Розділ третій
Мама

У доносах сусідніх поміщиків на Тадея Рильського виставлялося за «неблагонадійність» одруження його, дворянина, з романівською селянкою. У слідчій справі 1882 р. серед інших звинувачень Тадеєві Рильському інкримінується одруження 1880 р. з простою романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною і те, що весілля гулялося по-народному. Існує реальний переказ чи анекдот, що Тадей Рильський, викликаний до губернатора Дрентельна, відповів йому, що ніде не записано, що не можна одружуватися з колишніми кріпачками, а весілля він святкував так, як вважав за потрібне.

Після смерті першої дружини Тадей Розеславович побрався, до речі, з молодшою майже вдвічі Меланією Федорівною Чуприною (1861–1926). При цьому Меланія наполягла, щоб вінчання відбулося не в католицькому костелі, а в православному храмі. За це святотатство його відлучили від католицької церкви. З простої селянської родини Чуприн, приязна й щира, Меланія стала йому вірною подругою, доброю господинею, а дітям – дбайливою матір’ю. Чоловік увів її в коло своїх друзів і зацікавлень, сам навчив грамоти, прищепив палку любов до книги. Меланія Федорівна настільки органічно вжилася в роль пані, що освічені друзі-інтелігенти чоловіка навіть не підозрювали про її просте походження.

Євген Маланюк, посилаючись на свідчення Михайла Мухіна, шкільного товариша М. Рильського, писав: «Мати Рильського була взором тактовності, натуральної шляхетності й товариської культури, вона частувала чаєм, як справжня пані дому, і ніхто не відгадав би в її вихованні її селянського походження».

Вирісши в селянській родині, з дитинства пізнавши нелегку долю і душевну красу хліборобів, Меланія Федорівна і в своїх дітей виховувала повагу до трударів, плекала в них чисте сумління. «Коли хочеш зробити зле, поміркуй як слід, а тоді не роби. Коли ж задумав добре, не вагайся. Ніколи не чини вдень такого, що заважало б спати вночі», – часто повторювала вона синам.

«Мати Максима Тадейовича була дуже приємна людина, великого природного розуму. Вона багато читала, знала художню літературу і в розмові, бувало, згадувала улюблені місця або персонажів різних творів. Вона дбала про те, щоб її родина мала все необхідне. Весь уклад життя, одяг – все було скромне», – тепло відгукувалася про Меланію Федорівну Віра Шпилевич, яка з юних літ знала її.

Тому сини їй відповідали ніжною любов’ю. Бувало, втрьох заведуть її улюблену «Ой мати ж наша, мати, та не журись нами…» Та журитись ви падало, але встигла Меланія Федорівна і втішитись – успіхами Максима, його щасливою поетичною зорею.

На долю цієї жінки випало багато втрат: у 41 рік лишилася вдовою з трьома дітьми, старшого з яких їй судилося оплакувати: Іван несподівано помер 1933 р. (хвороба серця). Богдан хворів на сухоти і пережив матір лише на три роки.

Розділ четвертий
Брати. Дитинство

«Рильський багато чим завдячує в своєму розвиткові і враженням дитинства, і впливові оточення, і впливові прочитаних книг», – зауважив академік Олександр Білецький. І все це випливало з чистих батьківських джерел.

Максим народився, коли його батькові було вже 54 роки. Сталося це 19 березня (н. ст.) 1895 р. у Києві, в зимовій квартирі Рильських на вулиці Тарасівській. Через кілька місяців родина переїхала до Романівки, де й минало дитинство майбутнього поета.

«Названо мене Максимом – на честь одного із героїв нашої минувшини, Максима Залізняка, – пояснював поет. – Ім’я прибрав мені батько з своїми друзями – Лисенком, Антоновичем». До речі, мати майбутнього поета дуже хотіла назвати свого мізинчика Володимиром на честь приятеля батька історика Антоновича, але батько наполіг на імені Максим на честь Залізняка. Пісню про «Максима козака Залізняка» Тадей Розеславович любив особливо.

Максим ріс жвавим і непосидючим, устигав на річку, і став, і до лісу, що підступав під саму хату, і до босоногих ровесників, і до їхніх батьків.

«Ось поїздки з батьком у візку, запряженому старим конем Попом (від імені його колишнього власника). Тадей Розеславович править без батога, тільки інколи нокає, йому вторить голосок Максима, кінь повагом прямує і без спонуки зупиняється, стрівши когось із селян чи постерігши, як хазяїн скручує цигарку. Кінь-філософ, бувало, сам завертав до місцевої пивниці… – пригадує в нарисі «Із давніх літ» миготливу мозаїку дитячих вражень поет. – А верби придорожні тихо шумлять, а хати біліють, а польова далечінь мріє – і люди всі здаються щасливі».

«…письма й читання першим учив мене батько, – і дивина у нас за тих часів – українською мовою», – через багато літ він згадає про це й у відомому автобіографічному нарисі.

Тадей Розеславович часто читав дітям уголос твори Т. Шевченка, О. Пушкіна, А. Міцкевича. І чи не тоді вже заронив він у серце малого Максима зерна любові і до книги, і до творінь цих геніїв слов’янства, які стануть його супутниками на все життя.

Початкові лекції писання та читання давав йому ще батько. Проводились вони українською мовою й по українських книжках. «І до недавнього часу в родині зберігся примірник Грінченкової переробки «Робінзона», що її Максим Рильський читав зі своїм батьком», – це уривок з автобіографії поета, писаної 1924 року.

«Пахощі сіна взимку… І пригадується: вечір перед Різдвом, кутя, Свят-вечір. На Свят-вечір, чи то кутю, ніхто – принаймні у нас на Київщині – не ходив, насупереч Гоголеві, в гості. Це було свято родини. Мороз, рясні зорі, сніпок невмолоченого збіжжя на покутті, горщик з узваром і кутя перед ним на сіні. Чарівне язичество, якому ніхто не вірить, а яке підносить душу на хвилях урочистого спокою… – і вечеря: пісний борщ, риба – солона, смажена на олії, вареники з капустою, чомусь доконче пиріжки з сливами, кутя з маком, узвар із сушені. Саксаганський чи Садовський – не пам’ятаю, хто з них – розповідав, що під Різдво з’їздилася до їхнього батька вся сім’я, де хто б не був, сідали до столу.

– Ну, дітки, чи видно мене з-за пирогів? – питав щороку Карпо Адамович.

– Не видно, тату!

– Ну, дай же Боже, щоб і на той рік не було вид но, – казав хазяїн і благословляв трапезу», – згадував згодом Максим Тадейович.

Саме в батьківській оселі Максим був зачарований «граціозною ласкавістю та елегантною простотою Миколи Лисенка», «вперше побачив свідомим, хоча ще й дитячим оком славного «возлюбленика муз і грацій», – і, звісно, поділяв зі старшими, сам ще гаразд не знаючи, що й до чого, захоплення його особою». Про один з таких приїздів до Романівки оповідає у спогадах про композитора його син Остап: «У пахучому квітнику, серед пишних троянд, ніжних чорнобривців – невеликий чепурний будиночок, що немов приліпився до старого лісу. Столітні дуби, мов велетні-вартові, стоять близько будинку. А ось і господар, Тадей Розеславович, високий, худорлявий, з густою борідкою і бакенбардами на привітному обличчі, аж світиться, що побачив батька.

– Нарешті заїхали до мене, старий друже. Радий вітати вас у своїй господі. А що Остапа взяли з собою – то добре, мої орли не дадуть йому скучати.

З неприхованою гордістю знайомив нас Тадей Розеславович зі своїми «орлами»:

– Найстарший – Іван – то моя права рука в господарстві. Знає і любить землю. Богдан – той у піснях кохається. Чи яке весілля на селі, чи просто парубки збираються, там і шукай його. А оце, – показав Тадей Розеславович на малого хлопчика, такого ж худорлявого, як і батько, що так і блискав на нас своїми чорними оченятами, – найменше моє хлоп’я – Максим. Мале, та, як кажуть, бідове. Занадто розумне на свої малі роки, та й шибеник, яких мало.

…Незабутні дні провели ми у Рильських. Яка це була проста, трудова та дружня сім’я. Я не пам’ятаю, щоб десь ми відчували себе так добре, так невимушено».

Як то й ведеться в родині, мати, Меланія Федорівна, особливо ніжно ставилась до найменшого сина. Розчулившись, бувало, говорила: «Мій Максим буде великою людиною».

Крім батьківської та материнської любові, дитинство Максима було сповите ласкою братерської турботи. Під опікою старших братів, дбайливих і добро зичливих, і зростав найменший. На одному з сімейних фото бачимо п’ятирічного Максима у родинному колі, разом з вісімнадцятирічним Богданом, гімназистом, і двадцятирічним Іваном чи, як звали його домашні, Ясем, студентом. Хлопчик лагідно прихилився до найстаршого брата, який ніжно його при тримує, ще не відаючи, що саме йому невдовзі доведеться бути Максимові за батька, піклуватися про нього і продовжити те незамінне чоловіче начало у вихованні, без якого важко гартувати характер і плекати в собі цілеспрямованість і наполегливість у досягненні мети. На фото бачимо їх з ясними замріяними поглядами, з привабливою зо внішністю і властивою юності безжурністю.

«Красень з тонкими рисами обличчя, схожий на легендарних запорожців, Хвеська Андибера чи когось іншого, як малювали їх кращі художники мого народу», – писав Терень Масенко про портрет Івана Рильського. «Характер мав Іван – мов скойка та перлова, що розкривається лише вряди-годи», – згодом напише Максим про спокійну, врівноважену вдачу брата, мовчазного, зосередженого, що мав добру пам’ять «на речі й імена і спогади беріг, немов дрібний овоч». Саме з його спогадів Максим довідався чимало про батька і його друзів, про їхні мандри селами України ще за студентських літ, про захоплення народною піснею, різні пригоди… «Чимало тих речей Іван розповідав, як човен запливав між довголисті трави», – ці оповіді Максим слухав найчастіше на лоні природи, над плесом романівського ставка, бо змалку призвичаївся разом з братами до риболовлі, і «здавалось – цілий світ у водах між купав тремтів і майорів, одбившися яскраво, і всьому дивувавсь у простоті малюк, переливаючи у барви кожен звук».

Братові Іванові присвячено «Рибальське посланіє», в якому, крім замилованих описів природи, згадується і спільна плавба «по озері розмов», і прості книжкові по лиці з поетами «знаними і незнаними» та Аксаковим, Черкасовим і Сибільовим, близькими всім рибалкам.

«Весною ми їздили в поле візком однокінним старим», – це з іншого вірша, з посвятою «Іванові Рильському». «Ми їхали мовчки з тобою, для щастя не знаючи слів», – оживають утішні хвилини дитинства, та невловна й неповторна мить, коли і зелені вруна, і сріблясті води, і голос щиглика сповнюють усе єство всеохопним відчуттям радості й нескінченності земного буття. Братові звіряв Максим найпотаємніші свої думки і мрії, мужнів і набирався сил, постійно відчуваючи його плече.

Старший брат Івана навчив молодшого польської мови, перейнявши її від батька Тадея.

Іван Рильський закінчив юридичний факультет Київського університету, але служити не став, лишився з матір’ю вести скромне господарство, присвятив себе хліборобству. Пізніше, разом із Максимом, учителював у Романівці й працював у сусідньому селі Кошляки, де завідував господарством Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту, згодом перебрався до Києва на посаду діловода школи і завідувача бібліотеки. Родина ж, дружина і п’ятеро дітей, тим часом мешкали в Романівці. Відтоді зберігся лист Івана Тадейовича до родини, з якого він постає ніжним і турботливим батьком. У цьому ж листі – згадка про можливу роботу над сільськогосподарським словником. З другої половини 1920-х рр. М. Рильський прилучив старшого брата до перекладацької роботи – з англійської, французької, польської мов. Так, у перекладах І. Рильського видано роман К. Ане «Кінець однієї епохи» (редакція М. Рильського), повість Владислава Оркана «Костка Наперський». Та найбільше перекладав він Ґі де Мопассана. Шостий том його творів («Книгоспілка», 1929) – це оповідання, перекладені братами Рильськими – Іваном та Максимом. І в сучасних виданнях Мопассана знаходимо переклади І. Рильського, які відзначаються точністю й ліризмом, вдало передають психологічний стан героїв французького класика. З раптовою смертю І. Рильського наша культура втратила талановитого перекладача, творчі можливості якого тільки почали розкриватися.

Середульший із братів Богдан, скінчивши Київський університет, через хворобу, що дочасно звела його в могилу, не зміг виявити повністю свій талант. А він вельми кохався в пісні, мав чудовий голос. Про спів брата Богдана поет Максим Рильський скаже: «І звуки линуть вдаль, як птиці довгокрилі, що понад водами в вечірню каламуть летять, прощаючись, і квилять, і зовуть…» Богдан був мрійливої, поетичної вдачі, але його планам про далекі подорожі та сцену не судилося збутися. Він мав загострене відчуття справедливості: так, під час погромів 1905 р. кинувся на озвірілого чорносотенця, що збиткувався над беззахисною жінкою. Крім музичних здібностей, Богдан мав поетичний хист. Він також пробував свої сили на літературній ниві: 1930 р. в його перекладі вийшов роман Олександра Гріна «Скарби африканських гір».

Дитячі літа Максима проходили не тільки у колі родини, а й у товаристві «виключно селянських дітей» села Романівка.

«Село Романівка розташоване над річкою Унавою, що утворює кілька ставків. З величезним романівським ставом зв’язані наймиліші мої дитячі й юнацькі спомини: тут я проводив цілі дні з єдиними товаришами моїх дитячих літ – селянськими хлопчиками, – тут був посвячений моїми братами, а також великим їхнім приятелем романівським селянином Денисом Каленюком у мистецтво вудіння риби і полювання з рушницею, що й донині дає мені чудові години відпочинку, тут приглядався до таких милих, «тургенівських» людей, як цей же самий Денис, безсумнівний поет за натурою, завзятий співак, людина, здатна цілими годинами безмовно насолоджуватися запахом водяних трав і квітів, як швець, мисливець, рибалка, музикант і неспинний фантаст Родіон Очкур, тут навчив ся любити нашу тиху, нашу світлу природу. Все ж ці ідилії не закривали від мене того, чим було тодішнє село, і страшенна бідність хоча б того ж Родіона Васильовича, в якого я часто бував у гостях, вид напіврозваленої хати мого друга Яська Ольшевського і напівголих його братиків і сестричок не могли не викликати в мені зовсім інших, далеко не ідилічних думок і почуттів, яким розвинутися дано було пізніше», – писав згодом в автобіографії 1940 р. поет Максим Рильський.