Скорботна звістка, яка не засмутила царя

Утім військові за всіх часів не схильні детально описувати свої поразки та вчасно доповідати про них начальству. Особливо такому, як Александр Великий. Звістка про загибель армії Зопіріона дійшла у ставку Александра на території Персії через рік – восени 330 р. до н. е. Збереглися свідчення, що цар не особливо засмутився невдачею Зопіріона. Чому? Дехто із сучасних дослідників припускає, що цар просто не бажав ділити з ким-небудь славу переможця непереможних скіфів. А ще восени 330 р. на царя Александра чекали не менш значні та поважні справи, ніж підкорення Скіфії.

Хоч би як там було, скіфи постаралися або буря, але ні Зопіріон, ні його 30 тисяч бійців у тил до персів так і не вийшли. Так зненацька скіфи виступили у ролі заступників Перської держави, владика якої лише 180 років тому зробив спробу скорити їхній край.

Що ж отримали у нагороду переможці Зопіріона, адже навіть якщо війну виграла буря, то виграш однаково повинен був у результаті дістатися цілком конкретним еллінам і «варварам». Найбільшою нагородою для тих і інших стала воля. Ані північне узбережжя Понта Евксинського, ані Крим так і не було включено у велику імперію Александра.

Що виграли елліни? У Ольвії взяла гору (нехай і не дуже надовго) демократія. Було відбудовано старі й закладено нові поселення, оновлені й зведені нові укріплення, вільний і незалежний поліс швидко багатів на торгівлі, одне слово, настало економічне процвітання. Найкоштовніші свідки цього процвітання, що дійшли до наших днів – виготовлені на монетному дворі Ольвії вже 330 р. до н. е., незабаром після описаних подій, срібні, а пізніше й золоті монети. На останніх – лик Борисфена, а на звороті – дельфін і дві букви: OL – тобто «Ольвія». На срібних монетах, окрім Борисфена, помістили зображення зброї скіфського типу – малого лука у футлярі-гориті й бойової сокири на довгому руків’ї. Двадцять три століття тому ці монети рознесли звістку ближнім і дальнім полісам, друзям і ворогам, еллінам і «варварам»: Ольвія живе! Ольвія перемогла своїх ворогів і процвітає. А зображення характерної зброї нагадувало друзям і ворогам: за нами не тільки давній Бог – Борисфен, за нами – Скіфія.

Усвідомивши значення й важливість подій, що мали місце, вдячний ольвійський демос ще за життя увінчав нагородами (кінна статуя, присвячена Зевсу Рятівникові, золотий вінок і тисяча золотих) свого громадянина (і професійного фінансиста) Кілліника. Історія зберегла свідчення лише про два випадки, коли еллін, громадянин поліса, отримав за свої заслуги подібні (за значенням і вартістю) почесті та нагороди.

Правителі скіфів отримали те, чого найбільше їм належало бажати: славу й багатство, підтвердивши трохи підупалу вже славу непереможних. Збереглася звістка про те, що 328 р. до н. е. під час переможного походу до Персії посли з далекої «варварської» Скіфії відвідали для якихось важливих переговорів у його ставку. Оскільки такого рангу переговори не обходяться без взаємних розкішних дарунків, до скіфів мали потрапити виготовлені еллінами золоті вироби. Цілком імовірно, що серед золота, знайденого за останні 150 років, є дарунки, відправлені непереможним царем Александром не менш непереможним скіфським володарям. Археологи припускають, що саме із цією подією, можливо, пов’язана серія золотих горитів – футлярів для лука. На сьогоднішній день було знайдено чотири таких вироби: у курганах Мельгуновському, Чортомлик, Мелітопольському і П’ятибратньому.

Варто нагадати, що ідея походу в Скіфію ніколи не полишала царя Александра. Прийом під час перської кампанії двох посольств «європейських» скіфів (328 і 324 рр. до н. е.) переслідував, як вважають, крім іншого, мету з’ясування потенціалу вірогідного супротивника. Збираючись підкорити Індію, великий завойовник мріяв повернутися до Еллади, щоб потім через Геллеспонт і Пропонтиду піти у Причорномор’я – з усіма силами, морськими й сухопутними. Перелік наступних у черзі країн і земель, що підлягали завоюванню, був досить представницький: Аравія, Лівія, Карфаген, Сицілія, Італія… Але вже у травні 323-го царя не стало, а його плани й задуми плисти до Понту залишилися нездійсненими. Спадкоємцям великого царя довелося ще повоювати і зі скіфами, і з понтійськими полісами. Однак наступні події навряд чи до порівняння із тим, що очікувало на цей край у випадку здійснення великих задумів Александра.

Присягаюся Зевсом та Дівою (Херсонес Таврійський)

Тетяна Шевченко

Херсонес Таврійський є одним із визначних античних центрів Північного Причорномор’я. Заснований вихідцями з Гераклеї Понтійської (в сучасній Туреччині) разом з невеликою групою делосців (о. Делос), він пройшов свій унікальний шлях, що розтягнувся на 2000 років. Херсонес був єдиним дорійським, а не іонійським, центром в регіоні. Це відбилося в багатьох фактах і проявах його історії та культури.

З моменту заснування Херсонес мав усі ознаки автономного демократичного поліса. Найбільший розквіт він переживав у другій половині IV–III ст. до н. е., коли зайняв значні території Гераклейського півострова. До його володінь увійшли Керкінітіда, Калос Лімен і менші населені пункти. Усі права були затверджені громадянською присягою.

Греки, які опинилися на віддалених територіях Таврики, продовжували жити за вже сформованими правилами демократичного поліса. У Херсонесі використовувався календар міста-засновника Гераклеї Понтійської, до нього вносилися певні зміни. За написами, відомо назви лише п’яти херсонеських місяців: Гераклеос, Діонісіос (лютий), Латойос (липень), Евклейос (березень) і Лікейос (травень). Вони відповідають святам на честь Діоніса, вшануванню Аполлона Лікія та його матері Латони, Зевса Евклея (Славного) і Геракла.

Кожен місяць у греків починався із появою молодого місяця і тривав 29 або 30 днів, що відповідає останній і першій частині теперішніх місяців. Кількість днів у 12 грецьких місяцях відставала від сонячного року, тому раз на кілька років один з місяців повторювався. Наприклад, в Ольвії це був перший місяць року. Рокам давали свої назви, що походили від імен посадових осіб (епонімів), яких обирали строком на один рік в одних місцях на посади жерців, в інших – стратегів, пританів, басилевсів тощо. У кожному місті існували списки епонімів, які (частіше – їх фрагменти) збереглися в кам’яних написах до наших днів. За цими списками, події співвідносять із сучасним літочисленням.

У Херсонесі роки називали за іменами басилевсів, які виконували релігійну функцію в полісі. З ІІ ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. епонімними магістратами були жерці верховної богині Партенос. Тобто епонімом тривалий час була сама верховна богиня пантеону. Це пов’язують з тривожними часами для жителів міста, коли надіятися можна було лише на заступництво богів. З другої половини ІІ ст. н. е. роки стали називати за іменами перших архонтів. Такий перехід до архонтів як епонімів – властивий для римського періоду історії античних міст Північного Причорномор’я.

Тоді у містах Боспору, як і в Ольвії та Тірі, жили за календарем Мілета, міста-засновника цих колоній. Тобто відлік історії боспорці, як і всі греки, вели з героїчної доби і Троянської війни. А вже у І ст. до н. е. на Боспорі цей календар правитель Фарнак замінив на новий. Монети почали датувати понтійською або боспорською ерою. І лише Херсонес ввів власне літочислення, херсонеську еру, що почалася 25 або 24 року до н. е. Однак датування за власною ерою не відмінило назв років за епонімами.

Основним заняттям населення Херсонеса та залежних від нього сільських поселень було землеробство, яке становило основу економіки всіх давньогрецьких центрів. З початку існування Херсонеса і протягом подальших століть не змінювався характер землеволодіння. Землі були поділені і розмежовані між громадянами, певні площі залишені як власність громадських святилищ. Чітке розмежування в Херсонесі добре збереглося і нині є зразком для антикознавців, поряд з кількома античними полісами в Італії.

У найближчій околиці міста переважали ділянки малих і середніх розмірів, а великі поля були нечисленними. Це означає, що тут зосереджувалися володіння дрібних і середніх землевласників, які були членами херсонеської громадянської спільноти, поліса. На межі ІV і ІІІ ст. спостерігалися зміни у розмежуванні: деякі землеволодіння об’єднувалися і ставали більшими. Це могло бути наслідком купівлі та продажу, оренди храмових земель. Більшість населення користувалося успадкованими ділянками, не змінюючи їх межі.

Ці ділянки свідчать, що в Херсонесі, як і в інших північнопричорноморських містах, не було умов для широкого використання рабів у сільському господарстві. Рабство не було провідною силою в цій галузі, хоч якась кількість рабів при цьому могла використовуватись. На 60 ділянках могло працювати щонайбільше 700–800 рабів, а в господарстві власника найбільшої садиби, відомої зараз в околицях міста на Гераклейському півострові – 40–50 рабів. У Херсонесі та в його окрузі мешкало за різними оцінками від 10 до 25 тисяч осіб. Тож рабство не було основною формою залежної праці, мали бути інші.

На сьогодні встановлено, що в Стародавній Греції рабство було лише однією з форм залежності. З елліністичного періоду цих форм стає дедалі більше. Відтоді соціально-політична структура античного світу стає строкатою, тож складалися різні форми відносин між різними групами населення. Економічне підкорення чи пряме володіння мало низку різних причин. Полісна організація передбачала можливість експлуатації як рабів, так і юридично вільних осіб, що перебували поза межами громадянської спільноти і були неповноправними, хоча й особисто вільними жителями поліса. Поряд із рабством, у римські часи в Херсонесі існувала форма експлуатації, близька за суттю до колонату або клієнтели. Таке явище існувало в тих областях, де значні обсяги землі концентрувалися в одних руках. Документальними написами в Херсонесі неодноразово засвідчено наявність іноземців. Вони могли купувати, орендувати землю, урівнюватися в правах із громадянами за якісь особливі заслуги, а могли й ставати залежними від громадян.

Розподілені також були значні масиви родючих земель у Північно-Західному Криму. Втрата цих земель через нестійке військово-політичне становище призвела до значного економічного спаду. Посилення воєнної загрози з боку «варварів» призводило до тимчасових економічних і соціальних криз у полісі, а в ІІ ст. до н. е. – до повної втрати володінь у Північно-Західному Криму і звернення по допомогу до Понтійського царства. У зв’язку із постійними сутичками з довколишніми «варварами», верховних богів поліса Партенос і Геракла вшановують як войовничих захисників.