Та поет нахиляється, вслухається, наближається до них на відстань серця – хоче почути той голос правди, який він слухав ще в дитинстві, але не перейнявся тоді його звучанням, хоче побачити ту самозначиму реальність, від якої віє природністю буття, справдешністю мовчання, яке більше за слова, бо там «своє», збережене від цього космоспраглого метушіння планетарних амбіцій і змагань:

 
Йдеш так до правди, до суті життя,
Обплетений кілометрами філософій,
Райдугами симфоній і місячних інтегралів.
Іноді тільки буваєш на відстані серця
Від тієї, єдино Правди.
 

(«Балада про дядька Гордія»)

Так доволі прозаїчно і водночас декларативно узагальнює Іван Драч своє концептуальне людинобачення на поетичному просторі буття. Вони, ці сільські дядьки і тітки, не змінюють природної форми буття, їх утримує на грані земного життя лише його пам’ять, яка наче оберігає їх від повного розчинення за межами зримого, досяжного його очам переживання.

Іван Драч розпросторює своє метафоричне вживання в образ сучасної України на звичайні явища і предмети, робить їх знаковими, виносить на рівень символічних узагальнень і вже там, з висоти метафоричних перифраз, розганяє свою фантазію до притчевого виповідання свого «мовчазного мовчання». Та «мовчазне мовчання» кричить «кричаним криком» в його душі:

 
Є потреба нещадних очищень:
Прагнеш бути – буття розіпни,
А Погоня все ближче і ближче
Десь з безодні душі, з глибини.
 

«Стародавньої Литви Погоня» – цей символ сумнівів і каяття, повсякчасного саморозп’яття на хресті розшматованої душі переслідує усе творче життя поета. Не полишає і тоді, коли він бреде ситотравними луками Кончі-Озерної, похиливши лобасту голову, аби не перечепитися через вайлуватого Рекса. Волосся кольору витіпаних конопель грає на лютій бритві сонця золотого, яке вишліфовує його чоло на череп, і він жовтаво вилискує сократівською впертістю. Що роїться в цій величавій голові теліжинського сатира? Про що в німотному клекоті кричить його гаряча душа?

Можливо, він згадує слова Євгена Маланюка, які любив повторювати старий Бажан: «Час, Господи, на самоту й покору», – можливо, приймаючи самоту як дар витовчених у ступі життя років для розмислів і сповідей, думає про невпокорення самого себе, невтишення душевних болей і переживань позірним олімпійством – не вдається згорнутися в мовчанні наїжаченим клубочком болю, не судилося затаїтися в розкоші літаповажного царювання в слові.

Хто ж притлумить вогонь розпанаханих ран?!

Ніхто. Навіть він, поет, який здатен віддати себе, розпроклятого, на розтерзання завжди жадібного до оголення страждань натовпу, не годен вивільнити себе з-під непосильної навали дум і переживань найдорожчою ціною – ціною пекельного википання душі на полум’ї впокореного слова.

Не загасити душі однієї. Поетової. Бо горить усе – земля горить, горить мова, культура, історична пам’ять… Україна горить-вигорає у незалежному безсиллі:

 
Горимо ми день за днем,
Кричимо, що квітнем —
Не червоним вже вогнем,
А жовто-блакитним!
 

(«Покоління – біжутеріє…»)

Нічого іншого не лишає доля, як «меча гострити об Сізіфів камінь», ставати на чати захопленої в полон полум’я рідної землі, власної душі, волаючої, незагасної, і кричати, кричати… Якщо вже й крик не піднімає на прю з цим вогнем опущені хохлацькі п’ястуки, треба братися за меч:

 
Отож вихоплюй сто своїх мечів.
Тож тисячі здіймай на безголов’я,
На це хохлацьке вічне малокров’я…
Рубай – удень,
А плач – хіба вночі…
 

А вже свище осінь у сурми, розкутурхане ним чорне попелище ніяк не заіскриться живим вогнем всеукраїнського державного самоздійснення, і згадується вірш, прочитаний на І з’їзді Руху, від якого повіяло «вересневим сонцем самоти»:

 
Та вже тисячоліття нами котять.
Та вічність чорна б’є без каяття.
Що ж нами вродить? Нами й заскородять?
Нема народу – то пощо життя?!
 

Здаватися поет не збирається, хоча все частіше насолоджується самотністю:

 
Та не здаюсь: тривожу лірою
Запеклий світ й холодну кров
І в осінь теж іду з довірою,
Як у весну запеклу йшов…
 

І хоча поет чує, як «дише в горлі осінь», як сивіє і даліє рідне село Теліжинці, яким навік ужалена його душа, йому все частіше прагнеться «дихати духом його трудним» і «жувати буденну його солому». Адже там, у Теліжинцях, першовитоки, першоростки його насолоди від слова і його вічних словесних мук, повсякчасних борінь зі словом…

Там, у споришевому дитинстві, в холодних росах і в скрипінні замороженого снігу під валянками Драча-школяра, в тихих вечорових бесідах сусідок і в подиві перед першим озвученим складом…

«Поезія – нескінченна, як саме життя. Для мене принаймні вона – вся в дитинстві, – говорив поет. – В тих шаленствах червневого дощу й краплинах сонячної роси, у щедрості сонця, з якими ти вперше зустрівся…»^[1]

У розлогішій розмові на сторінках «Литературной России» Іван Драч повторить ту ж думку, що коріння його поезії в дитинстві – в огромі краплі роси, в шаленстві червневого дощу, в канонадах грому і граду, в безмірі щедротного сонця, в першому спалахові ненависті до чужинців, до фашистів, які осквернили купанням неглибоку і священну криницю на лузі біля калини…

Вони вже й далекі, ці роки дитинства, ці перші уроки людяності й ненависті, подиву перед словом («Слово народне – чіпке, влучне, то ніжне, то убивчо невідпорне – мій перший учитель в поезії»), перед народним співом – весільно-величальним, сумовито-елегійним, жартівливо-відчайдушним, перед колядками, щедрівками і купальськими піснями. Але й близькі ці дні дитячі, бо з кожним роком, з кожним новим сповідально-вимогливим поглядом у себе, в свої «труди і дні» все частіше солодкаво-болючим щемом тривожиться серце при спогаді про те, що вже не повернеш і вповні не відтвориш у слові. Можливо, тільки тепер, коли невмолимо час вивершує лік життя до сиволіття, поет так пронизливо ясно відчуває й усвідомлює, що без сповідальної – до немилосердної, самокатувальної відвертості – проникливості в сенс своєї творчої праці, у смисл свого подальшого життя не вдасться наблизитися до істинності спілкування образним словом з минулими і сьогоднішніми Теліжинцями.

Теліжинці виступають в усій творчості поета своєрідним моральним імперативом, яким вивіряються ціннісні орієнтації Драча-поета, Драча-громадянина. Не випадково він згадує про ті уроки етики, уроки моральності, які подавали йому, малому хлопчині, його бабусі. «Можливо, найголовніші етичні корені мої від двох бабусь – баби Корупчихи і баби Маройки. Перша – втілення добра непоказного, тихого, скромного. Друга – втілення доброти войовничої, зухвалої, перекірливої, викличної. А як вже вони ненавиділи одна одну – ці основоположниці моєї моральності! В моєму характері щось відклалося і від їх несумісності».^[2]

Зрозуміло, відклалося щось від несумісності добра тихого, лагідного і добра войовничого, незмирливого, навіть зухвалого не лише в особистому характері поета, але й у характері його поезії, вплинуло на принципи поетичного світобачення, світосприймання. Бунтівливий дух Драчевої поезії своєрідними протуберанцями вибухає і в наступних збірках – мовби продовжуючи свій родовід від «Соняшника», «Протуберанців сонця», «Теліжинців», але з виразно заглибленим поглядом у свій внутрішній світ. Перефразовуючи рядки Р.-М. Рільке, які поет узяв епіграфом до вірша «Пам’ять», можна узагальнити: поезія Івана Драча на сучасному, так би мовити, етапі розвитку свій космізм мислення спрямовує не в напрямку галактичних зір, а до зір земних, до зір-віконець теліжинських хат, світлом яких зігрівається і душа поета, і його погляд на тривоги планети:

 
Я вдивляюсь у своє життя,
Так я йду чи ні – скажи мені.
А було б колись того знаття
У дитинстві тому, в напівсні.
Все суворіш, все нещадніш б’є
Крига по сумних моїх словах,
Та зоря з Теліжинець як є,
Що стоїть у мене в головах.
 

(«Я вдивляюсь у своє життя…»)

Уже не так пишно і негадано рвійно розростаються до гіперболічних розмірів метафори, їх поет підкоряє зосереджено цілеспрямованому вираженню ідеї вірша, змушуючи працювати на основну думку так, щоб ясніше її увиразнити і чіткіше означити авторську позицію. Поет стає безжальнішим до себе, до своєї поезії, більше народжується сумнівів, тривожнішає погляд у минуле. Образ млина («Так млин шумить…») символізує швидкоплинний нестрим щоденності, яка перемелює літа поетові й жадібно чекає, коли він примчить на шум вічної ріки життя:

 
Все млин шумить. Тлумак везу я,
Наохляп мчу на клич ріки,
І чвал коня, мов шал Везувія,
Ось-ось шпурне під заставки.
 

Жадоба шаленого лету крізь роки в нестримному прагненні віддати вповні себе в це мливо діяльного життя з відчайдушною зухвалістю перекриває фатальну неминучість зникнення у шумі вічної ріки. І хоча порівняння «мов шал Везувія» почувається в цьому вірші чужорідним, мовби десь причаїлося напохваті для нелегкої рими «везу я», вірш розгортається в суцільну метафору, перевагу перед якою в цій збірці можна віддати хіба що вражаюче образній «Литовській Погоні». І в ній, в образі-символі литовської погоні, оживає ота особливо нещадна спрага самосуду, спрага сповіді-вивірення, сповіді-очищення, яка так виразно і послідовно пронизує цю збірку:

 
Що мені в тих запінених конях?
Чом не гасне видіння жахне?!
Стародавньої Литви Погоня
І батожить, і смужить мене.
 

Поет стривожено запитує себе, чому цей образ вояків на шалених конях, побачений на стародавньому гербі міста Вільно під назвою Литовська Погоня, який окрилив Максима Богдановича на створення славетного патріотичного вірша, забирає його совість у полон, вимучує ночами, змушує до нещадних очищень:

 
Може, все, що мене обімшило, —
Лесті зашморг, достатку шлея?
Тож мечем харалужним, не шилом
Бий мене, щоб отямився я.
 
 
Витни гидь мою, вижери жаром,
Прокопить, прогрими, протопчи —
Під твоїм громопадним ударом
Я здригаюсь і стогну вночі!
 

Ця непогамовна душевна потреба зумовлена не скептичним усвідомленням безпорадності самовираження і не капітуляцією Слова перед громаддям проблем світового масштабу, а передусім усезростаючою самовимогливістю поета, його бажанням вийти на новий – вищий і відповідальніший – виток поетичного осягнення людини і світу. Такою ж безжальною потребою вивірити себе на нових координатах життєвого досвіду і поетичної майстерності вражає «Балада про пера». Мимоволі зринає в пам’яті символічний образ Ворона Едгара По, коли народжується образний ряд містично-пророчих з’яв алегоричного вираження емоційно-смислових контрастів Поезії. Конфліктна невідповідність між засобами вираження і можливостями поетичної музи згармоніювати трагічну суперечність світу змушує поета ставити болісні питання, а не формулювати задовільні відповіді. Заманливо скористатися і мудрим пером сови, і шалено сміливим пером орла, і промінно-світлим пером солов’я, і хочеться пестити улюблене, ясне, ранкове, жайворонкове перо, але душа почуває, що жодне із цих пер не виповість усього, що гримить цим політично контрастним світом. Кожне окремо не виповість, тому, можливо, поет тулить до серця всі ці пера і не віддає жодне на виміну. А чому?

 
Чому їх сила завжди на заваді —
Й вони в душі взаємно перетяті,
Й коли гримить світів лихий огром,
Найбільш пишу німим своїм пером?!
 

Цей же мотив вічної безпорадності перед білим аркушем паперу пронизує «Білу баладу». Процес творчого самокатування («О мазохізме, хіба тобі тужно? Аркуш наситився – біла блощиця…») нагадує поетові безпорадних дітей на білім снігу, які навчаються ходити білім світі, – так творчий задум розтинає лезом паперу вени й обезкровлює до болю тіло і душу. Навіть ота жанрова сцена, яку зауважив поет на березі океану («Хлопчик будує фортецю, Океан – навпаки…»), народжує асоціацію вічної боротьби творчої людини з океаном часу, нерідко безпорадної і безперспективної, але мужньої і достойної людини, бо історія людства підтверджує, що ця боротьба приносить успіх, безсмертя в часі («Хлопчик і Океан»).

Могутня енергія цього запитання-відповіді характерна й для інших віршів, вона змушує поета відповідально замислюватися над життям і творчістю своїх попередників і сучасників («До Гоголя», «Вірменський хліб», «Незворушність»). Йому все частіше хочеться припасти до джерел, вдивитися в образ національної історії, трагічного і героїчного буття народу.

Спрага пізнання національної історії така невтолима, така пекуча, що не дає спокою буквально «ні вдень, ні вночі», – події, постаті, навіть речі викликаються запитально з минулого, громадяться, вимагають оприлюднення на папері. Іван Вишенський, Григорій Сковорода, Устим Кармелюк та Іван Гонта, Тарас Шевченко і Микола Лисенко, Василь Стефаник та Іван Франко, Богдан Хмельницький і Марія Заньковецька, Йосип Сліпий і патріарх Володимир – кого тільки не викликає його уява з глибин історії на діалог, на поселення в його суверенному художньому світі з тим, щоб поет запліднив їх оригінальним символічним кодом.

Іван Драч переважно здійснює пошуки в сфері духовного, де потреба самосвідомості й морального очищення превалює над зображенням побаченого, над картинами людського життя і природи. І хоча поет не уникає сюжетних віршів, віршів-портретів, віршів-картин, головне для нього – підпорядкувати зовнішню фактуру вірша вивершенню образу внутрішнього стану чи настрою. У вірші «Калина на тому світі» образ калини з лугу в Теліжинцях «проріс» і вразив своєю сліпучою виразністю («Червоні грона груденят були // Запаяні прозорим хижим льодом. //По пахви дерево в снігу стояло…») за океаном, коли натомлений поет виборсувався зі сну, вражений дивовижною асоціацією імені маленької дівчини Калини з рідним деревцем. Прозвучало з вуст матері це ім’я – і вві сні народився образ калини:

 
З Теліжинець калина проросла,
Прорвавши твердь кремнисту планетарну,
Щоб міг до неї серцем притулитись
В цій завірюсі, в скрусі світовій…
 

Здавалось, суто фрагментарні, випадкового нашарування деталі й спостереження, але якщо в них є нервовий вузол, який зв’язує їх з особою поета, зі станом його душі, з настроєм мислення, вони переростають у самостійне мистецьке явище. Ось невеличка мачинка загорілась чистим вогнем квітування за півкроку до пекельного лихоліття зими («Мачинка»). Поступово наростає філософське осмислення суті й мужності малого життя, в якому є велика доцільність існування в світі природи. Вибухає воно і палає, попри всі безнадійності подальшого існування, і своїм нестримним вільним горінням утверджує істинність, закономірність будь-яких природних форм життя на землі:

 
Є виклик силі тій вогненній,
Провіщий є і дивний знак —
Над смерть горить манюній геній:
Кульгавий, впертий, точний мак.
 
 
Чом нас так вабить це палання,
Аж завмираєм лячно ми,
Мов вогневинка ця остання
Перед лихим вогнем зими?!
 

Знову ж запитання-відповідь, знову роздум і сумнів, знову прагнення змусити нас замислитись і шукати для себе відповідь-самоочищення.

Образ дерева в наш екологічно тривожний час породжує в уяві своєрідний технологічний процес його переробки в папір для нього, для поета, який словом чистим і ясним повинен оправдати цю жертву:

 
Постій. Спинися. Не рубай. Зажди.
Зупиним шал словесної води.
Бо ж тільки на ясну і чесну пісню
Зрубати можна цю криницю кисню!
 

(«Дерево»)

Таким же вражаюче предметним є образ заліза у вірші «Залізо». Динамічна експресія нагнітання цього образу від рядка до рядка витворює гіперболічне уявлення про жах «озалізнення», охолодження планети:

 
Од заліза на лютій орбіті
Аж заточується Земля…
 

Пригадаймо, що про XIX століття писав Є. Баратинський: «Век шествует путем своим железным», а що вже казати про В. Брюсова, Е. Верхарна, О. ґастєва, М. Семенка…

У багатьох віршах Івана Драча відчувається характерне для нашого часу прискорення і нарощення асоціацій, які в калейдоскопічній мінливості не втрачають основних ідейно-смислових контурів і водночас володіють емоційно-експресивним впливом на читача.

Іван Драч, як ніхто інший з сучасних українських поетів, «розіп’ятий» на вітрах часу; він змушений підкорятися йому – звідси така динамічна мозаїка настроїв і переживань, широка амплітуда тем, образів і асоціацій, звідси його прагнення сміливо ступати в больові місця сучасності, пропускати крізь себе високочастотні хвилі інформативних перевантажень. В його уяві пульсує наймодерніший образ сучасної цивілізації, де стільки нових понять, речей, явищ, майже не закорінених у міфологію і передісторію українського буття, які проступають у його поезії як таємничі прообрази майбутньої світобудови, як знаки нової цивілізаційної якості та як есхатологічне знамення («Балада про кібернетичний собор», «Балада ДНК – дезоксирибонуклеїнової кислоти», «Чорнобильська мадонна», «На дні роси, або Внутрішній діалог з приводу випуску енциклопедії кібернетики»):

 
Чорний атомний клекіт
Так нуртує нас – мене і добу,
Так вимучує совість і мозок,
Що кусаємо груди матері…
 

(«Симфонія «Леонардо»)

Іван Драч прицільно вглядається в цей мерехтливий світ технологічних знаків і смислів, прагнучи виразити кенотипічний рівень сучасної цивілізації, до якої поет має якийсь особливий, жадібний смак. Він чутливо відтворює технічну пластику речей без захоплення технократичним майбутнім та без соціально-естетичної войовничості. Це радше тривожні роздуми, які переростають у метафоричні передбачення і похмурі сюрреалістичні візії:

 
Що маю нести в сиві сині далі?
Пшеничну ласку в молодих руках
Чи чорний рак водневих вакханалій,
Що серце їсть п’яти материкам?
 

Поет все частіше озирає цей несамовитий світ «скептичним зором мудреця», очі все запитальніше зазирають у глибини власної душі, уникаючи несподіваних асоціативних зіткнень. І хоча його метафорично-асоціативне поле широке, проте соціальні, публіцистичні акценти часто триножать баскі асоціативні злети буйної фантазії. Болить щоденність, косить хижим оком політика, зазиває і знесилює огромом проблем, на які відповідей нема; нависають холодним осіннім дощем отруйні тумани наруг і образ, претензій і зобов’язань – усім ти повинен, за все ти маєш давати одвіт – за передчасні втрати побратимів і за рухівські поділи-розколи, за нелади у світовому українстві та за бездіяльність української інтелігенції…

Усе рідше метафора домінує над думкою, більше того, моралізаторська сентенція поривається пригасити гру абстрактних колажів, цю яскраву стихію образних вітражів, без якої ми не уявляємо Драча-поета. Народжуються вірші, до яких він робить часову «прив’язку», але й без цього уточнення адресата, мовби з метою застереження від надто розлогого розширення цих образних узагальнень, читачеві неважко відшукати реальні аналогії. Багато образно-смислових конструкцій Івана Драча будуються на парадоксальному зіткненні «чужорідних», незближуваних асоціативних образах (творчість – форма мазохізму; чистий аркуш паперу – біла блощиця, яка випиває кров поетову; новонароджені рядки – діти на білім снігу, – і це лише з одного вірша «Біла балада»), але саме ця «чужорідність», нерідко алогічна контрастність руйнує стереотип сприйняття традиційної поезії, особливо поезії української з її послідовно пестливим викохуванням нових поетичних квітів на щедрій грядці народнопоетичної творчості. Іван Драч не з такою безоглядною зухвалістю, як, скажімо, Андрій Вознесенський, перенасичує багаторазово ускладненими метафорами вірш – в українського поета почуття ідейно-естетичної співмірності образу і думки внутрішньо виважується орієнтацією на глибинне чуття фольклору.

Згадаймо цикл поета «Балади з криниці фольклору». Але коли вже йде мова про домінантний образ-символ калини, то пригадаймо першу збірку «Соняшник», а в ній вражаюче могутню симфонію «Смерть Шевченка» з рядками:

 
Петербурзьким шляхом, по коліна
Грузнучи в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.
 
 
І намисто сипалось під ноги,
Ніби кров змерзалась на льоту.
«Сину, сину», – слухали дороги
Тих ридань метелицю густу.
 
 
«Може б, сину липового чаю
Чи калини, рідному, бува…»
А дорога ген до небокраю —
На дорозі мати ледь жива.