Походження етнографічної назви

Питання походження назви гуцули в науковій літературі остаточно не з’ясоване, хоча предметом наукових, зокрема і краєзнавчих, зацікавлень воно стало ще у першій пол. ХІХ ст. Відтоді і донині в науковій літературі з приводу походження назви гуцули появилася низка неоднозначних здогадів і гіпотез, висунутих у різний час різними авторами, серед яких, на жаль, менше всього мовознавців. Отже, відзначимо, що у виведенні (поясненні) походження етноніма гуцули дотримуємося гіпотези про антропонімну ґенезу, з тим, однак, що цю гіпотезу подаємо в новій редакції.

Більшість із запропонованих різними авторами етимологій етноніма гуцули – це науково необґрунтовані гіпотези. Докладний критичний огляд різних авторських спроб з’ясувати походження цієї назви подав Б. В. Кобилянський [4, с. 143–151] та доповнив В. В. Грабовецький [1, с. 39–40]. Спираючись на огляд цих гіпотез, вкажемо лише на їх суть.

Так, у польській етнографічній літературі минулого століття деякі автори виводили походження назви гуцули від слова кочувати шляхом штучно вигаданого перетворення: кочувати > кочули > гочули > гуцули (К. Мілевський), або шляхом: кочувати > кочули > коцули > гоцули > гуцули (Л. Голембйовський, Ю. Коженьовський). І. Вагилевич, а вслід за ним Ф. Гельвалд, Ю. Федькович та О. Моргенбессер пов’язували походження гуцулів з тюркським племенем узів, невмотивовано допускаючи, що і назва гуцули виникла від назви узи шляхом штучного перетворення: узи > уци > уцули > гуцули. Ще більш лінгвістично (і історично) безпідставною була спроба польського дослідника С. Вітвицького вивести етимологію назви гуцули від імені згаданого в хроніці С. Бандтке моравського князя Гецило (864 р.) або від штучно створеного цим автором слова горул – мешканець гір.

Невмотивованими були також спроби пов’язувати походження цієї назви з українським словом гуцати (В. Шухевич), з готським словом guta «гот» (Я. Розвадовський), а також із згаданою в монгольському літописі Юань-Чао-бі-ші назвою якихось гір Гацалі (І. Філевич, В. Мавродін).

Не має під собою наукової основи найбільш популярна в літературі гіпотеза походження назви гуцул(и) від волоського слова hotul у значенні «розбійник», що виникла нібито внаслідок поширеного у свій час на Гуцульщині опришківського руху, який, таким чином, прихильники цієї гіпотези несправедливо розцінювали як розбійництво, а не як насправді один з виявів народно-визвольної боротьби.

Виразна на перший погляд співзвучність волоського слова hotul з назвою гуцул та гаданий, як причина для номінації цим словом, опришківський рух спричинилися до того, що дану гіпотезу підтримав цілий ряд відомих учених.

Як довів Б. В. Кобилянський [4, с. 148–149], наукова неспроможність гіпотези походження назви гуцули від волоського слова hotul полягає в тому, що вона непереконлива ні з історичного, ні з мовознавчого погляду.

На підставі даних археології, етнографії, фольклористики і лінгвістики автор цієї гіпотези дійшов висновку, що гуцули – це нащадки давньоруського племені уличів і частково тиверців. Ця гіпотеза послужила йому основою і саму назву гуцули вивести від назви давньоруського племені уличів, у даному випадку – конкретно від засвідченого писемністю її варіанта улучи, шляхом гаданих перетворень улучи > улуци > уцули > гуцули. Щодо вихідної форми улучи, то вона, за припущенням Б. В. Кобилянського, походить від тюркського слова улус – «плем’я», що зіставляється з монгольським улус, улс – «народ», «люди», «держава», «країна» [4, с. 210].

Критичні зауваження з приводу цієї гіпотези Б. В. Кобилянського висловлені М. Л. Худашем. Вони зводяться до того, що прийнята Б. В. Кобилянським за вихідну для етимологізації назви гуцули форма улучи – сумнівна. Серед слов’янської племінної етнонімії і топонімії типовими і загальнопоширеними були утворення на – ичи типу давньоруських назв племен в'ятичі, дреговичі та ін., то яким же чином назва племені уличів повинна була в давньоруському середовищі звучати здеформовано як улучи, а потім, до того ж, згідно з концепцією Б. В. Кобилянського, послужити основою для не менш незвичних на слов’янському мовному ґрунті перетворень на форми улуци > уцули? На наш погляд, засвідчена писемністю форма улучи (як і подібні їй улучичи, улутичи, лутичи) – це не що інше, як деформації. Якщо ж припустити, що до появи форми улучи могло якимось чином причинитися сусіднє з уличами тюркомовне середовище з властивою для нього гармонією голосних, у даному випадку у формі uluč (звідки улучи), то важко погодитися, щоб ця чужомовна форма могла якимось чином перемогти в східнослов’янському середовищі відзначену вище типовість і стабільність вживання форм на – ичи, прищепитися в ньому та зазнати ще, крім цього, незвичної трансформації з переходамиулуч(и) >улуц(и) >уцул(и) > гуцул(и).

Відомий вчений, дослідник гуцульського краю, В. В. Грабовецький, не висловивши своєї думки з приводу наведеної вище гіпотези Б. В. Кобилянського, висунув свою версію походження назви гуцули [1, с. 39–40], згідно з якою ця назва походить від прізвища Гуцул і з’явилася десь у XVIII ст. Однак цей автор не з’ясував, звідки ж взялося прізвище Гуцул, яка його етимологія і чи існувала якась реальна можливість для виникнення у такий пізній період, як XVIII ст., тобто вже в нові часи, назви такої великої етнографічної групи карпатського українського населення, як гуцули, від одного, до того ж етимологічно неясного, прізвища. Не звернув уваги й на те, що особова назва Гуцул була відома вже в XVI ст.

Відантропонімну версію походження назви гуцули (етноніма), слідом за В. В. Грабовецьким, висуває і відомий український мовознавець М. Л. Худаш [5, с. 55–58; 6, с. 45–52; 7, с. 311–315] на підставі опрацьованої ним літератури та власних досліджень. За його припущенням, сучасні українські карпатські етнографічні групи гуцули, бойки, лемки – це прямі нащадки глибоко дохристиянських, можливо, що антських, родоплемінних об'єднань якогось племені чи племінного союзу або й різних племен, які в ті глибоко віддалені від нас часи свого сформування як родоплемінних об'єднань називалися вже, відповідно, гуцули, бойки, лемки, аналогічно як і зберегли свої колишні племінні назви різні інші слов’янські етнічні об'єднання, як серби, хорвати, чехи, поляки, словаки та ін. Їх назви, як відомо, були часто відантропонімні, утворені від особових власних імен родоплемінних вождів.

За М. Л. Худашем, назва гуцули в первісному номінаційному значенні – «рід (або родоплемінне об’єднання, чи й плем’я) Гуцула» [7, с. 308–309]. Згідно з версією М. Л. Худаша, етнонім гуцули найбільш правдоподібно походить від давнього особового власного імені Гуцул. На думку цього автора, особова назва Гуцул за словоформою ділиться на два компоненти – корінь гуц- і суфікс – ул. Глибоко проаналізувавши український історико-мовний матеріал та співставивши його з відповідними аналогічними явищами інших слов’янських мов, згаданий вчений дійшов висновку про давнє, праслов’янське походження особової назви (імені) Гуцул.

Уже здавна, як свідчать дослідження М. Л. Худаша, в широкому слов’янському масштабі писемно засвідчується антропонім Гуц (або похідне від нього утворення), від якого способом суфіксації суфіксом – ул і виник цей антропонім Гуцул. Так, антропонім Гуц і похідні від нього, такі, як патронім Гуцов, зменшене суфіксальне утворення на – к(о), Гуц-к(о) та патронім Гуц-к-ович засвідчуються писемністю ще починаючи з XV ст. [5, с. 61].

Зменшена (демінутивна) форма Гуцек, утворена від імені Гуц, засвідчена у польській антропонімії ще в 1275 р. У білоруській антропонімії особова назва Гуц відома ще з середини XVI ст., а в болгарській показовими є імена Гуца, Гуцан, Гуце, утворені від вихідної форми Гуц [5, с. 59–60].

Що ж до форманта – ул в антропонімі Гуцул, то, на думку М. Л. Худаша, це суфікс праслов’янської ґенези, розвинений від праслов’янського – иіъ, – иіь, наявний в досить численних слов’янських антропонімах, типу збереженого в українських прізвищах Баюл, Гушул, Лашкул і т. п. чи, наприклад, болг. Дра-гул, Радул, Видул [2, с. 97]. У сербохорватській антропонімії цей суфікс відомий ще в ХІІ ст. в іменах Радоул, НЪгоулъ, Богдоулъ, ПрЪвоуль [3, с. 76].

Не зупиняючись ґрунтовно на інтерпретації слов’янського суфікса – ул, відзначимо, що найбільший слід він залишив саме у слов’янській антропонімії, особливо у давніх, праслов’янського походження іменах. Таким чином, суфікс – ул у словоформі гуцул цілком достовірно пояснюється як слов’янський за походженням. З наведених вище міркувань випливає: якщо відомий ще праслов’янській мові суфікс – ул був досить продуктивний у сфері антропонімії, а корінь гуц- у слов’янській антропонімії теж досить поширений, то є підстави припускати, що у глибоку давнину в слов’янському середовищі могло існувати і особове власне ім’я Гуцул, яке, як можливо не дуже популярне, з часом вийшло з ужитку і не попало в писемність. Від цього імені Гуц-ул і могла піти назва гуцули. Мусило це статись у якийсь досить віддалений від нас час, внаслідок чого про цей факт не зберегли жодних відомостей ні писемність, ні усні перекази.

Можна припустити й інший шлях. Назва гуцули могла виникнути і не в такі віддалені часи, а навіть в період середньовіччя від особової назви Гуцулъ якогось ватажка (можливо, й ватажка ранніх опришків), від землевласника тощо, який не обов’язково за походженням мусив належати до української народності. Адже з історії відома інфільтрація в Україну південних слов’ян та волохів, активних носіїв особових власних імен на – ул. Зрештою в науковій літературі знаходимо доводи (твердження) вчених про схожість гуцульського побуту з окремими етнокультурними явищами (писаних) південних слов’ян та волохів. З цього виливає, що давні предки гуцулів у глибоку давнину мали якісь близькі і безпосередні контакти із південними слов’янами і романо-волоським етносом [4, с. 251].

__________________________

1. Грабовецький В. В. Гуцульщина ХІІІ—ХІХ ст. Історичний нарис. Львів, 1892.

2. Демчук М. О. Слов’янськ і автохтонні особов і власні імена в побуті українців XІ—VII ст. Київ: Наукова думка, 1988. 160 с.

3. Железняк И. М. Очерк сербохорватского антропонимического словообразования: суффиксальная система сербохорватской антропонимики ХІІ—V вв. Київ, 1969. С. 71—5.

4. Кобилянський Б. В. Діалект ілітературна мова: східнокарпатський і покутський діалекти, їх походження і відношення до української літературної мови. Київ, 1960. С. 143—51.

5. Худаш М. Л. До питання про походження назви «гуцули». Мовознавство. 1984. № 5. С. 55—8.

6. Худаш М. Л. Походження назви гуцули. Гуцульщина. С. 45—2.

7. Худаш М. Л. До питання походження назв бойки, гуцули, лемки. Народознавчі зошити. 1998. № 3. С. 299—18.