Існують й інші підтвердження, що запорожці, зокрема й Сагайдачний, не були новачками у тогочасній дипломатії. Наприклад, заснована у ті роки в Європі антитуре-цька «Ліга християнської міліції» покладала великі надії на козацького ватажка у справі вигнання турецьких завойовників. Це була досить сильна організація, яку очолював нащадок останнього грецького імператора Палеолога – французький князь де Шевер. Ліга ставила собі за мету створення могутньої європейської армії, котра, об’єднавши військові формування багатьох країн, змогла б витіснити турків з Європи, а можливо, й знищити Османську імперію взагалі. Осередком Ліги було містечко Карпантрас, розташоване неподалік Авіньйона. У місцевих архівах знайдено рукописи, що засвідчують факт переговорів Сагайдачного з князем де Невером про можливість участі козаків у ан-титурецькій кампанії. Відомо також, що до неї вирішив приєднатися гетьман з усім Військом Запорозьким, який обіцяв виставити на війну з Туреччиною 60-тисячне військо. Також Сагайдачний, через посередництво константинопольського патріарха, з яким мав якісь контакти, розраховував організувати повстання греків. Існує думка, що козацька старшина сподівалася побачити Сагайдачного на чолі загальноєвропейської армії, але раптова смерть від рани перешкодила такому призначенню.

Наведені приклади дипломатичної діяльності запорозьких козаків дозволяють предметніше підійти до з’ясування питання про мету посольства Сагайдачного до Москви у січні 1620 року.

Козацький гетьман, відряджаючи повноважних представників до Москви, не робив нічого такого, що могло б радикально змінити існуючий тоді політичний статус українських земель, які входили до складу Речі Посполитої. Дипломатичний сенс цього посольства полягав у намірах Петра Сагайдачного відновити в Україні в повному обсязі ієрархію православної церкви. Адже навряд чи випадково посольська місія козаків співпала з перебуванням у Москві єрусалимського патріарха Теофана. Впливовий ієрарх Східної церкви на той час уже висвятив на патріаршество Філарета – батька царя і завершував свої справи у Московській державі. Саме тоді і прибули до Москви козацькі посли. Безперечно, вони мусили мати якісь вказівки від гетьмана щодо контактів з Теофаном, якого в подальшому було залучено до відновлення в Україні православної ієрархії. Не виключено, що Сагайдачний розраховував й на деякі інші, так би мовити, «побічні» результати від переговорів. Адже демонстрація готовності Війська Запорозького стати на царську службу передбачала якщо не підтримку, то толерантне ставлення вінценосця до задуманих Сагайдачним церковних проектів. Та й подібні «миролюбні» клопоти козаків повинні були пом’якшити враження Теофана про запорожців, які зовсім недавно воювали проти «одновірців».

Не викликає сумніву той факт, що Сагайдачний отримав через послів вичерпну інформацію про найближчі наміри теофана. Коли єрусалимський патріарх у березні 1620 року покидав кордони Московської держави, назустріч йому виїхали козаки на чолі із самим Сагайдачним. Вони супроводжували Теофана аж до Києва, де той зупинився на Подолі у відведеній спеціально для нього резиденції на території Київського Богоявленського монастиря.

Перебування у Києві єрусалимського патріарха сколихнуло церковне і суспільно-політичне життя міста. Адже вперше після Брестського церковного собору 1596 року з’явилася реальна можливість відновити православну ієрархію (на той час вірність православ’ю продовжував зберігати лише один єпископ львівський Єремія Тиса-ровський). Депутації від місцевого духовенства, Київського Богоявленського братства, та й особисто Сагайдачний просили висвятити православних владик. За свідченням Іова Борецького, посвяченого у ті дні на митрополита, Теофану було сказано: «Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим, не був би ти Христовим і апостольським намісником, якби превелебність твоя народові руському митрополита й єпископів не посвятив і не зоставив, заставши нас тут переслідуваних і без пастирів».

Урешті-решт патріарх дав згоду на здійснення акту хіротонії³. Від його імені були розіслані грамоти до всіх православних Речі Посполитої із закликом обирати кандидатури, гідні єпископського сану.

15 серпня 1620 року в Києві остаточно визначили претендентів на єпископські кафедри, і восени розпочалося висвячення. Церемонія призначалася на пізню годину, щоб зайвий раз не привертати увагу польських властей та католицько-уніатських кіл. Місцем її проведення стала Богоявленська церква Києво-Братського монастиря.

Першим пройшов церковне таїнство хіротонії на Перемишльське єпископство ігумен Київського Межигірського монастиря Ісая Копинський.

У неділю, 9 жовтня на Київську і Галицьку митрополії був висвячений ігумен Михайлівського монастиря, ректор Братської школи Іов Борецький. Православна церква в Україні знову отримала свого вищого духовного зверхни-ка. Минув деякий час, і було поновлено всі основні єпископські кафедри православної єпархії в Україні. У Трахтемирівському монастирі, куди Теофан прибув у супроводі новопоставлених єпископів і під охороною трьох тисяч козаків, очолюваних Сагайдачним, на Володимирську і Берестейську єпископські кафедри єрусалимський патріарх висвятив архімандрита місцевого монастиря Єзекіля Курцевича, а в Білій Церкві в єпископський сан було ру-копокладено ігумена Чернчицького монастиря (поблизу Луцька) Ісакія Борисковича, який отримав Луцьку й Острозьку єпархії. Згодом у місті Животові було висвячено на єпископство Холмське і Белзьке Паїсія Іполитовича. Під час перебування в Україні єрусалимського патріарха Теофана були поновлені також православні єпископії на білоруських землях.

Повернення православній церкві її ієрархів було результатом цілеспрямованої політики Сагайдачного, який у своїх діях знаходив підтримку і співчуття серед широких мас і суспільно-політичних сил в Україні, насамперед козацтва, православного духовенства, учасників братського руху, частини радикально настроєної шляхти. При цьому вибір часу для цієї акції зумовлювався не якимись стратегічними міркуваннями, а візитом єрусалимського патріарха до Москви. Сагайдачний не чекав сприятливого для цієї справи збігу обставин, завдяки якому уряд Речі Посполитої став би більш прихильним у релігійному питанні, він не побоявся накликати на себе (та й не тільки на себе!) великі неприємності з боку короля та польського уряду. Відважившись на цей крок, він усвідомлював потенціальні можливості суспільно-політичних сил, які представляв і на які міг спертися.

Відновлення ієрархії православної церкви в Україні хоч і викликало хвилю роздратування і погроз з боку католицько-клерикальних кіл Речі Посполитої, однак не призвело до рішучих каральних дій. Причиною цього була велика небезпека, яка нависала над Польщею. У лютому 1618 року в Туреччині до влади прийшов войовничий Осман II, який посів престол свого батька Мустафи І, скинутого яничарами. Уклавши перемир’я з Персією, молодий султан розпочав активну підготовку до війни з Польщею. Спроби королівського уряду залагодити суперечності між двома державами за допомогою дипломатичних переговорів ні до чого не привели. Незважаючи на небезпеку, воєнні приготування Польщі були досить кволими. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський спромігся зібрати лише десятитисячне військо. З цими мізерними, як для такого випадку, силами на початку вересня 1620 року він перейшов Дністер і рушив у напрямку Ясс, щоб з’єднатися з військом молдавського господаря Граціані. Через якийсь час на Цецорські поля в Молдавії прибуло величезне турецько-татарське військо на чолі з Іскандер-пашею та кримським ханом Джанібек-Гіреєм. Розпочалася запекла битва, яка тривала сімнадцять днів. Наслідки стали катастрофічними для польського війська. На полі бою полягли кращі полководці Речі Посполитої. Загинув і Жолкевський. Серед полеглих був і Михайло Хмельницький – батько майбутнього гетьмана України Богдана Хмельницького. Переможцям же дісталися великі воєнні трофеї, в тому числі 120 гармат, величезний військовий обоз.

Окрилений успіхом, Осман II розпочав широкомасштабну підготовку до вирішальної війни з Польщею. Перед султанським палацом з’явився бунчук із кінської гриви, що свідчило про особисту участь турецького султана у поході.

Над Польщею нависла смертельна небезпека. Правлячі кола країни гарячково намагалися знайти вихід із скрутного становища. Були послані посольства до Папи та до урядів європейських правителів з відчайдушними проханнями про допомогу. Однак з боку сусідів справи не пішли далі словесних запевнень у підтримці боротьби проти турецької агресії. Польський сейм у зв’язку з очікуваною війною ввів нові надзвичайні податки у країні. Але зібраних коштів явно не вистачало для організації великої армії, здатної зупинити турецьку навалу.

Потрапивши у безвихідь, польський уряд змушений був звернутися по допомогу до українських козаків. Щоб схилити їх на свій бік, король Сигізмунд III вирішив удатися до посередництва єрусалимського патріарха Теофана і відрядив до нього свого секретаря Оболковського з відповідними інструкціями. Невдовзі Теофан надіслав козакам листа, закликаючи їх спільно з поляками дати відсіч війську Османа II. У червні 1621 року в урочищі Суха Діброва (між Ржищевом та Білою Церквою) зібралася козацька рада, на якій зважувалася можливість спільних дій козаків і коронного війська. На раду прибули також представники православного духовенства – митрополит І. Борецький, єпископ Є. Курцевич, майже 300 священиків, 50 ченців. Уперше після недавнього посвячення у 1620 році православні ієрархи безпосередньо взяли участь в акції такої великої політичної ваги. Адже від позитивного вирішення питання про збройну допомогу Польщі залежала багато в чому і доля козацької «республіки». Гетьман і старшина, а також більшість козаків добре розуміли, що султан не обмежиться розгромом Польщі, а поверне зброю й проти України. Тому серед козацького війська дедалі впевненіше звучали голоси, що закликали до боротьби з «бусурманами». Крім того, утворення антитурецької козацько-польської воєнної коаліції відкривало перспективу (як з’ясувалося пізніше, примарну) зрівняння в правах православної церкви з іншими конфесіями Речі Посполитої.

З польського боку на раду прибули королівські посланці, які від імені уряду пообіцяли козакам платню за участь у поході, а також поступки в релігійному питанні. Після бурхливого обговорення рада ухвалила оружно виступати проти Османа II. Тоді ж на гетьманство був обраний представник нереєстрового козацтва Яцько Бородавка (Неродич), якого гетьман С. Жолкевський характеризував як «найменш знатного і найбільш бунтівливого». У зв’язку із походом було проведено обрання полковників, осавулів, сотників, отаманів, а також послів до короля. Представляти інтереси козаків перед королівським престолом випало досвідченому у політиці П. Сагайдачному, який до того ж користувався довір’ям польського уряду. Крім нього до Варшави направлявся єпископ Є. Курцевич. Зважаючи на недавні делікатні обставини відновлення православної ієрархії в Україні, включення Курцевича до посольства мало характер своєрідного демаршу перед правлячими колами шляхетської Польщі з боку козаків і православної церкви. Виконуючи волю ради, гетьман Бородавка повів військо, яке налічувало понад 41 тисячу запорожців і кілька сот донських козаків, до Хотинської фортеці на з’єднання з польськими силами.

Тим часом українське посольство прибуло до Варшави. Сагайдачний отримав аудієнцію в короля, під час якої наполягав на задоволенні низки козацьких вимог політичного характеру, зокрема й офіційного визнання польським урядом акта відновлення православної ієрархії. Гетьман не виступав як посол-прохач, який смиренно чекає вирішення своєї справи. Він виявив безкомпромісну рішучість у конфесійному питанні, яке хвилювало не тільки козаків, а й найширші кола тогочасного українського суспільства. Одночасно Сагайдачний показав себе гнучким дипломатом – шукав і знаходив підтримку серед впливових польських сенаторів, навіть серед представників католицького духовенства, готових йти на будь-які поступки «схизматикам» заради залучення славнозвісного козацького війська до боротьби з турецькою навалою. Про дипломатичні кроки «козацького генерала» Сагайдачного у Варшаві розповідав у своєму листі до кардинала Людовіга католицький єпископ Франческо Чіріолі: «Серед католиків, зокрема й церковників, не бракує впливових осіб, які прихильні до членів козацького посольства (з огляду на теперішню загрозу війни з турками). А згаданий Сагайдачний відверто заявляє, що королівство не одержить ні найменшої допомоги від жодного козака і від більшої частини схизматиків, якщо їхні вимоги не будуть вислухані. З другого боку, багато хто з цих сеньйорів не тільки вважає, що було б величезною шкодою втратити допомогу козаків, військо яких вихваляють як більш боєздатне і краще організоване, ніж те, яке очолює коронний гетьман, а й підкреслюють небезпеку, що ці козаки не битимуться проти турків, і тому говорять, що в даний момент необхідно піти на поступки, щоб вони лишилися вдоволеними».

Сагайдачний заявив про себе як впливовий політик, від позиції якого великою мірою залежала доля всієї Речі Посполитої. Це підтвердила його активна участь у розробці тактичного плану розгрому турецького війська. Польські сенатори й шляхетські посли з великим зацікавленням поставилися до пропозиції прославленого полководця провести нічну атаку проти турецької армії. Водночас було вирішено питання й про орієнтовні строки воєнної операції.

Сагайдачний прибув із Варшави у польський табір, розташований під Хотином, незадовго перед початком генеральної битви з силами Османа II. Козацького полководця з великими почестями зустрів сам головнокомандувач польської армії – віленський воєвода і гетьман Великого князівства Литовського Карл Ходкевич. Після обговорення деталей майбутньої битви Сагайдачний, у супроводі двох хоругов польського війська, переправився на лівий берег Дністра, щоб дістатися до козацького табору. Саме в цей період з досвідченим і загартованим у боях воїном сталася пригода, яка замало не коштувала йому життя. Розшукуючи Запорозьке Військо, Сагайдачний серед ночі натрапив на сліди кінських копит, які вивели його на вогні воєнного табору. Коли трохи розвиднілося, він зрозумів, що перебуває в турецькому стані. Сторожа одразу ж запримітила чужого. Розпочалась шалена погоня. Під несамовиті вигуки переслідувачів і зловісне дзижчання турецьких стріл Сагайдачний щодуху гнав коня до найближчого лісу. Вороги вже наблизились до нього, але він на повному ходу стрибнув з коня і зник у гущавині. Козацький ватажок цілий день блукав лісом, знемагаючи від глибокої рани в руку, заподіяної ворожою стрілою. Нарешті перед ним блиснуло плесо Дністра. Переправившись через ріку в районі Могилева (нині Могилів-Подільський), він добрався до своїх.

Прибуття Сагайдачного під Могилів збурило життя козацького табору. Запорожці почали відкрито проявляти незадоволення гетьманством Бородавки, який припустився деяких прорахунків у керівництві військом. Незабаром була скликана рада, на якій Сагайдачний розповів про своє посольство до Варшави, про щедрі обіцянки польського уряду. Звідусіль залунали вигуки козаків, які пропонували звести його на гетьманство. Так воно, врешті, і сталося – Петро Сагайдачний знову став гетьманом.

Досягнутий успіх Сагайдачний поспішив закріпити жорстокими заходами щодо скинутого гетьмана Бородавки. Закувавши його у кайдани, новий провідник козацького війська деякий час протримав його під вартою, а потім наказав стратити.

Звістку про усунення від влади непоступливого й незговірливого козацького гетьмана, поза всяким сумнівом, з великим задоволенням сприйняли у польській столиці. Незадовго до цього Сигізмунд III надіслав листа К. Ход-кевичу, в якому недвозначно пропонував головнокомандувачу коронного війська вжити енергійних заходів, щоб скинути Бородавку з гетьманства і запропонувати кандидатуру більш «покладистого» Сагайдачного. У питанні щодо Бородавки інтереси Сагайдачного й польського уряду зійшлися. Проте одне діло – холодний розрахунок у політичній грі за найвищу владу в козацькому війську, а зовсім інше – моральне самоусвідомлення своїх учинків. Адже Бородавка був для Сагайдачного не тільки суперником, а й соратником у боротьбі за спільну справу. Докори сумління не залишали Сагайдачного аж до смерті.

Але все це було згодом. А тоді, отримавши гетьманську булаву, Сагайдачний усю свою енергію спрямував на вирішення невідкладних бойових завдань, зокрема на з’єднання козацьких сил з польським військом. Однак зробити це виявилося не так просто. Осман II твердо вирішив перехопити стратегічну ініціативу, тобто розгромити козаків ще до того, як вони підійдуть до польського табору під Хотин. Відбірні турецько-татарські сили цілодобово з лютим завзяттям насідали на козацьке військо. Через це перехід запорожців з-під Могилева в район Хотина, який тривав понад тиждень, був надзвичайно важким та виснажливим. Розповідаючи про виявлену тоді козаками відчайдушну хоробрість, а також описуючи запеклий характер боїв, які вони вели по дорозі до Хотина, Я. Собєський змалював такий епізод: «Сорок запорожців, які відбилися від свого війська й переховувалися у печерах між скелями, привернули до себе увагу противника. Були привезені гармати, щоб знищити цих воїнів, позбавлених всякої допомоги. Проте всі зусилля були марними, оскільки сама місцевість захищала обложених. Осман, втративши два дні, вирішив заморити їх голодом. Оточені з усіх боків козаки відважно билися з ворогом (оскільки відчай нерідко спонукає до благородної смерті). Виснажені голодом і труднощами, вкриті пороховим пилом, вони поклали життя разом із зброєю. Осман ганебно піддав їх мукам і, забувши про султанську гідність, пускав у них стріли власноручно, наказавши прив’язати козаків до дерев».