Розділ другий
Тато

Правнук згаданого Ромуальда і Маґдалини з Пашковських, онук сквирського повітового маршалка Теодора й Теклі з Борковських і син Розеслава-Кароля-Теодора-Яна і Дороти з князів Трубецьких (донька мальтійського кавалера, князя Олександра і Людвіки з Росцішевських) Тадеуш-Томаш-Збіґнєв Рильський народився 21 грудня 1840 р. і був невдовзі хрещений у місцевому костелі.

Навчався Тадей спочатку у Другій київській чоловічій гімназії, потім – у Київському університеті на історико-філологічному факультеті, де разом з братом Йосипом та Володимиром Антоновичем, вийшовши з польського студентського земляцтва, восени 1860 р. заснував гурток, членів якого польські шляхтичі глузливо піддражнювали «хлопоманами», бо вони вивчали життя селян, їхній побут, звичаї. Тому з неабиякою мужністю юний шляхтич, студент Київського університету Тадей Рильський дійшов висновку: «Ми не можемо лишатись колоністами, якщо хочемо бути корисними народові». Під час вакацій «хлопомани» пішки, в селянському одязі обійшли не одну губернію. Хлопомани вважали, за словами Тадея Рильського, що «український народ може добре вирішити свою долю, тільки будучи освіченим». Бачачи безпросвітну темноту народу, вони гаряче обстоювали його права на освіту, на що чули цинічне й погордливе: «Нащо хлопів учити? А хто ж буде орати?».

На ім’я київського генерал-губернатора князя Васильчикова надійшли десятки доносів, у яких озлоблені поміщики скаржилися, що ці студенти намагаються зблизитися з простим людом, прищеплюють йому шкідливі поняття й думки, проповідують ідеї рівності, спільного володіння майном.

У травні 1860 р. Т. Рильський з товаришами постали перед шляхетським судом, який звинуватив їх, польських студентів-шляхтичів, в антипатріотизмі та поширенні атеїзму і вільнодумства серед «голоти». А після того, як хлопомани на чолі з Тадеєм Рильським і Володимиром Антоновичем восени 1860 р. вийшли з польського студентського земляцтва, вже київський земський справник Подгурський подав «по інстанції» рапорт про «таємне товариство комуністів». І відкрили справу «О предосудительных сношениях студентов Киевского университета с крестьянами».

«По польських панських дворах ім’я Антоновича і Рильського називано як майбутніх організаторів нової Коліївщини, як майбутніх Гонту і Залізняка», – писав їхній товариш по «Громаді» Михайло Драгоманов.

Після відкриття справи обох братів було віддано під суворий таємний нагляд поліції. «Следить за Рыльским в корчмах», «следить за его разговорами с крестьянами», «установить, какие стихи и сочинения читает он крепостным крестьянам, а полученные сведения представлять мне через исправника каждые пять дней» – з настанови таємної інструкції генерал-губернатора князя Васильчикова від 15 грудня 1860 року.

У помешканні братів Тадея та Йосипа Рильських та в маєтку їхнього батька провели обшуки, під час яких знайшли виписки із статті «Права русского народа», вміщеної в «Колоколе», а в їхніх товаришів – портрети Герцена і польського революціонера Канарського в кайданах. Як зазначено в підписаному начальником III відділу Імператорської канцелярії князем Долгоруковим документі, головним доказом вини підозрюваних стали «несколько листов тетради, написанной Фаддеем Рыльским на малороссийском языке, в которой рассказывалась история Украины, наполненная местами, могущими возмущать крестьянские умы; так, например, об угнетениях народа, о восстании его под предвод. Хмельницкого, об успехе этого восстания и т. п.». Слідство встановило, що Тадей Рильський «посещал крестьянские избы и шинки», «читал дворовой прислуге поэму „Наймычка”» і співав із селянами народних пісень.

Справа розглядалася в «комиссии по политическим делам» і доповідалася самому цареві. 18 січня 1861 р. слідча комісія при генерал-губернаторі в політичних справах допитала братів Тадея і Йосипа Рильських. Тадея звинуватили в стосунках із селянами, пропаганді комуністичних ідей про рівність, у читанні написаної Рильським «Історії України», де були такі фрази: «Статут Литовський укладали великі пани, і тому він тільки для панів годиться…», «Як настала Хмельниччина, всі горнулись до козацтва, бо щезли пани і поділки на вищі й нижчі стани, всі піднялися на одне діло – визволятися з панського ярма».

Тадей Рильський відкинув усі звинувачення, окрім того, що справді працював із селянами в полі, співав пісні, але пропаганди не вів, своєї «Історії» не читав. Брат Йосип сказав, що нічого не може додати до братових показань.

У листі начальника III відділу В. Долгорукова до міністра народної освіти від 16 лютого 1861 року вказувалося: за «возмутительные действия» Тадея і Йосипа Рильських, на пропозицію київського військового губернатора князя Васильчикова, мали вислати з України, щоб студенти Рильські «по легкомысленной молодости и по дурно направленному воспитанию в доме родителей» не стали жертвою «злочинних» переконань, «высочайше повелено» направити їх у «Великороссию, где неблагонамеренные их стремления не могли быть столь вредными, как там, и где они в обществе с русскими могли би исправить свой образ мыслей». Начальник III відділу повідомляв міністра народної освіти, що по «всеподданнейшему» його поданні «высочайше повелено исполнить согласно предложения генерал-адъют. кн. Васильчикова». Водночас із цим листом III відділ зобов’язував казанського губернатора взяти під нагляд Рильських, яких мали перевести до Казанського університету.

Ця історія набула широкого розголосу в передових суспільних колах. Олександр Герцен у «Колоколе» запитував: «Чи правда те, що брати Рильські, студенти Київського університету, заслані до Казані за доносом Васильчикова, що вони по-братньому ставляться до своїх селян? Чи правда те?» Ймовірно, це стало причиною скасування «высочайшего повеления», опальних братів залишили довчатись у Києві. Справу «Об обществе хлопоманов и членов оного Антоновиче, Рыльском и Чубинском» офіційно закрили лише 15 квітня 1876 року.

1862 року молодший брат Тадея – Йосип помер.

Після закінчення університету, по смерті батька, відмовившись від вигідної пропозиції кар’єри, Тадей Рильський, успадкувавши землі містечка Романівка у Сквирському повіті, в якій господарював сорок років, збудував невеличкий дім, а колишні будівлі дозволив розібрати селянам для їхніх потреб.

Досконало вивчивши цивільні закони, давав безкоштовні юридичні консультації романівцям і жителям навколишніх сіл. Не обмежувався порадами, а складав селянам потрібні папери і виступав у судах як їхній адвокат. Будучи католиком, пустив до свого будинку православну церковно-парафіяльну школу, а потім збудував для неї окреме приміщення, оплачував учителя і майже 20 років був її куратором і викладачем. «У школі було близько сотні учнів, – згадував її випускник Іван Чуприна. – Тадей Розеславович був завжди привітний, лагідний. Купив прилади для фізичного і хімічного кабінетів. Згодом завів вечірні навчання для дорослих. Заснував чималу бібліотеку. Закінчували уроки українською піснею». Про стан школи і роль педагога Тадей Рильський розмірковував у листі до Бориса Познанського (березень 1897 р.), засуджував «суху», часто «злісну офіційність» учительського персоналу, більшість якого не виробляє в собі тип «живого, свідомішого, старшого приятеля шкільної молоді», а уподібнюється автоматові для ставлення оцінок. А в одному з листів до Павла Житецького Т. Рильський скаржився на те, що Сквирська повітова шкільна рада надіслала до Романівки вчительку, яка «має скромну ваду – не вміє навчати, а про іскру захоплення шкільною справою не може бути й мови». Тому «порядок витіснив там і знання, і жвавість», – писав він і просив товариша сприяти тому, щоб у школу призначили вчителя, рекомендованого київськими знайомими. Старання католика Тадея Рильського про освіту православного люду були навіть відзначені подякою і благословенням… митрополита Київського Платона.

Ця добра справа забрала в її запровадника чимало сил і здоров’я.

Т. Рильський зажив слави доброго агронома та економіста. Селяни разом з ним постачали хліб аж до Кеніґсберґа. Це свідчить про те, що в Романівці вирощували добірне зерно. Тадей Розеславович допоміг сільській громаді дешево купити землю в сільського поміщика, а місцевим чиновникам – закріпити за собою чиншові ґрунти (орендовані землі).

Він пильно вивчав життя народу і писав про тяжке становище пореформеного села, виступав проти таких «людинолюбців», для яких село – лиш екзотика з жайворонками над плугом і солов’ями в садку, обстоював право народу на освіту.

1861 р. Т. Рильський почав друкувати свої праці з етнографії та економіки в часописі «Основа», який виходив у Санкт-Петербурзі. Далі розвинув економіко-правову тему в «Киевской старине» і найбільшому за обсягом творі «Студії над основами розкладу багатства». Т. Рильський розглядає теорію вартості, співвідношення між капіталом і працею. За його дослідженнями, відносини у промисловості характеризуються свободою економічних чинників, індивідуальною власністю на всі матеріальні блага; праця – єдина основа і джерело власності. Згідно з Тадеєм Рильським, має бути як суспільне капіталістичне, так і приватне капіталістичне господарство. Селянство повинне орендувати землю в держави. Класову боротьбу Рильський не вважав рецептом для вирішення суспільних проблем. З теоретичних посилань випливають практичні висновки. Давши яскраву та об’єктивну оцінку становищу робітників у поміщицьких економіях, Т. Рильський закликає заробітчан до організованого (але ненасильницького) опору кабальницьким намаганням поміщиків. Серед інших вимог має бути скорочення робочого дня до десяти годин, дотримання безпечних умов праці (наприклад, наявність загороджених пасів у молотарок), у степу – облаштування просторих куренів для відпочинку, налагодження харчування та лікарської допомоги тощо.

Тадей Розеславович пише українською мовою популярні книжечки для селян: «Сільські пригоди» – з практичними порадами про право випасу селянської худоби в поміщицьких лісах, вигіднішого ведення сільського господарства; «Херсонські заробітки» – про те, як селяни Київської, Полтавської, Чернігівської та Подільської губерній ходять улітку на заробітки до Херсонської губернії, які там гроші платять, скільки коштує проїзд і як доїхати – своєрідне керівництво для заробітчан.

Свої спостереження як за часів молодості, так і зрілого віку Тадей Рильський викладає у працях: «До вивчення українського народного світогляду» і «Нариси про правові норми економічного життя». Так, праця «До вивчення українського народного світогляду» (друкувалася в журналі «Киевская старина» кількома частинами з 1888 по 1903 рік) насичена різноманітними фактами, самобутня, бо автор свідомо покладався на спогади і спостереження: «бажаю обмежитися баченим і почутим мною». Він із симпатією писав про працелюбність народу, про зародження в його середовищі «попиту на більш широке розумове життя», вірив у його творчі здібності. «…Людям, котрим, хтівши не хтівши, приходиться раз у раз покликатися на сільський люд, – зауважував Т. Рильський, – годиться дещо більше знати про головну підставу його економічного існування, аніж тільки про «садок вишневий коло хати» та про порчу пісні і костюма».

Неопублікована творча спадщина Тадея Рильського також значна. Це «Заметки о внутренней жизни Гетманщины», «2-й семестр, у 3-х зошитах», 1863 рік, очевидно, це – курс лекцій, який Т. Рильський читав у недільних школах: «Заметки, выписки по всеобщей и русской истории», «Замітки по історії англійських селян», «Історичний перегляд репортиційних стосунків у селян», «Історія Англії до 60 рр. ХІХ століття», «Статистично-економічні відомості по країнах Західної Європи».

На початку 1870-х рр. пожвавилася робота київської «Громади» – просвітницька, видавнича. Тадей Рильський – активний її член. Серед його друзів були композитор Миколи Лисенко, професор університету, історик Володимир Антонович, перший ректор Київського університету, видатний учений Михайло Максимович, письменник Михайло Старицький, мовознавці Павло Житецький і Кость Михальчук.

Тадей Рильський записував у Романівці й навколишніх селах народні пісні й найкраще з цього «улову» надсилав до Києва Миколі Лисенку, пишаючись тим, що романівські парубки й дівчата найспівучіші в Україні. Саме від романівців записані такі перлини, як «За Сибіром сонце сходить», «Ой ти зіронько та вечірняя», «Ой хмариться – дощ буде» – всі вони опубліковані в обробці Миколи Лисенка.

В архіві композитора зберігся зошит, в якому рукою Тадея Рильського записано 31 пісню (там же Микола Віталійович зробив до них записи мелодій).

Т. Рильський також доклав рук, зокрема, збираючи матеріали для «Словника української мови».

Часто ім’я Т. Рильського з’являлося на сторінках польських видань: він писав трьома мовами – українською, російською і польською. Так, 1875 р. в Києві вийшла праця Т. Рильського «Дім заробітковий і сучасний економічний порядок» (польською мовою).

Із середини 1890-х років Т. Рильський разом з М. Лисенком, М. Старицьким та Лесею Українкою був серед членів правління Літературно-артистичного товариства в Києві (закрите царським урядом 1905 року).

Підпис Тадея Розеславовича бачимо на адресі Іванові Франку з нагоди його 25-літньої «невтомної праці… на ниві науки, літератури і суспільності» поруч з іменами Миколи Лисенка, Володимира Антоновича, Івана Нечуя-Левицького, Олени Пчілки, Лесі Українки, Миколи Вороного, Євгена Тимченка.

Перший шлюб Тадея Рильського із троюрідною тіткою, онучкою Антонія та правнучкою Шимона Рильських, закінчився її передчасною смертю. Удруге, 1878 р., Рильський одружився з Меланією Федорівною Чуприною, що походила з українських селян, предки якої були звільнені з кріпацтва ще Теодором Рильським.

Нащадок князівського роду Рильських, Тадей Розеславович з дружиною Меланією Федорівною привели у світ трьох синів: старшого Івана 1879 р. народження, середульшого Богдана – 1882-го і молодшого Максима – 1895 р. Діти, народжені Меланією, без урахування думки батьків, мусили бути православними, бо такими були вимоги чинного тоді законодавства Російської імперії до народжених у двообрядових родинах. Сини Тадея успадкували батьківський маєток і були визнані у спадковому дворянстві (так, майбутній класик української літератури Максим Рильський Київським дворянським депутатським зібранням був визнаний у російському дворянстві. Це рішення було затверджено 1915 р. в Петербурзі указом Урядуючого Сенату).

Іван Рильський закінчив юридичний факультет Київського університету. В інституті рукопису НБУ ім. В. Вернадського у фонді 114 зберігаються рецензії Івана Рильського на книжку Бикова «Англія та англичане. Боротьба їх за волю і парламент» та брошуру Одарки Романової «Індія та індуси» (обидві рецензії датовані початком ХХ століття); також на книжку Кульжинського «Канада» і брошуру В. Корольова «Дотепне харчування подвірної худоби». Після революції Іван Тадейович учителював у Романівці, в школі, яку організував разом з братами Богданом та Максимом. Перекладав українською твори Мопассана і Меріме з французької, Джека Лондона – з англійської, книжку «Костка Неперський» – з польської. Помер у Голодомор 1933 року.

Богдан Рильський жив головним чином при молодшому братові. Відомий його переклад з російської твору Олександра Ґріна «Скарби африканських гір». Помер 1939 року.

Двоє синів Івана Тадейовича Рильського – професійний військовий Максим (1923–1944) та автодорожник Павло (1917 р. народження – пропав безвісти) загинули в Другій світовій війні. Дочка Марія (1910–1968) жила в селі Романівці, працювала на машинно-тракторній станції. Третій син Петро (1911–1988) працював інженером-харчовиком. Друга дочка Любов свого часу працювала друкаркою в газеті. Вона має дочку Тамару Остапенко, художницю-дизайнера, а та – двоє дітей: доньку Оксану, яка працює закрійницею, і сина Петра, який закінчив школу.

У Петра Івановича є син Анатолій – електрик, його дочка Оксана – педагог (має і собі донечку-школярку Ірину); дочка Валентина – медична сестра, має сина Андрія.

Максим Тадейович, побравшись із Катериною Миколаївною Паткевич, усиновив її дитину від першого шлюбу – Жоржика. Георгій Іванович (за кревним батьком Іваном Очкуренком), але вже Рильський (1919–1980), вдало пройшов війну, будучи її учасником, працював кінорежисером і журналістом по війні. Його син Максим Георгійович Рильський – журналіст, має доньку Катерину, філолога, і онуку Дарину – школярку.

Спільний син Катерини Миколаївни і Максима Тадейовича – Богдан Максимович Рильський (1930–1991), юрист за фахом, очолював літературно-меморіальний музей батька від дня заснування, з 1966 по 1991 рік. Помер на директорському посту – по дорозі до музею. Опублікував спогади про Максима Тадейовича. По Богданові Максимовичу лишилося двоє синів: Андрій, філолог-арабіст, працює і мешкає в Москві, має сина Максима, школяра; другий син Тарас, філолог-славіст і журналіст, лишився працювати в Києві, має також сина Назара, студента Київського університету, який вивчає китайську мову.

Найдовший вік і слава судилися Максиму Рильському – відомому поетові, перекладачеві, громадському діячеві, директорові Інституту фольклору й етнографії Академії наук УРСР. Зрозуміла глибина тих почуттів, які будила в серці Максима Рильського згадка про батька. «Гордість наповнює серце при думці, що я син того Тадея», – писав він до дядька Івана Чуприни.

Тадея Розеславовича Рильського не стало 7 жовтня 1902 року, коли йому йшов усього 62-й, власне, в тому віці, що вважається розквітом людської особистості, збагаченої досвідом і опроміненої мудрістю набутків і втрат. Максиму ж було сім років. Миколу Лисенка, одного з найближчих друзів небіжчика, вразило те, що селяни два дні не відходили від домовини, прощаючись із дорогою їм людиною. У листі до їхнього спільного товариша Бориса Познанського він оповідав: «4 пари волів хазяйських запрягли чотири погоничі-парубки у воза, труну, вкриту червоною китайкою, заслугою козацькою, несли всі ми й народ до самого цвинтаря мужицького, на якому покійний бажав бути й похований». Микола Віталійович промовляв над могилою друга. На жаль, це його слово ніде не зафіксоване, але непогамований біль вчувається в рядках листа: «Померла квітка юнацтва 1860-х років, славних років обчеської свідомості й відродження українського національного почуття».

У посмертній згадці про Тадея Рильського Іван Франко зазначав: «Не як учений економіст, а як високо ідеальний чоловік і чесний характер, як один з небагатьох поляків, що своїм життям доказали серйозність своєї любові до рідної України й її народу, лишиться Т. Рильський у нашій пам’яті…»

Михайло Коцюбинський у листі до Володимира Гнатюка зазначав: «То була незвичайно талановита й симпатична людина».

Діяльність Тадея Рильського (21.ХІІ.1840 або 2.І.1841 за н. ст. – 25.ІХ або 7.Х за н. ст. 1902) Сергій Єфремов назвав «цілою епохою в нашому житті». «Рильський виріс у значній шляхецькій сім’ї і вже молодим парубком замислився над тими стосунками національними й соціальними, які бачив він у рідному краї. Разом з Антоновичем виступив він зі сміливим протестом проти шляхецьких утисків над українським народом, разом з ним витерпів усі ті інсинуації, доноси, наклепи, що сипались з роздроченого шляхецького гнізда на їх голови, разом кинув у лице вельможному панству обвинувачення в нелюдському поводженні з народом, разом виступив на суд з своїм кругом – і вийшов виправданим на суд історії».

Тадей Рильський до кінця життя був досить значним поміщиком (1900 року йому належало понад 500 десятин землі) і залишався римо-католиком. Виголошення молитов польською мовою не завадило йому бути українським патріотом і не викликало ксенофобської реакції в середовищі його побратимів-творців української національної ідеї. Це й не дивно, адже були вони людьми добре вихованими й високоосвіченими.