Париж

По прильоту до Парижа нас з дідом поселяють в якомусь готелі, далекуватому від центру міста, і наступні три дні ми з ним ходимо по виставці і на уроки. Я дізнаюсь чимало цікавого про сексуальні ігри кіз, про сири та про французів.

Цікаво, що у багато сирів, особливо тверденьких пармезанистих (французи мене б за таке слово ігнорували все життя), додають фермент із шлунку теляти. Тобто теля зарізають на м’ясо, а шлунок передають на сирну ферму і виробляють там з нього сир. Тому обережно, вегетаріанці, то вам тільки здається, що ви м’яса не їсте. Насправді ж заради вас ріжуть телят.

Французький сир можна поділити умовно на фромаж і емменталь. Емменталь – це твердий голландський жовтуватий сир з дірочками, ми його теж називаємо голландським чи російським, тільки у Франції він вищої якості. Фромаж – це все інше – і брі, і камамбери, і твердіші сири. Найсмердючіший з тих, що я смакувала, – шевр, тобто сир від кози, з козячого молока. Мій дід робитиме таке в Вінницькій області, а я даруватиму друзям ці смердючі сири, якщо вони себе погано поводитимуть. Нехай потім на весь холодильник смердить!

Ще один цікавий факт з виставки – з французьким козлом за 100 гривень просто так не переспиш. Французи платять за секс з козлом набагато більше, часом і по сто євро і по сто п’ятдесят.

– Виходить, коли в мене закінчаться гроші, я зможу приїхати до Франції підторговувати козлами на чорному ринку сексу для тварин? – жартуючи питаю одну з організаторок виставки.

– Звичайно зможеш, тільки тобі для цього потрібна ліцензія і купа різних документів, тому, будь ласка, приймайся до справи серйозно.

Вирішую спочатку поїхати до Малих Крушлинців і познайомитися з дідовим козлом Наркотиком, а там вже дізнаюсь, чи до вподоби мені такий бізнес. Може бути так, що я стану сутенеркою кіз, але сумніваюсь.

Тим часом виставка і уроки закінчуються, і я проводжаю діда Василя до аеропорту Шарль де Голль.

Дід мудрий, з ним цікаво спілкуватися. Він справді любить свою справу і любить тварин. Він завжди вчиться і розвивається і готовий дізнатися у свої 65 років, як робити справжній французький сир. Я полюбила за цей час діда Василя і майже не хочу відпускати його назад до Малих Крушлинців, але йому час їхати дресирувати Наркотика та інших козлів, а мені час лишатися наодинці з містом мого першого кохання, з містом елегантних француженок, дорогої кави, вуличних кафе на п’ятачках біля метро і стареньких бабусьок з собаками.

Сьогодні я піду до району над річкою, де можна валятися на траві. Не хочеться музеїв чи шумних туристичних розваг. Хочу пікнік. Купую багет і сир в супермаркеті і рухаюсь далі, до веселих іммігрантів, що продають холодний алкоголь з торбів. Купую пляшку пива і засмоктую півпляшки одразу в себе, на холодній французькій зеленій траві, посеред оазису пікнікуючих, у вирі подій міста і лінивих мешканців, що засмагають в трусах отак одразу посеред парку.

Літо в Парижі прекрасне – дивакуваті і лисі, смішні і веселі, елегантні і бізнесові, молоді і старі – усі парижани виходять на вулиці і розважаються пікніками. Після роботи люди спішать скинути з себе піджаки чи інший офісний одяг, дівчата малюють губи начервоно, а хлопці крутять самокрутки і сидять на берегах Сени.

Мами піклуються на берегах Сени про дітей і мажуть їм смачно масло на багет. Діти бігають навколо, а дорослі розливають вино над річкою у справжні скляні бокали, привезені в пікнікових корзинках.

Після таких посиденьок всеньким містом над річкою і у парках у мене залишається лише два питання: 1. Чому ніхто не п’яний? 2. Чому трава не потоптана, а майже свіжа і зелена наступного ранку?

Ніжні усвідомлені поступи по траві допомагають переживати їй травму людських ніг, а радше єднатися з ритмом пританцьовувань, терпких крапель вина, що падають на травинки зі скляних бокалів, а найбільше траву лікує сміх – тому що люди, які по ній ходять, щасливі. А щасливі люди лікують траву, і трава посміхається.

Я сиджу на траві, а вона піді мною сміється, і я їм багет з сиром, запиваючи все це смачно пивом. Сир я вибирала спеціально козячий і смердючий, щоб відчувалося так, наче дід Василь все ще поруч.

Спостерігаючи за парижанами, я помітила, що вони всі гарно вдягнені і нікуди не поспішають. Мені взагалі після звільнення з роботи здалося, що нікуди не поспішати – це найбільший привілей, який тільки можуть мати люди.

Коли ти останнього разу нікуди не поспішав?

Коли ти напружений і поспішаєш, ти звужуєшся до маленької цятки, а коли розслаблений – розширюєшся і даєш життю і любові проходити крізь тебе. В часи, коли ти розслаблений, навіть алкоголь не дуже п’янить і негаразди не хвилюють дуже сильно, просто тому що ти вже п’яний від любові до життя. В ці моменти спостерігання за людьми я люблю не лише їсти багет з сиром і прицмокуючи запивати його пивом, але й цілувати поглядом обличчя кожного, спостерігати за цікавими мокрими очима, вишукувати у гурбі когось, хто хотів би поглядом приєднатись до мене і разом святкувати життя.

Встаю з берега річки і ніжно чмакаю ногами по траві – зелена травичка така солодка і соковита, мені без неї не хотілось би зимувати в холоді. Європа гарна влітку, а ось взимку? Все ж помирає, і чи помре посмішка на моєму обличчі, чи залишусь я сяючою безробітною тунеядкою?

Повільно бреду паризькими вулицями вздовж палаців, магазинів, будівель, ненароком потрапляю на показ коней від знаменитого бренду годинників. Мене вражає білий кінь з чистою шкурою, що просто біжить по золотому піску як вітер. Кінь насправді танцює, а не біжить, і чоловік, який начебто показує йому рух, просто маленька цяточка на фоні цього розкішного пишнокосого жеребця. Хочеться відчувати свободу, як цей кінь, торкатися поглядом сонця так, як він торкається піску своїми підковами, хочеться ковтати життя великими ковтками під музику і жити подібно до цього танцю.

По завершенню танцю продовжую брести романтичними французькими вулицями, на яких туристи цілуються і купують маленькі статуетки Ейфелевої вежі, а дівчата ходять з оголеними плечима. Проходжу крізь Єлисейські Поля – в дитинстві завжди думала, що це великі лавандові поля за містом, а виявилось – такий собі французький Хрещатик без душі і без тіла, з дорогими магазинами і сірими тротуарами. Знаходжу в кінці вулиці Тріумфальну арку, стою перед нею, тріумфую, гарно погуляли з дідом, зробили добро українському ринку сиру, ще й грошей підзаробила.

Коли ти востаннє святкував власний тріумф?

Тріумфальна арка була зведена у 1836 році і була найвищою зі споруд такого класу (50 м) понад сто років, поки у Мехіко не збудували Пам’ятник революції. А у 1982 році у Пхеньяні була зведена арка, подібна до паризької, тільки трошки вища (60 м). Ця тріумфальна споруда відзначає перемоги Наполеона, а під нею знаходиться могила невідомого солдата із Першої світової війни. Після смерті тіло Наполеона пронесли під аркою, а тіло Віктора Гюго стояло під нею перед погребінням. Постоявши трохи на місці такої колосальної енергії, я також набралась сил та віри в себе і готова вже до тих пригод, що я їх попросила у котика.

Поволі бреду вулицею до річки, спостерігаю за човнами, припаркованими поруч з двома берегами. Такі човни можуть слугувати і будинком, і офісом, і місцем для вечірки. Мені дуже подобаються рослинки на палубах і світлого кольору столи, за якими я уявляю собі, як суботнього ранку розпростались ліниві французи і п’ють з дітьми каву, обговорюючи новини з суспільних справ, такі як нововведення в справах шеплень, абортів та освіти.

Сена тече і манить за собою, проста звичайна собі річка, але ж вона наповнена магічною речовиною – водою!

Коли ти пив воду як чарівний узвар? Спробуй.

Чи знаєте ви про аналізи води японського доктора Масару Імото? У 1994 році у нього з’явилась ідея заморозити воду та розглядати її під мікроскопом. Результати виявились неочікуваними – вода з природніх джерел формувала гарні кристали, подібні до сніжинок, а вода з-під крану таких кристалів не формувала.

Також доктор Імото використовував двічі дистильовану воду і спостерігав, як вона змінить свою структуру під впливом різних слів, картинок та музики. У випадку якщо воді вмикали музику heavy metal, кристали були потворними, а під впливом класичної музики вода знову складалась у заворожливі сніжинки кристалів. Далі він писав на воді повідомлення і говорив їх в голос. Вода, яка отримала повідомлення «Я тебе ненавиджу і хочу тебе вбити», дуже відрізнялась від води з повідомленням «Я тебе люблю». Доктор Імото називає свої експерименти і фотографії кристалів води «новою формою мистецтва», що не є ні наукою, ні релігією. Він також вірить, що нами рухає краса, і що його експерименти з водою допомагають відкрити красу, а також деструктивні вібрації. Доктор Імото вважає, що природа така гарна, тому що усі вібрації в ній резонують і створюють красу. Тіло людини на більше ніж 60 % складається з води. Задумайтесь тепер, що ви робите з власною водою, коли сварите себе чи злитесь, чи погано до себе ставитесь.

Вода – неабияка речовина, вона заворожує, лікує, любить та передає інформацію. Любіть воду так, як парижани люблять воду з Сени.

Ось нарешті я бачу її – до банального улюблену мою споруду – Ейфелеву вежу. Пам’ятаю, коли тато привіз мене в Париж маленькою, я побачила її і одразу закохалась. Ейфелева вежа – недолугий металічний каркас, але в ній є щось таке магічне, як у воді, мабуть, це священна геометрія, на якій вона збудована.

Геометрія буває священною? Ще й як! Чули про церкви та споруди для принесення жертви, збудовані за геометричними принципами? Люди здавна спостерігали за тим, як в природі все влаштовано, і намагались відтворити цю гармонію. Звідти почали малювати квітку та зерня життя, і багато з пропорцій відтворені в малюночку Леонардо да Вінчі, там, де людина обведена колами. А числа Фібоначчі, що трапляються в природі у різних спіральних формах?

Яка твоя улюблена геометрична форма?

Сьогодні я не лізтиму на вежу, не купуватиму смоктальних цукерок у формі вежі, не їстиму в ресторані на висоті 58 метрів вежі і не житиму в готелі. Я не дивитимусь на місто з вежі і не займатимусь вправами з піднімання по сходах. Я просто візьму бокал вина і сяду на траві за вежею, де сидять сотні туристів і де сотні іммігрантів продають брелочки. Я сидітиму там і любитиму її очима.

Це, може, хтось помітить, а може, й ніхто. Я, можливо, буду смішною та недолугою, але ніхто не заборонить мені сьогодні піти на побачення з нею, з Ейфелевою вежею. Се ля ві, таке життя, коли вже дуже бажаєш чогось, то навіть поїдеш з дідом з Малих Крушлинців на виставку сиру, щоб потрапити на побачення зі своїм бажанням.

А чого ти бажаєш настільки, щоб поїхати кудись з дідом Василем?

* * *

Сиджу я, ні про що не думаю, просто спостерігаю за смерканням заходу сонця, просто смакую життя через усі п’ять органів чуття, запахом скошеної трави, парфумів і диму від машин, смаком червоного вина, поглядом на захід сонця і Ейфелеву вежу, слухом до музики світських туристських балачок і дотиком до свіжої нев’янучої зеленої трави.

Смакування вежі посилюється, коли горизонт червоніє і день на нас крапає останньою краплею червоного світла. Такі моменти – мої улюблені, бо я завжди очікую магію, що ховається за завісами темряви.

Коли я допивала останні ковточки вина і вечора, до мене прибіг гарний пес і почав тертися об мене боком, а за псом і хазяїн. Я якраз шукала, з ким би то посвяткувати кінець вечора, і ці люди та собаки дуже підходили для мого святкування.

Починається коротка затяжна розмова під останні акорди заходу сонця. Франсуа – письменник, і приїхав до Парижа з півдня Франції половити нові сюжети для книжки і посидіти з собакою своїх друзів, які полетіли на Таїті. Франсуа пахне свіжоспиленим деревом і парним гарячим молоком, від нього віє братньою ніжністю, і коли він запрошує мене танцювати сальсу на березі Сени, я одразу погоджуюсь.

– Ти з України? – питає. – Мій дід колись після війни закохався в українку і втік до Радянського Союзу. З тих пір ми його не бачили. Мене тоді ще не було, але бабуся часто за ним сумувала, так і не вийшла більше заміж.

«Ну придумав, – міркую я. – Як можна було втекти до Радянського Союзу, його б одразу пристрелили на кордоні».

Я, Франсуа і лабрадор крокуємо вже вечірніми вулицями Парижа, у яких зараз змішався запах солодкого літнього туману та цигарок.

На березі Сени вже закінчуються пікніки, люди згортають маленькі і великі ковдри і складають бокали в корзини, діти і собаки бігають кругами, а в маленьких напівколах одразу над річкою вже звучить музика.

Сюди щонеділі приходять люди, закохані в життя. Вони приносять колонки і вмикають музику, яка їм до вподоби. Приносять їжу та напої і святкують. Таке ось вечірнє свято. Ми минаємо танцюристів свінгу, які весело качаються на вітрі, а над самою річкою біля них українські чи російські туристи розгадують кросворди.

Ми підходимо до танцюристів сальси і бачимо маленькі групки свіжонафарбованих карибських красунь, кубинців, які їдять щось подібне до самоси, француженок, які перевдягають кросівки на туфлі з каблуками, старих і молодих, тих, хто уже в танці і хто все ще насмілюється запросити дівчину, в яку потаємно закоханий.

Мені здається, що Франсуа – гей, і тому ще більше починаю довіряти цьому хлопцю. Чорного лабрадора ми прив’язуємо до стовпа, бо він неодмінно теж захоче танцювати, а на обличчях деяких красунь можна побачити маленькі невдоволені гримаски. Танцюй біля стовпа, малюк.

А ми з Франсуа кидаємось у танець, у довгу сонячну бачату, а після неї ритмічний регетон. Нам здається, що солоний піт вилітає хвилями із цього напівкола в Сену і перетворює її з річки на море. А ще нам здається, що навколо кружляють чайки і все наше напівколо переноситься в гарячу Кубу. «А ще краще б на Сен-Мартен», думаю собі я.

Коли волосся вже прилипло до шиї, я купую в чоловіка, що стоїть поруч, пляшку води, і вода здається такою солодкою порівняно з морським потом, який бризкає у моїй уяві на всі боки з цього гарячого розпітнілого танцмайданчика.

Я сиджу на одному з рівнів напівкола, а поряд зі мною – елегантно одягнений чоловік у піджаку. Він розвертається і я впізнаю у своєму знайомому кубинця Родріго з «Буена Вісти». Це ж треба! Таке буває хіба що в кіно чи в казках. Ми сміємося і обіймаємось, і я відчуваю, наче зустріла дуже давнього та доброго знайомого.

– Що робиш в Парижі? – запитую його іспанською.

– Приїхав по роботі і друзів відвідати.

Я одразу складаю в голові історії про те, як він буде вести контрабандою граніт чи наркотики, і мені стає смішно від власних думок. Найчастіше наш розум вигадує таку вже неправду, а нам вибирати, вірити йому чи ні. Я вибираю не вірити, та не завжди виходить.

А ти завжди віриш своєму розуму?

Догорає день. Гарячі кубинці, пуерторіканці, мексиканці та французи і далі запрошують мене до танців. Моє волосся прилипло до шиї, а дихання прискорилось, наче після кількагодинного кросу. В такі моменти відчуваю, що життя тече річкою крізь артерії та вени, що ніякий холод чи сум мені не страшні.

Адже сум застає нас в моменти, коли ми заклякаємо, а якщо просто рухатися далі, він змиватиметься хвилями поту, змиватиметься киснем у крові.

І насправді, навіщо мені сумувати? Адже літо лише починається, і я загадала золотоворітському коту пригоди. Адже я уже в Парижі, а за кілька днів буду в Вінниці, поливати герані, лежати в гамаку і малювати червоні гвоздики акварелями, варити домашню каву і, можливо, навіть в’язати макраме. А головне – їсти солодкі вінницькі черешні і запивати їх водою з колодязя.

Коли така магія в тебе перед носом, сум та розпач тікають, і одразу забуваєш, що у тебе нема ні роботи, ні даху над головою. Хочеться не думати зовсім, або думати тільки про хороше, а ще хочеться морозива.

– Хлопці, а пішли їсти морозиво? – пропоную я, і хлопці погоджуються.

Француз, кубинець, лабрадор і я йдемо їсти італійське морозиво на куті однієї вулиці, кварталів зо п’ять звідси. Ще сто років тому таке було б неможливим, бо тоді 95 % населення земної кулі народжувались, жили та помирали в радіусі п’ятдесяти миль. Сьогодні глобалізація, і все стає можливим.

Дякую тобі, Сено, за такий чудовий вечір.