Вірування кельтів

Геннадій Казакевич

Інформації про релігійні та міфологічні уявлення кельтів у давніх писемних джерелах на перший погляд збереглося чимало. Це і свідчення еллінських та римських авторів, і виявлені археологами зображення божеств, і навіть записані за середньовіччя ірландські саги. Усі вони нібито говорять про одне й те саме, однак окремі фрагменти інформації настільки розпорошені у часі та просторі, що скласти з них цілісну картину дещо складно.

Античні автори, звичайно, були найраще обізнані з віруваннями кельтів, однак вони не намагалися розібратися у них, лише прагнучи пояснити своїм читачам світ кельтських богів (у міру своєї з ним обізнаності) на знайомих їм прикладах. Як, зокрема, зробив це Юлій Цезар: «Більше за все вони [галли. – Г. К.] вшановують Меркурія. Він має більше за усіх інших богів зображень; його вважають винахідником усіх мистецтв; він також вважається вказівником доріг і проводирем під час подорожей; вважають також, що він дуже сприяє наживі грошей і торговельним справам. Також вони вшановують Аполлона, Марса, Юпітера і Мінерву. Про ці божества вони мають приблизно такі ж уявлення, як інші народи: Аполлон виганяє хвороби, Мінерва навчає початків ремесел і мистецтв, Юпітер має верховну владу над небожителями, Марс керує війною».

Цезар згадував також про міфічного першопредка галлів, якого він називає іменем римського бога смерті Діс Патера. Зі свого боку римський поет Лукан подає аутентичні імена кельтських богів: Тевтатес, Тараніс, Езус. Імена перших двох походять від тих самих кельтських слів, що й давньоірландські tuath, «плем’я», та torann, «грім», відповідно³¹.

На підставі цих та деяких інших свідчень було б вкрай спокусливим вибудувати певний кельтський «пантеон», де кожному богу була б притаманна певна функція. Однак зробити це неможливо. Епіграфічні пам’ятки, представлені лаконічними написами-посвятами з Галлії рубежу ер згадують уже декілька сотень імен різних божеств.

Зображення кельтських богів з’являються порівняно пізно, адже антропоморфізація божеств (набуття ними людських рис) відбувалася поступово. Принаймні, у першій половині ІІІ ст. до н. е. ватажок кельтів Бренн під час нападу на Елладу та Македонію був спантеличений і тим, що місцеві зображували своїх богів у людській особі. Проте напередодні або одразу після римського завоювання кельти вже розпочали створювати зображення богів у людській подобі й з атрибутами, які певною мірою роз’яснюють вірування у них.

Так, галльського Суцелла (і.-є. *su, «добре», та *k’el «вдаряти») зображували з молотом на довгому руків’ї, що є типовим для образу громовержця. Зображення деяких богів та богинь з колесом вказує на їхній зв’язок із солярним міфом. З уявленням про плодючість природи асоціювався Цернунн, якого зображували з оленячими рогами в оточенні диких звірів або змій. Поширеними є зображення богинь з рогом достатку або іншими символами плодючості. Деякі божества постають разом із тваринами, найчастіше з вепром, биком, птахами тощо. Мав поширення Епони (від кельт. *epos, «кінь») – богині плодючості, яку зображували у супроводі коней.

Загалом кельтські божества мали (на відміну від еллінських та римських) малоспеціалізований характер, хоча їх все ж таки поділити на певні категорії. Баррі Канліфф загалом слушно писав про те, що структура світу кельтських богів мала у своїй основі уявлення про бінарну опозицію, де божества, пов’язані з чоловіком, племенем, небом та війною протистояли божествам, пов’язаним з жінкою, місцевістю, землею та плодючістю³².

Уявлення стосовно протистояння солярного та хтонічного божеств – одне з найпоширеніших у всіх міфологіях світу. У більшості індоєвропейських народів воно знаходить прояв у міфі про боротьбу солярного бога (громовержця на колісниці) з хтонічним демоном (найчастіше у вигляді велетенського плазуна), який вкрав і заховав у глибини землі або води сили плодючості (небесні світила, худобу, жінок). Перемагаючи демона, громовержець установлює світоустрій.

Варіацією цього мотиву є не менш поширений міф про першобитву між племенем богів та хтонічними першородними демонами, очолюваними особливо небезпечною першоістотою. У цій битві боги з початку зазнають поразки, але згодом їм на допомогу прибуває молодий бог, що відрізняється зовнішньою красою, культурними й бойовими вміннями (інколи він походить від прадавнього шлюбного союзу, укладеного між солярною та хтонічною силами). Молодий бог очолює військо богів у вирішальній битві, вбиває першоістоту, а з її тіла твориться Всесвіт³³.

З міфом про протистояння солярних та хтонічних сил пов’язані й інші найпоширеніші індоєвропейські міфологічні мотиви, зокрема, уявлення про божественних близнюків, священний шлюб, поєдинок між батьком та сином тощо. Варто підкреслити, що в уявленні давніх європейців опозиція солярних та хтонічних сил не ототожнювалася з протиборством добра та зла, характерним для багатьох монотеїстичних релігій. Протистояння зрештою призводило протилежні сили до союзу, що створював необхідні для людини баланс, гармонію та продуктивність.

Очевидно, схожий міф існував і у давніх кельтів. На цю думку наводять середньовічні ірландські саги, які, попри значні християнські новації, привнесені монахами-переписувачами, зберегли первинний сюжетний архаїзм. Ідеться, зокрема, про Другу битву при Маг Туіред, у якій відбувається протистояння між Племенами Богині Дану та демонами-фоморами. Племена тут представляє низка божественних персонажів – покровитель друїдів Дагда, король Нуаду, лікар Діан Кехт, герой Огма, а також богиня Бригіта. Роль молодого бога відіграє Луг. Його епітети Samildanach, «Майстер усіх мистецтв», Lamfada, «з довгою рукою», у переносному значенні – «сонячний промінь» або «блискавка» видають у ньому солярне божество та культурного героя, якого недарма порівнюють з описаним Цезарем галльським Меркурієм.

Поряд із Бригітою та Огмою, Луг – одне з небагатьох ірландських божеств, які були відомі на континенті, зокрема у Галлії та Іспанії. Крім теоніма Lugus, в епіграфічних пам’ятках згадується також група божеств Lugoues³⁴. Сліди культу Луга знаходять також в ономастиці, від британського міста Luguvallium (Карлайл) до племені Lugii (некельтського!), яке джерела фіксують на території Польщі. Луг в ірландських творах виступає в образі непереможного воїна, і не випадково головний персонаж ірландського героїчного циклу Кухулін згадується або як син Луга, або як одне з його втілень.

Ще один важливий персонаж Битви при Маг Туіред – Дагда (від кельт. *dago-dēuo «добрий бог»), дещо гротескний образ якого викликає асоціації з хтонічними божествами плодючості. Консортом Дагди виступає Морріган (д.-ірл. mor, «великий», rigain, «правителька»), яка з одного боку є руйнівною богинею війни, жорстокою та владною, а з іншого – асоціюється з плодючістю та багатством. Морріган, Бодб та Маха утворюють тріаду богинь війни, а у сагах про Кухуліна образ богині плодючості та війни почасти втілено у войовничій королеві Медб.

Кельти Центральної та Східної Європи, звичайно, навряд чи вшановували того самого Кухуліна чи Огму, що й давні ірландці. Однак у тому, що їхня міфологія булла побудована на подібних засадах та сюжетах, сумнівів практично немає. Чи могли запозичити щось з міфологічного репертуару кельтів сусідні з ними народи? Дослідники вже неодноразово проводили паралелі між, наприклад, кельтськими та слов’янськими богами порівнюючи функції та етимологічно зіставляючи імена Дагда та Дажбог, Морріган та Мокошь тощо³⁵. Однак проблема подібних реконструкцій полягає у тому, що ми замало знаємо як про релігію східних кельтів, так і про язичництво ранніх слов’ян.

Ще важче шукати сліди давніх кельтських вірувань у фольклорній традиції сучасних європейських народів. Не секрет, що вона зберегла тисячолітні нашарування архаїчних вірувань, серед яких цілком можуть виявитися й кельтські за походженням. Однак кількість універсальних фольклорних сюжетів, «мандрівних мотивів», пізніх християнських та літературних запозичень у будь-якій традиційній культурі настільки величезна, що знайти, наприклад, в українському фольклорі аутентичні кельтські елементи майже неможливо.

Певне сподівання на успіх є лише тоді, коли у фольклорі сучасного населення місцин, де археологічно зафіксовано тривале перебування кельтів, знаходимо щось зовсім незвичне для слов’янської, у нашому випадку, культури, але дивовижно близьке до кельтської міфології. Наприклад, на Закарпатті та у прилеглих районах Словаччини поширена легенда про Поган-дівча – грізну вершницю та володарку коней, якій протистоїть коваль. Фольклорний образ Поган-дівча, не маючи прямих аналогій на слов’янському просторі, багатьма рисами нагадує континентальну кельтську Епону та валлійську Ріаннон. Нагадаємо, що культ Епони мав певне поширення у Балкано-Карпатському регіоні, зокрема, й у племені анартів, яке населяло Закарпаття у латено-римський час³⁶.

Говорячи про релігію давніх кельтів, не можна оминути увагою й феномен їхньої жрецької організації – друїдів. Античні автори, насамперед еллінський філософ Посідоній, який подорожував Галлією на рубежі ІІ–І ст. до н. е., та Юлій Цезар, який завоював цю країну для Римської держави у середині І ст. до н. е., описували друїдів, як ієрархізований елітний прошарок, наділений численними функціями та привілеями. До складу його входили власне друїди – освічена жрецька еліта, віщуни, які виконували ритуально-магічні функції, а також барди – знавці сакральної та епічної поезії.

За свідченнями Цезаря, друїди становили надплемінний соціальний інститут, наділений значними повноваженнями. Він згадував щорічне зібрання галльських друїдів, під час якої обирали верховного жерця та здійснювали судочинство: «[Друїди] виносять вироки майже по всіх справах, громадських і приватних; чи то скоєний злочин або вбивство, чи має місце справа про спадкоємність чи границі, – вирішують ті ж друїди; вони встановлюють нагороди і покарання; і якщо хтось – чи то приватна особа, чи народ – не підкоряються їхньому рішенню, того відлучають від жертвоприношень… Хто таким чином відлучений, вважається нечестивцем і злочинцем, всі його стороняться, уникають розмов з ним, щоб не набути лиха; як би він не наполягав, для нього не учиняється суд, не може він отримувати й будь-які почесті».

Також Цезар повідомляв, що друїди займаються вихованням аристократичної молоді у дусі патріотизму та пошани до богів. Вони звільнені від податків і можуть не брати участі у війні (хоча відомо, що друг Цезаря, друїд Дівітіак командував військом союзного римлянам племені едуїв). Посідоній, при цьому, зазначав, що галли «не тільки в мирний час, але також і під час війни сумлінно підкорюються цим людям [друїдам. – Г. К.] та своїм ліричним поетам і так само роблять їх вороги. Часто, коли армії наближаються одна до одної в бойових порядках з оголеними мечами й піднятими для атаки списами ці люди виходять поміж ними і зупиняють конфлікт, наче приборкуючи якихось диких звірів. Так, навіть серед найбільш диких варварів лють поступається місцем мудрості й Арес сплачує данину Музам».

Повідомлення Посидонія та Цезаря про друїдів, які виховували нащадків кельтської еліти, виносили судові вироки й припиняли конфлікти між племенами однією своєю появою на полі бою, створили спокусу перебільшувати значення жрецької організації давніх кельтів. І варто зазначити, що для багатьох дослідників ця спокуса стала справді непереборною.

Навіть у наукових працях побутували фантастичні теорії про «корпорацію» або «орден» друїдів, який створив таємничу релігійну доктрину й мав необмежену владу в кельтському суспільстві. Одним своїм рішенням цей «орден» нібито міг поставити поза законом ціле плем’я, прирікаючи його на вимирання. Що вже казати про популярну літературу, яка приписувала друїдам будівництво Стоунхенджу та створення складної філософської та езотеричної системи. Друїдів порівнювали з тибетськими ламами й записували до їхніх лав самого Христа (авжеж, справжній Ісус з Галілеї міг бути тільки галлом або галичанином!). У Європі ХІХ–ХХ ст. романтизація образу друїдів дала поштовх виникненню численних осередків неодруїдизму, представники яких вважають себе нащадками та спадкоємцями «таємних знань» кельтських мудреців та містиків.

Щоправда, реальних підстав для надмірного захоплення кельтським жрецтвом не так уже й багато. Річ у тім, що у джерелах загалом бракує інформації про те саме «таємне вчення» друїдів, а щодо прикладів реального застосування їхньою теократичною «корпорацією» своєї влади над кельтськими племенами згадок взагалі немає.

З аналізу текстів випливає, що роль друїдів у конкретних історичних подіях була доволі скромною, тоді як Посідоній та Цезар своїми красномовними описами явно намагалися перебільшити їхню суспільну вагу. Перший, відповідно до своєї філософської концепції, хотів бачити в друїдах нащадків мудреців «золотого віку»; другому друїди були потрібні заради збільшення галльської небезпеки в очах римського сенату. Не випадково Цезар детально та яскраво описує здійснювані друїдами людські жертвоприношення та єдиний згадує про походження друїдичної «доктрини» з Британії. Прагнучи виправдати свою невдалу спробу завоювати Альбіон, та лякаючи своїх співвітчизників всесильними жерцями північних «варварів», він, звісно, не порівнював друїдів із римськими служителями культу, які також регулювали питання сакрального та сімейного права, гарантували міжнародні договори, вирішували питання про кордони тощо. Між іншим, зауважимо, що обидва цитовані вище вельможні друїдознавці мали величезну політичну владу: сам Цезар 63 р. до н. е. був обраний верховним понтифіком, тобто Галлію він завойовував у статусі формального голови римської релігії!

Поза межами Галлії та Британії друїди згадувані також у ранньосередньовічних ірландських текстах. В Ірландії друїд найчастіше виступає у ролі радника світського вождя; він тлумачить знамення, пророкує майбутнє, накладає табу тощо. Друїд може, склавши пісню похвали, підвищити статус людини, або навпаки, морально знищити її шляхом накладання прокляття. Становище ірландських друїдів справді було привілейованим, однак воно мало чим відрізнялося від аналогічного становища жерців інших язичницьких народів. Що ж стосується східних кельтів, то античні автори – сучасники кельтських міграцій, друїдів у їхньому середовищі взагалі не згадують. Чому? Тому, що на Схід подалися самі вожді та воїни? А може тому, що елліни та римляни не надто переймалися релігією та суспільною організацією «варварів» до часів Посідонія, який і розпочав конструювання «друїдичного міфу».