Вони йдуть полем. Одні несуть вінки, нанизані на руки, інші – валізи. Похоронну процесію замикає хлопчик у блакитній матросці, та Сидір Львович – інспектор обласного комітету ДТСААФ. В усій його пониклій під сонцем постаті – вид людини начальственої, авторитетної, яку незаслужено образила доля. Поряд чимчикує десятилітній хлопчак із вудилищами – його син.
У сорочці з червоного сатину, з підкоченими рукавами, пріє од ваги валіз завгосп риболовецького колгоспу Петро. Він лає під ніс свою опасисту половину – Наталку.
– Ти в них, напевно, гантелей наклала.
Наталка вища від чоловіка на цілу голову. Вона ніяк не може заспокоїтися, тому все запитує:
– Так що ж вона тобі сказала?
– Сказала: помер батько, навіть у домовину вже поклали.
Маленький кощавий Артем, електрозварник, у жовтих слюдяних окулярах підбігає до Петра, щоб ще раз почути вістку. Од нього не відстає напнута білою хустиною, завжди всім і в усьому співчуваюча дружина Настя.
– Не може ж бути!
– Кажу вам, поштарка сказала: «Лежить, – каже, – наш Левко в домовині під грушею».
Наталка ставить важкий чемодан на стежку і наривається на Петра:
– А я тобі що казала? Он бачиш, помер уже. А ти ж торочив: «Чорт його не залоскоче». А тепер що? З ким дітей на літо зоставимо?
Розгніваний коротенький Петро теж ставить валізи на землю, хапає свою половину за плечі, завзято термосує нею:
– Ану цить, стерво, а то пригалушу на місці! Ти що, оглухла? Батько помер! Спочила б ти навіки!..
Тим часом Артем скидає свою яскраву, з видами Бомбеїв і Сінгапурів сорочку, натягує на спітніле тіло чорну, дружина заправляє її ззаду у штани. І знову процесія йде далі…
А в селі вступає в свої права клечальна субота. Жінки несуть од річки татарське зілля в ряднах, з полів – сухий духмяний чебрець. У стріхи помазаних свіжобілим вапном хат стрімляється клечання.
Хлопчаки ж відчахують клечання з розлогого американського клена в Левковому садку, і даремно захрипло лютує, заливаючись не своїм голосом, патлатий Кудла.
Стоїчне терпіння верхолазів і дитяча мужність пояснюються дуже просто і жорстоко: дід Левко помирає – лежить у труні під грушею, а за клечанням бігати в ліс – цього ще їм не вистачало.
Та старий не може довго стримуватися – він пацає ногами в домовині, підводиться навсидячки, знову, махнувши на все рукою, лягає в духмяне сіно. Нарешті його аж ломить, ніби одчахується од нього оте зелене клен-дерево. Він упирається в ребра домовини і спішить у садок на собачий лемент.
Хлопчаки сиплються, як перезрілі груші: тріщать штани, заголюються животи. Наздоганяє їх Левко: собака тягне його на свою повну застояну силу, псові так кортить зігнати оскому на тугих, пропечених сонцем хлопчачих литках.
Та ось батько побачив похоронну процесію своїх давно очікуваних синів, що так поволі й статечно наближалися з берегів. Іде Петро з дружиною й дітьми, військова виправка відчувається в ході безрукого Сидора – рукав чорної сорочки в кишені, тягнеться з валізами подружжя Артема і Насті. Внуки несуть траурні вінки з чорними муаровими стрічками.
Навпроти цієї урочистої процесії вилітає засапана зграя втікачів-верхолазів.
Переляканий Левко вже присів, щоб не потрапити на очі синам, та застояний пес домігся свого: він вирвав лискучого ланцюга з нетвердих рук, аж старий упав і поповзом під кущами аґрусу й смородини дістався до труни.
Захеканий, спітнілий, груди ходять ходором, лежить Левко, всім тілом дослухаючись, як Кудла приймає його синів.
А собака нікого вже не пам’ятає: стільки років ніхто додому не потикався. Він кидається то до опецькуватого Петра, то до переляканої Наталки: валізи жалко залишати на лузі, та страх проймає до кісточок. Діти відбиваються вінками від настирливця – квіти розриваються, вінки розтоптуються.
Підоспіла Оксана поставила відра долі, біжить на допомогу, рятуючи родичів од Кудли.
– Ой Господи, дядько Артем! Ах ти, гаде нещасний! – Онука встигає і рідню привітати, і пса приструнчити.
– Дядько Петро! І Шурик тут! Щоб ти навіки затявся! – Прив’язує Оксана розлютованого пса й спішить з нежданою новиною до діда.
Ні живий ні мертвий, увесь мокрий від біганини й переляку, лежить із заплющеними очима і складеними руками на грудях батько своїх синів. Він чекає…
Рідня оточила Левка півколом. Винуватець, тихий і присоромлений, лежить на сіні, мов на розжареному вугіллі.
– Що з вами, тату? – нахиляється над ним Артем. Разом із ним нахиляється і його сухенька дружина. Батько довго одкашлюється, затикає під себе край рядна і починає:
– Зле мені. Тіло ломить. Кашляю. Ядуха. Грижа. Серце не робить. Руки трясуться. Зубів нема. Не бачу.
– А нас бачите, тату? – єхидно й делікатно дошкуляє Петро з розірваною штаниною.
– Бачу, що ти приїхав, пузо своє відгодоване привіз, очі б мої тебе не бачили. А ти нас із Оксаною хоч раз на рік бачиш?
Левкові важко лаяти навлежачки, і він поволі встає, спочатку лає сидячи, потім його обережно підводять, та він одштовхує простягнуті до нього руки родини.
– Я сам, обходився без вас і тепер обійдусь.
З усіх привезених подарунків старому, крім відрізу з чорної шерсті і вузьких модних черевиків, найбільше припала до смаку велика алюмінієва миска.
– І розумник ти в мене, Артеме, хоч викупаюсь…
У розсохлі старі ворота влітає блискуча чорна «Волга», шурхотить шинами по розсипаному хмизу. З машини виходить астроном, чи, як його величає Левко, звіздар Максим, з кучерявою чорно-синястою борідкою, і міцно збитий з бульдогоподібним обличчям слюсар за професією і борець за покликанням флегматик Василь.
– Ну й чагарники ж розвів, – простує старий до щойно прибулих дітей, та потім, усміхаючись, обминає їх і молодцювато поспішає до машини, обережно мацає фарбу, тарабанить по товстому склі і хоче натиснути на випуклу кнопку багажника.
– Тату, я сам усе зроблю, я сам! – злякано підходить Василь і обережно відтісняє батька від багажника, показуючи йому ящик із пляшками пива на задньому сидінні.
– Сам, сам! А може, старому найшла охота тобі допомогти, коли ти йому не допомагаєш, чемодани піднесу… – І старий знову тягнеться до випуклого чорного багажника.
– Тату, ми самі відчинимо, – поспішає на допомогу братові кучерявий звіздар; усі забули про свої розпаковані валізи, сини поскидали черевики за прикладом батька і босі товпляться з дружинами навколо «Волги», а Левко, вкрай здивований незрозумілою поведінкою Василя, намагається відчинити багажник – кнопка йому не піддається.
– Ану, одчини! – наказує він синові.
Василь розводить руками, Максим сміється. Оксана завмерла з чавунком картоплі в руках. Левко ж дивиться войовничо і владно. Ніби чорне надкрилля жука, зводиться кришка багажника: на жовтих шкіряних валізах лежить стандартний траурний вінок з металевим подзвонюючим листям та чорною муаровою стрічкою. – Тату, це я про всяк випадок! – виправдовується син.
Левко злісно грюкнув кришкою серед німої тиші й помітив за спинами то похилених, то насмішкуватих синів легеньку постать золотоволосої Соломії – вона ніби світилася ізсередини й тихо всміхалась тонкими вологими губами.
– І ти, доню, теж приїхала мене ховати? А де ж мій син, де ж Івась? Як же він не побоявся таку гарну жінку з такими телепнями одпроваджувати?
І золотиста жіноча голівка опинилась у старого на грудях.
З Левкового двору виїздить машина. Дід зачиняє ворота, трохи підіймаючи їх легшим, струхлявілим краєм, і заспокоює жінок, що залишилися, звертаючись до Соломії:
– Не журись. Я тебе на цвинтар сам поведу. А поки обходься без свекрухи. – І старий не знає, з якого боку підійти до невістки, що так йому сподобалася.
– Пішком би годилось на могилу матері, так ні, машиною, – продовжував старий бурчати, приміряючи нову сорочку перед дзеркалом і ненароком струшуючи сльозу, щоб невістки не побачили.
«Волга» зупиняється біля воріт цвинтаря, обкопаного довгим глибоким ровом. Деінде над могилами вишні, кущі бузку, шовковиці. Але загалом він справляє враження трохи запущеного пустиря – це старий цвинтар, до нього тулиться новий, з новими хрестами і зірками, відвойовуючи простір у безмежних полів. Над обома цвинтарями високо підноситься самотня ялинка – це вже не дерево, а сама його видимість.
Над струнким височезним стовбуром, зачепившись за залишки глиці, лопотить паперовий змій, розмахуючи хвостом.
Сини ходять по цвинтарю, як по лабіринту. Ніхто з них не знає, де ж могила матері. Вони блукають від однієї могили до іншої, та все дарма: ніякі прикмети не потрапляють на очі. Сини не дивляться один на одного, тільки Сидір кричить на Петрів виводок, що гасає по могилках ззаду за процесією. Нарешті один із синів, напевно, надумався запитати хлопчаків, що обламували клечання на рові, чи бабу Маройку, що стояла з велосипедом на стежці з пучком чебрецю, припнутого до багажника, але не наважився – соромом спалахнуло його обличчя. Він зразу ж повернувся до процесії й першим поклав свого вінка на одну з могил. Вінок задзвенів бляшаним листям. За ним, майже не зупиняючись, поклали вінки всі інші, не дивлячись один на одного, попрямували між гробками до машини. Пилюка знялася між деревами в напрямку Левкової господи…
Баба Маройка поклала велосипед на стежку, вирвала пучок чебрецю й пішла до могили Параски, яку так і не знайшли сини. Вона розклала чебрець по барвінку – могила була зелена і чиста. Потім баба позбирала з чужого гробка щойно принесені синами вінки і теж поклала на могилу Параски, перехрестилась і лячно озирнулася на високу-височенну ялину, де гучно лопотів паперовий змій, розмахуючи хвостом над опустілим цвинтарем…
Потім вони сиділи обоє поруч на лаві. Левко на очах ревнивих невісток приніс Соломії пухнасту японську подушечку, щоб м’якше сиділось, і попросив її:
– Навчи ж мене, доню.
І Соломія брала його жовтий, поїдений тютюном вказівний палець у свої тоненькі й натискувала ним на вмикач білого портативного магнітофона. В приймачі щось вищало, стукало, шелестіло, було чутно суперечку: «Вже готово? Тихше, вимкни приймач. Ну, з Богом! Пусти мене, що ти витворяєш? (І жіноче вищання з приймача – невістка зашарілась.) Тату (і кашель, і рипіння крісла, і віддалений посвист літака), тату, ви ображаєтесь на мене, що рідко пишу, зате такого листа, говорящого, ви ще не отримували. Прийміть Соломію суворо, та не лякайте її своїми білими вусами. А я приїду трохи пізніше, слідом за нею, – зараз випробування нової марки, не можу вирватись, та коли…»
Левко слухав, скоцюрбившись грудкою, так було добре Левкові, ніби цвіркуну в суху зоряну ніч, він навіть дихати забув…
– Подумаєш, здивувала – привезла коробку! – обурювалась збоку Наталка, розповідаючи Насті про свої лиха. – Ми тільки-но на курорт зібрались, а тут ця сумашедша телеграма. Приїхали – і все даремно: живий, йому хоч би що…
– Забожись, що це сам Івась говорив, – недовірливо запитує Левко невістку, коли та його ж жовтим пальцем натисла на інший шерехуватий клавіш і голос щез.
– А спробуємо вас записати, тату, може, тоді повірите?
І вони бавилися магнітофоном, слухали дивну музику, а Левко кривився, Левко не знав, що говорити в мікрофон, і найкраще записався неждано настиглий його ядушливий кашель, а Наталка докірливо похитувала головою:
– Що старе, що мале – один розум…
Всідається за столом родина, вся дюжина стільців заповнена, лише один стілець у центрі вільний – для Левка.
– А де ж тато?
– Їй-богу, понесло його за водою.
О проекте
О подписке