Серія «Великий науковий проект» заснована у 2018 році

Редколегія:

Ярослав ТАРАС, д-р іст. наук;

Мирослав СОПОЛИГА, д-р іст. наук (Словаччина);

Уляна МОВНА, д-р іст. наук;

Роман СІЛЕЦЬКИЙ, д-р іст. наук;

Ганна ВРОЧИНСЬКА, канд. мистецтвознавства;

Тамара ПАЦАЙ, канд. іст. наук;

Людмила ГЕРУС, канд. мистецтвознавства

Рецензенти:

Євген ПАЩЕНКО, д-р іст. наук, д-р філол. наук (Хорватія);

Леонтій ВОЙТОВИЧ, д-р іст. наук

Художник-оформлювач М. С. Мендор

© Інститут народознавства НАН України, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

Авторський колектив

БОЛЮК Олег Миколайович, кандидат мистецтвознавства

БОНЬКОВСЬКА Софія Миколаївна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

ГЕРУС Людмила Мечиславівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

ГОНТАР Таїсія Олександрівна, кандидат історичних наук, доцент

ГОРИНЬ Ганна Йосипівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

ГОШКО Юрій Григорович, доктор історичних наук, професор

ДЕМЧУК Марія Олексіївна, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник

ЗЮБРОВСЬКИЙ Андрій Вікторович, кандидат історичних наук

КИРЧІВ Роман Федорович, доктор філологічних наук, професор

КОЗАКЕВИЧ Олена Романівна, кандидат мистецтвознавства

КОЛУПАЄВА Агнія Віталіївна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

КОНОПКА Володимир Михайлович, кандидат історичних наук

КУЗЬМЕНКО Оксана Мирославівна, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник

КУТЕЛЬМАХ Корнелій Михайлович, старший науковий співробітник

КУЦИР Тетяна Василівна, кандидат мистецтвознавства

МАРДАРЕВИЧ Борис Сильвестрович

МОВНА Уляна Василівна, доктор історичних наук, старший науковий співробітник

НИКОРАК Олена Іванівна, доктор мистецтвознавства, професор

ОЛІЙНИК Ольга Володимирівна, кандидат мистецтвознавства

ПАВЛЮК Степан Петрович, доктор історичних наук, професор, академік НАН України

РАДОВИЧ Роман Богданович, доктор історичних наук

САПЕЛЯК Оксана Адамівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

СИВАК Василь Пилипович, кандидат історичних наук

СТЕЛЬМАЩУК Галина Григорівна, доктор мистецтвознавства, професор, академік НАМ України

СЯВАВКО Євгенія Іванівна, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник

ТРІСКА Оксана Олегівна, кандидат мистецтвознавства

ФАЙНИК Тетяна Мар'янівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

ФЕДОРЧУК Олена Степанівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

ХУДАШ Михайло Лукич, доктор філологічних наук, професор

ШПАК Оксана Дмитрівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник

Етнографічна територія

Гуцульщина більше, ніж інші етнографічні групи, привертала увагу дослідників, які поряд з вивченням її матеріальної і духовної культури намагались визначити її межі.

Першу спробу написати про розселення гуцулів зробив І. Вагилевич, але він неточно визначив межі Гуцульщини. Польський етнограф В. Поль у першій половині XIX ст. чіткіше і детальніше накреслив межі буковинської та галицької Гуцульщини. За його даними, у буковинській частині Гуцульщини знаходилось 21 село, а в галицькій – 71 село та 4 містечка, в яких на той час проживало 73 676 чол. [6, s. 99—235].

Найбільш повно питання розселення гуцулів опрацьовано було С. Витвицьким, який визначав територію, де компактно проживали гуцули, і на цій території – 114 населених пунктів [7, s. 27–36].

В. Завадський повторив твердження Витвицького, однак розширив територію Гуцульщини; кількість населення, за його підрахунками, становила тут 120 000 чол. [8, s. 408].

В той же час Я. Головацький в передмові до своєї збірки пісень, визначаючи територію Галичини, Буковини та Закарпаття, на якій живуть гуцули, на відміну від Завадського, зменшує цю територію. За його даними, у 1872–1874 рр. в Галичині налічувалось 68, на Буковині – 20, на Закарпатті – 21 село, а в них 107 610 мешканців [2].

Р. Кайндль [4], який протягом багатьох років досліджував Гуцульщину, погоджувався з твердженнями попередніх дослідників відносно території, заселеної гуцулами. Не об'єктивним є й твердження Коженьовського в цьому питанні [5, s. 20–21].

В п’ятитомному виданні «Гуцульщина» В. Шухевич безпідставно поширив межі Гуцульщини на територію, не заселену гуцулами [3, с. 10–24]

Отже, протягом ХІХ – на початку ХХ ст. питанням етнографічних кордонів Гуцульщини займалась досить значна кількість дослідників, але вони по-різному оцінювали її територіальні межі.

Найбільш повне визначення ареалу гуцульської етнографічної групи здійснив В. Гнатюк: «Гуцули заселяють Карпати в околиці Чорногори, їх оселі розкидані по обох сторонах Карпат і належать до різних країн. Звичайно їх оселі тягнуться долинами рік і потоків. У Галичині починаються від Надвірнянської Бистриці по Пасічну і йдуть долинами ріки Пруту по Ділятин, по течії рік Білого та Чорного Черемошу до Вижниці, долиною ріки Рибниці по Косів і ріки Пістиньки по Пістинь. На Буковині гуцульські села розташовані долиною ріки Черемошу, де він творить границю між Галичиною і Буковиною, цілої ріки Путилівки, яка вливається в Черемош, і горішньої течії Сусави та Фряси. На Мармарощині (Закарпаття) гуцульські села тягнуться долинами рік Мокрянки, Тересульки, Шопурки, Кисви, Чорної та Білої Тиси. На полуднє від Сучави границя йде потоком Бродиною, так що по правому боці живуть румуни, а по лівому – гуцули, є незначна більшість гуцулів понад її горішньою течією, аж до Руської Молдавиці по Брязну, Золоту Бистрицю по Кірлібабу та ріки Серету, але тут їх є незначна кількість» [1, № 1, с. 19–23, № 2, с. 43–50].

Значний внесок в дослідження зробили мовознавці-діалектологи, але на основі лише мовознавчого матеріалу неможливе з’ясування цього питання.

У результаті проведення комплексних наукових експедицій Інститутом народознавства НАН України зібрано чималий матеріал, який має безпосереднє відношення до етнографічних меж Гуцульщини. Науковими працівниками музею обстежено гуцульські села як галицької, буковинської, так і закарпатської Гуцульщини. Незважаючи на те, що ця етнографічна група українського народу – гуцули – протягом століть була розділена на три частини і перебувала під гнітом іноземних загарбників, тут збереглася однотипність народного побуту та культури. Для такого складного питання, як етнографічне районування, необхідно, крім опрацювання даних етнографічної науки, залучення археологічних, мовознавчих, фольклористичних матеріалів.

Підсумовуючи зібрані матеріали, на основі етнографічних та мовно-діалектичних даних можна умовно на кінець XIX – початок XX ст. окреслити територію, заселену гуцулами в таких схематичних межах: на заході границя з бойками проходила по ріці Ломниці і далі по закарпатській частині – верхів’ями річок Берестянка і Турбату, ріки Тересви і долиною річки Малої Шопурки до її злиття з Тисою, на півдні ця лінія проходить до державного кордону. На півночі та північному сході від ріки Лімниці межа перетинає ріки Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, захоплює село Пасічну, далі йде на Ділятин, Яблунів, Косів, Вижницю, Берегомет, Красноїльськ, до кордону з Республікою Румунією.

За сучасним адміністративним поділом вказана територія охоплює південні частини Надвірнянського, Косівського районів та весь Верховинський район Івано-Франківської області та Рахівський район Закарпатської області.

__________________________

1. Гнатюк В. Гуцули. Підкарпатська Русь. 1923. № 1–2.

2. Головацький Я. Ф. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. Москва, 1878. Т. 1.

3. Шухевич В. Гуцульщина. Львів, 1899. Ч. 1.

4. Kaindl R. Studien zur Etnographie des Ostkarpatthengebietes. Czernowitz, 1902.

5. Korzeniowski J. O hucułach. Lwów, 1899.

6. Pol W. Obrazy z życia i natury. Kraków, 1870.

7. Witwicki S. Rys historyczny o Hucułach. Lwów, 1863.

8. Zawadzki W. Huculi. Szkic etnograficzny. Kłosy, 1872. № 90.

Особливості ландшафту

Гуцульщина розташована в гірській системі східної частини Українських Карпат. З півночі вона межує з Покутським передгір’ям, яке проходить по лінії: Ділятин – долина ріки Ослави – Косів, Кути – Вижниця, яка відзначається дуже складною структурою ландшафту. Над Покутським передгір’ям піднімається (до ріки Прут) гірський хребет Горган, далі він переходить в Покутсько-Карпатську гряду гір, які доходять до державного кордону з Румунією.

У верхів’ях рік Чорної Тиси і Тересви розташована гірська група Свидовець, яка є продовженням Полонинського хребта. Верхів’я рік Чорної Тиси, Брустянки, Турбату (басейн ріки Тересви) відділяють її на північному заході і на північному сході від Горган. На правому березі ріки Шопурки знаходиться гірський масив Апецка.

Між витоками Чорної Тиси та Чорного Черемоша, майже в центрі Гуцульщини, розміщений найвищий гірський масив Українських Карпат – Чорногора, північно-західний схил якої розрізаний притоками Чорної Тиси, Лопу-шанки та іншими потічками, а північно-східні схили розрізані численними гірськими потоками, які впадають в Прут та Чорний Черемош, південно-західні схили Чорногори розділені притоками Білої Тиси і частково Чорної Тиси. За Чорногорами на південний схід між ріками Чорний і Білий Черемош тягнуться Гринявські гори, їх продовженням є Лосові гори, віддалені від Гринявських притоками Білого Черемошу та Путили.

На півдні від ріки Білої Тиси та Чорного Черемошу до кордонів Румунії тягнуться Рахівські та Чивчинські гори. Західна частина Рахівських гір починається на правому березі Тиси і розгалужена на окремі хребти долинами рік Шопурки, Кисви та ін. На півночі ці хребти безпосередньо змикаються з південним краєм Свидовецького масиву. Більш монолітною є частина Рахівських гір, розташована на лівому березі Тиси, яку називають Гуцульськими Альпами. Найвища гора – Мармароський Піп-Іван (1946 м).

У верхів’ях Чорного та Білого Черемошу знаходиться найнеприступніша частина Українських Карпат – Чивчинські гори, які є гідрографічним басейном Тиси, Прута і Серета.

Вододільний хребет, який розділяє річкові системи Гуцульщини, басейни рік Пруту і Тиси, характерний тим, що він на хребтах Чорногори різко міняє загальний напрям осьової Карпатської лінії і повертається між верхів’ями рік Білої Тиси та Чорного Черемошу на південь верхів’ями Чивчинських гір до кордону з Румунією.

На знижених місцях Вододільного хребта, де знаходяться верхів’я річок, проходять шляхи сполучень. На вододілі рік Чорна Тиса і Прут проходить

Яблунецький перевал (931 м), де, крім шосейної дороги, яка з'єднує Прикарпаття із Закарпаттям, проходить залізнична магістраль Львів – Коломия— Рахів, а через перевал Німчич, що знаходиться на Покутсько-Буковинських Карпатах, пролягає шосейна дорога Чернівці—Вижниця – Путила.

На Гуцульщині поєднуються низькогірні ландшафти з міжгірськими улоговинами, терасовими місцевостями. Смуги низькогір’я пересікають долини рік, терасові – низинні місцевості – виступають в долинах Пстиньки, Рибниці, Черемоша, Серета, Малого Серета, терасово-долинні місцевості мають Прут, Чорний Черемош, Білий Черемош і Путила. Із окремих розширених долин (р. Черемош – близько п’яти терас) найбільша на цій території Ясінська котловина, яка перетинається Чорною Тисою та її притокою – Лазешиною.

В східних Карпатах найбільша після Дністра ріка Прут. Вона починається від верхів’я Говерли, іде на північ до Ділятина, далі в північно-східному напрямі, по дорозі приймає менші річки Ославу, Пістиньку, Рибницю і далі Черемош. Недалеко від витоку Пруту витікає Чорний Черемош, а біля підніжжя Вододільного хребта – Білий Черемош. У Черемош впадає річка Путила. На відміну від інших річок Черемош від злиття і до м. Кути тече впоперек гірських хребтів.

Найбільша річка південної частини Гуцульщини – Тиса, яка утворюється від злиття вище Рахова двох Тис – Чорної, що тече з Вододільного хребта, і Білої, що тече з Чорногір у районі Говерли. Найбільша притока Тиси – Ріка – витікає з південних Горган. Найбільш перспективними в енергетичному відношенні є низов’я гірських течій Черемошу та Тиси. Озер на Гуцульщині небагато.

Надра гір багаті на цінну мінеральну сировину. В районі Ворохти, Дихтинця, Путили виявлена нафта, значні поклади солі знаходяться в Ділятині, Косові, Вижниці. В Карпатах є багато корисних копалин. В околицях Кобилецької Поляни і в Гринявських горах наявні гепатити, які вміщують 50–60 % заліза. Марганцеві руди, графіти, доломіти виявлені в Чивчинських горах, алуніти, апатити – в Рахівському масиві. Карпати багаті на різноманітний будівельний камінь та сировину.

В басейні річки Тиси знаходяться палеозойські мармури та мармуровидні вапняки; особливо багато в Карпатах пісковику, мергелів, вапняків, глини тощо.

Територія Гуцульщини багата мінеральними водами, особливо типами кисловодських нарзанів, які розміщені вздовж долини Тиси, – Кваси, Луги, Білин, Червоний Плес та ін., єсентукського типу – Кваси Рахівські, Говерло-Буркут в долині Говерли. Вуглекисні хлоридно-натрієві (соляні води) зустрічаються на південному схилі Говерли та ін.

Ґрунтовий покрив на Гуцульщині різноманітний, але найхарактерніший – це піскувато-глинисті ґрунти, які в залежності від висотних кліматично-рослинних зон належать до певних генетичних типів. В низькогір’ї та середньогір’ї виступає зона бурових лісових ґрунтів; на високогір’ї – зона гірсько-лучних. Чітко розмежувати названі зони важко, але вони є тільки на найвищих масивах полонинського хребта Чорногори, Горган, Свидовця, з Рахівського масиву, Покутських та Буковинських Карпат. Долини рік на заплавах відзначаються дерново-глейсовими і дерново-лучними ґрунтами, які містять 3–9 % гумусу. Вони найбільш придатні під зернові та городні культури. В Притисенській низовині поширені болотисті ґрунти. Зміна в горах рельєфу, корінних і ґрунтотворних порід, клімату і рослинності зумовлює зміну ґрунтів і надзвичайно різноманітне їх поєднання. На Гуцульщині тільки незначна частина земель освоєна для землеробства. Так, наприклад, в зоні полонинсько-чорногорських Карпат під орною землею знаходиться лише 2,5 % загальної площі. Орні землі розміщені на терасах, річкових долинах та в міжгірських улоговинах.

Клімат Гуцульщини, незважаючи на її відносно невелику площу, надзвичайно різноманітний, що зумовлено зміною абсолютних висот, характером рельєфу, наявністю улоговин, річкових долин, схилів різних експозицій, циркуляції атмосфери тощо. Тут виділяються такі кліматичні зони: низькогірна – з помірним, досить вологим кліматом; середня – з помірно холодним, надмірно вологим кліматом; високогірна – з холодним, надмірно вологим кліматом. В середньому за рік вологість повітря над Карпатами становить 30 % (ця цифра менша в районі південних схилів Гуцульщини). Річна кількість опадів залежно від зон неоднакова. Вона коливається від 800 до 1500 мм. Максимальна кількість опадів припадає на такі райони Гуцульщини: Свидовецький, Чорногорський, Рахівський. Однак і тут загальні закономірності змінюються під впливом окремих факторів. Так, у Рахівській улоговині, розміщеній на південно-західному схилі, випадає 1100.

Вегетаційний період на закарпатській частині починається з другої половини березня, в горах – у квітні, з північного сходу на південний схід поступово скорочується.

В лісах Гуцульщини ростуть цінні породи дерев – дуб, бук, явір, волоський горіх, черешня, груша та ін.; з хвойних – карпатський кедр, ялина, смерека, модрина, тис. Особливо різноманітна рослинність на схилах гір. Тут на висоті до 600 м ростуть дуби, ясени, клени, липи, явори, берези. Від 500 – до 1500 м над рівнем моря гори вкриті буковими лісами. Смерека та ялина займають більшу частину площі, зайнятої лісами, а з висоти 1225 м домінують над усіма деревами. На гребенях хребтів, складених з пісковиків, ростуть соснові ліси. У важкодоступних районах Чорногори зустрічається європейська кедрова сосна, або карпатська «лімба». В нижчих частинах гір ростуть на вирубках кущі малини, ожини, чорниці, брусниці.