Основи людського знання¹⁷

Ми не знаємо та й ніколи вже не дізнаємося, коли саме людина розпочала наукові дослідження. Однак людський розум протягом століть описував дедалі ширші кола і сьогодні майже немає речі, якої б не торкнувся допитливий розум. Ми маємо, з одного боку, теорії про початок і кінець світу, а з другого, багато людей ціле життя присвячують встановленню давності рукописів, автори яких заслуговували би більшої похвали, коли б узагалі нічого не написали.

У питанні людських досліджень зустрічаємо явище, яке є чимось більшим, ніж випадок, а саме, що критика засад людського знання виникала або розвивалася лише тоді, коли людські дослідження скеровувалися до тих галузей знання, які сьогодні охоплюються загальною назвою «природничі науки», і коли людина на основі цих наук почала робити такі висновки, які вимагають зовсім іншої основи, аніж певних спостережень властивостей фізичного світу. Як довго грецькі філософи обмежувалися пошуком матерії, з якої складається всесвіт, спростовували одне одного, але не піддавали сумніву своє право займатися такими дослідженнями. І тільки тоді, коли Емпедокл чи Геракліт на основі позірної будови світу почали ворожити про його майбуття, кінець і відновлення, з’явилися софісти зі своїм питанням: «На якій підставі ви це стверджуєте?». Відтоді філософія збагатилася ще однією, найважливішою, новою галуззю, теорією пізнання, яка є до певної міри брамою, що веде до будь-якого знання, бо треба заздалегідь усвідомлювати умови та межі людського знання, перед тим як про щось сказати: «Я це знаю».

Тож я старатимусь подати типовий вид способу, за допомогою якого ми доходимо до якого-небудь знання, і вказати, що в кожному випадку вважається підставою нашого знання, при чому зверну увагу на питання, що насправді може бути такою підставою, а що не може.

1. Перед тим як розпочати будь-яке дослідження, ми повинні мати предмет дослідження. Одні з цих предметів можна виміряти, зважити, обчислити, цілковито сприйняти чуттями. З цими предметами має справу фізика, зоологія, астрономія тощо. Інші ж предмети нашого знання не можна ані виміряти, ані зважити, ані обчислити, одним словом, їх не можна чуттєво сприйняти і належать вони до сфери філософських наук. Отже, першою умовою, першою підставою, необхідною для подальших досліджень, є точне визначення та докладний опис предмета або явища, які мають бути науково досліджені. І тут ми зустрічаємося із першою трудністю. Щодо предметів першого типу вона полягає в тому, що опис предметів вимагає виділення окремих чуттєвих властивостей і треба сказати: цей предмет червоний чи білий, легкий чи важкий, м’який чи твердий тощо. Проте ми знаємо, що ці властивості не є якостями предметів, лише назвами для способу, в який ці предмети впливають на наші чуття. Те ж саме явище, діючи на око, дає відчуття барви, діючи на нерви вуха, дає нам відчуття якогось тону, а діючи на нервові закінчення органу дотику, може викликати у нас відчуття тепла чи холоду. Той самий промінь сонця, який потрапляючи в наше око, разить нас своїм світлом, на нашій руці викликає відчуття тепла; і ті ж самі незначні коливання струни, які сприймаються оком як дуже швидкий рух, вухо сприймає як звук, а шкіра людського тіла – як лоскотання, у чому кожен може легко переконатися, прикладаючи легенько палець до струни фортепіано, котра бринить. Може, не в предметах знаходяться ці чуттєві властивості; і те, що я сказав про барву і звук, також стосується, як неважко довести, ваги та об’єму всіх чуттєвих предметів. Ця обставина була вже здавна відома софістам, і один з них, Протагор, сучасник Сократа, сформулював її так: «Людина – це міра усіх речей».

Крім цього, ми знаємо, що людина чуттєво збуджена або хвора може мати відчуття певної барви, певного звуку, запаху, тепла, холоду і так далі, завдячуючи самій лише галюцинації, тобто без будь-якої зовнішньої причини, яка б і в органах чуттів інших людей викликала подібні відчуття. Тож те, що ми стверджуємо, наприклад, що маємо перед собою предмет такої чи такої барви, ваги, величини і так далі, зовсім не є твердженням, яке спирається на чуттєвий досвід, а на два закони нашого розуму, а саме: 1) кожна річ має причину, 2) причинами так званих чуттєвих вражень (які, як само собою зрозуміло, не є чимось чуттєвим, а лише явищами розуму, адже ніхто не бачить червоної барви, відчуття якої має хтось інший, і яка існує лише в уяві того, хто її бачить) є предмети, які володіють тією властивістю, що за певних умов викликають ці чуттєві враження. Перший закон не походить із досвіду, бо кожне правило, яке спирається лише на досвід, є істинним лише умовно, тобто до тієї миті, коли якийсь новий підтверджений факт не каже нам змінити правило чи взагалі його відкинути. Так було, наприклад, із законом, який стверджував, що планети рухаються по колу. Проте закон, що кожна річ має свою причину, є безумовно істинним, є першим правилом нашої діяльності та мислення, і якби ми хоча б на мить засумнівалися в його істинності, то перестали б їсти, спати, говорити тощо, одним словом, створювати всі ті умови, які, як причини, викликають певні наслідки.

Але й друге правило не спирається виключно на досвід, адже, як я вже згадував, досвід вказує нам на ті випадки, які суперечать цьому закону. Отже, якщо з одного боку цей другий закон подібний до першого тим, що не спирається на досвід, то з другого боку він відрізняється від нього тим, що перший закон, так званий закон причиновості, є аксіомою, тобто твердженням, якого не можна довести, але яке виключає будь-які сумніви, і в яке кожен повинен вірити, так само як і в те, що між двома точками можна провести лише одну пряму лінію, а це є геометричною аксіомою, яку також довести неможливо (приклад про два числа, які рівні третьому).

Другий же закон, далеко не такий чіткий та загальний, оскільки не виключає можливості винятків та модифікацій, вже не є аксіомою, а наслідком розумового інстинкту, причому вираз «розумовий інстинкт» має нам слугувати за визначення не витлумаченої для нас необхідності, яка змушує нас до того, що ми віримо у різноманітні речі і до різноманітних речей пристосовуємося. Так, наприклад, на основі цього розумового інстинкту ми сліпо віримо нашій пам’яті, хоча вона дуже часто вводить нас в оману.

Іншого роду трудністю є опис явищ, яких ми чуттєво не сприймаємо, психічних явищ. Тут, відповідно, спостереження є зовсім неможливим, тому що не лише ніхто інший не бачить явищ моєї психіки, але навіть я сам не спроможний спостерігати того, що відбувається в моїй психіці, під час того, як це відбувається. Якщо, наприклад, я хочу спостерігати яке-небудь відчуття смутку, злості, радості тощо, то тієї миті, коли в мені виникає цей намір спостерігати, відчуття смутку, злості, радості в мені згасає. Це є наслідком так званої «вузькості свідомості», яка в дану мить дозволяє спрямувати нашу увагу лише на одне психічне явище; також, наприклад, той, хто захоплений враженнями, спричиненими прекрасним краєвидом, не чує у цей час того, хто до нього мовить. Тому, коли ми описуємо психічні явища, то покладаємося тільки на пам’ять. Наша віра у пам’ять, як я вже згадував, є наслідком розумового інстинкту, адже пам’ять не лише може нас настільки обманювати, що може подати нам розмаїті речі як такі, що з нами відбулися, хоча їх ніколи не було насправді; окрім цього, кожному відомо, як зовсім по-іншому річ зображується в пам’яті, аніж є насправді. Кожен, хто довгі роки не відвідував якогось місця і до нього повертається, спостерігає, що розмаїті речі постають перед нами інакше, аніж ми мали їх, як говориться «у пам’яті». Тож хоча при спостереженні психічних явищ час, протягом якого вони були зачеплені пам’яттю, є значно коротшим, все ж можна легко зрозуміти, що і тут не обійдеться без певних, хоча й невеличких, змін. І навіть не існує контролю за спостереженням, через те що інші не можуть підтвердити, наскільки докладно я описав свої психічні явища, а оскільки я сам описую їх лише з пам’яті, то головною засадою наук, які описують явища психіки, є пам’ять.

Таким чином ми бачимо, що вже там, де йдеться про закладання першого фундаменту людського знання, а саме, про констатування та опис перших явищ чи предмету, наш досвід відіграє дуже незначну роль і надає нам певною мірою лише здатність до того, аби ми могли застосувати вищезгадані закони нашого розуму. Адже на них спирається все описове знання, таке як ботаніка, зоологія, мінералогія, анатомія, географія тощо.

2. Однак згадані щойно науки займаються чимось більшим, аніж лише описом. Після опису йде класифікація. А опис, який би не поєднувався з класифікацією, або не уможливлював би її, не мав би жодної наукової цінності. Так само можемо сміливо сказати, що знання, яке обмежується перерахуванням несисте-матизованих предметів, навіть якнайкраще та найдокладніше описаних, насправді не заслуговує називатися знанням.

Отже, якою єоснова класифікації Безсумнівно, розуміння [wyobrażnia] типів [rodzajow] івидів [gatunkow].

Все, що з певних міркувань, якщо ці міркування є підставою поділу на види і типи, є подібним, утворює такий тип чи вид. Отож, підставою будь-якої класифікації є поняття типу і подібності, за допомогою якого предмети, котрі належать до одного виду відрізняються як певна цілість, від предметів, що належать до інших типів.

Ще нерозв’язаним залишається питання, чи людина приходить до поняття типу шляхом досвіду, тобто, бачачи розмаїті подібні між собою предмети і кажучи, зауваживши цю подібність, що ці предмети належать, з певних міркувань, до одного типу; чи людина, маючи від природи певні загальні поняття, намагається окремі явища і предмети підпорядкувати цим загальним поняттям. Але все ж таки про всяк випадок приймає рішення про те, до якого класу належить якийсь предмет на основі подібності, яку має цей предмет у порівнянні з іншими предметами того ж класу. А оскільки подібність стосується ознак і властивостей предметів, тому треба у ній розуміти те, що я сказав вище про спосіб, яким ми пізнаємо предмети і властивості цих предметів, тобто, що закони нашого розуму відіграють при тому більшу роль, аніж самі предмети. У цьому випадку треба приписати тим більший вплив розуму, оскільки без розуму не було б порівняння, без якого, своєю чергою, важко було б говорити про подібність.

Тож і при класифікації, яка слугує засобом наукового пізнання, так званий досвід, дає нам певною мірою лише поштовх [роchор] до розумової діяльності, яка здійснюється згідно із законами, про істинність яких нам не говорить жоден досвід, але якому віримо, знову ж таки, у силу нашого інстинкту розуму.

3. Але вже Аристотель зауважив: людині не достатньо знати, що те чи інше існує в такий чи інший спосіб, але людський розум прагне знати, чому те чи інше існує в такий чи інший спосіб. Таким чином, людина шукає причину кожного явища. Вона шукає причину на основі переконання у безумовній істинності закону причиновості, тобто на основі, яка, як я намагався показати вище, не спирається на досвід. А дослідження, які мають на меті виявити те, що в даному випадку є причиною, повинні спиратися на такий досвід, про який я говорив на початку і для якого, саме цей закон причиновості є основою, незалежною від будь-якого виду досвіду.