Цитаты из книг автора «Іван Карпенко-Карий»

Що менi Красовський! Я сам уродзоний шляхтич! Красовський був безштанько, i батько його так само сидiв у Шадурського на чиншi, як i ми; а що вiн женився на дочцi Шадурського i через те зробився державцем, то це ще не велика жеч! I мiй Степан, бог дасть, дослужиться до чина та жениться на Тридурськiй, i ми зовсiм тодi порiвняємся з Красовським!

Дочка моя дворянка, а твiй син… нi дворянин, нi чиновник… так не приходиться дворянцi йти за простого хлiбороба, я тепер на такiй линiї…

чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засiдателя; одежа – перве дiло.

На ж тобi грошей i безпремiнно зроби дармовiса (дає), та купи самуваря, чаю, сахарю i… кофiю i пришлеш з Омельком. А там, що останеться, вiзьмеш собi: може, рукавички купиш… Дивись, як люде, так i ти. Та

Ти б надiв чоботи. Омелько. На бiса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре i в постолах. Мартин. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського – i в постолах! Омелько. Хiба я його буду везти? Конi повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сiно засуну, те менi й байдуже. Мартин. Не базiкай! Надiнь, кажу тобi, чоботи! Омелько. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що? Мартин. Роби, що велять! Вiзьми рядно велике квiтчасте та гарненько закрий сiно, щоб панич у реп’яхи не вбрався.

От я як трiсну тебе в пику твою репану, то ти не тiлько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш.

Сто чортiв тобi в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським… Степан Мартинович – такий самий панич!

б, господи, тiлько утвердили у дворянствi мерщiй. Ти кажеш, що Каєтан Iванович завiря, що коли вже депутатське собранiє признало, то й сенат признає. Степан. Каєтан Iванович казав менi: поклонись батьковi i скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремiнно утвердять, бо дiло в сенатi вже шостий мiсяць!.. Мартин. Треба йому четвертей п’ять вiвса послать. Там як побачиш Каєтана Iвановича, нагадай йому про мендаль, вiн вже знає. Скажи: папiнька просили за мендаль. Не забудь. Степан. Добре, не забуду.

цабе, перiстий!», а пiт йому ллє, а пил принада на лице, i смуги по всiй тварi, та дьогтьом смердить вiд нього, як вiд мазницi, а у тебе друга линiя! Одно те, що не сьогодня-завтра утвердять в дворянствi, та от тобi й чин на той рiк дадуть; атестат з уездного училища нужен, казав менi секретар, то ми достанемо; а друге, хоч би й зараз: глянь на себе i глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!.. Так-то!..

Iди здоров! Микола пiшов. Чого вiн до тебе в’язне, якi ви товаришi? Мало чого, що з одного села, що однолiтки, та у кожного з вас iнша дорога! Ти, сину, не дружи з нерiвнею, краще з вищими, нiж з нижчими. Яка тобi компанiя Микола? Мужик – одно слово, а ти на такiй линiї, трешся мiж людьми iнчого колiна… Може, бог дасть, i столоначальником будеш або й письмоводителем у станового – це не то, що «цоб, половий!..»