Читать книгу «Отаман Іван Сірко» онлайн полностью📖 — Игоря Коляды — MyBook.

Розділ четвертий
І. Сірко-сім'янин. Родина отамана

На відміну від гетьмана Івана Мазепи, кошовий отаман Іван Сірко не уславився романтичними історіями, в народну пам'ять увійшов як вірний чоловік, добрий сім'янин, турботливий батько та дбайливий господар.

Як свідчать джерела, дружину Івана Сірка звали Софія. Вона, ймовірно, була молодшою від свого чоловіка, оскільки народила двох синів і двох доньок, коли йому було вже за сорок.

Однак, є версія, що Софією звали одну з доньок кошового.

Про Софію як дружину І. Сірка наявні згадки в народних думах та піснях.

 
В городі Мерефі жила вдова,
Старенькая жона Сірчиха-Іваниха.
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала…
 

Відомо, що вона сильно хворіла і її возили до одного з київських печерських монастирів для «зцілення тіла та духу». Лише в 1654 році Софія, приїхавши до Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, що під Лубнами, отримала зцілення від мощей Константинопольського патріарха святого Афанасія.

Дума про Сірчиху змальовує важку долю Софії, дружини козака, який довгі місяці й навіть роки перебував у воєнних походах та на Запорожжі.

За народною думою, Софія Сірчиха була письменною.

Варто відзначити й те, що в народній думі Софію називають удовою, тож стає зрозуміло, що вона поховала свого чоловіка.

Історик Д. Яворницький з'ясував, що доньки кошового вийшли заміж і, отже, Іван Дмитрович мав і двох зятів: «один – Іван Сербии, а другий – Іван Артемів, перший – козак з лівої сторони Дніпра, а другий – козак Харківського полку, обидва мешканці слободи Мерефи».

Дослідники вважають, що зятем Івана Сірка був Іван Федорович Сербии, лубенський полковник (1657—1658). Проте є й інша версія, згідно з якою зятем отамана був Іван Юрійович Сербии, згодом сотник Мерефи. Він був родом із Правобережної України. Як свідчать документи, у 1682—1684 роках він прагнув повернутися в батьківські краї, але московські воєводи, взявши в заручниці його дружину, змусили його відмовитися від цих намірів. Відомо, що Іван Юрійович Сербии керував будівництвом укріплень на Ізюмській лінії, обіймав посади соколовського сотника та харківського полковника (1687—1691).

В І. Сербина лишилася дочка Євдокія.

Друга донька кошового була одружена з мереф'янським козаком Харківського полку Іваном Артеменком, вихідцем із Правобережжя. У посаг від свого тестя він отримав слободу, яку згодом стали називати його ім'ям – Артемівка біля Мерефи.

Будучи мереф'янським сотником Харківського полку, Іван Артеменко виконував особисті доручення свого тестя І. Сірка до бєлгородського воєводи Григорія Ромодановського та гетьмана Івана Самойловича.

На початку 90-х років XVII століття, після спустошення Мерефи татарами, переселився на Воронежчину, де обложив слободу Битюг. Дослідники також установили, що він інколи навіть називав себе Сірком, мабуть прагнучи посилити свій авторитет і вказуючи на родинні зв'язки з відомим та шанованим отаманом.

Помер Іван Артеменко, найімовірніше, на початку XVIII століття.

Дума про Сірчиху-Іваниху говорить, що славний кошовий отаман мав двох синів – старшого Петра та молодшого Романа:

 
Тільки собі двох синів мала:
Первого сина – Сірченка Петра,
Другого сина – Сірченка Романа.
Вона їх до зросту держала
І ще од них слави-пам'яті по смерті сподівала…
 

Архівні джерела засвідчують, що старший син Петро Іванович Сірко був одружений із донькою представника молдавської знаті Міхая Хінкула, гармаша, сердара, одного з керівників повстання проти молдавського господаря Георгрія Дуки.

У липні 1673 року козаки здійснюють вдалий похід на Крим, але для сина кошового Івана Сірка він став трагічним: під час цього походу він загинув недалеко від «трьох зелених байраків», що були аж за річкою Тор, через зраду свого джури Голуба Волошина. Дума ж описує пошуки Петром разом із його джурою та, ймовірно, товаришем на ім'я Пилип Мерефіянський свого батька – Івана Сірка. Дума історично правдиво повідомляє про загибель Петра Сірка. Разом із ним гине і його товариш:

 
Козаки до Сірченка Петра словами промовляли:
«Сірченку Петре! Не безпечно себе май,
Коней своїх козацьких од себе не пускай».
А Сірченко Петро на теє не повіряє,
Під тернами-байраками лягає-спочиває,
Коні свої козацькі далеко од себе пускає…
Не успів Сірченко Петро між турки-яничари вбігати —
Міг йому Голуб Волошин з плеч головку зняти.
Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,
З плеч головку козацьку знімали…
 

Як свідчать іноземні джерела, другий син І. Сірка – Роман – був досить відомим та досвідченим воїном. Тому про нього були складені пісні та перекази:

 
Ой Лимане, Лимане,
Ти, Сірку Романе,
Да гей же ти, Сірку Романе!
Ой що будем робити,
Нема козакам по чарці горілки де взяти,
Да гей же, де взяти!
 

Другий син був одружений із дочкою від першого шлюбу гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького. Як свідчать документальні джерела, його батько навіть відрядив сина з сотнею козаків на службу до польського короля Яна III Собеського. По смерті шанованого ним кошового, король узяв юнака під свою опіку, про що й повідомив запорожців: «Сина уродзонного Сірка, сина так великого мужа і вождя, відважного борця за цілісність християнства, ми притулили до себе і взяли під опіку, щоб показати світу, як ми вдячні рицарській праці його батька, сина пригорнув до себе завдяки пам'яті й заслугам його батька».

За версією народної думи, підтвердженою дослідниками, Роман Сірко помер у Мерефі, вдома, на очах своєї матері:

 
Сірчиха-Іваниха письмо читає,
К сирій землі крижем упадає,
Словами промовляє:
«Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:
Первая печаль – що я сім год пробувала,
Сірка Івана в очі не видала;
Другая печаль – що Сірченка Петра на світі живого немає;
Третяя печаль – що Сірченко Роман умирає».
 

В Івана Сірка був рідний брат, який загинув у Капустяній Долині, що на Черкащині, у бою проти польських військ навесні 1664 року.

Історики говорять і про родинні зв'язки між кошовим Іваном Сірком та гетьманом Петром Дорошенком: вони були кумами. Щоправда, дослідники сперечаються, хто в кого тримав дитину до хреста: Сірко у П. Дорошенка чи навпаки.

У тогочасному українському суспільстві шанували героїзм і самопожертву, був розвинутий культ героїчної особистості. Кодекс честі воїна мав за основу основ виконання обов'язку захисника і борця – захисника землі, де живе рідний народ і духи предків та борця з різноманітними ворогами. Бути керівником означало нести відповідальність перед тими, хто довірив йому владу. Відомо, що запорожці шанували своїх здібних полководців так само, як і не церемонилися з невдахами. Для козаків велике значення мали поняття честі й обов'язку воїна: «Хоч пан, хоч пропав – двічі не вмирати. Гей, нумо хлопці до зброї». І тому одним із стрижневих звичаїв у запорожців було побратимство, яке своїм корінням сягає ще часів скіфів. Коли хто з козаків обирав собі побратима, це означало, що віднині він за нього піде навіть на смерть. Обряд братання відбувався так: майбутні побратими, надрізавши пальці, капали кров у чашу з вином, занурювали в неї леза мечів, а потім, тримаючись один за одного, випивали. Після цього ніщо вже не могло розлучити їх. Джерела згадують, що в Івана Сірка також були побратими: Гнат Голобля, Павло Грибович, Грицько Дробиненко, Ярема Кваша, Григорій Минченко, Петро Перехрист, Григорій Чечельницький, Яким Тимнак, Яків Третяк та інші.

Розділ п'ятий
Роки звитяги

Політична та воєнна кар'єра Сірка припала на бурхливі роки Хмельниччини. Перше документальне повідомлення про участь кошового в цих подіях пов'язане із закінченням Жванецької битви 1653 року: він громить ординців, що брали ясир на Поділлі, повертаючись у Крим.

Запорозьке козацтво в 1654 році, після укладання Б. Хмельницьким військово-політичного союзу з московським государем Олексієм Михайловичем, було у непевному стані: чи залишатися вірнопідданими польського короля, чи визнати зверхність московського сюзерена, а чи то взагалі піддатись під протекцію кримського хана або турецького султана.

Джерела засвідчують, що Сірко не був серед тієї старшини, що безапеляційно підтримувала політичний вибір «Батька Хмеля». Він радше належав до тієї політичної партії, яка не схвалювала україно-московський союз 1654 року. Гетьман Богдан викликав його до суду за підбурення черні разом із полковником Іваном Богуном, але обидва втекли. Іван Сірко пішов за Дніпровські пороги, на Січ, де й залишився. Очевидно, конфлікт кошового з гетьманом Богданом позначився на його подальшій кар'єрі. І тому знову на політичній арені він з'являється тільки після смерті Богдана Хмельницького.

Козаки Поділля обирають його кальницьким полковником (1658—1660).

Іван Виговський, який став гетьманом у 1657 році, продовжив справу гетьмана Богдана в боротьбі за збереження незалежності Держави Війська Запорозького. Проте його державницька діяльність збігається із загостренням соціальної боротьби, що значно ускладнило суспільно-політичну ситуацію в Україні. У своїй політиці гетьман Іван Виговський спирався на козацьку старшину та шляхту, що послаблювало його позиції в боротьбі за владу. Були спроби відновити союз із Польщею на рівноправних засадах.

Союз із Польщею та загострення відносин із Запорозькою Січчю сприяли формуванню опозиції політиці гетьмана І. Виговського. Соціальна база гетьмана швидко зменшувалася. Його почали залишати навіть однодумці.

Україно-московський конфлікт, громадянська війна сприяли зміцненню позицій антигетьманської опозиції на чолі з Юрієм Хмельницьким, до якої приєдналися Іван Богун та Іван Сірко із запорожцями. Саме вони були серед старшинського угруповання, що допомогло Юрію Хмельниченку стати новим гетьманом.

Сучасники повідомляли про те, що Сірко організував виступ запорожців проти гетьмана І. Виговського після Конотопської битви (липень 1659 року). Гетьман наказав стратити бунтівних полковників Сірка та Богуна, але його наказ не був виконаний.

Прагнучи попередити можливий наступ на Москву (після розгрому І. Виговським московської армії під Конотопом за допомогою татар), московський уряд мав на меті організувати похід донських і запорозьких козаків проти Кримського ханства. До цієї акції московський воєвода В. Шереметев, який перебував у Києві, вирішив схилити опозиційно налаштованого до пропольської політики гетьмана І. Виговського Івана Сірка. Користуючись ситуацією, яка склалася, отаман здійснює походи на кримських татар та ногайців, що залишалися союзниками І. Виговського. Вийшовши з Січі на Побужжя в серпні 1659 року, він учинив напад на турецьку фортецю Аккерман (сучасний Білгород-Дністровський) та ногайські улуси. При цьому Сірко визволив велику кількість литовських бранців, яких згодом відпустив, а також захопив двох мурз, кількох вельможних осіб. Після цього він вирушив до Києва на допомогу боярину В. Шереметеву.

На думку сучасних істориків, намагаючись не допустити об'єднання сил кальницького полковника І. Сірка з армією московського воєводи В. Шереметева, гетьман І. Виговський наказав полковнику Тимошеві Носачу перешкодити їхнім планам. Проте полковникові І. Сірку вдалося завдати поразки висланим супроти нього військам, очолюваним полковником Носачем.

На прохання московського командування козаки чинили напади на війська й на самого кримського хана Мухаммеда-Гірея IV. Неподалік міста Умань І. Сірко розбив ординців і розташувався в гирлі Південного Бугу на Андріївському острові.

Такі дії полковника І. Сірка, на думку дослідників, негативно вплинули на позиції гетьмана І. Виговського. Хан Мухаммед – Гірей IV покинув Виговського й повернувся до Криму. У вересні 1659 року І. Виговському довелося зректися гетьманства.

Після усунення І. Виговського від гетьманської влади на козацькій раді в Білій Церкві Юрія Хмельниченка знову проголосили гетьманом України. Серед головних дорадників новообраного гетьмана був і полковник І. Сірко.

17 жовтня 1659 року на чолі старшини, серед якої був й І. Сірко, Ю. Хмельницький переправився на лівий берег Дніпpa, де було московське військо, командири якого не наважувалися перейти на інший берег. 19 жовтня того ж року, прибувши до Переяслава, гетьман Ю. Хмельницький розпочав переговори з царськими боярами, а вже 27 жовтня підписав новий російсько-український договір – Переяславські статті.

Вважають що на Переяславській раді був присутній і кальницький полковник І. Сірко, який з іншими представниками козацької старшини належав до прихильників укладання нового союзу з Московією. Історики зазначають, що є дві версії тексту договору. Різниця між ними полягає в тому, що на одному з документів наявні підписи всіх старшин, а в іншому – підписи більшості старшин, у тому числі й підпис Сірка, були зроблені Ю. Хмельницьким. С. Величко також згадує, що замість І. Сірка угоду підписав Ю. Хмельниченко. Д. Яворницький, як й інші тогочасні дослідники, пояснював це тим, що Сірко був неписьменним: «Присяглася і підписалася козацька старшина, а в її числі і кальницький полковник Іван Сірко, за якого, через його неписьменність, розписався гетьман Юрій Хмельницький». Проте сучасні історики вважають, що так полковник намагався ухилитися від можливих зобов'язань перед московським урядом та залишити собі можливості для свободи маневрів. Але московський уряд, прагнучи мати союзника в особі популярного і впливового кальницького полковника, відзначив його царською нагородою за вірну службу.

Протягом осені 1659-го та зими 1660 року І. Сірко разом із наказним гетьманом М. Ханенком продовжив боротьбу проти І. Виговського, взявши участь в облозі Барського замку. За наказом гетьмана Ю. Хмельницького навесні 1660 року І. Сірко вів успішну боротьбу з ординцями, здійснив низку походів у кримські та турецькі володіння, зокрема похід на Очаків.

Під час Чуднівської кампанії (вересень – жовтень 1660 року) Сірко залишив Ю. Хмельницького, який уклав новий союз із Польщею – Слободищенський трактат (1660) – та успішно воював із кримськими татарами. У ході однієї сутички йому навіть удалося захопити 16 тисяч ханських коней. Цю новину польському королю повідомив покоєвий короля Іван Мазепа.

Протягом 1661 року Сірко, як і інші козацькі старшини, не прихилявся тоді ні до царської, ні до королівської величностей, успішно чинячи опір ординцям.