– Про се нема що й думати, – відповів він. – Місто повне агентів Тишковського, злісних і слуг. Скоро покажеться який виборець, його зараз обступають, тягнуть до шинку, гостять горілкою та ковбасою і стережуть, аби не рушився нікуди. Я пішов також до такого шинку, але поплічники Тишковського зараз пізнали мене, а шинкар не хотів дати мені навіть склянки пива й візвав мене, щоб я зараз ішов геть і не псував йому інтересу.

Я заїхав до знайомого адвоката д-ра Тігермана, мойого колишнього ученика з дрогобицької гімназії. Минуло ледве 10 мінут, аж ось являється у нього головний агент пана Тишковського й питає гостро:

– Чи тут д-р Франко?

– Так, – відповів д-р Тігерман. – Чого вам треба від нього?

– Хочемо арештувати його.

– Ви? А ви хто такий?

– Ми не ми, а знайдуться такі, що се зроблять.

– У моєму домі, – відповів д-р Тігерман, – не зробить сього ніхто. Він мій гість, а хто би захотів арештувати його, навчиться літати долі сходами.

Агент зацукався.

– Ну, у вашім домі, пане маценасе, ми сього не зробимо, але скоро тільки покажеться у місті, його арештують.

І щоб надати більше значення сій погрозі, в сінях камениці, в якій на першім поверсі була канцелярія та помешкання д-ра Тігермана, поставлено сторожу з 10 до 12 людей, які, очевидно, мали поручення блокувати мене, не впускати ані виборців до мене, ані мене до них. Вони стояли там до півночі. Перемерзши, мабуть порядно, й не дождавшися нікого, вони пішли геть, але вранці другого дня з’явилися знов. Рівночасно силою видалювано моїх прихильників із міста. Отак прочищено ґрунт, а всю ніч приготовувано податливих виборців горілкою та пивом при звуках музики по шинках до відповідного сповнення їх найвищого горожанського обов’язку.

Рано, коло восьмої години, сторожі біля дому д-ра Тігермана вже не було і я вийшов на місто. Скоро я показався на ринку, я зробився предметом загальної уваги. Численні міщани, злісні офіціалісти п. Тишковського, а також селяни та міщани, що купками ходили по ринку, ззиралися на мене та показували пальцями, але ніхто з них не приступив до мене. Я побачив відразу, що даремні були би мої зусилля звертатися до селян; вони були або п’яні, або залякані, а деякі з них знаками давали мені знати, аби я не заговорював до них нічого.

О 9-й годині мало розпочатися голосування, та що головна сила виборців п. Тишковського з околиць Бірчі ще не явилася, заведено присутніх на ринку виборців до досить віддаленого будинку ради повітової, і тут агенти п. Тишковського ще раз повчали їм заслуги та вартість свого кандидата. Нарешті о пів 10-ї приїхали численні вози пана Тишковського, напаковані бірчанськими виборцями. Їх завезено перед сам виборчий локаль, інших приведено також сюди; вся сила агентів, агітаторів і поплічників п. Тишковського зібралася перед виборчим локалем густою хмарою, 10 жандармів поставало в два ряди перед входом, а деякі патролювали сюди й туди серед юрби, аби тримати порядок. Сю свою задачу вони сповняли досить оригінально. Агенти пана Тишковського могли збиратися великими купами, говорити голосно та лаяти противників; та коли хто з тих противників посмів заговорити до якого виборця або коли їх зібралася хоч невеличка купка, зараз являвся жандарм і гукав:

– Розходіться! Розходіться! Що тут маєте говорити?

Героєм дня був добромильський ремісник Пелехович, по ремеслу бляхар, досить непочесна, не раз в’язницею карана людина. Він надіявся доброго зарібку з виборів. Попереднього дня він відводив моїх прихильників до залізниці, напастував виборців, а рано в день виборів, не знаючи, де я ночую, в жидівськім готелі коло ринку вхопив черевики якогось приїжджого гостя, що ночував там, і почав утікати з ними в тім переконанні, що зробив пакість мені. На ринку з сього приводу зробився невеличкий гармидер, у Пелеховича відібрано черевики, але се не перешкодило йому далі відгравати ролю великого героя. Ось вже виборці почали по одному виходити з виборчого локалю. Пелехович станув поміж жандармами і обсипав лайками та наругами тих виборців, що голосували за мене.

Михайла Сташкова з Кропивника він перед очима сторожі безпеки побив до крові. Побито також Миколу Заяця з Телесниці та Михайла Мильковича з Соколі. Вони прийшли перелякані від голосування на ринок і почали оповідати свої пригоди.

– Ні, – скрикнув голосно Заяць, – доки жию, не хочу бути більше виборцем. Мій отець був виборцем і дістав биття, та й мені трафилося таке саме.

– Е, то ще не біда, – відповів йому якийсь селянин, – а то би ти навіть не знав, що маємо конституцію.

Голосування проведено зовсім правильно, крім тієї невеличкої неправильності, що його ведено не в законно приписаному порядку: Добромиль – Бірча – Устріки, але в новім, власне, для п. Тишковського складеному: Бірча – Добромиль – Устріки. В основі сієї маленької зміни лежала глибока філософічна мудрість. Досвід учить, що многі виборці голосують так, як голосував той перед ним. Коли, отже, перші виборці подали голоси за п. Тишковським, то можна бути певним, що й з дальших найбільша часть буде голосувати так само, розуміється, за винятком тих, що приступають до урни з сильною постановою голосувати інакше.

Не зовсім у порядку було, може, й те, що сіни перед виборчим локалем були повні агентів пана Тишковського, які ще й тут перед самим голосуванням пробували одного або другого виборця підкупити грішми. Одному селянинові обіцяли 25 ринських, а одному руському священикові, попові Козієві, 100 ринських. І се, може, не зовсім належало до порядку, що цісарсько-королівський повітовий комісар Стшельбицький в урядовій уніформі стояв посеред виборчої комісії і кождому виборцеві ясно та виразно підповідав назву: Павло Тишковський.

О 12 годині голосування скінчилося; на Тишковського впало 210 голосів, на мене 22. О другій годині почали стріляти з моздірів на знак, що й в інших повітах більшість голосів упала на п. Тишковського. Швидко, одначе, розійшлася чутка, що вистріли були передчасні, бо телеграми про результати голосування ще не надійшли. О третій годині я від’їхав із Добромиля – телеграми ще не надійшли. Я не сумнівався ані на хвилю про побіду п. Тишковського, та в моїй душі будилися непевні побоювання, як перейшла виборча боротьба в інших повітах і скільки наших жертв спотребувала вона. Сі побоювання, на жаль, не були зовсім безпідставні.

Дальше оповідання про події в Перемишлі основую на дописах свідків, опублікованих у часописах «Діло» та «Kurjer Przemyski». І тут властиву агітаційну діяльність перед виборами попередила оживлена корупційна діяльність на користь пана Тишковського. Ся діяльність розпочалася вечором перед днем вибору.

Виборців, що прибували до Перемишля, переловлювали агенти п. Тишковського, заводили до шинків і тут угощували їх стравами та напитками. Глинський, війт із Вершатич, недалеко Перемишля, громадський достойник із тих, які можливі тільки в Галичині, де зажалення селян на надужиття, насильства та споневіряння війтів не тільки не шкодять обжалуваним, але, навпаки, зачисляються їм у заслугу, – грав головну ролю між тими агентами. Він перед зібраними в шинку виборцями вихваляв п. Тишковського, кидав громи на радикалів та д-ра Франка; деяких молодих людей, як ось редактора Будзиновського, слухача університету Михайла Новаковського, Семена Вітика, Регера та деяких перемиських робітників, що прийшли до того самого шинку і спокійно посідали при іншім столі, велів напастувати та прогнати побоями, а деяких, власне Михайла Новаковського та робітника жида Фаста, велів арештувати, по чім усю ніч без перешкоди «трактовано» та «оброблювано» виборців.

У день виборів уже о 7 годині рано на всіх вулицях, що вели до міста, порозставлювано сторожу, зложену з жандармів, поліціантів та агентів Тишковського. Ся сторожа спиняла всіх виборців при вході до міста, веліла їм показувати легітимаційні карти й радила кождому голосувати за п. Тишковського, якому сприяють уряди та пани, а не за д-ром Франком. Вибір д-ра Франка був би, казали вони, нещастям для селян, стягнув би на них багато тяжких кар, переслідувань та підвищення податків. Перед ратушею і скрізь на ринку стояли агенти, поліціанти й жандарми. Не було можності заговорити до якогось виборця; органи власті зараз грозили арештом.

І се не була пуста погроза. Під час голосування справді на вулиці арештовано двох слухачів університету, одного торговця жида і чотирьох селян без ніякої причини. Глинський бігав скрізь і видавав поліціантам формальні розкази, кого мають арештувати. Аби свому поступуванню надати хоч якусь подобу законності, велів перемиський староста оголосити плакатами ось яку осторогу:

«Наслідком донесених до мене відомостей про пресії, яких допускається дехто сьогодні при виборах депутата до ради державної на виборцях, заявляю усім, хто провиниться такими погрозами, то будуть зараз же заарештовані і віддані до суду. Górecki».

Ся пересторога була, щоправда, так стилізована, що звертала своє вістря однаково проти перекупників чи то з мого боку, чи то з боку пана Тишковського, та, на жаль, ми в Галичині розуміємо се аж надто добре, що таке вістря ніколи не трафляє прихильників правительства. Із прихильників д-ра Франка ніхто не зробив ніякої пресії на виборців; навпаки, поплічники пана Тишковського «дійствували» раз у раз підкупствами, горілкою, п’ястуками. Били й кричали: «Нас б’ють!»

Та сього не було досить. Виборці в Перемишлі показалися занадто впертими і на них треба було ужити гостріших способів. Двох таких характерних виборців, яких ані грішми, ані намовами не можна було перетягти на сторону п. Тишковського, а власне виборців із Гороховець, Гната Слабого та Михайла Двуліта, арештували жандарми в сінях виборчого локалю перед очима інших виборців, окували їх у ланцюжки перед самим голосуванням і як звичайних злочинців під час найгіршої сльоти попровадили пішки до Германовець і відставили до тамошнього суду, бо там хтось доніс на них, що вони побили свого війта.

Виборча комісія складалася з самих прихильників п. Тишковського й була зложена також досить незвичайним способом. Як відомо, закон про поступування при виборах постановляє, що виборча комісія має складатися з 7 членів, із яких 3 іменує правительственний комісар, а 4 вибирають виборці картками. Пан староста перемиський Горецький позволив собі у вічну монотонність свого поступування впровадити невеличку зміну й іменував відразу 4 члени комісії, а на 3 велів голосувати виборцям.

Прихильники моєї кандидатури мали вже готові картки з назвами чотирьох членів і хотіли віддавати ті картки до урни; та тут почули новий указ п. старости: «Лиш такі картки можна віддавати, що мають на собі стампілію староства, а інших не будуть приймати». Мої прихильники мусили тому якнайскорше писати та дати опечатувати нові картки, але голосування на той час не перервано, так що ледве 40 таких карток можна було приготовити; решта виборців так і не дійшли до голосування.

Не без певної причини поклало староство таку вагу на склад виборчої комісії і не побоялося задля сього допустити явне нарушення закону. Комісія виборча, зовсім віддана пану Тишковському, була дуже потрібна. Вона без вагання признавала важними та зачислила для свого кандидата голоси, що на картках мали підписи: «Тишковський» або «пан Павло», натомість 5 голосів, на яких було написано «Іван Франко зі Львова», уневажнено.

Не багато ще лишається мені сказати про події при виборі в Мостиськах. І там виборчу комісію зложено виключно з прихильників п. Тишковського. Се вдалося зробити при помочі зовсім невинної хитрості. Найбільшій часті виборців сказали, що голосування почнеться точно о 10 годині, але точно о 9 в присутності немногих довірених приступлено до вибору комісії. Голосування признано скінченим перед 12 годиною – одиноко з тої причини, аби не допустити до голосування 10 чи 12 виборців з Судової Вишні, що прибули трохи пізніше і про яких було відомо, що мали голосувати за мною. Загадковою лишилася ще одна обставина. Вже о 11 годині виборці, що виходили з виборчого локалю і мали можність у нім числити голоси, віддавані усно, говорили, що на мене впали 78 з 80 голосів; о 12 годині стало відомо, що за мною було лиш 30, та проте оголошення результату голосування протягнено ще повні три години. Чому се зробили й що зроблено у той час, не можу сказати.

Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені певно й не снилося: вибір п. Тишковського дістався йому досить дорого. Довір’я 400 виборців коштувало його, як довідався дописуватель «Діла», 8—10 тисяч золотих. Найбільшу часть сієї суми забрали, розуміється, агенти. Вони повинні би прислати мені адресу з подякою. Натомість пан Тишковський мав би бути дуже обурений на моє зухвальство.

– Прийде сюди чорт знає який чоловік, і задля нього плати так багато грошей. Коли се піде так далі, то мушу продавати одну маєтність за другою, аби покривати кошти виборів.

Сердитість п. Тишковського зовсім оправдана. Адже теперішній вибір важний у ліпшім разі тільки на півтора року, та можливо, що ми зустрінемось ще вчасніше. Отже, до скорого, милого побачення, пане Тишковський».