Розділ четвертий

Том Бертрам останнім часом так рідко з'являвся вдома, що навряд чи можна було за ним скучити; і леді Бертрам невдовзі вже дивувалася, як добре їм усім ведеться і без його батька і як чудово зміг його замінити Едмунд, що сам вів усі домашні справи, розмовляв з управителем, писав до адвоката, віддавав накази слугам – і сумлінно оберігав матір від тривог та втоми, дозволяючи їй лише вести особисте листування.

Надійшла перша звістка від мандрівників; після приємної подорожі вони дісталися до Антигуа. Але ще до того, як листа було отримано, місіс Норріс посіли моторошні передчуття, якими вона ділилася з Едмундом щоразу, перестрівши його віч-на-віч; і, прагнучи дізнатися першою про можливу катастрофу, вона вже прикидала, як сповістити про неї родичів, коли повідомлення сера Томаса, що обидва вони живі й здорові, змусили її відкласти на деякий час і свої страхи, й урочисті приготування до фатальної звістки.

Прийшла та збігла зима, але ці приготування так і лишилися марними; новини надходили тільки добрі; а місіс Норріс була дуже заклопотана – вона влаштовувала розваги для своїх племінниць, і дбала про їхнє вбрання, і, між іншим, підшукувала для них майбутніх чоловіків; а ще ж потрібно було поратися по господарству, і час від часу втручатись у справи сестри, і стежити за необачливою місіс Грант, – отже, в неї майже не лишалося вільного часу, щоб перейматися долею відсутніх.

Обидві міс Бертрам нині були остаточно визнані першими красунями в окрузі; а оскільки їхня краса і вишукані манери поєднувалися з природною поведінкою і набутою змалку ґречністю, вони здобули прихильність світського товариства. Марнославство дівчат було таке благородне, що нічим не нагадувало про себе зовні; а похвали їхній скромності, які докладно переказувала їм місіс Норріс, посилювали в них віру у власну бездоганність.

Леді Бертрам не виїжджала разом із доньками. Вона була надто лінива, щоб завдавати собі зайвого клопоту навіть заради тої втіхи, якої зазнає кожна мати, бачачи успіх своїх дітей; тому вона доручила цей обов'язок сестрі, для якої він був вершиною її честолюбних бажань і давав можливість насолоджуватися світським життям, не витрачаючи коштів на власний виїзд.

Фанні лишалася осторонь від цих розваг, але з радістю відчувала себе незамінимою в ролі тітчиної компаньйонки, коли всіх інших членів родини кудись запрошували; і, позаяк міс Лі покинула Менсфілд, у вечір балу чи поїздки з візитами Фанні була для леді Бертрам просто знахідкою. Вона розмовляла з тітонькою, слухала її, читала їй книги; і ці тихі вечори, і спокійна певність, що в їхньому tête-à-tête їй не доведеться почути жодного недоброго слова, були цілющими для її душі, яка дуже рідко бувала вільною від тривог. Що ж до розваг своїх кузин і кузена, вона радо про них слухала – особливо про бали і про те, з ким танцював Едмунд; але вона так низько цінувала себе, що не могла навіть уявити, ніби і їй колись випадуть на долю подібні радощі; і тому слухала, не сподіваючись, що їй доведеться ближче познайомитись із світським товариством. Проте взагалі то була для неї щаслива зима; хоча Уїльям так і не прибув до Англії, надія на їхнє побачення, що ніколи не згасала в серці Фанні, дуже її втішала.

З приходом весни Фанні втратила свого вірного друга – старого сірого поні; і деякий час наслідки цієї втрати видавалися згубними не лише для її душевного стану, але й для здоров'я: хоч усі й знали, як необхідно їй їздити верхи, ніхто не потурбувався про їхнє поновлення; бо, як міркували її тітоньки, «вона може брати коней у своїх кузин, коли ті їм не потрібні». Але такої нагоди, звісно, ніколи не траплялося, бо обидві міс Бертрам здійснювали кінні прогулянки кожної ясної днини, і їм навіть не спадало на думку виявити люб'язність до Фанні, пожертвувавши власним задоволенням. Чудового ранку у квітні чи в травні вони весело вирушали на свої прогулянки; а Фанні або сиділа весь день наодинці з одною тітонькою, або ходила гуляти за велінням іншої і поверталася додому геть знеможена; леді Бертрам вважала прогулянки непотрібними і неприємними для себе, а місіс Норріс, що цілими днями метушилася, мов заведена, вимагала цього й від інших. Едмунда на цей час не було вдома, інакше він зміг би зарадити цій біді. Коли він повернувся й збагнув, що сталося з Фанні і до яких прикрих наслідків це може призвести, йому стало зрозуміло, що тут можна вдіяти лише одне; і слова «Фанні повинна мати свого коня» втілили в собі несхитну рішучість, з якою він виступав проти матері й тітоньки, коли вони – одна з лінощів, друга з ревної ощадливості – намагалися довести йому, що ця справа не варта уваги. Місіс Норріс вперто вважала, що у стайнях Менсфілд-парку, певно ж, знайдеться якась старенька конячка, а більшого Фанні й не треба; а ще можна взяти коника в управителя, чи то, може, містер Грант згодиться іноді позичати свого поні, яким їздять на пошту. На її думку, заводити коня для Фанні було не лише зайвим, але навіть трохи непристойним, – це ж певною мірою зрівняло б її з кузинами. Вона була переконана, що сер Томас ніколи не мав подібного наміру; і вдаватися до таких витрат за його відсутності, коли утримання стайні при його нинішньому матеріальному становищі і так коштує забагато, – то річ просто нечувана. «Фанні повинна мати свого коня», – незмінно відповідав Едмунд. Місіс Норріс не могла з цим погодитись. А леді Бертрам зрештою дала згоду; вона поділяла синову думку і була певна, що його батько розважив би так само; лише вмовляла Едмунда не поспішати, дочекатись повернення сера Томаса – і сер Томас владнає цю справу. Він має повернутися у вересні, – тож хіба не можна почекати до вересня?

Хоч Едмунд був незадоволений тітонькою, що майже не приділяла уваги Фанні, значно більше, ніж матір'ю, – він мусив врешті-решт дослухатись до її слів і вирішив поводитися так, щоб не викликати батькових нарікань на те, що він надто вільно розпоряджається його грішми, і водночас дати Фанні можливість здійснювати такі необхідні для неї кінні прогулянки. Він мав трьох коней, але всі вони не годилися для жінки: два були мисливські, третій – гарний їздовий кінь; і цього третього Едмунд вирішив обміняти на такого, що підійшов би кузині; обміркувавши все як слід, він невдовзі виконав свій намір. Нова кобила була просто чудова; не потрібно було жодних зусиль, щоб її об'їздити, і Фанні стала її повноправною хазяйкою. Досі Фанні не сподівалася, що якогось коня вона уподобає так само, як свого старенького сірого поні, але її захоплення конем Едмунда було незрівнянно більшим за втіху, знану раніше; і щоразу, коли вона думала про те, що Едмунд подарував їй таку радість, до її вдячності додавалося ще одне почуття, яке вона була не в змозі висловити. Вона вважала свого кузена взірцем благородства і доброти, і ніхто, крім неї, не міг оцінити його душевних чеснот, і найпалкіші вияви вдячності здавалися їй замалими, щоб його винагородити. У її почуттях до Едмунда були і повага, і вдячність, і довірлива ніжність.

Оскільки новий кінь вважався – і був насправді – власністю Едмунда, місіс Норріс могла примиритися з тим, що на ньому їздила Фанні; і навіть якби леді Бертрам пригадала, що вона просила Едмунда почекати батькового приїзду у вересні, в її очах сина виправдовувало те, що вересень уже минув, а сер Томас досі перебував за кордоном і не мав жодної надії на швидке завершення своїх справ. Обставини несподівано погіршилися саме тоді, коли він надумав повертатися до Англії; і непевне його становище змусило його відправити додому сина, а самому чекати, поки все не владнається. Том прибув у доброму гуморі і сповістив, що з батьком також усе гаразд; але, на думку місіс Норріс, навряд чи він вирушив би в путь лише задля того, щоб повідомити таку незначну новину. Мабуть, міркувала вона, на сера Томаса чигає небезпека і він, стривожений за сина, поквапився його відіслати. Вона проводила довгі осінні вечори у своїй самотній оселі, охоплена зловісними передчуттями, а вдень була змушена шукати порятунку в їдальні Менсфілд-парку. Але поновлення зимових розваг подіяло на неї благотворно, і посеред цих приємних клопотів її думки були так зайняті влаштуванням майбутнього старшої племінниці, що нерви заспокоїлися також. «Якщо бідний сер Томас і не повернеться, нас утішатиме хоча б щасливе заміжжя нашої любої Марії», – думала вона завжди, перебуваючи в товаристві молодих людей з видами на майбутнє, і особливо коли їх представили юнакові, що недавно отримав у спадок солідний капітал і один із найпрекрасніших маєтків Англії.

Містер Рашворт був з першого погляду вражений красою старшої міс Бертрам – і, маючи намір одружитися, невдовзі намислив собі палке кохання. То був вайлуватий молодик, про якого тільки й те, що можна було сказати, що він при здоровому глузді; та оскільки ні в його подобі, ні в поведінці не було нічого неприємного, юна леді втішалася зі своєї перемоги. Марії Бертрам ішов уже двадцять перший рік, і, беручи до уваги те, що шлюб з містером Рашвортом обіцяв їй втіху від володіння більшим прибутком, ніж у її батька, і будинком у Лондоні – що було тепер найважливішим для неї, – вона вважала себе просто зобов'язаною, якщо поталанить, вийти заміж за містера Рашворта. Місіс Норріс ревно клопоталася цим заміжжям, і всі її задуми були підкорені єдиній меті – зробити шлюб якомога принаднішим для обох сторін; вона нетерпляче прагнула заприятелювати з матір'ю молодого джентльмена, що жила з ним в одному домі, і примусила леді Бертрам подолати десять миль по бездоріжжю, щоб нанести тій ранковий візит. Минуло трохи часу, і між місіс Рашворт та місіс Норріс запанувало повне взаєморозуміння. Місіс Рашворт зізналася, що вельми бажає бачити свого сина одруженим і що серед усіх панянок, з якими їй випало зазнайомитися, міс Бертрам, з її чарівною вродою та шляхетними манерами, здається їй найкращою партією для її сина. Місіс Норріс прийняла цю похвалу як належне і захоплювалася прозірливістю дівчини, що змогла зробити такий безпомилковий вибір. Вони всі пишаються Марією, у неї немає жодного ґанджу, – вона просто янгол! І, звичайно, у такому оточенні кавалерів їй не так вже й легко вирізнити когось одного; проте, наскільки місіс Норріс може судити при такому недовгому знайомстві, містер Рашворт видається їй саме тим обранцем, що гідний Марії і вочевидь їй подобається.

Потанцювавши одне з одним на балах стільки, скільки належить, молоді люди підтвердили це судження і невдовзі – з огляду на відсутність сера Томаса – мали заручитися, на радість своїм рідним та тим сусідам, які вже багато тижнів тому впевнено передбачали шлюб між містером Рашвортом і міс Бертрам.

Згоду сера Томаса можна було отримати не раніше, ніж за кілька місяців; та оскільки ніхто не мав сумніву, що він щиро схвалить вибір своєї доньки, обидві родини тим часом підтримували найтісніший зв'язок і не робили жодної спроби втаємничити майбутню подію – хіба що тітонька Норріс, говорячи про неї усім та всюди, незмінно застерігала, що зараз про це говорити не варто.

Едмунд був єдиним з усієї сім'ї, хто вважав це рішення хибним; і його тітонька, без упину вихваляючи містера Рашворта, так і не змогла переконати Едмунда в доцільності такого союзу. Він був згодний, що його сестрі краще знати, в чому полягає її щастя; але йому було прикро, що своє щастя вона бачить лише у грошах, і він не міг втриматися, щоб не сказати собі, опинившись у товаристві містера Рашворта: «Якби цей добродій не мав дванадцяти тисяч на рік, з нього був би справжнісінький бовдур».

Сер Томас, однак, був справді щасливий, чекаючи такого беззаперечно вигідного союзу, про який чув самі лише схвальні та приємні відгуки. Це був вельми вдалий вибір: обидві родини однаково заможні, живуть по сусідству, – тому він, не зволікаючи, повідомив про свою сердечну згоду. Він лише поставив умову, щоб весілля відбулося не раніше його приїзду до Англії, якого він знову чекав з нетерпінням. Він написав у квітні і був твердо переконаний, що остаточно все владнає і покине Антигуа ще до кінця літа.

Такими були справи в липні місяці; і Фанні щойно виповнилося вісімнадцять років, коли до місцевого провінційного товариства увійшли нові особи – брат і сестра місіс Грант, містер і місіс Кроуфорд, діти її матері від другого шлюбу. Це були багаті молоді люди: син мав гарний маєток у Норфолку, сестра – двадцять тисяч річного прибутку. Коли вони були дітьми, сестра дуже їх любила; та оскільки сама вона вийшла заміж невдовзі після смерті своєї матері, а вони залишилися під наглядом батькового брата, якого місіс Грант зовсім не знала, вона відтоді їх майже не бачила. У дядечка їм велося дуже добре. Адмірал Кроуфорд та його дружина розходилися в усьому, окрім прихильності до цих дітей, і їхні почуття різнилися хіба лише тим, що в кожного був свій улюбленець: адмірал обожнював хлопчика, місіс Кроуфорд – дівчинку; і саме смерть леді Кроуфорд змусила її protégée після кількох місяців подальших випробувань у дядьковому домі шукати собі іншого притулку. Адмірал Кроуфорд, чоловік не вельми доброчинної поведінки, замість того щоб піклуватися про племінницю, ввів у дім свою коханку; і саме завдяки цій обставині місіс Грант мала щастя прийняти сестру до себе, що було так само приємним для однієї з них, як і зручним для іншої. Місіс Грант до цього часу уже використала всі звичайні можливості, що їх надає бездітній сім'ї сільське життя, – щедро обставила вітальню гарними меблями, розбила квітник, завела домашню птицю, – і тепер їй хотілося бодай якоїсь зміни вдома. Тому приїзд сестри, яку вона завжди любила і тепер сподівалася затримати в себе, поки та не вийде заміж, був дуже вчасним; її непокоїло лише одне – що Менсфілд не зможе вдовольнити всіх потреб дівчини, яка звикла до Лондона.

Міс Кроуфорд також цього побоювалася, хоча її тривога була здебільшого пов'язана із сумнівами, чи влаштує її стиль життя сестри і чи досить шляхетне нове товариство; і лише після марних спроб намовити брата оселитися з нею разом у їхньому маєтку вона зрештою вирішила звернутися до родичів. Генрі Кроуфорд, на жаль, відчував непереборну відразу до тривалого мешкання в одному будинку чи до постійного перебування в тому ж самому товаристві; він не міг поступитися сестрі в такій важливій справі, проте залюбки погодився супроводжувати її до Нортгемптону і був готовий одразу ж забрати її звідти, якщо їй набридне це місце.

Зустріч була вельми приємною для обох сторін. Міс Кроуфорд побачила, що її сестра зовсім не нудна і не провінційна, чоловік сестри виглядає справжнім джентльменом, а будинок просторий і затишний; а місіс Грант знайшла тих, кого сподівалася полюбити ще дужче, ніж колись, дуже привабливими. Мері Кроуфорд була надзвичайно гарненька; Генрі, хоч і не красень, мав приємний вираз обличчя і чарівне поводження; манера триматися в обох була жива й природна, і місіс Грант одразу ж віддала належне всьому іншому, їй подобалися обоє, але Мері була для неї дорожча; і, не маючи підстав пишатися власною вродою, вона тішила свою гордість красою сестри. Місіс Грант навіть не чекала її приїзду, щоб придивитися для неї гарну партію; зрештою вона обрала Тома Бертрама: старшому синові баронета дуже підійшла б дівчина з двадцятьма тисячами фунтів, а до того ж іще й з усіма тими достоїнствами та вишуканими манерами, у яких місіс Грант була певна заздалегідь; і, жінка добросерда та щира, вона вже години через три після першої зустрічі розповіла Мері про свої наміри. Міс Кроуфорд була дуже рада дізнатися, що неподалік від них живе така шанована родина; і їй не видалися недоречними ні турботи сестри про її майбутнє, ні зроблений нею вибір. Заміжжя було її головною метою – за умови, що знайдеться гідна партія; і, ще раніше побачивши містера Бертрама у Лондоні, вона зрозуміла, що сам він так само вартий уваги, як і його суспільне становище. І тому, сприймаючи наміри сестри нібито жартома, вона водночас не забувала подумати про них серйозніше. Невдовзі про це сповістили Генрі Кроуфорда.

– І зараз, – додала місіс Грант, – я подумала іще про одну річ. Мені дуже хотілося б, щоб ви обоє жили в нашій місцині; і тому, Генрі, тобі слід було б одружитися з молодшою міс Бертрам, вона дівчина просто чарівна – гарненька, весела, люб'язна, – і може зробити тебе щасливим.

Генрі вклонився і подякував їй.

– Люба сестро, – сказала Мері, – якщо тобі пощастить схилити його до чогось подібного, у мене буде ще одна причина радіти, що серед моїх родичів є така розумна особа; і я лише шкодуватиму, що в тебе немає півдесятка доньок, яких треба видати заміж. Якщо ти хочеш намовити Генрі одружитися, тобі знадобиться хитрість француженки. Усі намагання англійок уже зазнали поразки. У мене є три вельми перебірливі подруги, і всі вони по черзі за ним упадали; я просто описати не можу, як страждали і вони самі, і їхні матері (дуже розумні жінки), і ми з моєю любою тітонькою, щоб умовити його, чи то примусити, чи бодай хитрістю схилити до одруження! Ти навіть не уявляєш, який це капосний гульвіса! Якщо твої міс Бертрам не хочуть, щоб їхні серця були розбиті, нехай тікають подалі від Генрі.

– Мій любий брате, я просто не можу в таке повірити.

– Звичайно, ти надто для цього добра; ти будеш поблажливішою до мене, ніж Мері, зважаючи на мою молодість та недосвідченість. Я за вдачею обачливий і не кваплюся ризикувати своїм щастям. А до шлюбу я ставлюся з більшою пошаною, ніж будь-хто у світі. Як на мене, про жінку – Боже благословення – найкраще говориться в коротких рядках поета: «Останній благий дарунок Неба».

– Ось бачите, місіс Грант, як він словоблудить; ви подивіться лишень на його посмішку. Запевняю вас, він жахлива людина; мабуть, приклад адмірала дався взнаки.

– Я не дуже зважаю на розмови молоді про одруження, – мовила місіс Грант. – Якщо вони кажуть, нібито відчувають відразу до шлюбу, я лише розумію, що їм досі не трапився гідний обранець.

Доктор Грант, сміючись, привітав міс Кроуфорд з тим, що подібна відраза їй не загрожує.

– О, звичайно! І я анітрохи цього не соромлюся. Я гадаю, всі повинні одружуватися – треба лише правильно до цього підходити. Мені не подобається, коли люди марнують своє життя; але одружуватися слід лише тоді, коли шлюб має очевидні переваги.