Старий ніяковів, а все ж насмілився, чарку перехиливши, і рукавом утершись:
– А вас, ґазди, я ще маю на два ґатунки просити. Десь, може, сини пустять в село на пошту, що нас із старою нема. То би-м просив вас, аби за нас наймили служебку та й так, як сегодні, зійшли на обідець та виказали очинаш за нас. Може, пан Біг менше гріха припише. Я гроші лишу Яковові, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів крейцар.
Громада ворушилась, слухала задумливо, а молодий ґазда Яків аж почервонів од дідової довіри, проказав:
– Наймемо, наймемо і очинаш за вас викажемо…
Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид.
– Ви старому не дивуйтеси та й не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це казати, але здається, що би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, що я на собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м’го віз і гірко наверх висаджував, але поклав. Такий тєжкий, що горб його не скине, мусить ‘го на собі тримати, як мене тримав. Хотів памнєтку по собі лишити.
Стулив долоні в трубу і притискав до губів.
– Так баную за тим горбом, як дитина за цицьков. Я на нім вік свій стратив, окалічився. Коби міг, та й би в пазуху його сховав та й взєв з собов у світ. Тужно мені за найменшою кришкою в селі, за найменшою дитиною. Але за тим горбом таки ніколи не перебаную.
Очі Іванові замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижить.
– Аді, стою перед вами і говорю з вами, а той горб не виходить мені з голови. Таки його виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду його видіти. Все забуду, а його не забуду. Співанки знав – та й на нім забув, силу мав – та й на нім лишив.
Одна сльоза котилася по лиці, як перло по скалі.
– Та я вас просю, ґазди, аби ви, як на святу неділю поле будете святити, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вибіжить покропить хрест свіченою водицею, бо знаєте, що ксьондз на горб не піде.
Молодий Яків обізвався, як і перше:
– Я вибіжу, я покроплю хрест.
Старий Іван продовжував, як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.
– Просю я вас за це дуже ґречно, аби-сте мені мого хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш зробіть дідові його волю.
Кум Михайло розводив Івана:
– Іване, куме, а лишіть же ви туск на боці, геть єго відкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порядний чоловік, не лізли натарапом на нікого, нікому не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця не порунтали. Ой ні! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на святу неділю не минуть.
Отак Михайло Івана розраджував.
Почалась справжня пиятика, справжньої ще не було, та пиятика, що робить із мужиків подурілих хлопів.
Господар припрошував:
– Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер хто мене любить, то той буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилою, а ви ще порцію горівки зо мнов не випили. Заки ще в своїй хаті і маю гості за своїм столом, то буду з ними пити, а хто мене навидить, той буде також.
П’яний уже, Іван кричав до музики, до скрипаля:
– Грай, грай, мой, заки я в своїй хаті! – Торсав молодих, підохочував до танцю, сам пристукував. – Мой, маєте так танцювати, аби земля дудніла, аби одної травички на току не лишилося!
У хаті всі пили, всі говорили, ніхто не слухав. Бесіда йшла сама до себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вітер. Кум Михайло діда Івана заговорював, сусід Гьоргій собі підтакував, старий Петро підкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.
Михайло: Як-єм його випуцував, то був випуцуваний, котре чорний, то як сріблом посипав по чорному, а котре білий, то як маслом сніг помастив. Коні були в мене в ордунку, цісар міг сідати! Але-м грошей мав, ой, мав, мав!
Андрей: Коби-м учинився серед такої пустині – лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дикий звір, лиш не видіти б ні крамарів, ні панів, ні ксьондзів. Отогди би називалося, що-м пан! А ця земля най западеться, най си і зараз западе, то б не згорів. За чим? Били та катували наших татів, та в ярем запрягли, а нам кусня хліба не дають прожерти… Е, коби то так по-мому…
Гьоргій: Ще не находився такий секвертант, аби що з нього стяг за податок, ой ні! Був чех, був німець, був поляк, г… пробачайте, взєли. Але як настав мадзур, то й найшов кожушину аж під вишнею. Кажу вам, мадзур – біда, очі випечи – та й гріха за него нема…
Всякої бесіди було багато, але вона розліталася в найріжніші сторони, як надгнилі дерева в старім лісі.
У шум, гамір, і зойки, і жалісну веселість скрипки врізувався спів Івана і старого Михайла. Той спів, що його не раз чути на весіллях, як старі хлопи доберуть охоти і заведуть стародавніх співанок. Слова співу йдуть через старе горло з перешкодами, ніби і в горлі мозолі понаростали. Ідуть слова тих співанок, як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно раз по раз зупиняється на кождім ярочку і дрижить подертими берегами, як перед смертю.
Іван та Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть в гості.
Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували.
Ой, з-за гори кам’яної
Голуби літають…
Не зазнала розкошоньки,
Вже літа минають.
Запрягайте воли сірі,
Коні воронії,
Доганяйте літа мої,
Літа молодії.
Діди ловилися за шию, цілувалися, били кулаки в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жодного слова вимовити.
– Ой Іванку, брате!
– Ой Михайле, приятелю!
Пісня стелилася, аж чад в очах стояв.
Ой догнали літа мої
На терновім мості:
«Гей, вернітесь, літа мої,
До мене хоч в гості!»
– «Не вернемось, не вернемось,
Не маєм до кого:
Та було б нас шанувати,
Як здоровля свого!»
Син торсав за рукав:
– Дєдю, чуєте, то вже час виходити до колії, а ви розспівалися як за добро-миру.
Іван на нього так дивно витріщив очі.
Син побілів, подався назад.
Дід поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки, взяв її за рукав.
– Стара, гай, машір – інц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панськи, та й підемо панувати.
Вийшли обоє з хати.
Ввійшли інші, убрані, ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало – такий був плач.
Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало і її на місці не роздавило.
Михайло взяв Івана за барки і шалено термосив ним, і верещав, як стеклий.
– Мой, як єс ґазда, то фурни тото катране з себе, бо виполічкую тебе, як курву!
Іван не дивився в його бік.
Схопив стару за шию. Пустився з нею в танок.
– Польки мені грай, по-панськи, маю гроші!
Люди задеревіли.
Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.
Вбігли сини, обох силоміць винесли з хати.
На подвір’ї Іван танцював далі якоїсь польки.
Іваниха обчепила руками поріг, приповідала:
– Ото-с’єм ті виходила, ото-с’єм ті вигризла оцими ногами!
І все показувала в повітрі, як глибоко вона той поріг виходила…
Коли вони вийшли з хати і проминули кілька кутків, дорогу перейшла на перехресті похоронна процесія.
Спереду обдертий хлопчик із обдертим коміром під шиєю. В руках держить чорний хрест і все дивиться на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть маленьку труну. На її вічку білий тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах труни прибитий віночок із жовто-брудних квітів. З отих самих, що ростуть попри каміння. Такий віночок, як калачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.
За труною плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі погаслі свічки. Під пахвами несуть напівзів’ялі вазоники. То ті марні квіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого – ясно-жовті.
Перша жінка: Лежав як рибка і все ротик роззявляв.
Друга жінка: Водиці йому треба було раз по раз.
Третя жінка: Пашіло од нього вогнем. Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця накидав, аби горіли.
Йдуть всі помучені, зів’ялі, сіру мряку хрестом прорізують.
Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки. Хлопчики померзли. Баби ледве лізуть – йдуть серединою вулиці, як подерті тіні.
А цвинтар буде, лиш його крізь сіру мряку не видко.
Малий Андрійко побіг за похороном. Його завернули…
– Не поїду, – не своїм голосом закричала Іваниха, оторопівши од маленького похорону.
Її сини просто підхопили під руки і понесли.
Вона випручувалась. П’яні сини тримали маму залізно. Старий Дідух тільки за голову тяжко схопився руками.
Плоти попри дороги тріщали і падали – всі люди випроваджували Івана, хто з ним прощався, хто на похорон дивився.
Дід Іван ішов зі старою, згорблений, в цайґовім сивім одінню, і щохвилі намагався танцювати польки.
На полі зупинились перед хрестом, що його Іван поклав на горбі. Дід трохи прочуняв од польового вітру і показував старій хрест.
– Видиш, стара, наш хрест? Там є відбито і твоє намено. Не бійся, є моє і твоє…
Малий Андрійко погнав до хреста.
– Станьте-но, прошу вас.
– Зупиніться.
– Я хочу вийти. Спасибі.
– Що? Візник мене знає? Ще далеко додому? Так.
– Я тільки-но хочу глянути. Що це? Невже марево?
– Сергію! Сергію Костянтиновичу! – До мене обертається бородатий незнайомий студент, здивовано дивиться не Твоїми очима й зникає в натовпі. Мені стає моторошно і холодно. Січе мжичка, постійна київська мжичка. Та гляньте-но, який величезний натовп. Що то діється? І то коло «Киевлянина».
Впізнаю в гурті Кривинюка.
– Михайле Васильовичу що тут діється?
– О панно Лесю, «Киевлянин» ювілействує, а студенти йому допомагають.
Михайло Васильович Кривинюк аж пломеніє од радості, хоч намагається вже при мені триматися стримано, трішечки стримано. Та все ж не втримується. Надто замашний камінь із розвернутої бруківки попався йому на око. Якраз до руки прийшовся. Інтелігентний Михайло Васильович – з розвороту по вікнах «Киевлянина». І що вже туди не летить?! Де бідний Піхно тепер?
– Ларисо Петрівно, Ларисо Петрівно, що тут тільки діється? – Кривинюк мене питає. Це Він мене питає. Миготять студентські кашкети із синіми, блакитними околичками, робітничі кепки з’являються то тут, то там. Он кілька студентів і гімназистів урочисто роздирають номери «Киевлянина» і спалюють. Робітники перепинили кількох візників і чіпляють газети до заплетених хвостів гнідих. Зловили екстер’єра і загортають його в газету. Сміх, гам, улюлюкання, регіт. Кидають каміння і пляшечки із сірчаним воднем у вікна редакції.
– Геть продажну пресу! Геть продажних писак!
І раптом у новенькому трамваї, що курсує раз по раз перед нами, бачу її – елегантну красиву жінку з виразним блідим обличчям, у чорному пальті й гарному витонченому капелюшку, оздобленому сірим тюлем. Так, це вона, вона, вже кілька разів їздить трамваєм, спостерігаючи демонстрацію. Її руки з тою чарівною, трошки сталевою грацією, як у тонкої іспанської шпаги. Вона раптом підводить голову ще вище, видно, стає навшпиньки і робить той рух рукою і станом, який добре по знаку всім Твоїм товаришам («королівський жест», – жартував, було, Ти). Від того її руху маленька фігура раптом наче виросла – вона махнула білою хустинкою і зразу ж сховала її в брунатній муфті… «Пора кінчати!» – напевно, говорив той жест.
З боку університету, з Володимирської, вже сунули козаки…
А вдома, що вдома? Перед будинком сиділи на лавці два шпики й лузали насіння – і це в дощ, у мжичку. Мені так було прикро, що в мами знову пробилося несправедливо напасливе ставлення до Тебе.
Та я їду до Тебе, їду!
У мами завжди був приємний холодний вираз у Твоїй присутності, одвертання погляду, відповіді крізь зуби, затуляння себе газетою або книжкою. Се вже, я бачу, почалася знову «ревность» материнська. Се прикро, і тяжко, і фатально, що жодна моя дружба, симпатія чи любов досі не обходились без цих отруйних ревнощів.
Мама. Ти себе занапастиш! Я проклинаю!..
Леся. Мамочко, мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не може нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або нашкодити і більше ніхто… Ніхто, чуєш?
Мама. Адже він приречений… Лесю, дитино моя!
Леся. А хто міг би мене, мамочко, одвернути, щоб я не була з Дорою при її дифтериті? Хто, питаю? Хто був би винен, якби я тоді заслабла? Я думаю, ніхто. Так і тепер. Коли вже хто буде винен, то я сама…
Мама. Я проклинаю. Так, так, проклинаю…
Леся. Ти візьмеш назад те страшне слово «проклинаю»?! Забери його назад. Таточку, нехай вона забере слово.
Не могла я вже стриматися більше. Внутрішнє ридання котилось у мені знавісніло. Я стиснула кулаки, вдарила ними об бильця крісла раз, удруге, втретє – руки не боліли. Папа забрав маму, що захлиналась у риданні, а я казала вже сама собі:
– Я зовсім щиро признаю, що я дуже-таки винна, що я завдаю всім стільки турбот, та я інакше не можу, не можу, і все, – вже й так я досить «проклята» тією Мойрою, чи як там вона зветься, тая «Лесина богиня».
Я їду до Тебе, Сергію! Я вже їду!..
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть —
То було б щастя, мій згублений світе!
По перону бігали люди з мішками, проходили пани з панями, під’їздили візники. Коли вже я сідала, коли прозвучали удари станційного дзвона, очі зафіксували людину, яка вперто стежила за мною. Так, я й не сподівалась, що поїду без «хвоста», але не гадала собі, що це так буде просто й недвозначно. Здається, й молоденький тип навіть ніяковіє трохи.
Просвистів обер-кондуктор, відповів йому паротяг. Зелені, жовті, сині рушили з Києва.
Їду до Тебе, Сергію.
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
І за дорогу все промайне перед очима: і перша зустріч у Ялті, і нічне палаюче море, і моя перша сповідь перед Тобою – сповідь з першої зустрічі. Зашумить дубовим шумом Зелений Гай під Гадячем, і спогадається моє берлінське лікування з невсипущою думою про Тебе. Вагонні ритми так навівають спомини. І всі ці спомини будуть у якомусь тумані, в якомусь дощі, в якійсь мряці несусвітній. То цілком зрозумілі, то уривчасті. Вони принесуть мені Тебе, якого знала досі, а не Тебе, до якого їду.
І що мені до того, коли в моїй дорозі до Тебе завжди супроводжуючі, завжди «архангели» – охранка турбується про нас, як мати рідна.
Іду до Тебе! Виручати Тебе з рук Смерті й віддавати в лапи охранки?! Чи з охранки віддавати в невблаганні руки Костомахи?!
З’явися мені таким, яким уже не будеш…
У саду було тісно. Ятки, побудовані навмисне для лотереї і добродійного базару, звужували і без того не дуже широкі алеї – люди ходили парами і гуртами, штовхаючи мимохіть одні одних.
Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки загойдалася швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею, колеса з лотерейними білетами закружляли, як млинки. Гамір людських голосів змагався з музикою. Стало ще тісніше, якось паморочно… Я сіла на перше місце, яке трапилось. Коло мене сиділа якась дама в жовтогарячому вбранні, що голосно розмовляла зі своїм кавалером по-французьки грубим контральто, з вульгарним, але чисто французьким акцентом.
І тут на вільне місце поруч зі мною сів Ти, трохи віддаля, але все ж якось приурочено, ніби змовницьки усміхнувся до мене. Букет білих квітів Ти поклав поряд. Я спершу знітилась, надто схоже це було на неоковирні зальоти якогось столичного панича, але усмішка Твоя відразу роззброїла мене. А тут і голос Твій, чистий, але з сухотним хрипом, вивів мене із чистісінького замішання.
– Аж нарешті я вас піймав. Уклін вам від Павла Лукича Тучапського.
Десь Тебе я ніби бачила, але де і коли – годі було тоді думати.
– Рада познайомитись. Лариса Косач.
– Сергій Мержинський. Вас я давно знаю: я приятель вашого брата Михайла, колись ми гуртом були у вашім домі. Михайло вічно вас розхвалює.
– Бачите, то неправда, що не можна бути пророком у рідному краю, можна ним бути навіть в очах рідного брата.
– Брат ваш, сам того не примічаючи, звик вимірювати людей математикою: коли часом хоче назвати кого нестелепою чи дурнем, то каже: «Він математики ні в зуб не знає».
– Увійде в хату й патетично кричить: «Чудова річ – диференціали».
О проекте
О подписке