військ призвів до самогубства Руси I, повстання намісників, зокрема в Манні. Остання була одним з основних плацдармів для кіммерійців під час їхніх грабіжницьких набігів у Передню Азію. Правителям Манни, які мріяли про незалежність, вигідно було розмістити кочовиків на своїй території і використовувати їх загони як союзників або найманців. Саме цим пояснювалася успішна боротьба Манни з Ассирією пізніше, уже в часи царя Асархаддона (681–669 рр. до н. е.). І знову, як у Центральній Європі, кінська збруя кіммерійців стає популярною серед місцевого населення. Настільки популярною, що одного разу правитель Манни підніс її в дар (разом із кіньми) правителю Ассирії.

Наприкінці VIII ст. до н. е. кіммерійці згадані в писемних джерелах через звістку про смерть царя Ассирії Саргона ІІ, який поліг, на думку багатьох дослідників, у битві з ассирійцями. Однак його наступнику Сінаххерібу таки вдалося стабілізувати кордони держави, і кіммерійці були змушені назавжди залишити межі Ассирії. Подальші повідомлення про них з’являються в клинописних текстах лише в роки правління Асархаддона.

Після зіткнення з Урарту і трохи пізніше з Ассирією кіммерійці повернулися на вихідні території в райони Східної Європи. Їхнє повернення фіксується за знахідками у похованнях передскіфського часу з Північного Кавказу і України. Серед цих старожитностей: бронзові шоломи ассирійського типу, деталі лускатих панцирів, так звані пекторалі (захисне спорядження коней), а також бронзові вудила, які виникли на основі місцевих прототипів, але з використанням передназійських засад жорсткого кріплення вудил і псаліїв. Можливо, що передньоазійські походи стали каталізатором широкого розповсюдження колісниць на північ від Головного Кавказького хребта.

На початку VII ст. до н. е. частина кіммерійців утворила союз із царем Фрігії Мідасом. Спільно вони робили або готували набіги на «залізний шлях» в районі Меліта. Мабуть, саме тоді, коли значна частина кіммерійських воїнів була зайнята участю у походах, до східноєвропейських степів зі Сходу приходить перша хвиля нового кочового населення, відомого під назвою скіфів. Можна припустити, що причиною його появи тут була та сама аридизація другої половини VIII ст. до н. е., що завдала стільки лиха кіммерійцям та їхнім сусідам. Тоді ж частина цих східних кочовиків теж була змушена вирушити на захід у пошуках пасовищ. Найсприятливіші умови вони знайшли у Передкавказзі. Із розселенням скіфів, про яке повідомляють писемні джерела (Діодор Сицилійський. П, 43), пов’язане руйнування поселень місцевих жителів на початку VII ст. до н. е.

Можна датувати VII ст. до н. е. і руйнування деяких поселень лісостепової України, наприклад, Рудковецького городища на Дністрі. Знайдені там двохлопатеві вістря стріл ідентичні виявленим у шарі руйнувань на поселенні Сержень-Юрт у Східному Передкавказзі. Таким чином, у своєму просуванні на захід частина давньоскіфського населення добралася до Лісостепу.

Наприкінці VIII ст. і упродовж VII ст. до н. е. скіфів і кіммерійців досить чітко розрізняють тамтешні писемні джерела, в яких вони виступають як дві самостійні політичні сили. Однак певна частина кіммерійців Передкавказзя і Нижнього Подоння, ймовірно, перемістилася на захід до степів України. Саме цим переселенням можна пояснити зростання там кількості кіммерійських поховань цього періоду.

У першій половині VII ст. до н. е. царю Урарту Русу II вдалося укласти союз із кіммерійцями, серед яких могли бути і загони ранніх скіфів. Після цього на противагу Урарту-кіммерійському альянсу утворився союз держав Фрігії, Мелід і Халдей-Халіб. Воєнні дії проти Фрігії та її союзників мали успіх: урарти захопили велику здобич і полонених, а Фрігія була віддана на поталу кіммерійцям. Імовірно, що Ассирія була причетна до цього походу, оскільки ассирійці були не менше ніж Урарту зацікавлені в загибелі Фрігії та, судячи за записами оракула, самі вели воєнні дії в цьому районі. Згідно з повідомленням Страбона, відомий цар Фрігії Мідас (той самий Мідас, який, за еллінською легендою, міг перетворювати своїм дотиком будь-що на золото) наклав на себе руки саме під час навали кіммерійців. У ті часи під кіммерійським впливом на Стародавньому Сході розповсюдилися східноєвропейські бронзові вістря стріл. Найбільш ранні з них знайдені в Анатолії, саме серед руїн міст і селищ Фрігії.

Основна концентрація кіммерійських сил наприкінці 70-х – на початку 60-х рр. VII ст. до н. е. відзначена на півдні і південному заході Урарту, а також у районі о. Урмія, що мало свій відбиток у написах ассирійських царів. Загалом події 674–671 рр. до н. е., що призвели до незалежності Мідії, мають особливе місце у долях кіммерійців і скіфів. До кінця 70-х рр. до н. е. відбулася поляризація сил, коли кіммерійці, перебуваючи в союзі з Урарту, мали антиассирійську позицію, а скіфи, навпаки, підтримували Ассирію.

У наступні десятиліття за Ашшурбаніпала (668–627 рр. до н. е.) центр кіммерійської активності змістився до Малої Азії, де під їхній контроль перейшла частина Сирії, яка раніше належала до Ассирії. Від набігів, як і раніше, страждало чимало районів Малої Азії: Пафлагонія, Йонія, Еоліда, Вифінія, кілька разів під ударом опинялося лідійське царство на заході Малої Азії. Лідійський цар Гіг шукав ассирійської допомоги, щоб убезпечитися від кіммерійців.

Інші держави Анатолії, зокрема Табал, – колишній супротивник Асархаддона – також приєдналися до ассирійського табору близько 660 р. до н. е., коли відчутно зросла кіммерійська загроза. Саме того року цар Гіг за допомогою Ассирії здобув перемогу над кіммерійцями, пославши до Ніневії на знак подяки двох полонених кіммерійських вождів і частину здобичі.

Однак у подальшому, мабуть, внаслідок ослаблення кіммерійської загрози, Гіг відмовився від допомоги і, уклавши союз із єгипетським фараоном Псамметіхом I, приєднався до спрямованої проти Ассирії коаліції. Цим скористалися кіммерійці, які знову пішли на Лідію. Під час навали кочовиків цар Гіг загинув, а столиця Лідії Сарди була розгромлена. Про це свідчать проведені там археологічні розкопки, під час яких виявлено сліди руйнувань і загибелі людей близько середини VII ст. до н. е. Можливо, нові звитяги кіммерійців стали можливі завдяки підтримці фракійського племені трерів, які потрапили до Азії через фракійський Боспор. Зокрема, Страбон, кажучи про кілька кіммерійських походів, згадує і їхній спільний похід із трерами. Не виключено, що трери при цьому діяли в союзі з частиною кіммерійців, які переселилися раніше за Дунай.

Син Гіга відмовився від колишньої політики батька і знову прийняв ассирійську протекцію, а цар Табала об’єднався з кіммерійцями на чолі з Тугдамме (Лігдамісом) у змові проти Ассирії. Еллінські автори повідомляють, що наступ кіммерійців під проводом Лігдаміса в Азію відбувся з територій, прилеглих до Боспору, причому нападники становили лише незначну частину кіммерійців. Загалом кіммерійці і далі собі кочували навколо зовнішнього моря на півдні Східної Європи. Це протистояння призвело до зіткнення кіммерійців зі скіфами, що було спровоковане Ассирією, а також, певно, загибелі вождя кіммерійців Тугдамме в Кілікії близько 645–640 рр. до н. е.

Мабуть, той похід царя Лігдаміса був останнім кіммерійським походом із території Північного Причорномор’я. Цілком імовірно, що саме після цього близько середини VII ст. до н. е. цей регіон остаточно захопили скіфи. Зіткнення зі скіфами у Малій Азії та степах Причорномор’я змусили кіммерійців відступити до Каппадокії. У Каппадокії, а також у м. Сінопа на південному березі Чорного моря вони жили аж до кінця VII ст. до н. е., коли остаточно були розбиті лідійським царем Аліаттом. Так, наприкінці VII ст. до н. е. у далекій Каппадокії і закінчилася історія кіммерійців як політично самостійного народу.