Перший етап Новочасної філософії розпочинають Френсіс Бекон і Рене Декарт. Щире прагнення знань, захист істинно наукових методів дослідження вирізняють їхню філософську діяльність. Френсіс Бекон є творцем індуктивної логіки та й Декарт чітко покликається на досвід, вважаючи його, на противагу книжній мудрості своїх попередників, найвідповіднішою точкою виходу для досліджень у галузі нематематичних наук. Певний час цього методу дотримувалися; філософія значно прогресувала; достатньо назвати прізвища Лока та Ляйбніца. Однак після Ляйбніца повторюється те ж саме, що було після Аристотеля та після Томи Аквінського. Знову почали застосовувати філософію для досягнення невластивих їй цілей. Як на початку політичного занепаду Греції, так і цього разу вплив релігії зменшувався, а суспільні відносини швидко змінювалися. Через це знову звернулися до філософії, шукаючи в ній та сподіваючись на її допомогу. Розпочався другий етап Новочасної філософії, перша стадія її занепаду, тобто французький і німецький раціоналізм. У Франції задають тон енциклопедисти, в Німеччині – школа Вольфа. З іншого боку Рейну жертвою раціоналізму стала філософія Лока, з цього боку така сама доля спіткала філософію Ляйбніца. Розумування стали такими поверховими, розрахованими лишень на ефект у найширших верствах «освічених» суб’єктів, такими неглибокими, що врешті-решт підготували ґрунт для скептицизму. Девід Г’юм розпочинає третій етап, тобто етап скептицизму, і так само як Вільям Оккам, привносить його одночасно в царини логіки та етики. Скептицизм Г’юма мав величезний вплив; можна сміло стверджувати, що донині не тільки англійська, а й німецька філософія виявляє менш чи більш помітні сліди цього впливу. І все ж скептичний напрям, урочисто відкритий Г’юмом, досить швидко викликав реакцію у вигляді четвертого етапу Но-вочасної філософії – останньої стадії її занепаду. До цієї стадії належить школа шотландських філософів і Кант разом з німецькою ідеалістичною філософією. Ми можемо тут знайти достатньо ознак, що характеризують цей етап; школа шотландських філософів, рятуючись від скептицизму, звертається до «здорового глузду», до «хлопського розуму» (common sense), а отже, до нового джерела, з якого перед тим ще не черпали знань і наукового пізнання; приймає ряд певних положень, істинність яких не є, щоправда, очевидною, проте які попри те вважаються істинними саме на підставі здорового глузду. А Кант? Також і Кант приймає погляди, істинність яких не є зовсім очевидною та які попри те вважаються істинними; ті погляди – це відомі кантівські «апріорні синтетичні судження», які є підставою будь-якого знання. Аби показати, на чому ґрунтується істинність таких суджень, яка не є зовсім очевидною, Кант написав «Критику чистого розуму». В ній він доходить висновку, що ці судження тому не є хибними, бо речі, яких вони стосуються, достосовуються до цих суджень, котрі є результатом організації нашого мислення. Отож, згідно із Кантом «мати слушність» не означає мислити так, щоби думка стосувалася дійсного стану справи, а означає мислити відповідно до організації нашого мислення, і тоді дійсний стан справи виявиться пристосованим до наших думок. Однак бажаючи розтлумачити, в який спосіб це може статися, Кант знову втрачає ґрунт під ногами і починає схилятися до скептицизму, котрий, власне, хотів спростувати. Бо виявляється, що всі ті апріорні синтетичні судження можуть стосуватися тільки явища (Erscheinung) речей, але ніколи речей самих по собі (Ding an sich). Тому Кант мав би, діючи послідовно, так само як і Вільям Оккам, вилучити з наукових досліджень такі питання, як існування Бога, безсмертя душі, свободу волі і т. п. А Кантові, навпаки, залежить на тому, щоби перемогти та подолати скептицизм; отож, він звертається до нового джерела знань, яке перед цим не визнавали підставою наукового пізнання, – до відчуття. Розум, щоправда, не повчає нас про ці важливі питання, але наше відчуття каже вірити в Бога, у безсмертя душі, у свободу волі, а це відчуття нас не обманює. Аби не видавалося надто дивним те, що відчуття мають бути підставою для пізнання та знання, Кант назвав їх «практичним розумом».

Однак Кант – то лише початок реакції проти скептицизму; у нього були наступники, що перевершили його у відкритті нових засобів пізнання; з’явилися Фіхте та Шеллінґ, а також найголовніший представник цієї останньої стадії занепаду новочасної філософії – Геґель. Утретє минули всі чотири етапи філософії; переконання в тому, що Геґель був поразкою для наукової філософії, стало загальним, тому ми змушені припускати, що знаходимося на початку нового етапу філософії, етапу її повторного розквіту і поступу.

Ось це є філософія історії філософії, це є закон розвитку, який Брентано вбачає в історії філософії. Усю її можна стисло показати так:

Не кожен погоджується з поглядом Брентано; не один дослідник матиме не одне зауваження. І так без зусиль можна побачити, що ці чотири етапи найчіткіше можна визначити в античній філософії, тоді як у середньовічній філософії та ще більше у філософії Нового часу ці етапи вже не можна так чітко виділити. Однак віднести це можна на карб тієї обставини, що кожна наступна епоха знаходиться під впливом попередніх, внаслідок чого прихід за попередніми пізніших стадій ніколи не може бути простим повторенням давніших стадій, а має різнитися від них, власне, тим, що вплив минулих вже етапів залишає свій слід у пізніших етапах.

Легко спадає на думку також ще й інша засторога. Можна би запитати, де в цій картині історичного розвитку розмістити софістів, а де Мальбранша чи Спінозу? Де місце для Роджера Бекона? І так можна пригадати ще інших філософів, що зовсім не підпорядковуються згаданій схемі. Але не слід забувати, що історіософські закони не претендують на визначення місця для кожного окремого факту чи охоплення кожного факту. Завданням історіософії завжди залишиться окреслення загального перебігу історії та відкриття законів, згідно з якими приходять на зміну основні прояви історичного розвитку. Той, хто хоче визначити, в якому напрямі плине ріка, той не братиме до уваги окремих рукавів, які відходять від основного русла, бо звертатиме увагу лише на це основне русло. А як у річці треба відрізнити бічні рукави від основного русла, так і в історії людства і кожної науки слід відрізняти другорядні, випадкові епізоди від важливих, затаврованих історичним значенням фактів. Під таким кутом зору те, що на перший погляд могло би видатися недоліком чи хибою будь-якої історіософської системи, стає її перевагою. Декотрі з тих епізодів виявляються другорядними наслідками епохальних фактів, що здійснювали свій основний вплив зовсім в іншому напрямі. І так слід тлумачити історію філософії після Декарта, в якій Мальбранш і Спіноза виявляються цими другорядними наслідками, а Ляйбніц продовжує справу, розпочату Декартом. З іншого боку, деякі епізоди мають підготовчий характер і слугують історичним ферментом для появи епохальної ознаки. Такий погляд, можливо, доцільно застосувати щодо грецьких софістів, котрі відіграють епізодичну роль, яка готувала появу Сократа як наступника Анаксагора в основному перебігу грецької філософії.

Захищаючи у такий спосіб переконання Брентано, я аж ніяк не хочу стверджувати, що його «чотири етапи» були останнім словом історіософії у філософії; я переконаний, що такого типу дослідження поступово просуваються вперед і не одразу можуть бути готовими й досконалими. Слід також пам’ятати, що, з іншого погляду, враховуючи, наприклад, відношення філософії до релігії, можна сформулювати інші історіософські закони, як це зробив професор Страшевський у наведеному у вступі покликанні. Однак мені видається, що коли йдеться про саму філософію, а не про її відношення до інших сфер інтелектуального розвитку людства, то тоді філософія історії філософії, яку пропонує Брентано, може розглядатися як відносне і поки що найкраще вирішення труднощів, які виникають у цій сфері.

Аби все ж таки показати користь такого типу досліджень для самої філософії, не потрібно обов’язково мати вже завершену та досконалу систему історіософії. Припустімо, що історіософія філософії, яку я виклав тут згідно з працею Брентано, підтвердиться дослідженнями розвитку філософії індійців, китайців; що ті народи, котрі розвивали свою філософію незалежно від народів Європи, попри те повторювали чотири етапи її розвитку, то що би тоді це означало, власне, для філософських досліджень? Я обіцяв пояснити це за допомогою прикладу; прикладом нехай буде Кант.

Сьогодні в Німеччині Кант вважається найгеніальнішим філософом новочасної Європи. Усякий, хто займається філософськими дослідженнями, повинен враховувати Канта, а вивчення його найважливіших праць вважається обов’язковою умовою філософської освіти. Не тільки професійні філософи за незначними винятками підкоряються цьому впливові, а й природознавці, а серед них Герман Гельмгольц є прихильниками кантівської філософії. Майже всі обрали Канта собі за провідника і в ньому вбачають свого філософського вчителя. Мабуть ніщо краще та чіткіше не характеризує панівного становища, яке сьогодні у Німеччині займає Кант, аніж та обставина, що до його творів почали видавати коментарі, кількість яких насправді величезна. Найвідоміший з-поміж них – це коментар до «Критики чистого розуму» професора Файгінґера. Досі вийшло з друку два томи, кожен понад п’ятсот сторінок. Ці два великі томи містять пояснення до перших семидесяти п’яти сторінок згаданої праці Канта; а позаяк «Критика чистого розуму» налічує близько семисот сторінок, тож неважко підрахувати, що коментар Файгінґера становить якихось двадцять томів по п’ятсот сторінок кожен. Перший том побачив світ у сьому річницю опублікування «Критики чистого розуму»; другий том – через десять років; а отже, для видання повного коментаря до однієї лише праці Канта потрібно двісті років! Треба бути сильно переконаним в історичному значенні Канта, якщо хтось береться за таке починання; для цього потрібно вбачати у філософії Канта найважливіше джерело й тривку основу для всієї філософії майбутнього.

А чого нас вчить історіософія Брентано? Вчить нас, що Кант знаходиться на початку четвертого етапу, тобто останньої стадії занепаду філософії, що Кант спричинився до найстрашнішого в Німеччині занепаду філософії, породивши Фіхте, Шеллінґа, Геґеля та песимістичну філософію. Ті, хто вбачає у Канті «ново-часного Аристотеля», дуже помиляються. У світлі історіософії Брентано різноманітні дрібні обставини набувають значення важливих вказівок, відповідно до яких слід діяти, якщо хочемо підготувати для філософії новий розквіт. Такою вказівкою, наприклад, є та обставина, що ніхто не звеличує усього Канта, але кожен тільки певну частину його праць. Шопенгауер, якому бракує слів, щоби висловити свій захват від «Критики чистого розуму», безжально критикує його «Критику практичного розуму». Тобто сам Кант мав би після написання достопам’ятної праці блукати манівцями! Адже інші після нього зайшли на манівці, бо Фіхте, Шеллінґ і Геґель, бажаючи продовжувати науку Канта, дійшли до абсурду, в чому сьогодні ніхто не сумнівається.

Іншою такого роду вказівкою є та обставина, що досі нені-мецька філософія майже цілковито обходилася без Канта; а хто подивиться на Міла чи Бейна, то не скаже, що їхня творчість була безплідною. Врешті потрібно пам’ятати й те, що Кант вже раніше мав сильних противників, серед яких були й здібні філософи. До них належать Якобі та Шульце; ці філософи ще за життя Канта вказували на суперечності, в яких плуталися розумування Канта. А Рейнгольд, спершу ревний прихильник Канта, через деякий час починає твердити, що «Критиці чистого розуму» бракує «правдиво наукових підстав». Але, о диво! Файгінґер сам не є повністю задоволений «Критикою чистого розуму». Він говорить про численні неточності, «які зустрічаємо у Канта сливе на кожному кроці», та визнає, що у Канта в окремих питаннях існує розбіжність³. Говорячи про Ебергарда, котрий свого часу з позиції філософії Ляйбніца критикував Канта, Файгінґер додає, що щорічники часопису «Philosophisches Magazin», який видавав Ебергард, є «невичерпним арсеналом зброї», котрою «ще тепер» можна успішно боротися проти Канта⁴. Отже, ця зброя, либонь, є непоганою.

Чи з поглядом Брентано ці обставини не узгоджуються краще, аніж із заяложеним сьогодні поглядом, що Кант є першим і найбільшим філософом доби Нового часу? Чи не є справою, вартою роздумів, те, що Герберт Спенсер, котрий напевне історіософських поглядів Брентано не знає, повністю із ним погоджується щодо Канта? А у самій Німеччині деякі починають звільнятися від впливу всевладного Канта. У філософських часописах можна зустріти голоси, які, покликаючись на видання Файгінґера, поважно запитують, чи така праця має право на існування, чи вона не є тільки результатом переоцінки Канта, чи може вона мати іншу користь, окрім того, що ясно та незаперечно покаже, наскільки помилявся Кант? (Порівняйте, напр., «Vierteljahrsschrift für wissenschaftliche Philosophie»)⁵.

Отже, якщо Кант справді стоїть на початку того етапу філософії, який завершує цикл чотирьох періодів, спричиняючи її найбільший занепад, то в такому разі з тієї історіософської істини для сучасної філософії випливає важлива наука. Ми не можемо навчатися у Канта, вчитися в нього філософування, зводити далі будівлю філософії на закладеному ним фундаменті. Нам потрібно слухати інших учителів; і цих учителів ми знайдемо на кожному з перших етапів філософії, як в античності, так і в середньовіччі та й в новочасну добу. Не є вони, щоправда, всі між собою рівнозначними, бо, наприклад, перший етап середньовічної філософії має тільки позірно щире та чисте зацікавлення філософськими проблемами, займаючись ними з огляду на потреби догматики; однак св. Тома попри те благотворніше й корисніше за Канта впливатиме на того, хто бажає навчатися філософії. Отже, правдивого методу і гідних для наслідування зразків слід шукати в тих філософів, які стали біля вершин перших етапів. А до них належать Аристотель, Платон, Декарт, Джон Лок та всі ті, які пішли вказаним ними шляхом.

На сьогодні про це пам’ятати дуже важливо. Адже знаходимося ми на початку нового етапу. Усе вирує й кипить. Одні вбачають спасіння в догматизуванні середньовічної філософії, другі – в психофізиці, треті – в позитивізмі, інші – в спіритизмі, ще інші – у цілковитій ліквідації філософії та видаленні її з ряду умінь. З огляду на цю розбіжність поглядів і напрямів потрібно зберігати тверезість і не звертатися за порадою до власних уподобань та упереджень, а слід звернути свій погляд до історії, яку вже стародавні назвали нашою вчителькою. І відповідь, яку вона нам дає, дійсно зрозуміла, а ті, хто її почув, не тільки самі для себе здобули хвалу, а й значно спричинилися до поступу самої науки.

Досить згадати молодого Міла, бо кожен знає, скільки йому завдячує логіка. А Міл не пішов слідом за Кантом, а за Френсісом Беконом. А сучасна психологія, яка пророкує собі прекрасне майбутнє, може й сама не знає, що діє просто всупереч поглядам Канта і крокує шляхом, яким перед нею проходили Аристотель і Джон Лок. А чи ж і сьогодні фундаментом усякої метафізики не залишилося декартівське «cogito ergo sum»?

Справді, якби філософія історії філософії нічого іншого нас не навчила, окрім шляху, на якому можуть успішно та з користю вестися, власне кажучи, філософські дослідження, то й тоді вона мала б незвичайну вартість. А особливо наше покоління повинно цю вартість належно оцінювати і враховувати, адже, можливо, людство, як ніколи, безпомічно стоїть на схилі віку і не знає, куди повернути. Отож, обов’язково потрібно, щоби принаймні філософи «не втрачали голови» та знали куди потрібно іти. А дізнаються вони про це від філософії історії філософії.

Переклад з польської Маркіяна Боднарчука