Розділ одинадцятий

День у Созертоні, попри всі його негаразди, викликав у сестер Бертрам набагато приємніші почуття, ніж читання листів з Антигуа, які невдовзі після того прибули до Менсфілду. Думати про Генрі Кроуфорда було приємніше, аніж про батька; а думати про те, що батько через деякий час повернеться до Англії, було взагалі нестерпно.

Листопад був нещасливим місяцем його очікуваного приїзду. Сер Томас писав про це з тією впевненістю, яку могли дозволити досвід і нетерплячі сподівання. Він уже владнав свої справи настільки, що мав намір вирушити додому з вересневим пакетботом; отже, плекав надію побачитися зі своєю родиною на початку листопада.

Марію варто було пожаліти більше, ніж Джулію; адже для неї батьків приїзд був пов'язаний із заміжжям, оскільки люблячий батько, піклуючись про її щастя, мав поєднати її з нареченим, якого вона ще не так давно вважала гідним її ощасливити. Але зараз їй було тоскно бачити перед собою таке майбутнє. Єдине, що вона могла вдіяти, – це дивитися на нього наче крізь полуду, сподіваючись, що, коли полуда спаде, вона побачить щось інше. Навряд чи батько повернеться на початку листопада, завжди трапляються якісь перешкоди – негода чи щось інше; те саме миле серцю «щось», яким утішає себе кожний, хто заплющує очі, щоб не бачити, і не бажає чути голосу власного сумління. Напевне, він таки з'явиться в середині листопада; а до середини листопада ще три місяці. Три місяці складаються з тринадцяти тижнів. А чого тільки не станеться за тринадцять тижнів!

Сер Томас був би глибоко скривджений, якби хоч наполовину підозрював про почуття своїх доньок з нагоди його повернення; і він би навряд чи втішився, знаючи про цікавість, яку ця звістка викликала в іншої юної леді. Міс Кроуфорд, навідавшись разом із братом до Менсфілду, щоб провести там вечір, почула цю добру новину; і, хоч вона нібито поцікавилась цією справою лише із ввічливості і не виказала жодних почуттів, спокійно поздоровивши усіх членів родини, – насправді вона вислухала новину з цікавістю, яку не так легко було вдовольнити. Місіс Норріс переказала їй деякі подробиці з листів, і тему було вичерпано; але після чаю, коли міс Кроуфорд стояла біля розчиненого вікна з Едмундом і Фанні, дивлячись, як надворі сутеніє, а обидві міс Бертрам, містер Рашворт і Генрі Кроуфорд запалювали свічки на фортепіано, вона раптом звернулася до них:

– Яким щасливим виглядає містер Рашворт! Він думає про листопад.

Едмунд також озирнувся і поглянув на містера Рашворта, але не знайшов, що сказати.

– Повернення вашого батька буде визначною подією.

– Так, звичайно; після такої довгої розлуки – для нього не лише довгої, але й досить небезпечної.

– І до того ж воно передуватиме іншим значним подіям: ваша сестра вийде заміж, а ви будете посвячені у сан.

– Так.

– Не ображайтесь, – мовила вона, сміючись, – та мені щось згадуються давні античні герої, що, звершивши славетні діяння в чужій землі, приносять жертви богам за своє щасливе повернення.

– У цьому випадку немає ніякої жертви, – відповів Едмунд із серйозною посмішкою і знову подивився у бік фортепіано. – Сестра сама зробила цей вибір.

– О, так! Я знаю. Я просто пожартувала. Вона вчинила не гірше, ніж будь-яка дівчина на її місці; і я не сумніваюся, що вона дуже щаслива. Що я маю на увазі під другою жертвою, ви, звичайно, не розумієте.

– Запевняю вас, я приймаю сан з власної волі, так само, як Марія виходить заміж.

– Яке щастя, що ваші нахили якнайліпше відповідають побажанням вашого батька. Я розумію, тут поблизу для вас притримали дуже гарну парафію.

– Яка, на вашу думку, і схиляє мене до цього рішення.

– Я певна, що це не так, – вигукнула Фанні.

– Дякую тобі на доброму слові, Фанні, але я б так не стверджував. Навпаки, саме усвідомлення того, що я буду як слід забезпечений, справді важить для мене багато, і я не вбачаю в цьому нічого поганого. Ніщо не спонукало мене відмовитись, і я не бачу, чому хтось має стати гіршим слугою церкви, якщо знатиме, що йому з самого початку не доведеться бідувати. Я був у вірних руках. Я сподіваюся, що не пішов би хибним шляхом, і впевнений, що мій батько надто сумлінно дбав про мене, щоб таке дозволити. Безперечно, мене схилили до такого рішення, але я не думаю, що цього слід соромитися.

– Це те ж саме, – мовила Фанні, трохи помовчавши, – як, наприклад, син адмірала іде служити до флоту або син генерала – до армії, і ніхто не вважає, що так не повинно бути. Нікого не дивує, що вони обрали шлях, на якому їм можуть допомогти друзі, і ніхто не підозрює, що вони поставилися до свого вибору не досить серйозно.

– Так, люба моя міс Прайс. І це справедливо. Їх виправдовує сама обрана професія моряка чи військового. Вона має очевидні переваги: героїзм, ризик, гарні звичаї. Солдати і моряки – завжди бажані гості в товаристві. Нікого не може здивувати, що чоловіки стають солдатами або моряками.

– А мотиви того, хто приймає сан, щиро віддаючи йому перевагу перед іншими професіями, ви вважаєте вартими підозри? – мовив Едмунд. – Щоб виправдати себе у ваших очах, він мусить прийняти це рішення, перебуваючи в цілковитій непевності щодо того, чи буде він хоч якось забезпечений.

– Як, прийняти сан, не маючи парафії? Ні, та це ж безглуздо, справді безглуздо!

– Тоді дозвольте вас спитати, яким чином церква має поповнювати лави своїх служителів, якщо священик не повинен приймати сан, розраховуючи на гідне утримання, а не розраховуючи – тим паче? Ні, звичайно, ви не знаєте, що відповісти. Але я прошу вас поставитися до священика з певною поблажливістю, беручи до уваги ваші власні аргументи. Якщо на нього не повинні впливати ті почуття, які ви так високо цінуєте і вважаєте гідними привабити солдата або моряка й винагородити їх за вибір професії, якщо героїзм, гучне визнання, зовнішній полиск його не зваблюють, отже, тим паче не слід підозрювати, що йому бракує щирості і добрих намірів.

– О, він, безперечно, дуже щирий у своєму прагненні отримати готовий прибуток, а не працювати заради нього; і він має найкращі наміри – нічого не робити, лише їсти, пити й жирувати до скону. Це не що інше, як лінощі, містере Бертрам. Лінощі і любов до безтурботного життя. Відсутність здорових амбіцій і смаку до гарного товариства або ж небажання обтяжувати себе зайвою люб'язністю до інших – ось що спонукає людину стати священиком. Священик може бути лише нехлюєм і себелюбцем; читати газети, стежити за погодою та гиркатися з дружиною. Вікарій виконує всі його обов'язки, а єдина справа його життя – обідати.

– Звичайно, серед священиків є й такі; але, гадаю, їх не так багато, щоб виправдати думку міс Кроуфорд, нібито ці риси є спільними для всіх духовних осіб. Це вичерпне і, даруйте, неглибоке судження виражає не вашу точку зору, але тих упереджених осіб, чиї висловлювання ви звикли чути довкола себе. Не може бути, щоб ваші власні спостереження дали вам підстави так впевнено судити про священнослужителів. Ви могли бути знайомі лише з небагатьма представниками того кола, яке ви так рішуче засуджуєте. Ви повторюєте ті слова, які говорилися за столом вашого дядечка.

– Я кажу те, що здається мені загальновизнаною думкою; а коли певна точка зору притаманна більшості, вона зазвичай буває правильною. Хоч мені самій нечасто траплялося бачити домашнє життя духовних осіб, та воно знайоме надто багатьом, щоб можна було лишатися необізнаним з цього предмета.

– Там, де засуджують будь-яке коло освічених людей загалом – байдуже, кого саме, – завжди бракує справжнього знання, – посміхнувся Едмунд, – або чогось іще. Ваш дядько і його товариші-адмірали, певно, не дуже добре обізнані з життям священиків – окрім капеланів, яких, добрі вони чи погані, завжди раді позбутися.

– Бідний Уїльям! Капелан з «Антверпена» був надзвичайно добрим до нього, – делікатно зауважила Фанні – може, й не до речі, але дуже щиро.

– Я не була схильна запозичувати думки в мого дядечка, – відповіла міс Кроуфорд, – тому ви навряд чи маєте слушність; та оскільки ви так суворо мене засуджуєте, мушу зізнатися, що я маю певну можливість спостерігати домашнє життя духовної особи, відколи оселилася в домі мого брата, доктора Гранта. І хоча містер Грант ставиться до мене винятково люб'язно й дуже добрий до мене, і хоч він справжній джентльмен і, зважуся твердити, людина розумна й освічена, і читає дуже гарні проповіді, і його порядність не викликає сумніву, – я бачу, що він – лінивий, самозакоханий bon vivant,^[5] який понад усе переймається обідом; він і пальцем не кивне заради інших; і навіть більше – якщо йому не догодила куховарка, він нагримає на свою прекрасну дружину. Щиро кажучи, ми з Генрі сьогодні просто змушені були втекти з дому – через його розчарування в недосмаженій гусці; він нічим не міг утішитись. А моїй бідолашній сестрі довелося сидіти вдома і слухати його ремствування.

– Мене не дивує, що ви його засуджуєте, слово честі. Це серйозний ґандж, який обтяжує погана звичка потурати своїм примхам; і вам, з вашою вразливою вдачею, мабуть, нелегко бачити страждання сестри. Фанні, це свідчить не на нашу користь. Ми не можемо захищати доктора Гранта.

– Так, – відповіла Фанні, – але це не значить, що ми повинні засуджувати його професію. Адже хоч би яку професію обрав доктор Грант, він… не змінився б на краще. А оскільки у флоті чи в армії він міг би командувати набагато більшою кількістю людей, ніж зараз, для багатьох було б гірше, коли б він став моряком чи солдатом, а не священиком. До того ж я впевнена, що хоч які були б вади доктора Гранта, їм загрожувала б серйозна небезпека погіршитися, коли б він обрав більш діяльну світську професію, за якої мав би менше часу й зобов'язань і міг би ухилитися від обов'язку пізнавати самого себе чи то принаймні тієї можливості хоч іноді намагатися пізнати самого себе, чого він не може уникнути зараз. Людина – така поміркована, розважлива як доктор Грант, який звик щотижня повчати інших людей, щонеділі двічі ходити до церкви і виголошувати такі гарні проповіді, та ще й з таким вмінням, як йому це властиве, – така людина не може при цьому не ставати кращою. Це передусім спонукає його думати; і я певна, що він частіше намагається стримуватись, ніж якби він був не священиком, а кимось іншим.

– Звісно, ми не можемо довести протилежного; але я бажаю вам кращої долі, міс Прайс, ніж стати супутницею чоловіка, чия доброзичливість повністю залежить від його проповідей; оскільки, хоч він і може напроповідувати собі гарний настрій щонеділі, буде досить неприємно з ранку в понеділок та до суботнього вечора чути його нарікання на недосмажену гуску.

– Тому, хто здатний сперечатися з Фанні, – гаряче заперечив Едмунд, – не допоможе будь-яка проповідь.

Фанні ще дужче відвернулася до вікна; а міс Кроуфорд щойно встигла люб'язно сказати: «Переконана, що міс Прайс частіше заслуговує похвали, ніж її чує», як сестри Бертрам стали уклінно запрошувати її взяти участь у їхніх співах на кілька голосів, і вона поспішила до фортепіано; а Едмунд дивився на неї в безмежному замилуванні її незліченними чеснотами – від ґречності манер до легкої плавної ходи.

– Ось утілення душевної краси, – мовив він. – Це душа, яка нікого не змусить страждати. Яка в неї легка хода! Як охоче вона йде назустріч побажанням інших! Ладна відгукнутися одразу ж, тільки її покличуть. І як шкода, – додав він, трохи замислившись, – що їй довелося побувати в таких руках!

Фанні з цим погодилася і втішалася тим, що він продовжує стояти з нею біля вікна, не зважаючи на очікувані співи; і, кинувши погляд за вікно, він задивився на спокійний величний краєвид, що, залитий сяйвом ясної ночі, виступав з глибокого мороку на узліссі. Фанні не змогла стримати своїх почуттів.

– Яка гармонія! – мовила вона. – Який спокій! Ні живопис, ні музика не здатні цього описати, – хіба лише поезія. Це те, що заспокоїть будь-чию бентежну душу і розчулить будь-чиє серце! Коли я дивлюся на таку ніч, мені здається, наче на світі не може бути ні зла, ні кривди; і, звичайно, цього було б менше, коли б люди частіше зверталися до природи і, милуючись такою красою, відволікалися від власних турбот.

– Це добре, що ти така чутлива, Фанні. Ніч справді прекрасна, і можна лише пожаліти тих, хто не навчений відчувати красу так глибоко, як ти, у кому змалку не виховали любові до природи. Вони дуже багато втрачають.

– Це ти навчив мене думати про неї і відчувати її, кузене.

– У мене була дуже здібна учениця. Поглянь, як яскраво світить Арктур.

– Так, і Велика Ведмедиця. От якби побачити Кассіопею.

– Тоді треба вийти на газон. Ти не боїшся?

– Анітрохи. Ми вже так давно не дивилися на зорі.

– Та й справді. Не знаю, чому так сталося. – Почалися співи. – Почекаймо, поки вони скінчать, Фанні, – мовив Едмунд, відвертаючись од вікна; та співам не було кінця, і він помалу став присуватися до фортепіано, а коли ті перестали співати, він вже був коло них – і висловив найпалкіше бажання послухати ще.

Фанні зітхала на самоті біля вікна, поки місіс Норріс не висварила її – коли б не застудилася! – і не прогнала звідти.