Цитаты из книг автора «Іван Франко»

Щоби з’єдинити в одних руках силу народу, треба ослабити силу народу. Щоб одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати її свободу, треба розбити громадські зв’язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну.

Правда, боярине, до тебе вчора прибіг княжий післанець, який оповістив тебе про новий напад страшних монголів на нашу країну, про те, що вони по довгім опорі зайняли Київ, і зруйнували його дотла, і тепер величезною хмарою тягнуть на наші червоноруські землі. Ми, боярине, знали се ще перед тижнем і знали про княжого післанця, виправленого в отсі сторони, та про його вісті. Княжий післанець прибув пізненько – наші післанці далеко скоріше ходять. Монголи давно вже заповенили нашу Червону Русь, понищили багато городів і сіл і розділилися на дві ріки. Одна пішла на захід, мабуть, під Судомир, у польську країну, а друга йде горі долиною Стрию в наші сторони. Правда, боярине, що ти ще не знав сього?

сказав Захар Беркут. – Не подоба старому вдаватися в молоді мрії, а на сучасність жмурити очі. Але ж тричі не подоба йому помітуватися добрим для того, що воно старе, а хапати за лихе для того, що воно нове. Се звичай молодиків, і то зле вихованих молодиків.

Старче, старче, – сказав він, – жаль мені твого сивого волосся і твого молодечого серця. Довгий час прожив ти на світі, здається навіть, що занадто довгий! Живучи серцем у давнині і в гарячих думах молодості, перестав ти розуміти нові, теперішні часи, їх погляди та потреби. Те, що було давно, не мусить бути й тепер, ані вічно. Все, що живе, – переживається. Пережилися й твої молодечі думи про свободу. Важкі тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одного сильного володаря в нашім краю, котрий би в однім осередку згромадив і в свою руку уняв усю силу цілого народу для оборони його перед ворогом, що надтягає зі сходу сонця. Ти, старче, не знаєш усього того, і тобі здається, що давні часи ще тривають.

З дивним чуттям у серці слухав Тугар Вовк тих гарячих слів старого бесідника. Хоч вихований при княжім дворі і зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки був рицар, вояк, чоловік і мусив відчути серцем хоч крихту того чуття, яке так сильно порушувало серце Захара Беркута. А при тім же він далеко не по щирій совісті виповідав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалася проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити показом на княжу власть свої власні забаги[119] такої ж власті. Не диво, що слова Захара Беркута запали йому глибше в душу, ніж він сам того бажав.

Насилаючи на нас іще гірших ворогів, ніж угри, – своїх неситих бояр з їх дружинами. Угрії нападуть, заберуть, що можна, і підуть; боярин як нападе, то вже й осяде, і не вдоволиться ніякими добичами, а рад би нас усіх навіки поробити рабами. Не вітцем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи наші, від якої мусимо відкупуватися щорічними данинами.

Сонце преясне! – сказав він. – Ти благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там, у тім Галичі, довкола князя наплодилось багато таких людей, то ти зітри їх із лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народу!

Ти помилився, старче! – сказав Тугар Вовк. – Усі ми – власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка – то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче.

– Ми не видали його ніколи, і у нас він не володар. Адже пастух, володар отари, стереже її від вовка, гонить її в спеку полудня до холодного потоку, а в холод ночі до теплої, безпечної кошари. А князь чи робить се зі своїми підвладними? – Князь робить з ними ще більше, – відповів боярин. – Він дає їм мудрі права і мудрих суддів, посилає їм своїх вірних слуг, аби боронили їх від ворога. – Не по правді сказав ти се, боярине, – замітив строго Захар. – Бач, сонце на небі закрило своє ясне лице, щоб не слухати твоїх кривих слів! Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших. Мудрих суддів княжих ми не видали досі і жили тихо, в згоді й ладі, судячись самі громадським розумом. Батьки наші здавна вчили нас: один чоловік – дурень, а громадський суд – справедливий суд. Без княжих воєвод жили наші батьки, жили й ми досі, і, як бачиш, хати наші не попустошені, і діти наші не забрані до ворожої неволі.

відкіля прийшов ти в наше село? – Зі столичного княжого міста Галича. – А хто велів тобі йти сюди? – Мій і ваш пан – князь Данило Романович. – Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольні люди і не знаємо ніякого пана. А чого ж велів тобі твій пан іти в наше село? Лице боярина облилося червоною пасмугою злості при тих словах Захара. Хвилю він вагувався, чи відповідати дальше на його допитування, далі погамував свій невчасний порив. – Він велів мені бути сторожем його земель і його підданих, воєводою і начальником Тухольщини і дав мені і моїм потомкам у вічне посідання тухольські землі в нагороду за мою вірну службу. Ось його грамота, його печать і підпис! При тих словах боярин гордим рухом руки вийняв із-за широкого ремінного пояса княжу грамоту і підняв її вгору, показуючи громаді. – Сховай свою грамоту, боярине, – сказав спокійно Захар, – ми не вміємо її читати, а печать того князя для нас не закон. Радше сам ти скажи нам, хто се такий той твій князь?