Дитячі поховання дещо відрізняються. Зовсім малих хоронили в розбитих амфорах. У Херсонесі такий звичай існував аж до IV–V ст. н. е. Дитячі поховання були найкраще влаштованими з раннього періоду. Незмінними залишались протягом багатьох століть. З елліністичної епохи дітям обкладають могили черепицею, з доби пізньої античності цеглою. Для античної, як і для багатьох інших традиційних культур, найбільш цінними вважалися не діти, а дорослі, особливо чоловіки, наділені в полісі виключними правами громадян. Однак емоції вносили свої корективи в соціальний устрій.

Водночас поховальний культ не був абсолютно однорідним. У доволі етнічно однорідному середовищі ранніх античних центрів побутували різні уявлення про життя після смерті. Якими б статичними вони не були, все ж простежується їх індивідуальний для кожної окремої групи (очевидно, кревно спорідненої) характер, і вже ці своєрідні риси зберігалися нащадками тривалий час. Варіативність ставала дедалі більшою, що свідчить про перехід до вузькородинного поховання, за якого кількість і якість інвентарю залежала від релігійних уявлень і забезпеченості родини похованого.

В уявленнях греків про життя після смерті неодмінною була «плата Харону». У могилах вона відображається в монетах, покладених у руці, в роті, біля голови. Наявні вони далеко не в усіх могилах. Ці уявлення про життя душі в Аїді фіксуються в похованнях північнопричорноморських некрополів з елліністичного періоду, але набувають найбільшого поширення в перші століття нашої ери. Відсутність монет у могилах слід пов’язувати з відсутністю уявлення про їх необхідність в потойбічному світі. Це не було наслідком «моди», адже в ситуації, пов’язаній зі смертю, поховальна група (сім’я) керувалася не вподобаннями культурного оточення, а власними емоціями.

Некрополі понтійських міст елліністичного періоду дають приклади «підхоронення» пізніше померлих членів сім’ї, але ці приклади рідкісні, як і інвентар в таких могилах. Відсутність інвентарю в цьому випадку може свідчити про стислий період часу, виділений на поховання, неочікуваність смерті, що могло стати додатковою причиною розташування тіла біля раніше померлих родичів. А ще родичі вірили в так зване «возз’єднання родини» в потойбічному світі, яке знайшло своє відображення у сценах вазопису, надгробних рельєфах і епітафіях. Розписи на вазах відповідали уявленням еллінів про відносини героїзованих померлих як з божествами, так і між собою. Отже, потрапляючи з «цього» світу в потойбічний, померлий знаходив своє місце серед інших, яке відповідало сімейному статусу і родинним відносинам в житті реальному. Голова родини продовжує бути ним і після смерті. Дружина голови сім’ї, помираючи, приєднується, зберігаючи своє залежне від нього становище. Діти теж продовжують соціальну драбину, корені якої – в міфах про предків-героїв.

Чоловіка і жінку одразу на надгробку зображали парою, дорослих дітей-спадкоємців – малими поруч із ними. При цьому зв’язок між померлими та живими, фактично, не припинявся. Відбувалися щорічні поминальні святкування, до померлих зверталися по допомогу, ніби вони були близькі і до живих, і до божеств. Так відбувалося возз’єднання родини, так об’єднувався реальний світ із потойбічним, живі з померлими.

Ці ж уявлення втілювалися в зображеннях померлих у час потойбічної трапези в колі сім’ї на надгробках. Написи на надгробках із Північного Причорномор’я із зображеннями «потойбічної трапези» свідчать про те, що пам’ятники встановлювали, здебільшого, на могилах чоловіків. «Возз’єднання» родини втілювалося в рельєфі саме як апофеоз померлого чоловіка. Жінка при цьому зображувалася у фертильному віці, тобто в час, коли вона найбільш корисна була для суспільства. Щоправда, є винятки. На одному з них жінка зображена тримаючи за руку хлопчика. Можливо, тут питання в часі смерті матері, адже після смерті чоловіка вона переходила під опіку сина.

На деяких надгробках в епітафіях вказувалося вже не лише ім’я померлого та його батька (чи її батька та чоловіка), а й родинні зв’язки живих дедикантів та вираження їхньої жалоби чи побажань. У написі ІІІ ст. н. е. на вапняковому олтарі після відомостей про померлого (вік на час смерті і кількість років на службі) вказано, що пам’ятник спорудив спадкоємець, у чому засвідчується релігійний обов’язок – здійснення достойного поховання. Про усиновлених або звільнених рабів, що мали подбати про поховання колишнього господаря, йдеться і в інших латинських епітафіях.

Вчасно тут нагадати про зв’язок поширення традиції зображення «потойбічної трапези» на надгробках з уявленнями про героїзацію померлих, який підводить до розуміння багатьох поставлених питань. Прирівнювання померлого членами його родини до божества багато в чому пояснює відмінності у зображеннях його і його нащадків на надгробках. Однією з особливостей є ідеалізація зображених. Вона може вважатися одним із засобів вивищення, звеличення похованих. При цьому дрібні зображення «несакралізованих» родичів виконувалися більш недбало, іноді схематично. Навіть дарунки в їхніх руках та одяг були зображені чіткіше, ніж обличчя.

У Греції за класики на надгробках відзначали громадські заслуги померлого, а за еллінізму – більш приватні доброчестя. У Тавриці такий перехід від загальних до приватних цінностей можна датувати дещо пізнішим періодом. Спочатку інформація на надгробку була напрямлена на суспільство, перехожих. Додаткові свідчення, важливі для вузького родинного кола, – на надгробках наступних століть.

Амулети, обереги відображають вірування і суб’єктивні погляди вузького кола осіб. Віра в магію і чари існувала і в класичній Греції, адже часто знаходять звертання до богів по захист від невидимої небезпеки. В перші століття нашої ери функцію апотропеїв могли виконувати також світильники з рельєфними зображеннями богів-покровителів у потойбічному житті, наприклад, Геракла чи його атрибутів. Не менш важливим у розвитку уявлень про потойбічне життя з цього часу стає нове сприйняття ролі світла і вогню в поховальному культі.

Звичай тримати при собі обереги, – частинки чогось сакрального, – що набув особливого поширення до римського періоду, можна пояснити бажанням відродити ту саму «незриму присутність» героя чи божества. Частинки землі з могили обожненого померлого могли сприйматися не лише як згадка про нього, а й як символічна частина героїзованого предка. Як частина відображає ціле, так і звичайна грудка землі могла наділятися захисними властивостями, давати впевненість у власній безпеці. Тут варто було б наголосити на визначенні «власна безпека», адже створення оберегів, фактично, моделей сакрального місця чи сакрального предмета, пов’язане з фізичною віддаленістю від цього сакрального, неможливістю бути присутнім біля обожненого, а для цього – поміщення його неподалік. Іншим поясненням є збільшення потреби в цьому сакральному, зумовлене, очевидно, особливо скрутним періодом у житті особи, родини чи всього поселення. Більш радикальним вираженням такої тенденції є носіння оберегу шанувальником цього сакрального при собі. У Херсонесі про наявність такого звичаю свідчать знахідки амулетів у вигляді черепків зі згладженими краями і написами-символами в житлах, а також дедалі частіше в римський період покладання їх в могилу разом із тілом небіжчика. Це може вказувати на ще дужче занепокоєння своєю незахищеністю і на індивідуалізацію шанувальників героя. Важливе значення тут має їхнє віддалення не так від місць вшанування родинних героїв, як від традиції родинного культу загалом.

Амулетами були знайдені в похованнях написи-присвяти окремим божествам, зроблені на фрагментах посуду. Також астрагали, антропоморфні та інші підвіски, золоті лицьові пластини, що проникають у Херсонес зі східних провінцій Римської імперії, камінці та скляні вироби з отворами для підвішування. Ювелірні вироби (печаті, пряжки, бляшки, підвіски) могли бути амулетами, що використовувалися за життя, а потім клалися в могилу з померлим, при цьому всі зафіксовані місцезнаходження їх – саме на некрополі. Найбільше їх у могилах перших століть нашої ери. Причини поширення амулетів слід вбачати, вочевидь, не стільки в етнічній строкатості, зокрема розташованої в цей час у містах римської залоги, скільки у змінах релігійних уявлень, на яких базувалися відповідний розвиток у культовій практиці.

В уявленнях античного світу про життя померлих виділяють два послідовні етапи: ототожнення могили померлого з його новою домівкою і поступовий перехід до осмислення відокремленості душі від тіла, а звідси – незалежного від похованого тіла життя душі в іншому світі. Про це свідчать написи на надгробках від пізньоелліністичного періоду до ІІІ ст. н. е. на зразок: «земля мене тут покриває» або «я тут лежу».

Докладніші відомості щодо уявлень про потойбічне життя дають відомі в Ольвії, на Боспорі і в Херсонесі віршовані епітафії. Утім, нема підстав вважати, що ці уявлення також поділяло все населення. Ідеться лише про релігійний світогляд конкретної родини, яка організовувала поховання і вшанування померлого, або ж поета, якому була замовлена епітафія.

Водночас існували уявлення про потойбічне життя, пов’язані з містеріальними посвятами. Тобто разом з еллінами, що поділяли загальні устої, невеликий відсоток громадян чекав після смерті не переходу в Аїд, а достойного життя разом з богами. Вважається, що з такими релігійними течіями, а також єгипетськими релігійними впливами, вченням орфіків, був пов’язаний розвиток ідеї про життя душі в потойбічному світі, де відбуваються суд і покарання. Такі зміни відбулися ще у V ст. до н. е. Перед тим побутувало уявлення про присутність померлого на місці поховання: він їсть і п’є, вмивається (приймає узливання). На першому етапі померлий – залежний від своїх родичів, їхнього виконання ритуалів, годування і узливання, а не від своїх вчинків за життя. Небіжчик був втілений в образі поховального пам’ятника, стели чи поховальної вази, які встановлювали на могилі, а для вшанування на свята мили і прикрашали. У такий спосіб він ототожнювався з місцем поховання.

Єдина справа при житті, що забезпечить спокійну смерть – виховати або всиновити спадкоємця, який буде зобов’язаний доглядати могилу, а отже – померлого в ній. Добре доглядання могили, поминальні ритуали та витрати на них були покликані забезпечити спокійне потойбічне життя небіжчику. Натомість сам померлий мав віддячувати за турботу: захищати родичів, посилати успіхи або допомагати у кожній повсякденній справі. На цьому і ґрунтувався культ предків.

Могили перетворювалися на місця паломництва членів родини, їхніх нащадків, усіх кревних родичів і всиновлених. Із часом місце ставало більш важливим, ніж далекий у часі предок. Якщо вшанування могили і її власника давало якісь успіхи для членів родини, до культу предка (тобто культу могили) голова роду міг допускати інших. Високий соціальний статус родини доповнював значення культу могили її предка для поліса. Так відбувалася героїзація предка. Культи, пов’язані з піклуванням про могили, також могли допомагати общині збільшувати кількість земель за рахунок тих, що розташовувалися на територіях, прилеглих до могил або святилища.

За зміни політичної ситуації в Греції – тривалих воєн на далеких землях, заснування колоній – відбулися зміни в релігійних уявленнях. Адже релігія залежна від умов життя, коли вони змінюються – виникають нові потреби, нові форми релігії. Віддаленість від місць могил предків, наділених функціями покровителів, призвела до уявлень про відокремлене життя померлого-охоронця від тіла, похованого в зовсім іншому місці. Це було підставою для героїзації не лише видатних померлих, а й простих громадян їхніми живими родичами.

Героїзований предок зображувався бенкетувальником на своєму надгробку. Ці надгробки подібні до рельєфів із зображеннями «апофеозу» бога-героя Геракла, Діоніса та інших богів (напівлежачи під час бенкету). Перехід від одних уявлень до інших, як і будь-які зміни у віруваннях, не міг бути раптовим і всезагальним. Більш властиві для нових життєвих умов уявлення поступово передавалися від родини до родини, закріплювалися в поколіннях і лише тоді відображалися в ритуалах. Різні погляди на життя після смерті могли накладатись, співіснувати ще протягом тривалого часу.

Зміни в уявленнях про потойбічне життя видно на прикладі некрополів Причорноморських міст: в елліністичний час майже зникають поховання у скорченому стані, збільшується кількість інвентарю, покращується його якість. З ідеєю героїзації, близької до уявлень про душу, пов’язані саркофаги у вигляді храму, надмогильні знаки у вигляді стел, близьких за формою до храму, що перетворювали могилу на місце перебування вже душі, а не тіла. Уявлення про окреме існування душі після смерті лягли в основу релігій, що торкнулися грецького суспільства у наступні століття.