З Києва я їду додому, у Вінницю. Стара електричка третього класу – смердючий досвід з дитинства, але на неї гарантовано є місця. Тут я п’ю каву, куплену на вокзалі, і заїдаю пиріжками. Ліси і поля несуться повз мене як довгі фотошпалери, що ніколи не закінчуються. Тільки справжні ліси такі живі та свіжі, що їх хочеться лизнути язиком, як холодне морозиво. Я хочу нажати на стоп-кран, вибігти в ліс і дихати його, поки мене не посадять назад в смердючу електричку і не змусять платити штраф. Так і їду, споглядаючи.
Мама з татом на все літо поїдуть до бабусі в Росію, а я з сусідкою тьотьою Нілою буду дивитися за алоями і поливати кактуси. Мене така ситуація влаштовує – безкоштовне житло і невибагливі рослини.
Вінниця цвіте і пахне, з Південного Бугу б’ють кольорові фонтани, на мосту висять зелені кадки з рожевими квітами і всюди продають льодяники та солодку вату.
Я гуляю місцями дитинства і зустрічаю однокласницю Олю.
Оля тепер працює на фірмі, яка торгує йогуртами, і її французькі партнери шукають перекладача. Потрібно доставити старого українського дядька в Париж, провести з ними переговори і отримати за це гроші. Я на все згодна, бо мені якраз потрібна робота.
З вдячністю згадую пам’ятник коту біля Золотих воріт – дякую котику за роботу, зараз би мені ще пригод. Пригод мені, пухнастих, як та солодка вата, що продають біля фонтану. Скажених, як вогонь великого вогнища, щоб танці не закінчувались, а сонце не заходило, щоб вся дорога до пригод була прикрашена полуницями.
Оля купує мені квитки Київ – Париж, а я прошу залишитися на кілька днів довше за дядька Василя. Я вже років п’ять не була в цьому магічному місті і хочу позагравати з Парижем кілька днів.
Сьогодні п’ятниця, а в понеділок ввечері у нас літак. Що б такого зробити у Вінниці на вихідних? Ми зустрічаємось з давнім другом Петром і йдемо гуляти біля Південного Бугу. Люда, наша однокласниця, поїхала жити в Дубай, вийшла заміж і вдягла паранджу, а Вітя зараз працює в міськраді. А ми з Петром удвох безробітні і палимо вогнище біля Бугу. Петро недавно впав з дерева і зламав ногу, йому треба багато гуляти, щоб її розробляти, ось ми й гуляємо.
У Вінниці всі палять цигарки. Це таке загальноприйняте культурне явище. Мені це нагадує Францію 60-х, коли палили і в літаках, і в університетах. Що ж такого в цигарках? Чи вони просто заповнюють пустку? Чи це альтернатива солодощів? Чи люди не знають, що можна малювати і танцювати, щоб заповнити пустку та самовиразитись?
Петро теж палить, і вітер повільно здуває дим мені на шалика. Ми говоримо про дружбу. Після того, як він зламав ногу, Петра кинула дівчина, бо його часто навідувала подруга і приносила йому фрукти. Чи існує справжня чоловічо-жіноча дружба? Чи це тільки міф для наївних людей? Чи це тільки дружба між братом та сестрою? Навіть якщо так, то у нас з Петром тоді точно братньо-сестринські стосунки.
Петро розповідає про водоспад Шипіт, що в Карпатах. Він їздив туди минулого року на щорічне зібрання хіпі в день Івана Купала.
А я минулого року сохла від спраги в туніському офісі. Був Рамадан, іноземці підтримували місцевих і тишком бігали пити воду в туалеті. А я вирішила спробувати Рамадан з другом Мухамедом. Рамадан – це священний місяць у мусульман, в який заведено не їсти і не пити від сходу до заходу сонця і при цьому дотримуватися усіх мусульманських моральних норм. Спробуй дотримайся тих норм, якщо тобі сказали робити переклад нудного документу на 200 сторінок, а в горлі пересохло і в шлунку булькає.
Ми з Мухамедом весь день втомлено працювали і точили ляси, тільки цього місяця вже без кави. Ми намагалися гарно поводитися, нікого не ображати, Мухамед читав свою молитву, я – свою, християнську. Ми жили поруч і разом обідали після заходу сонця.
За день спрага настільки набирала обертів, що ввечері ми збиралися в когось вдома, щоб просто разом випити води. Ми сиділи за столом, прикрашеним гарною скатертиною, з квітами, дивилися одне на одного і пили воду. Щовечора я випивала близько двох літрів води, потім обідала і випивала ще. Щоранку я прокидалася о четвертій, щоб посидіти в темряві і напитися води. Я багато злилася і намагалася трансформувати енергію зла в енергію добра – дарувала співробітницям квіти, писала гарні записочки на холодильник, на кшталт «Сьогодні буде хороший день», і посміхалася своєму хамовитому начальнику, який мене нещодавно звільнив.
Одного разу під час Рамадану я сиділа за робочим столом і писала листа електронною поштою, коли перед очима затуманилось і попливло і я перенеслась у магічний світ блискіток та метеликів.
Коли метелики пропливли у мене перед очима, я побачила водоспад з чистою темно-синьою водою, яка била по каменях. Мені так хотілося зайти до того водоспаду, щоб вода лилася всюди на мене, щоб пити воду крізь шкіру, всотувати вологу і охолоджуватися. Я заклякла і стояла перед водоспадом, протягнувши руки до нього, аби тільки напитися з долоней, але навіть підійти до нього не могла. Раптом водоспад вибухнув яскравим світлом, яке розпливлося на всі боки, і перед очима потемніло.
Так трапилась моя перша галюцинація. Я прокинулась від того, що на мене лилася холодна вода – це Мухамед прибіг мене рятувати. Він лив на мене воду з великого глечика, щоб я прокинулась, а потім змусив випити ще склянку води. Того дня я ганебно закінчила свій Рамадан на два тижні раніше і стала меньше зависати з Мухамедом.
У той самий час, як я знепритомніла в Тунісі, Петро теж помирав від спраги, але від перенасичення організму алкоголем. Хлопці вирішили поїхати на Шипіт на два тижні раніше і, за не наявністю інших людей та сильних наркотиків, вони пили щодня горілку з місцевого магазину.
Так пили, що вранці прокидалися висушені, як грушки для узвару, і варили весь день чаї з місцевого чебрецю, що ріс отак під ногами. Крім того, що вони попідсушувалися та схудли, вони також поїли смачної карпатської картоплі, печеної на багатті, скупалися голяка у водоспаді, наїлися по вуха чорниць, пограли на гітарах, запалили величезне багаття і приїхали додому досить-таки відпочившими.
Петро навіз додому чебрецю і зовсім перестав пити горілку після Шипоту, тільки трав’яні чаї. А ось недавно перший раз за рік напився на весіллі і зламав ногу – що тут поробиш, Боженька тобі всіми знаками показує, Петрику, що пити більше не треба.
Після нашої розмови Шипіт мене зацікавив, і навіть здалося, що крім алкоголю та наркоманів, я зможу знайти там пригоди і природню красу. Допалюємо вогнище, заливаємо його південно бузкою водою і кульгаємо додому. Петро кульгає в прямому сенсі слова.
Вінницькі будні звільненої з роботи туніської гастарбайтерки тягнуться вільно і невимушено – спілкуюсь з мамою, поки та не чкурнула до Росії, ходжу на каву з друзями, щодня купую та з’їдаю кілограми черешень, вишень та полуниць.
Жити в Україні у червні – особливо смачно, з-під землі світиться сонцем соковита трава, скоро почнуть родити перші огірочки з пупиришками, жовті та червоні черешні стоять у малому тазі на кухні і просять – ставай сироїдом, кидай сало і їж тільки черешні та полуниці.
Я так і роблю, а заодно купую легесеньку ситцеву сукню на виставці у кінотеатрі (так, у нас у кінотеатрі Коцюбинського проходять виставки одягу), купую собі житомирських шкарпеток і готуюсь до поїздки в Париж. Мама з татом їдуть на день раніше, а мені виїздити завтра – в понеділок. Старий дядько Василь чекатиме на мене на вокзалі, а поки що я вип’ю чаю з Петрового чебреця, поїм булку з маслом і лягатиму спати.
На ранок небо затягнуте хмарами, сонця не видно і стає дуже холодно – як казала мама, літо цього року видалося занадто холодне. Я не можу дозволити собі вдягати ситцеву сукню, тому з сумом складаю її до рюкзака і натомість вбираюся у теплу толстовочку і джинси. Завтра перекладатиму в спідниці, а сьогодні краще не мерзнути.
На вокзалі на мене чекає дід Василь. У діда білі закручені вуса, він займається у селі Малі Крушлинці Вінницької області розведенням кіз. До Франції дід їде спілкуватися з партнерами-фермерами, бо на якісних козах, виявляється, в наш час можна добре заробити. Дід – зовсім не старий дядько, а цікавий магічний співрозмовник.
Довга дорога в Бориспіль з Вінниці – три години потягом, а потім ще маршруткою. У вагоні постійно відпадає вікно – зламалося, не зачиняється. Тьотя, яка сидить перед вікном, покликала провідника. Той чухав потилицю, а потім прийшов зі скотчем та ножицями – тримає вікно плечем і добренько приліплює його скотчем до стіни, щоб трималося. Я чи то з жахом чи з подивом за цим спостерігаю, трохи гублюся і переводжу погляд на затертий килим, коли провідник помічає, як я на нього дивлюся. На превелике диво, вікно приклеїлося і на тьотю вже не дує.
Півгодиною пізніше провідник проходить по вагону і пропонує всім «чай-кофе-маккофе», я з радістю чаюю і хрумкаю вафлі «Артек», поки мій дід Василь дрімає у кріслі поруч. Аж тут позаду чується тихенький хрускіт і БУМ! – скотч відклеївся, а вікно відпало. Ззаду мене піднімається грузний мужик і підходить до вікна з пустою пластиковою пляшкою. Він припирає вікно і засовує між карнізом та вікном пусту пляшку, яка підтримує таким чином вікно і воно вже не відпадає.
За цей час я розглядаю мапу і знаходжу в Карибському морі малесенький острів Сен-Мартен. Уявляю собі, який він красивий та білопісочний, уявляю себе в купальнику на тому білому піску і провалююсь в сон. І сниться мені Сен-Мартен, подібний до реклами кокосової шоколадки, і ходять по ньому босими ногами засмаглі креолки, і одна з них підштовхує мене за ліктя і подає мені кокос з бамбуковою трубочкою. «Женщина, ми вже в Києві, пора виходити». Товстенька тітонька штовхає мене під лікоть і я прокидаюся від креольського сну. Не така вона ніжна, як моя намріяна креолка.
Прибуття до аеропорту трапилося непомітно – увесь час я їла черешні з пакета і дивилася на телефоні фоточки з Сен-Мартену. Тепер у мене з’явилась нова мрія – поїхати туди на Новий рік.
Небо у Борисполі хмуриться-хмуриться і стає пурпурово-синім. Мені це не подобається, але ми все одно реєструємось на виліт, проходимо сканування ручної поклажі, під час якого у діда забирають півлітрову банку з козячим молоком і кавалок сиру. Нічого, – каже дід, – то я на дорогу взяв, а в багажі у мене теж є, французьким партнерам везу український козячий сир.
Коли ми виходимо до місця посадки, з неба починає лити дощ як із відра, а потім сипатися град. Град спочатку маленький, потім стає розміром з подушечки пальців, а потім майже як м’ячик для пінг-понгу. «Град – це дуже швидкоплинне явище, – заспокоює мене стюардеса, – він швидесенько пройде і ми зможемо летіти».
Град минає, але дощ не закінчується, і за дві години чекання до нас підходить представник авіаліній з запрошенням на безкоштовний обід. Сподіваюся, мені не доведеться ночувати з дідом Василем в одній готельній кімнаті, підплакую тихенько в хусточку і подумки віддаляюся від своєї мрії сидіти біля Ейфелевої вежі і пити свіже біле вино під захід сонця.
На вечері за рахунок авійліній біля мене сідає худий хлопчина і теж час від часу штурхає ліктями.
– Як тебе звати? – питає.
– Мене Міла. А тебе?
– Мене Жан. Ти куди летиш?
– Я в Париж, діда везу на виставку кіз та козячого сиру. А ти?
– Я теж в Париж, був в Україні у родичів, – і Жан магічним способом переходить на ламану українську.
– Як це так? – не розумію я.
– Мої батьки переїхали зі Львова в Одесу, коли я був зовсім маленьким, а потім імігрували до Франції. Я там виріс і відчуваю себе майже французом, але до бабусі іноді літаю.
– І як тобі Одеса? – питає дід Василь, бо починає розуміти уривки розмови українською.
– Одеса непогана, але море там дуже нецікаве. Ой же ж це море. Брудне, заставлене шезлонгами (chaise longue – що дослівно означає довгий стілець), що і на піску не полежиш. Я минулого року жив на Карибському морі, ось там була краса, не те що в Одесі.
– А де саме ти жив? – запитую з переляку французькою. Очі в мене вилуплені, язика висолопила і чекаю на назву того самого острова.
– На острові Сен-Мартен, – повільно пережовуючи, вимовляє Жан, і у мене відпадає щелепа, а потім я давлюся шматком картоплі.
Поки Жан з дідом бігають навколо мене і трясуть мене, стискаючи під ребрами, я спокійно відкашлюю картоплю, сідаю на стільця і починаю допит. І наступні три години ми говоримо про тропічний рай, який виявляється тою ще пригодницькою місциною.
Як далеко ти готовий переїхати заради кохання?
Жан переїхав на Сен-Мартен з добрих намірів кохання. Поїхав за своєю французькою подругою, яка там мала працювати вчителькою мови. Жан кинув перспективну роботу фінансистом в компанії, що розвивається, купив квиточка і помчав за коханою Сюзанною. Вони мешкали на французькій стороні острова, аж поки на якісь із канікул не поїхали зустрічатися з друзями в Домініканській Республіці.
В Домінікані напилися вина, Жану боліла голова і він лежав весь день у готелі, а Сюзан пішла плавати з трубками й масками. Інструктору Сюзан, здається, сподобалась, бо як тільки вони запливли за човна, вона відчула, що її білизна спускається в океан, а інструктор з плавання з масками кохає її всім ротом одразу ж таки у воді. Повернулася Сюзан без трусів, але дуже задоволеною, і через це пара не на жарт поконфліктувала.
Жан викинув в море сховану обручку і вирішив ніколи жінкам не довіряти, а після повернення з вакацій до острова Сен-Мартен він часто їздив на голландську частину острова. Там він пив, курив і шлявся. Іноді повертався до Сюзан, міг почати сварку і навіть розбити скло. Сюзан в такі дні викликала поліцію, яка депортувала дебошира Жана з сенмартенської Франції в голландську частину острова. Та особливого кордону між двома країнами не спостерігалося, тому депортовані завжди мали змогу сісти на автобус і спокійнісінько повернутися до французької частини.
З часом колишні закохані знову помирилися. Це було якраз тоді, коли кокаїн на острові подешевшав і Жан іноді його нюхав.
Справа була така – по дорозі з Колумбії до Флориди човни з наркотиками іноді зупинялися на острові Сен-Мартен. Одного разу такий човен проїздив патруль біля берега, і конче хотів пройти станцію перевірки на великій швидкості і без зупинки. Не уявляю собі точно ту станцію, але згідно з розмовами там висів шлагбаум, який закрили якраз тоді, коли хлопці летіли на хвилях і не збиралися зупинятися. Вийшло так, що вони наче перечепилися через той шлагбаум і пішли не в той напрямок, на високій швидкості в’їхавши у скелю, що стирчала в морі біля берега. Результат – два колумбійські трупи і тонна кокаїну, розкидана по морю в пластикових пакетах. Багато хто ловив той кокаїн і продавав, і таким чином ціни впали до десяти доларів за грам. Люди перестали зустрічатися на пиво, а натомість збиралися разом вдома, аби нюхнути кокаїну.
Саме в той час Жан на пару з другом купив човна і вони почали возити в море на рибалку багатих американських туристів. Бувало, що риба клювала, а як ні – хлопці робили так, щоб вона клювала у американців.
І ось одного дня веде Жанів друг рибу, що клюнула, а в результаті дістає з моря пакет кокаїну. В той день хлопці довго думали, що робити – за умови правильної реалізації вони могли заробити мільйон доларів. Та Жан вирішив нюхнути з другом на пару і потопити решту, аби не нариватися на великі проблеми.
А ти б хотів заробити мільйон на кокаїні?
Одного разу великий товстий американський турист хотів рибалити, і човен вийшов у море. Жан зачепив велику рибу, яка тягнула його зовсім як у казці про ріпку, тягне-потягне, витягнути не може. Аж тут риба тягне на себе так, що передня палуба човна піднімається догори і хлопці вже готові падати в море. Підбігає Жанів друг і обрізає мотузку вудочки, рятуючи всіх на човні. В той день американські туристи дали великі чайові, і хлопці весь вечір нюхали вдома кокаїн.
О проекте
О подписке