Є тут аж два між нами кандидати:
Заслуги їх усім вам добре звісні,
Тож розсудіть, кому її признати.
 
 
Один в момент найтяжчої зневіри,
Коли топір уже блищав над нами
І, бачилось, нема для нас рятунку,
З біди нас вивів хитрими словами.
 
 
Не військовою штукою, не жаром
Чуття на подвиг він підняв громаду,
А ворогові труту влив у душу,
Його спокусив на відступство й зраду.
 
 
Се правда, ворог сяк чи так побитий,
Ми сяк чи так втекли від згуби й шкоди, —
Та я міркую, що гнила побіда
Хіба гнилої варта надгороди».
 
 
Між панством шум. Всі лиця простяглися.
Князь кинувся, мов голий у кропиві.
Та ґенерал немов того й не бачив
І далі лив слова медоточиві.
 
 
«А другий кандидат – той, що недавно
На нас провадив армію ворожу,
Топтав, і бив, і гнав нас без пощади,
І впер нас у залізну огорожу;
 
 
Той сам, що нас притис на край загуби,
В остатній хвилі відмінив свій намір,
До нас пристав, нам видав сили й плани
Противників і став для нас як шамір,
 
 
Як камінь той чудовий, що від нього
Скляні й залізні прискаються стіни,
Додав нам духу, насталив нам руки
І вивів нас із згуби і руїни.
 
 
На трупах тих, що вчора звав братами,
Плебей здвигнув тріумф аристокрації;
Свою вину змазав він морем крови, —
Взір дивної, страшної абнеґації.
 
 
Не входжу в наміри його – хай судить
Їх Бог! Його ж страшне, велике діло
Придавлює мене своїм розміром, —
Йому признаймо надгороду сміло!»
 
 
Грім оплесків. Гучні, скажені брава.
Всі встали. Ґенерал пугар подвійний
У руки взяв, до мене наблизився
І так сказав – блідий та супокійний:
 
 
«Ну, пане Мирон, ви є наш спаситель,
За те від нас вам слава і подяка.
Ще хвилечку заждіть, хай щире слово
Вам висловить старий, тупий рубака.
 
 
Ви демократ, плебей і консеквентне
Робили те, що мусили, мій друже.
Ви підняли на нас народ розжертий, —
Як ворога я поважав вас дуже.
 
 
Як зрадили свою ви рідну справу,
Як перейшли до тих, що хоч приймають
Услугу вашу, але вам чужії
І рівним вас ніколи не признають —
 
 
Тоді для мене вмерли ви, мій пане,
Сплили, мов гук нестрійного акорду;
Ми визискали вас, та нині маєм
Для вас лишень обридження й погорду.
 
 
Не вірте усміхам і компліментам!
Для нас ви ворог, зрадник і простак.
Не ждіть, щоб я свою подав вам руку!
А се здоров’я ваше п’ю ось так!»
 
 
І о поміст пугар з усеї сили
Він кинув, і пугар лиш бренькнув раз
І прис на тисячі дрібних відломків,
Вино ж, мов кров, оббризкало всіх нас.
 
 
Мертва тиша. Ніхто з присутніх там
Такого, знать, не надіявсь фіналу.
Тривожне «ах!» почулось з-поміж дам.
 
 
Забувся й князь, музикам дать сигналу
Не змігся; клопітно панове вниз
Схиляли очі, боячись скандалу.
 
 
Лиш я стояв спокійний. Перун блис
І вдарив, – більш чого мені бояться?
Безмірний холод, мов кліщами, стис
 
 
У мене серце… «Зрадця! Зрадця! Зрадця!»
Лунало десь – чи в мні, чи то вокруг?
Уста ж безстидно почали всміхаться.
 
 
В тій хвилі князь шепнув одному з слуг,
І сей підбіг до мене й нахилився.
«Чи хочуть пан промовить дещо вслух?»
 
 
Почувши се, князеві я вклонився.
Сей задзвонив. «Пан Мирон промовля».
Всім важко стало, вид у всіх змінився —
 
 
І скрізь тиша мертвая залягла.
 

IX

 
І я почав: «Шановний ґенерале,
Позволь, щоб я тобі сказав два слова.
Твоя правиця – хай і так, залізна,
Та думка в тебе, вибачай, – дубова.
 
 
Ні премії від тебе, ні догани
Я не жадав і о твій суд не стою, —
А те, що ти сказав ось тут, се доказ,
Як мало ще знайомий ти зо мною.
 
 
Один мій вчинок своїм ліктем зміряв
І мовиш: «Зрадник! Всякий се розчовпа».
От так сліпий в слона обмацав ноги
І мовить: «Слон подібний є до стовпа».
 
 
Та не в докір тобі се я говорю,
Ти висловив лиш те, що дума всякий;
Ти лиш щиріший; те, що всі скривають,
Ти виявив і варт за се подяки.
 
 
Тож не тобі одному – як на теє
Пішло вже, що сказати правду мушу —
А всьому сьому збору, всьому світу
Правдиво я свою відслоню душу».
 
 
(При тих словах душная атмосфера
Прояснилась, розтаяло студене
 
 
Пригноблення, повеселіли лиця,
Цікаво позверталися до мене.)
 
 
«Я є плебей, – сказав наш ґенерал, —
Що вів і зрадив хлопськеє повстання
І на плебейських костях допоміг
Здвигнуть аристократів панування.
 
 
Чи справді так? І чим же я плебей?
Тим, що родивсь у низькій, хлопській хаті?
Немов і князь не міг родиться там?
Не родяться плебеї і в палаті?
 
 
Чи є плебейське що в моїм лиці,
В моїх чуттях, і помислах, і мові?
Ні, зроду я плебейства ворог, рад
Його знівечить у самій основі.
 
 
Від перших літ, коли в мні тямка встала,
З плебейством я воюю без упину.
І я плебей? Ні, я аристократ!
Таким родився і таким загину.
 
 
Я з тої раси, що карка не гне,
Глядить життю і смерті в очі сміло,
Що любить бій, що просто, грімко йде
На визначене їй судьбою діло.
 
 
Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий,
Що вів жидів з неволі фараона^[130];
З тих, що їм дана власть і ціль висока, —
Життя чи смерть, все є для них корона».
 
 
(На лицях моїх слухачів заблисне
Де-де легенький усміх іронічний;
Мене, мов прутом, він по серці цвіга,
Та я спокій ще вдержую стоїчний.)
 
 
«Се правда, я сей хлопський бунт підняв,
Щоб люд сей вирвать з вашої неволі,
Щоб збуркати його з важкого сну,
Зробити паном на свойому полі.
 
 
Я гнав його, немов лінивий скот,
В огонь і в січу, в труди й небезпеки,
Щоб знівечить плебейські всі інстинкти,
Щоб гартувались лицарі-запеки.
 
 
І близька вже була моя побіда,
Та я пізнав, що се побіда мас,
Брутальних сил, плебейства і нетями,
А так не хтів я побідити вас.
 
 
О, я пізнав, що, так вас побідивши,
Своєї місії я не сповню,
Що ворога я посаджу на троні,
Під власний дім підкину я вогню.
 
 
Я бачив, як ті лицарі завзяті,
Що йшли в огонь, що бились, як орли,
В душі своїй були і темні, й підлі,
Такі ж раби, як уперед були.
 
 
Я бачив, що якоїсь іскри треба,
Щоб душі їх розжеврить, запалить,
Щоб вуголь їх в алмаз перетопився, —
З такими б тільки міг я побідить.
 
 
І я зламав той знаряд непридалий,
Спокусу дешевих побід відверг,
Бо краща від плебейської побіди
Для них була геройська смерть тепер».
 
 
(Всміхались дами. Де в кого з панів
Явились знуджені, кваснії міни, —
Сказати б то: «Бреши собі здоров!»
Ей, грубшим вас кінцем заїду для відміни!)
 
 
«Народну справу мав я погубити,
А вашу власть скріпить від того дня?
Невже ж ви так сліпі, що власний розум
Вам не кричить на се: брехня! брехня!
 
 
Чого не мав сей люд для повної побіди?
Фізичних сил? О ні, він мав їх тьму.
Лиш ідеалу брак, високих змагань, віри, —
І се, панове, се я дав йому.
 
 
Всі ті, що згибли у остатній січі,
Ну, чим були б вони в спокійний час?
Раби, воли, що прожили б весь вік свій,
Хиляючись, працюючи на вас.
 
 
Тепер вони погибли як герої
І мученицький прийняли вінець.
Їх смерть – життя розбудить у народі.
Се початок борні, а не кінець.
 
 
Тепер народ в них має жертви взір
І ненастанний до посвят підпал;
Їх смерть будущі роди переродить,
Вщепить безсмертну силу – ідеал.
 
 
А ви – ну, що дала вам ся побіда?
Зміцнила вас? О ні! Зміцнила ваші пута!
Для вас вона сим пам’ятна одним,
Що зрадою і підлістю здобута.
 
 
Для вас вона – пухкий, затрутий хліб.
Гнилі – ви гнитимете дальш від неї.
Я – вас скріплять? Я викопав вам гріб,
Бо я – аристократ, а ви – плебеї.
 
 
О так, стискайте зуби й кулаки!
Я гордо се говорю вам, без ляку:
Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами,
Ви парфумовані плебеї в фраку!
 
 
Ви паразити з водянистим мозком,
Ви неробучі, загребущі руки,
Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих
Лишились тільки хитрощі гадюки!»
 
 
Тут гамір, крик скажений заглушив
Мою промову. З місць усі зірвались,
І против мене тлум цілий спішив.
 
 
Сі за склянки, ті за шаблі хапались,
Ревли: «Мовчать! Розсічемо! Проч з ним!»
Блідії дами за мужчин ховались.
 
 
Я не дрогнув між натовпом грізним.
 

Х

 
В тій хвилі залунало: Бам! Бам! Бам!
Дванадцята година! Чи година?
Бам! Бам! Бам! Бам! – лунає тут і там.
 
 
Здається, в місті дзвонів половина
Реве. Бам! Бам! Все дужче, все міцніш!
Немов якась могутня хуртовина,
 
 
Страшенні тони б’ють! Немов той спіж
Росте, а з ним росте і тонів сила,
А кождий душу прошиба, мов ніж.
 
 
Бам! Бам! Бам! Бам! Мабуть, заголосила
Уся земля і з жаху вся тремтить,
І вся вона – розритая могила.
 
 
А голос все міцніє, б’є блакить…
Ні, се блакить є тим великим дзвоном,
А велетень по ньому б’є щомить!..
 
 
Бам! Бам! Гримить погрозою, прокльоном,
Розпукою. І косу смерть взяла,
Щоб все життя скосить одним розгоном.
 
 
І в залі стала враз юрба ціла,
Закаменіла. Почало міниться
Яркеє світло. Зразу поплила
 
 
Пурпура, мов кровавая криниця;
Вона пожовкла, – в жовтім блиску тім
Вид трупів разом прийняли всі лиця.
 
 
Ось блиск посинів, і страшенний грім
Чи з неба? з пекла? все зглушив, основи
Землі затряс, і похитнувся дім.
 
 
А світла блиск зробивсь фіолетовий,
А там зелений. Всі пани й пані
Були, мов тіні, мов екран газовий:
 
 
Крізь них було все видно на стіні.
Лиш князь сидів, цинічно усміхався,
Очима знак якийсь давав мені,
 
 
І тих очей його я так злякався,
Що скочив, мов опечений.
Де я? Чого я тут? В яку нору запхався?
 
 
На світ! На світ! Уся душа моя
Кричить: на світ! Хай там землі основи
Валяться! Хай пекельная змія
 
 
Роззявлює пащеку, хай окови
Мене чекають – тільки відси пріч!
З-поміж сих трупів, що не ждуть обнови!
 
 
І з зали вибіг я у ясну ніч.
 

XI

 
Ясна ніч. Не чути грому. Не здригається земля.
Небо чисте, фіолетом місяць землю освітля.
Тихо скрізь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;
Вулиця безлюдна, довга, мов набитий сріблом шлях,
Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стріла.
Ряд домів високих в тіні, другий ряд – одна, ціла,
Нерозривная фаланга сотнями скляних вікон
Вниз поглипує тривожно: бач, надходить похорон.
 
 
Зразу військо йде в дві лави, сумно висять хоругви.
Білі мундури кроваві і оружжя всі в крови.
Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,
Та не чути ані згука, хоч, здається, грать хотять.
Далі коні ряд за рядом в такт копитами січуть,
Та ні ржання, ні коменди, ані стуку їх не чуть.
Далі котяться гармати, чорний ще від диму спіж,
Та пливуть так тихо-тихо, тіні не плили б тихіш.
 
 
А за ними знов піхота, знов кіннота, наче дим,
Знов музика, ґенерали, офіцери, піп один;
А за ним чотири коні, чорні, темний мов туман,
Тягнуть тихо, наче тіні, величезний караван.
Він укритий хоругвами, та вінців на нім нема,
А наверху домовина, таємниця мов німа.
Величезна, чорна – тільки металеві окуття
Блискотять – остатні іскри знівеченого життя.
 
 
Ані жінка, ані мати, ані діти, ані рід
Не ступа за караваном, не рида мерцеві вслід,
Але йде юрба велика, що й кінця їй не видать:
Ті волосся рвуть <на> собі, сі, мабуть, хотять ридать,
Руки ломлять, б’ються в груди, виски п’ястями товчуть;
Але тихо! Ні ридання, ані шелесту не чуть.
Наче мла пливе лугами, мов ріка з глибоких плес;
Тільки дзвони все голосять, зорі глипають з небес.
 
 
І почув я жаль великий за мерцем таємним тим,
Що така народу сила тихо так іде за ним.
І почув я, що чимсь близький він мені, що к тим юрбам,
К похоронному походу прилучиться мушу й сам.
І почув я, що на серці мені важко, тисне грудь,
Наче в сьому похороні винуватий я чим-будь.
«Хто ж сей мрець?» – хтів я спитати, та боявся, що згрішу,
Що сповню великий злочин, перервавши сю тишу.
 
 
Але в серці те питання все клубилося, мов гадь:
«Хто ж сей мрець, кого такії маси вийшли проводжать?
Хто ті люди, що, здається, сотні тисяч їх ідуть,
Ані гомону, ні стуку, ані шелесту не чуть?»
Дарма зиркаю в їх лиця: щось знайоме є у всіх,
Та якийсь серпанок білий заслоняє риси їх.
Де в кого отверті очі, та без блиску, мов скляні;
Та затулені у інших, мов ідуть в глибокім сні.
 
 
Величезний хід той суне, суне тихо, наче мла;
Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стріла.
Два ряди домів без прорви, наче гвардія німа,
І здається, ані краю, ні кінця їм десь нема.
«Хто сей мрець?» – клубиться в серці те питання, наче гадь.
«Хто сей мрець?» – свого сусіди врешті зваживсь я спитать.
 
 
Не підводячи обличчя, не розплющивши очей,
Відповів сусід мій глухо: «Мирон, Мирон мрець отсей».
 
 
«Мирон, Мирон!» Що за Мирон? Все сказати би волів!
Але чом же серце в мене похололо від тих слів?
Чом уста мої поблідли, і трясуться, і мовчать,
Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?
Я підводжу очі вгору: ось вже й вулиці кінець;
Величезна чорна брама, а на ній з огнів вінець;
Під вінцем огнистий напис блимає, немов ільща:
«Хто сюди ввійде, надію най навіки попроща».
 

XII

 
Хрести, хрести, хрести в вінках тернових
Без написів, лиш огник, що горить
На кождім гробі – знак, що там, в дубових
 
 
Дошках, чиєсь гаряче серце спить.
Хрести й огні довжезними рядами…
Аж на кінці, де на цілець ступить,
 
 
Зівають челюсті нової ями.
Тут зупинився караван. Весь люд
Розставився при гробі тім кругами.
 
 
І не було жалібних співів тут.
Зняли із каравану домовину
І вже край гробу на землі кладуть.
 
 
Один із війська виступив на глину,
На горб, щоб добре всім його видать,
І рік, схиливши голову вдолину:
 
 
«Позволите, панове, річ держать?»
Немов від вітру колоски на полю,
Схилились чола. Він почав казать:
 
 
«Товариша у боротьбі за волю,
Войовника, що був проводир нам,
І сівача, що сіяв кращу долю,
 
 
Будівника, що клав величний храм
Будущини, ось тут ховаєм нині.
Як жив, що вдіяв – відомо всім вам.
 
 
Вмер нагло днесь о північній годині».
А втім, знизу озвався різко піп:
«Вмер нагло, кажеш? По якій причині?
 
 
Я самовбійці не покроплю гріб».
«Не самовбійця, – мовив речник стиха. —
Він впав, як зжатий острим серпом сніп,
 
 
З рук зрадника, що й нам накоїв лиха.
І не кинджалом вбитий, не мечем,
А словом, що пихою злою диха».
 
 
Тут голосним всі вибухли плачем,
А речник з горбу так сказав по хвили:
«Прощай нам, брате! Ти своїм плечем
 
 
Нас захищав, коли злі бурі били,
Твій ум показував нам шлях у тьмі,
Твій приклад в праці додавав нам сили.
 
 
Та поки лишимось отут самі,
Прийми від нас остатнє цілування,
Остатній цвіт в розставання зимі».
 
 
Знов розляглось великеє ридання.
В труні відбили віко гробарі,
І почалось остатнєє прощання.
 
 
До трупа тислися малі й старі,
Устами уст мерцевих доторкались
І кланялись потім землі сирій.
 
 
«Чи всі вже з братом нашим попрощались?» —
Знов мовив речник. «Всі вже!» – загуло.
«Не всі ще! – інші голоси озвались. —
 
 
Одного при труні ще не було!
Он там стоїть він, за хрестом укритий.
В очах його блищить ще земне зло».
 
 
А я тремтів, немов несамовитий,
При самій думці – цілувать мерця,
Хоч я не знав ще, хто се й ким убитий.
 
 
Та ось юрба мені гукнула вся:
«Виходь! Виходь! Зближись до домовини!
І доводи прощання до кінця!»
 
 
На крик той я з переляком дитини,
Без сили й волі власної, ледви
Ступаючи, ввійшов до середини.
 
 
В труну зирнув – і стявся лід в крови,
Тривога очі виперла із лоба,
Волосся дубом встало з голови.
 
 
В труні був я! Так, я, моя подоба,
Моє лице, мій вираз, все, зовсім…
І скаменіла вся моя утроба.
 
 
«Цілуй! Цілуй!» – реве народ, мов грім.
Та я і кроку вже не міг зробити
І на коліна впав при гробі тім.
 
 
«Цілуй! Цілуй! – реве народ сердитий. —
Піднять його! До трупа підвести!»
І коло трупа впав я, мов убитий.
 
 
«Цілуй! Цілуй!» – Не встиг я донести
Поблідлих уст до трупа, аж у нього
З очей і уст пустилась кров плисти.
 
 
«Убійця!» – крикнув піп край боку мого.
«Убійця!» – крикнув той, що річ держав.
«Убійця!» – люд увесь ревнув до того.
 
 
«З ним суд у нас короткий, – проказав
Помалу речник, – з трупом враз в могилу,
Та так: на вбійці вбитий щоб лежав».
 
 
«В могилу з ним! Беріть його на силу! —
Реве народ. – Валіть його, кладіть
Труну на нього! Сипте глини, ілу!»
 
 
Я був живий. Ще темний небозвід
До мене моргав зорями-очима,
Земля ще пахла й яблуневий цвіт.
 
 
Та я був труп. Надія вже не блима
В душі, завмерла воля до життя…
Кінець іде, ніщо його не стрима!
 
 
Простір, і час, і всякі почуття
Загасли. Темне щось лягло на мене…
Гуркоче глина… стихло… небуття
 
 
Мене пожерло озеро студене^[131].
 

ЕПІЛОГ

 
Другого дня знайшли мене на гробі
Приятелі. Я сильно простудивсь,
Бо лиш нічну сорочку мав на собі.
 
 
Пройшло три тижні, поки пробудивсь
З гарячки й цілковитої нетями
І ледве що від смерти відходивсь.
 
 
«Якими ти блукаєш манівцями?
Чого на кладовище ти заліз?
І хто в сорочці ходить вулицями?» —
 
 
Приятелі питали. Що за біс?
Я спочатку не тямив ні крихітки,
Хто, як, чого мене туди заніс?
 
 
Аж як одужав я, вернули свідки
Тієї ночі – спомини ясні,
Пізнав я, як прийшов той страх і звідки.
 
 
В ту ніч в важкій задумі при вікні
Сидів я, серце мучила тривога,
Важкі питання сунулись мені:
 
 
«Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи, мов каліка та безнога,
 
 
Він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство не страшне?
 
 
Чом рідний стяг не тягне їх до свого?
Чом працювать на власній ниві – стид,
Але не стид у наймах у чужого?
 
 
І чом один на рідній ниві вид:
Безладдя, зависть, і пиха пустая,
І служба ворогу, що з нас ще й кпить?»
 
 
І рій тих дум, неначе мла густая,
Наліг на душу і розради ждав,
Та не являлася розрада тая.
 
 
А з неба повний місяць заглядав
На мене й усміхався, білолиций,
Мене блискучим чаром обкидав.
 
 
«Ходи за мною, може, в снів скарбниці
Знайдеш для себе дещо, синку мій!
Ходи, скупайся в забуття криниці!
 
 
І не дивуйсь, коли знайдеш у ній
Страхіття деякі та дивогляди, —
Моя є форма, зміст усе є твій».
 
 
Хтів чи не хтів, я мусив сеї ради
Послухать – сильний був старого чар, —
І в сонне царство вплив я на огляди.
 
 
Що бачив там, се вам приношу в дар.
Не лайте, що не змігся на щось краще!
Що ж діять! Всі ми ще в тім царстві мар.
 
 
Усі ми плем’я сонне, і боляще,
І маловірне, і покус таких
До нас підходять тисячі щодня ще.
 
 
Прийміть сей дар! Крім дум моїх важких,
Крім болю серця, й сумніву, й розпуки,
Усе в нім байка, рої мрій палких.
 
 
Ті битви, і побіди, й люті муки,
І кров, і блиск, що тьмив у мене очі,
І речі ті, і духи ті, і дуки —
 
 
Усе те – чари місячної ночі.