Шевченкова вічність

Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий народ, цілу націю…

Остап Вишня. Щоденник

Може, як ніколи, нам сьогодні потрібна незламна віра Шевченкова. Без жодної ноти розчарування. Незламна і горда.

Жодного песимізму зваженого й обґрунтованого. Навіть комп’ютерами. Незламна віра: «…буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце стане і оскверненну землю спалить».

Такий духовний максималізм, витворений правдою його життя, наснажений істиною його творчості, єдиний в спромозі витримувати всі ті надлюдські випробування, які чигають на сучасну людину. Які роздирають її, розламують її крихке єство. Але й витворюють нову людину.

Ось чому ми йдемо, їдемо, летимо до нього – до Шевченка. Ось чому ми прагнемо до Пушкіна і Данте, Руставелі і Шекспіра, Навої і Гете, Нарекаці і Толстого. А Шевченко ще й тому в спромозі наситити безмір наших вимог, ще й тому в спромозі подати нам руку через гори літ – і ми віримо йому до найсокровенніших глибин душі! – що він до осяйних вершин людського духу піднявся з найпоганьбленішого болота, з безправ’я неключимого, де батожили душу вшир і впростяж, де розпаношілий цинізм був рідним братом зневірі, а губата ганьба збиткувалася над непокірною честю. Йому треба було встати і обтрусити весь цей непотріб з вічної душі народу. Він це свідомо зробив справою всього свого життя. Його неповторний світ, який не має аналогів в жодній духовній традиції того часу, виріс з найпотаємніших глибин рідного народу. Досить було одного, та ще й такого короткого, життя цієї людини, щоб в свідомості цього народу зайняти місце під рушниками на покуті, чільне місце. Стати символом цього народу, його безперервним творцем і бездоганною совістю. Ось чому вкарбоване його ім’я серед світочів вселюдського духу всіх часів і народів. Ось чому ми йдемо, їдемо, летимо до нього – до Шевченка.

Не дамоклів меч, така собі антична соломинка, як нам і нині видається з висоти нашого гіркого досвіду, а півтора десятка тонн тринітротолуолу у кожного із нас над головою. Принца Гамлета і короля Ліра, Автанділа і Таріеля, Беатріче і Вертера, Онєгіна і Катерину – все це поставлено під приціл разом з мільярдами усіх нас. Вихори політичних пристрастей захланного імперіалізму здатні в будь-який момент нашого існування зробити із Землі останню вогненну крапку в історії людського родоводу – вибирай, людино: нейтронно чисту, чи хімічно знавіснілу, чи бактеріологічно конвульсійну смерть. Та з тисячоліть існування нашої вселюдської цивілізації найдорожчий і найсокровенніший, такий рафаелівськи чистий отой Шевченків ідеал:

 
…на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
 

А з тисячоліть існування нашої східнослов’янської цивілізації, з отих вічних гір київських, яким сьогорічним ювілеєм означено півтори тисячі літ як градотворчим горам, з цих вічних гір пролунало:

 
…щоб усі слов’яни стали
Добрими братами і синами сонця правди…
 

Доля карбувала його життя у формах трагічних. Думаючи про нього, згадуєш слова Стефана Цвейга, який казав, що світ розуму не знає оманливого поняття числа і на його терезах один повсталий проти всіх може важити більше, аніж багато повсталих проти одного… Повстанець Шевченко був гнівною мовою цілого поневоленого народу, в пам’яті якого дотлівали останні задимлені головешки з гайдамацьких пожеж, а козацька епоха щемливим болем одлунювала в розлогих думах сліпих бандуристів – сама Україна була потрощеною бандурою з обірваними струнами. Разом з усією Росією вона була в ярмі царсько-кріпосницької системи. І яких же нелюдських сил треба було, щоб змогти пробудити до життя її вже майже смертельно поранену душу. Чиє живе людське серце могло затріпотіти в її холонучих грудях? Так геніальний пророк, за велінням часу віддаючи своє серце Вітчизні, мусив власним мученицьким життям прокоментувати свої дивні твори.

Його біографія відома кожному, та не перестає вражати кожного. Народився майбутній поет кріпаком і лише двадцятичотирьохлітнім здобув «вольную» (як відомо, Карл Брюллов намалював портрет поета Жуковського, той влаштував лотерею – за 2500 карбованців була здобута його свобода). Невдовзі він стає одним з найулюбленіших учнів – товаришів «Карла Великого» – Брюллова. В 1845 році Шевченко закінчує курс Петербурзької академії мистецтв і їде на Україну. Минуло два титанічних за творчою насиченістю роки – і 5 квітня 1847 року жандарми арештовують поета разом з членами Кирило-Мефодіївського товариства. Тарас міцно тримається на допитах. Царененависницька поема «Сон» та інші революційні твори – звинувачень, більш аніж досить.

 
Все он изведал: тюрьму петербургскую,
Справки, допросы, жандармов любезности,
Все – и раздольную степь оренбургскую,
И ее крепость. В нужде, в неизвестности,
Там, оскорбляемый каждым невеждою,
Жил он солдатом с солдатами жалкими…
 

М. Некрасов

Вимучений фізично, та не зломлений морально, Шевченко нарешті повертається із заслання, щоб за кілька років померти майже самотнім. 24 роки кріпацької неволі, 10 років солдатчини, 13 літ каторжної праці з постійною загрозою арешту – ось головні етапи його трагічної біографії. Шевченкові довелося виконати передбачення власної юності:

 
Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
 

«Тризна»

Хочу якнайстисліше торкнутися лише однієї теми, яка означається двома словами: «Шевченко» і «Київ». Зараз це вічнотривкі одиниці нашого буття – і поет, і місто. Мабуть, вперше на всю широчінь дитячої душі, на всі розповні очі він всотав Київ хлопчиком, чи то шестилітнім, чи семилітнім. Його батько Григорій взагалі часто їздив, підробляв хурманством – і малий Тарас тримав віжки в руках, і хльоскав коней розгарячілих, і мчав над Дніпром до Києва. Як правувати Пегасом – та наука знадобиться згодом.

А потім, вже підлітком, у 1829 році, «странствуя с обозом за своим дидычем». Може, козачком на козлах:

 
Давай, козачок, все бери на гачок
Під скрегіт і регіт рипучих бричок
І мчи у життя чорним шляхом гірким,
Тим шляхом, де мчали у смерть козаки.
 

Дніпрові схили. Старовинна дзвіниця. Золоті бані церков білокам’яних. В страшних баюрах під навкісним дощем застрявали берлини Енгельгардта. І гарячкуватий підліток як кріпак з кріпаків витягував їх з болота. І надривалися коні і люди, і шаленів лихий вельможний власник кріпацьких душ, а онук гайдамаки застигав перед раніше не баченим: сила-силенна ченців, тьма-тьменна прочан, блискучі військові однострої на конях, настирливі жебраки руками сновигали в болоті, видираючи мідяки один в одного, крамарі в дивовижних старовинних одежах, меткі, галасливі перекупки. Такого не було в Кирилівці. Та золоті бані передовсім вбирали очі. Від болота на землі до золота в небі. Коли це було 15 липня, то це був Володимирський хресний хід…

Пройде яких сорок років з того часу, коли вперше малий Тарас на кріпацькому возі з батьком, коли вперше юна істота зустрінеться з вічним містом, до тої трагічної межі, коли київська молодь, передовсім студенти університету, зустрінуть процесію з Петербурга перед Києвом на лівому березі Дніпра, коли перед Ланцюговим мостом випряжуть коней і самотужки привезуть дроги з труною в місто. Згодом цікаві кияни з київських гір незвично дивитимуться, як по-європейськи вбрані пани, студенти університету та уніформовані гімназисти везтимуть на трагічному повозі кріпака. Остання дорога Києвом. Ось свідчення очевидця: «…не тільки церква, а й двір були битком набиті по Олександрівській вулиці, по шосе, на горах Андріївській і Михайлівській і на горі біля Царського саду стояло народу не менше, ніж буває 15 липня під час Володимирського хресного ходу».

Князь Васильчиков Іларіон Іларіонович, київський, подільський і волинський генерал-губернатор, один з вельможних душителів поета при житті, саме прогулюватиметься з дітьми біля Маріїнського палацу і поглядатиме крізь зелені кущі на набережну. Промови він заборонив. Відповідні розпорядження дав. Радив Третьому відділу не дозволяти Шевченкові оселятися на Україні. «Татусю, кого це ховають?» – питали діти. «Добре, що не в Києві ховають, – думав генерал-губернатор, – все ж легше…» Згодом він керуватиме розслідуванням справи про гайдамацькі ножі на могилі Шевченка… А Дніпрова повінь і повінь народна наче з’єдналися в єдиному плині, несучи на собі останки Кобзаря. Хотіли кияни поховати на Щекавиці, особливо студенти, та «Заповіт» і Честахівський зробили своє: везти пароплавом на Чернечу. Жебрак питав, наче не знав:

– Кого ховають?

Жандарм з верховин коня відповідав, наче знав:

– Мужика, да чин на ньому генеральський…

Та ще й до всього в Христорождественській церкві якась невідома жінка в чорному поклала на труну терновий вінок. З’явилась і щезла. Наче не була. Вінок був. Шукали жінку, не знайшли. Особливо князь Васильчиков наполягав, бо, кажуть, жінка була дуже шляхетна і дуже в чорному. Вінок забрали. Вінок був і всіх колов. Шукали навіть по терновищах. Та скрізь тернина неторкана була…

Які ж це дворянські діти, студенти університету, везли «мужика»? Варто їх зафіксувати і нам, настільки важлива була ситуація, де наче передавалася естафета подвижництва і служіння справі визволення народу. Діти пануючої верстви, обпалені і наснажені Тарасовим вогнем, вже протягом всього наступного життя не могли випрягтися з того Шевченкового воза. От хоча б кілька імен.

Студент Михайло Драгоманов – не тільки виступав над труною поета з промовою, не тільки вважав Шевченка «одним із великих поетів правдиво народних» і присвятив пропаганді його творчості своє життя, а й видав згодом у Женеві книжку французькою мовою «Українська література, заборонена російським урядом», яка, як нині доведено, читалася Карлом Марксом. Основоположник наукового комунізму відмітив такі відомі нам слова: «Від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». Влучно відмітив.