Цитаты из книг автора «Іван Франко»

громадяни, громадяни, – сумовито, але і з докором сказав Захар, – і сила, бачиться, у вас у руках, і розум у головах, як у мужів, а бесіда ваша дитиняча! Покладаєте надію на «може» та на «хто знає». Адже ж, сього будьте певні, що скоро нам не грозитиме небезпека, то ми всею громадою прийдемо вам на поміч. Але поперед усього вам належалось би забезпечити себе проти ваших власних ворогів – бояр. Доки в їх руках засіки і проходи, доти ви й дихнути безпечно не можете. Кождої хвилі сей прехитрий рід може продати вас. Пора вам не дрімати, але вдарити в дзвони і громадами поскидати з себе ті пута, в які обпутала вас боярська неситість і княжа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам.

Зруйновані ми, – говорив післанець підгірських громад. – Села наші попалені, худоби зрабовані, молодіж вигибла. Широкою рікою розлилися пожежі і знищення по Підгір’ю. Князь не дав нам ніякої оборони, а бояри, що тисли нас в часи спокою, зрадили нас у потребі. Післанці з Корчина[126] й Тустаня[127] говорили: – Нам грозить залива[128]. Понижче Синевідська[129] на рівнині біліють вже шатра монголів. Іде їх сила незлічима, і ми й думати не можемо про боротьбу й опір, але забираємо все і втікаємо в ліси та в гори. Бояри наші зачали були робити засіки на шляху, але якось вагуються. Шепчуть люди, що хотять запродати шляхи наші монголам.

Вибрано десять молодців, між ними й Максима Беркута. Важко було Максимові приймати сей вибір. Хоч і як ненависний був йому боярин, але все-таки він був вітцем тої, котра мов чаром опанувала його серце і його мислі, за котру він віддав би був життя. А тепер, о горе, і вона була засуджена, безвинно, за батькову провину. Але проте Максим не відпирався від вибору. Хоч і як тяжке для нього було завдання сповнити громадський засуд, усе-таки він у глибині свого серця радувався ним: адже ж при тій нагоді він побачить її!

ти признався до вини і поповнив нову вину. Громада не може тебе терпіти на своїй землі. Віддалися з-між нас! За три дні віднині прийдуть наші люди, щоб розвалити твій дім і загладити навіть слід твого буття у нас.

Боярине, – сказав Захар, – ти смертельно провинивсь проти бога і громади. Ти на суді забив свідка, нашого громадянина. Що він хотів проти тебе свідчити, ми не дізналися і не хочемо знати, – нехай твоя совість судить тебе. Але своїм убійством

Знаю, – відповів твердим голосом Митько. – В його дружині я служив і був у битві над Калкою. – Яке ж свідоцтво хочеш ти зложити проти нього? – Мовчи, підлий рабе! – скрикнув, побліднівши, боярин. – Мовчи, а то тут буде й конець твойому нужденному життю! – Боярине, я тепер не раб твій, але вільний громадянин, і тільки моя громада може веліти мені мовчати. Я досі мовчав, але тепер мені велять говорити. Чесна громадо! Свідоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике і страшне: він зра… – Мовчав досі, то мовчи й далі! – ревнув боярин, блиснув топір, і Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений упав додолу.

Перед громаду вийшов не старий ще чоловік, каліка, без руки і ноги, навхрест перекалічений. Лице його було порите глибокими шрамами. Се був Митько Вовк, як звала його громада. Перед кількома літами зайшов він до громади на кулі[123], розповідаючи страшні вісті про монголів, про битву над Калкою, про погром руських князів і про смерть тих, що дісталися до неволі, а потім під час обіду монгольських полководців були удушені під дошками, на яких монголи засіли до учти. Він, Митько, також був у тій битві в дружині одного боярина і разом з ним дістався до неволі, з якої потім якимсь чудом уйшов. Довго блукав він по селах і містах святої Русі, поки вкінці не зайшов і до Тухлі. Тут йому сподобалося жити, а що своєю одною рукою вмів плести скусні[124] коші і знав багато пісень та оповідань про далекі краї, то громада прийняла його в свої члени, живила його і зодягала за чергою, загально люблячи і поважаючи його за рани, понесені в війні з наїзником, і за його чесний, веселий характер. Отой-то Митько тепер вийшов свідчити проти боярина.

У двадцятьох битвах я проливав свою кров! – Кров свою проливати, боярине, се ще не заслуга. І розбійник не раз проливає свою кров, а його ж за те вішають. Скажи нам, проти кого і за ким ти воював? – Проти князя київського, проти князів волинських, і польських, і мазовецьких… – Досить, боярине! Ті війни – се ганьба, не заслуга, і для тебе, і для князів. Се чисто розбійницькі війни. – Я воював і проти монголів над Калкою. – І як же ти воював проти них? – Як то як? Так, як повинен був воювати, не вступаючись із місця, поки, ранений, не дістався до неволі. – Отеє ти добре сказав, – не знаємо тільки, чи се правда.

– Батьки наші казали нам: шкідливого і непотрібного члена громади, розбійника, конокрада або постороннього, що без волі громади забирав би громадські землі, з родиною такого прогнати з границь громадських, а дім його розвалити і зрівняти з землею.

Боярин слухав того оповідання, і вже голова його почала укладати плани: що діяти? Як використати таку пору?