9. Тим самим Університет виконує неймовірно важливе виховне завдання стосовно студентів, які збираються в його стінах. Не слід виховне завдання Університету вбачати в тому, щоб він формував душі молодих людей за певним суспільним чи політичним взірцем, щоб розвивав у них певний напрям і певний спосіб ставлення до практичних життєвих цілей. Ці виховні завдання повинні виконувати – якщо вони взагалі можуть бути виконані – інші установи. Виховна діяльність Університету полягає у пробуджуванні і поглиблюванні в молодих умах розуміння величезної значущості, яку становить для людства об’єктивна істина і присвячена її здобуванню робота; молодь повинна прагнути до якомога активнішої взаємодії в цьому здобуванні, вона мусить навчитися уникати всього, що може затемнити об’єктивну істину й ускладнити роботу довкола її здобування. А пройнявшись розумінням цінності наукової істини і відчуваючи до неї належну повагу, молодь охоче оволодіватиме умінням долучатися до будь-яких проблем у стриманий та критичний спосіб, прагнучи до їх об’єктивного вирішення; вона не буде надто схильною до вирішення їх згідно із суто суб’єктивними симпатіями чи антипатіями, тому що здобуде переконання, що найбільш правдивим методом вибору між антагоністичними точками зору є і завжди залишатиметься той самий метод, який використовує наука. Словом, молодь, перейнята науковою та дослідницькою атмосферою Університету, навчиться в усьому шукати об’єктивну істину, замість того, щоб піддаватися милозвучним гаслам і потрапляти в тенета різних ловців душ. А визнавши, що в кожній справі є тільки одна об’єктивна істина, молоді люди знайдуть у прагненні до неї спільну основу, на яку опиратиметься їхня робота, без огляду на відмінності, що виникають між ними. Ця спільна основа прагнення до об’єктивної істини об’єднає молодь різного походження, відсуне на дальній план те, що її може розділяти, і в цей спосіб узгодить та об’єднає сили різного походження. Отож, прихильність до об’єктивної істини та орієнтація на постійне прагнення до неї повинні стати потужним чинником, що вчить молодь бути людьми, які взаємно розуміють одні одних і є вибачливими, спроможними до такої взаємодії, в якій об’єктивні чинники переважають особисті, а спільний інтерес бере гору над індивідуальним.

10. Зрозуміла таким чином виховна робота професора і доцента Університету є для них не чимось чужим і зовнішнім, а збігається з їхньою викладацькою роботою, яка полягає у прищепленні студентам мистецтва мислення й наукового дослідження і базується на власній дослідницькій роботі викладача. У такий спосіб сплітаються воєдино три напрями діяльності професора і доцента Університету, відтворюючи в своєму поєднанні всю сутність їхнього фаху.

11. На цей фах і тим самим на посаду професора й доцента Університету переноситься вся достойність інституції, в рамках якої вони присвячують себе своєму фаху. Університетський викладач є передусім слугою об’єктивної істини, її представником і проповідником серед молоді та суспільства. Це благородна й безмірно почесна служба, але водночас така, що вимагає не тільки відповідних інтелектуальних кваліфікацій і професійних знань, а й великої твердості духу і сильного характеру. Той, хто ступає під стяг науки, повинен зректися всього, що могло би його зіштовхнути зі шляху, вказаного тим стягом. Отже, він повинен передусім наполегливо працювати над тим, щоб позбутися будь-яких упереджень, які можуть заступити шлях, що веде до об’єктивних знань, і які мають свої джерела в традиціях, у звичаях, у впливах оточення, в особистих захопленнях і антипатіях. Так само як викладач повинен подолати у собі будь-які схильності, які б наказували йому неоднаково ставитися до окремих учнів і виявляти до одних меншу, а до інших більшу доброзичливість, так і той, хто метою життя обрав собі здобування і поширення наукової істини, ніколи не повинен прагнути до того, щоб радше таке, а не інше вирішення наукової проблеми виявилося правильним, щоб дослідження привели радше до такого, а не до іншого результату. Він повинен з однаковим задоволенням вітати кожне рішення і кожний висновок, які своїм обґрунтуванням він зуміє легітимізувати як наукові.

12. Однією з найбільших небезпек, що загрожують прийняттю такої незалежної, вільної від будь-яких упереджень позиції щодо об’єктивної істини, є внутрішня (не тільки формальна) належність до таких організацій, які наказують своїм членам сповідувати певні переконання чи принаймні поводити себе так, начебто вони ці переконання визнають. Той, хто прагне вірно служити такій організації, зрікаючись своєї духовної незалежності, заздалегідь відчуватиме неприязнь до всього, що цим нав’язаним переконанням опирається. Він легко піддасться спокусі знехтувати аргументами, котрі свідчать на користь прийняття фактів чи поглядів, які суперечать цим переконанням. Якщо ж, все-таки, він буде змушений визнати ці факти чи погляди, то він волітиме це робити тільки у своїх потаємних думках і не хотітиме сміливо їх проголошувати, хоча як професор, що дослівно означає «той, хто проголошує», він зобов’язаний це робити. Згадана небезпека не є, як відомо, однаковою для всіх царин наукового дослідження. Певні напрями пошуку об’єктивної істини є настільки далекими від усіх життєвих засад і водночас настільки методологічно розробленими, що нема чого побоюватися того, що які-небудь ненаукові міркування можуть їх викривити. Натомість інші наукові проблеми так переплітаються з поточними інтересами і так міцно пов’язані з нашим емоційним життям, що той, хто їх прагне розглядати винятково з погляду об’єктивної істини, повинен спромогтися на дійсно героїчні зусилля, щоб не дати себе зіштовхнути з єдино правильного шляху, вказаного науковим методом. І навіть представник такої царини досліджень, яка найменше піддається стороннім впливам, не може бути відданим членом жодної з охарактеризованих вище організацій, бо інакше він може наразитися на серйозні конфлікти, якщо така організація виразить свою думку не щодо окремих наукових проблем, а щодо справ науки загалом, її незалежності, її ролі і призначення в житті народів і людства.

13. Не забуваючи про свою шляхетну місію і намагаючись якомога наполегливіше виробляти в собі потрібні для її здійснення внутрішні передумови, професор і доцент Університету також уникатимуть всього, що б могло викликати в оточення припущення начебто об’єктивні знання не були для них дороговказом в їхньому житті й роботі, що б могло таким чином підірвати довіру до їхньої глибокої наукової неупередженості. Отже, вони не будуть діяльними на таких теренах, доступ до яких зумовлений покорою певним доктринам, гаслам, програмам, які не тільки не є результатом наукового дослідження, а й в умах, вишколених методами такого дослідження, повинні викликати глибокі сумніви чи прямо поставати як хибні. Вимога, щоб слуга об’єктивної істини утримувався від усього, що б могло накликати на нього підозру, наче б він не ставив її понад усе, видається надто суворим постулатом. Але той, хто насправді у здобуванні та проголошуванні об’єктивної істини бачить мету свого життя, хто насправді є, як то кажуть, людиною науки, вченим у найповнішому і найпрекраснішому значенні цього слова, той зуміє бути глухим до нашіптувань різних амбіцій та встоїть перед спокусою розігрування будь-якої ролі там, де зовсім не йдеться про істину, але про владу, про впливи, про посади, про почесті і звання або просто – про гроші!

14. І не треба також від людей науки, якими є професори і доценти Університету, вимагати, щоб вони діяли у тих сферах, які не узгоджуються з їхньою гідністю, не треба їх звинувачувати у відсутності громадянського почуття, якщо вони цього не роблять. Адже від митця не вимагається, щоб він діяв поза своєю майстернею і не ставиться йому в провину, що він живе винятково для свого мистецтва, для своєї творчості. Навпаки, це вважається цілком нормальною річчю, і навіть бажаною; тому що, створюючи твори мистецтва, митець служить водночас народу та суспільству. Так само діють професор і доцент Університету, здобуваючи наукову істину і виголошуючи її словом і друком.

15. Але так само, як кожний, хто створює позитивні цінності, професор і доцент Університету служать не тільки власному суспільству та є громадянами не тільки свого народу і своєї держави. Вони належать до великої республіки учених, що простягається через всі цивілізовані народи земної кулі. Ця республіка не має писаних законів, немає в ній жодних влад, наділених якою-небудь фізичною силою; стаючи її громадянином, ніхто їй не присягає ні на лояльність, ні на вірність. Усе це є зайвим; місце зовнішніх і примусових засобів, які стережуть цінності цієї республіки, займає абсолютна відданість об’єктивній істині, усвідомлення відповідальності за її бездоганність, а також почуття солідарності, що об’єднує тих, для кого сенсом життя є наука. І якби це почуття солідарності було як слід розвиненим, громадяни республіки вчених могли б значно більше, ніж у теперішній час, прислужитися усьому людству і тим самим власним народам і державам. Але, бажаючи колись дочекатися такого розвитку почуття солідарності, що охоплює всіх людей науки, а отже, професорів і доцентів усіх Університетів світу, потрібно це почуття старанно розвивати й плекати, треба уникати всього, що би його послаблювало і саму солідарність навіть серед професорів та доцентів одного й того самого Університету руйнувало на користь і в ім’я яких-небудь інших солідарностей, зовсім чужих науці і пошуку об’єктивної істини та її проголошенню. Тому що у храмі знань, яким є Університет, є місце тільки для прагнення до цієї істини та для її поширення.

16. Бути покликаним до праці у цьому храмі знань є великим щастям. Бо ніщо не дає людині сильнішого і чистішого задоволення, ніж безкорисливий пошук наукової істини. А найважливіше задоволення з цього джерела черпає, мабуть, той, хто шукає цю істину і заразом замислюється однаково як над нею самою, так і над найдосконалішими способами її здобування. Це є завданням філософії, і тому філософія посідає центральне місце серед наук. Визначаючи предметом своїх досліджень саму істину, освітлюючи шляхи, які до неї ведуть, філософія стає союзницею і проводирем для всіх, хто на будь-якій ниві людських шукань прагне до істини. Вона пробуджує у нас критицизм, який оберігає від сліпого підкорення авторитетам, від зручного покладання на любі нам інтелектуальні навички, а також від надмірної віри в наш людський, надто обмежений розум. Вона велить нам домагатися ясності й точності скрізь, де йдеться про застосування наукової аргументації, та боротися з усілякого роду софізмами, які прагнуть своєю одурманюючою туманністю заступити схоплюваність деталей і прозорість цілісності. Вона вчить нас аналізувати численні поняття, якими послуговуються, не вникаючи в них глибше, окремі науки, і дає нам змогу усвідомити собі не менш численні принципи, якими ми керуємося в міркуваннях і вчинках повсякденного життя, в його щоденній практиці. Бо в цій царині знаменним для філософа є те, що він не вдовольняється здійсненням обраної більш-менш добровільно діяльності, а замислюється над тим, що чинить; що він своє просування вперед, свої спонуки, методи і цілі робить предметом власної рефлексії.

17. І тому, розмірковуючи над своєю роботою в Університеті, над її засадами, методами і завданнями, я утвердився в тому переконанні про його роль і значення, яке я намагався сьогодні виразити. Відчуваючи так глибоко достойність Університету, ставлячи так високо гідність професора Університету, я чудово усвідомлюю виняткову велич відзнаки, якою удостоєно мене сьогодні з волі Познаньського університету і його професорів, з рук його представників, і в якому я приймаю таке почесне і заразом приємне для себе визнання своїх багатолітніх зусиль, спрямованих на поширення філософського способу мислення і діяльності. Та обставина, що я отримую сьогодні диплом доктора філософії honoris causa від Познаньського університету, є для мене джерелом особливої гордості і радості. Адже я можу собі сказати, що я не є «місцевим» поляком, оскільки я народився і виховувався не на польських землях, а поза їхніми межами, на чужині. Цьому факту і впливу найкращих батьків я завдячую тим, що я виріс поляком, серцю якого одразу однаково близькими стали всі регіони нашої Вітчизни. І хоча я працював лише в одному з них, я завжди мріяв про те, щоб впливати також на інші польські землі. Ця мрія здійснилася у дивовижний спосіб у момент, коли втілилася найбільша мрія усіх нас, в момент відновлення польської держави і об’єднання відокремлених від неї колись земель. Виникли нові або відродилися давні польські Університети, а в них розпочали серед інших викладати також мої учні, продовжуючи там далі справу, яку я сам розпочав тут. Через них і я там є, і у Вільні, і у Варшаві, і в Познані. І ще до того, як у Познані виник Університет, це місто поєднало мене із собою, призначивши мене ще під час війни почесним членом Товариства приятелів наук. Зараз, стаючи також познаньським почесним доктором, я удостоєний цього високого звання Університетом, створення якого домагався вже вісімдесят років тому філософ Август Цєшковський, і який слугує польській науці та поширює її світло у найдавнішому краю нашої Вітчизни. Отже, невимовно великою є моя вдячність. Запевнення у цьому я приношу в особі пана проректора Вченій раді, а в особі пана декана – гуманітарному факультету, заразом я вдячний панові керівникові з наукової роботи за звернені до мене слова, що йдуть від серця до серця, та за здійснення заходу, який так високо мене підносить, ставлячи в одному ряду з мужами, які вже мають високе звання почесного доктора. І так, як тоді, коли років сорок тому після закінчення університетського навчання я отримав уперше високе звання доктора філософії, так і тепер, коли це високе звання я отримую після років праці як відзнаку і нагороду, я присягаю, що до останнього подиху робитиму все, що в моїй силі, quo magis veritas propagetur et lux eius, qua salus humani generis continetur, clarius effulgeat!³⁹