Як же, нарешті, стоїть справа з метафізикою? Перед тим, як заходитися обмірковувати питання, чи слід у ній застосовувати дедукцію чи індукцію, треба зазначити, що і в метафізиці є повністю описові розділи. До них належить вже згадана теорія відношень, бо тут не йдеться ні про що інше, як про опис, класифікацію окремих відношень, як і про визначення умов, які мають бути реалізовані, щоб могло виникнути те чи інше або ж декілька міжпредметних відношень. У цій частині метафізики слід вирішити питання, підняте деякими учнями Декарта, а саме: чи можуть дух і матерія, як окремішні субстанції, впливати одне на одного? Щодо можливості такого взаємовпливу ми переконуємося завдяки дедуктивному аналізу, розглядаючи поняття взаємовпливу і спостерігаючи, що в цьому понятті немає нічого такого, що б забороняло застосовувати його до будь-яких предметів. якщо ж не йдеться про саму можливість впливу духу на матерію, а про питання, – на яке Фехнер, Вундт, Паулсен та інші відповідають негативно, – чи той вплив справді відбувається, тоді не можна обійтися без індукції. Потрібна індукція і тоді, коли ми хочемо поміркувати про кінцеву мету всесвіту та істот, що його населяють. Накопичуючи досвід, що стосується окремих істот та відносно коротких епох, ми шляхом щораз ширшого узагальнення доходимо висновків, які стосуються майбутнього, недоступного досвіду. Тому в метафізиці індукція посідає зовсім не другорядне місце. Але не у всіх питаннях вона важлива. Питання, чи існує світ вічно, чи мав він початок у часі, Аристотель вирішує за допомогою надзвичайно витонченої, але цілком строгої дедукції, а таких питань, доступних лише дедукції, в метафізиці є чимало. Уся трудність тут – виявлення тих загальних принципів, на які дедукція могла б опертися, оскільки в цьому полягає основна характеристика дедукції, а саме: вона відштовхується від загальних суджень, тоді як індукція, навпаки, відштовхується від часткових суджень. Отже, до тих загальних принципів, які служать вихідним пунктом для дедуктивного міркування, належить переворот, який відбувається в метафізиці в цьому столітті. З дуже незначними винятками панує думка, що до цих загальних основ не можна дійти за допомогою індукції, що вони повинні бути апріорними, що їх не можна брати з досвіду, що вони мають бути вищими за досвід і черпатись із джерела понять, які покояться на дні людської душі. а отже, кожен ті поняття видобував на яв, укладав із них речення і принципи, а з них знову сміло дедукував закони загального буття. Оскільки не існує двох однакових душ, то майже кожен виходив з іншого засновку і доходив інших висновків. Звідси постали численні системи, які борються між собою, а вічна суперечка філософів, майже цілковита відсутність згоди, породили в загалу недовіру, а потім зневагу та ігнорування. Філософія підносила то одну апріорну систему, то іншу, філософи постійно намагалися висувати нові ідеї, тоді як природничі науки непомітною та систематичною працею, опертою на факти, а не на хмари, поволі, але впевненим кроком просувались уперед – щоразу далі та вище. Коперник, Галілей, Ньютон, Дарвін, Роберт Мейєр, Кірхгоф, Гельмгольц, Фехнер, Максвел і Герц вказали шлях, яким можна, спираючись на факти, за допомогою індукції дійти до загальних засад, які б слугували основою для найдалекосяжніших дедукцій, і то таких дедукцій, що їх можна було б перевірити досвідом. Зрештою, змінювалася й міра у філософії. Коли повалилися конструкції після кантівської спекуляції, коли утворилася жахлива розумова порожнеча, яку поверхові розуми прагнули заповнити євангелієм матеріалізму, тоді стали звинувачувати філософію. Прийшли Гербарт і Тренделенбурґ, Лотце і Брентано, які закликали до виправлення жалюгідного стану речей, відкинули висунення позірно апріорних тез, а насправді – довільних; вони звертали увагу на аналіз самих фактів та явищ, ставили за взірець метод, за допомогою якого природничі науки досягали таких чудових результатів – і відтоді у філософії, зокрема в метафізиці, розпочалася нова епоха.

Нинішній стан метафізики можна було б порівняти зі станом, в якому перебувала механіка до Галілея. Було нагромаджено багато досвідного матеріалу, виявлялося прагнення охопити розмаїтість окремих відомостей у певну систему, але тільки Галілей розпочав побудову цієї системи. І виникла вона не одразу. Треба було зробити ще не одне відкриття, потрібно було глибше дослідити факти, перш ніж механіка змогла набути тієї завершеної форми, яку ми вбачаємо у ній тепер.

І в метафізиці вже зроблено багато, зібрано достатньо цеглин для побудови системи, були й численні спроби побудови системи. Але брались до тієї роботи передчасно; бачили, що бракує ще багатьох цеглинок, що наріжний камінь ще не досить старанно обтесаний та укладений – а отже, коли будівлі вже були накриті дахом, виявлялось, що в багатьох місцях вони мали діри та розпадалися на частини. Проте окремі цеглини таки залишились й не розсипалися на порох, на відміну від тих, які були нічого не варті. Тож праця минулих поколінь не була марною; хоча вона не досягла цілей, до яких прагнула, та все ж не була безплідною. Аджє виявила цінність одних цеглинок, а інші відкинула, тобто вона здійснила певний природний відбір серед найрізноманітніших тверджень та поглядів і таким чином полегшила працю майбутнім поколінням, довівши, що в цій галузі людського знання можливий поступ.

Тож для становлення філософської системи ще не прийшов час. Я кажу «системи», а не систем, бо є тільки одна істинна філософська система. Але ми її не знаємо і, може, ніколи й не пізнаємо. Механіці вдалося стати досконалою системою, бо її предмет точно визначений, поміщений у певні рамки, а самі дослідження стосуються відносно простих та нескладних явищ. Але метафізика повинна охопити цілий всесвіт, його минуле та майбутнє, і все нескінченно мале й нескінченно велике, що в ньому є. Чи дійде вона колись до посідання всіх тих окремих відомостей, з яких можна було б звести будівлю знання вже без прогалин, без браку, будівлю, не приречену на руйнування? Не знаю, що буде, але нам до цього ще дуже далеко, хоч вже не так далеко, як індійським або іонійським філософам. Не досліджуймо майбуття, не занурюймося у здогадки, а робімо те, що нам належить. Тож, оскільки ми пізнали, що не здатні створити систему філософії, збираймо відомості, які б у майбутньому могли б стати в пригоді для цієї справи. Питань нам не бракує, тому вирішуймо їх одне за одним: один – те, другий – інше; таким чином ми прискоримо людству здобуття щораз численніших точок опори, щораз ширшого матеріалу, який міг би слугувати орієнтиром у всесвіті.

Виступаючи за те, щоб не братись за побудову філософських систем, я усвідомлюю, що мені легко закинути, буцімто я забираю у метафізики її найістотнішу ознаку. Від метафізики зазвичай вимагають, аби вона поєднувала в єдину цілість результати конкретних досліджень, що їх провадять спеціальні науки. А цього не буде, якщо не буде системи Філософії. Так вважає багато хто. Щодо такого можливого закиду слід пам’ятати, що кожне метафізичне питання, як це випливає з поданого тут визначення предмету метафізики, стосується синтезу результатів окремих досліджень; якщо ми знаємо, що світ повинен мати початок, а не існує вічно, то це переконання стосується як предметів природничих наук, так і предметів психології. А якщо ми знаємо, що взаємовплив двох предметів нічого не говорить про їхню якість, тоді відкриваємо закон, який стосується одночасно матеріальних і духовних предметів. Тож усе, що ми робимо в метафізиці, є частковим синтезом; і те, що ми не посідаємо цілковитого синтезу, який охоплював би все без винятку, є безсумнівною істиною, фактом, якого не спростовують жодні спекуляції. Але краще не мати такого синтезу, ніж мати хибний; істинного наукового синтезу, про який я вже казав, ми не спроможні здійснити.

А тепер повернімось до питання, з якого ми почали. я намагався довести, що між природничими та філософськими науками зовсім не існує такої разючої суперечності; навпаки, одна галузь філософії, а саме метафізика, займається тими ж питаннями, що стосуються як решти філософських наук, так і наук природничих. я прагнув також довести, що методи, якими послуговуються філософські науки разом з метафізикою, не відрізняються від тих, що їх використовують для дослідження природи. З цього випливає, що класифікація філософів і навішування ярликів не обґрунтовані за нинішнього стану знання. я певен, що сьогодні існують розбіжність у поглядах філософів. Але існує вона також і серед природознавців. Скільки існує теорій, які намагаються пояснити причини землетрусу? Скількома способами природознавці намагаються пояснити виникнення тваринних та рослинних видів? Проти Дарвіна повстає Вайсман, проти них обох – Гаман. Навіть механіці не бракує розмаїття думок, коли йдеться про спосіб дедукування її понять. Кірхгоф прагнув усунути поняття сили; Мах також цього прагнув, але виникла сильна опозиція. Тож всередині неї не бракує різноманітних суперечливих напрямів. Але ця розбіжність думок стосується завжди якогось одного спірного питання, що стоїть на порядку денному. Тож може статися, а стається так дуже часто, що два природознавці дійшли згоди щодо всіх питань за винятком одного; наприклад, обидва є прихильниками теорії еволюції, але щодо питання успадкування набутих ознак один дотримується поглядів Чарльза Дарвіна, а другий – Августа Вайсмана. Таким чином, якщо один скаже про іншого, що той є дарвіністом, то він лише прагне відзначити, що той у цьому питанні є прихильником Дарвіна, але він не має наміру спростовувати решту його знань. Саме це відбувається у філософії. якби я комусь сказав, що я є, наприклад, прихильником томістської філософії, то зустрівся б із поблажливою усмішкою майже всіх філософів північної Німеччини та ще багатьох інших. Такий стан речей абсолютно неприйнятний, хоч у політиці mutatis mutandis таке може бути, але з іншого боку це принижує науку й тих, хто їй відданий.

Усі науки черпають істину там, де її знаходять; кожен дослідник, чи то природи, чи то історії, чи то математики, приймає твердження своїх попередників, які є обґрунтованими, та відкидає ті, хибність яких він здатний довести. І чи у філософії мало би бути по-іншому? Чи ж у філософії кожен мав би розпочинати зі спростування, без належного вивчення, всього, що стверджував хтось до нього, бо той хтось був якимось «-істом»? Ні, так не повинно бути, і ми маємо цілком обґрунтовану надію, що часи такого ставлення, якщо не минули остаточно, то вже минають. Ми повинні дбати не про ту чи іншу систему, не про приналежність до того чи іншого напряму, до тієї чи іншої філософської школи, а про наукову істину та її справжнє обґрунтування; якщо ж хтось виступить проти цього і скаже, що це еклектизм, тоді йому спокійно можна відповісти, що тут ідеться не про назву, а про суть справи, і, чинячи так, ми не робимо нічого такого, чого не робили б усі науки. А чи хтось назве еклектиком сучасного фізика, бо він викладає одну дисципліну за Ньютоном, другу – за Кеплером, третю – за Ґальвані, а четверту – за Фарадеєм і п’яту – за Бунзеном тощо? Мабуть, що ні. Тому і нас він не має права так називати.

Бо філософія є такою ж наукою, таким же знанням, як і кожна інша; її метою є пошуки істини, а істина в кожному предметі є лише одна; жодна людина не здобула всіх істин, але якщо хтось нам вкаже на неї в якомусь міркуванні, то ми з вдячністю її приймемо. Наука не має жодної іншої амбіції, окрім пошуку істини; а шукаючи істину, ніхто не захоче сам знайти усю істину або приписати собі її відкриття. Якщо кожен, хто займається філософією, перейметься її науковим покликанням, тоді філософи вже не будуть ділитися на напрями та піднапрями, на прихильників різних систем і «системок», а, прагнучи спільними засобами досягнути спільної мети, злагоджено крокуватимуть до істини, шляхом ретельного дослідження, не вивищуючись одні над одними, а пам’ятаючи слова: «Кого підкорила собі істина, в того і цілий світ не розпалить марнославство» (Tomasz a Kempis, De initation Christi, L. III, XIV, 4).