Мистецтво повинне мати метаісторичний зміст краси. Мистецтво, яке потребує інтерпретації, – це інтелектуальне мистецтво, призначене винятково для естетів. Це не мистецтво у власному розумінні слова, хай його творці і мають себе за митців. З акрополітянського погляду, мистецтво є виявом універсальної душі людини, а митець – таким собі посередником між універсальною гармонією та довколишнім світом. Митець – це автор великих творінь, що прагне втілити ці творіння в тривких елементах. Адже ще одна проблема сучасного мистецтва в тому, що воно зазвичай використовує недовговічні елементи, і ми не можемо передати його прийдешнім поколінням. Ще зі шкільної лави молодь має ставитись до ммистецтва як до духового засобу спілкування і вивищення над світом матерії, а не розокремлення та протиборства.

Ми вважаємо форму матеріальною, але насправді це не так; форма невидима, і стає видимою лише за умови втілення в матеріальному. Згадаймо гру нашого дитинства. Ми підкладали під аркуш паперу магніт, а потім висипали на нього залізні ошурки, які повторювали форму магнітної осі, що її утворює магніт. Якщо ошурки струсити, вісь залишиться, насипати ще ошурок, і вона з'явиться знову. Цим я хочу сказати, що форма існує поза матеріальним її відображенням. Тим-то справжній митець у своїй внутрішній творчості чує, слухає, відчуває, усвідомлює цю гармонію Природи, а відтак втілює її у видимий спосіб.

Леонардо да Вінчі «Мадонна з дитиною Христом та Святою Анною» Лувр, Париж

Колись я віршував, можливо, як і багато з присутніх у цій залі. Власне, поет не вимислює свої вірші; поет, якого навідує натхнення серед прегарних троянд у саду, під деревом чи в мерехтливому сяйві місяця, – постать досить романтична, але сумнівна. Поети це знають. Можна оточити себе всіма вищезгаданими атрибутами, але нічого не буде, у голові снуватимуться банальні рими. Натомість, смакуючи сандвіч або беручи ванну, на думку несподівано приходить прегарний вірш, який треба негайно покласти на папір, інакше він звіється з пам'яті. В якому потайнику природи, Бога чи нашої підсвідомості зароджуються і спадають нам на думку ці гармонійні форми у довершеному вигляді? З чого виникають книжки? З чого виникають картини? З чого виникають скульптури? Насправді ми лише виповнюємо їх матерією. Вони приходять звідтам, приходять з якогось світу, де більше гармонії, де більше істини, де більше краси. Саме таке мистецтво нам потрібне, саме такому мистецтву ми маємо сприяти, саме такого мистецтва ми, акрополітяни, прагнемо.

Що ж до філософії, то саме це слово означає «любов до мудрості», філософ – не той, хто вживає химерних слів і незрозуміло висловлюється, сипле цитатами й орієнтується в нових напрямах; філософ – той, хто любить знання. Стати філософом не допоможе нам жоден факультет, жоден університет, жодна школа; бути філософом – природна річ для людини, як ми і зазначаємо в коротенькому додатку до моєї лекції. Якби ми тримали в клітці орла, а потім випустили його на волю, то чи могли б ми твердити, що то ми навчили його літати? В жодному разі! Орел літати вміє, а не міг цього робити, бо сидів у клітці. Усі ми в певному розумінні маємо внутрішнього орла, усі ми в певному розумінні маємо в собі крилату істоту, і ця крилата істота – філософ. Філософ – це людина, яка шукає причину – «чому» і «навіщо» всіх речей, і такий філософ має явити себе в кожному з нас. То який механізм сходження до філософії, як стати справжнім філософом? Власне, це спосіб звільнення, що дозволяє нам відімкнути свою клітку – клітку особистості, розправити крила, а відтак, злетіти в довколишній світ.

Філософ повинен шукати причини речей; філософ повинен обстоювати моральні засади, згідно з якими розвиваються народи. Бути філософом – це як бути священиком, і це природно; але священиком не в сучасному, а в первісному розумінні цього слова. Усі ми – знаємо те чи ні – є філософами. Чи багато з нас замислюється над головними реаліями життя? Що таке смерть, що таке любов, чому над нами обертаються зорі, звідки ми прийшли, куди прямуємо, чи остаточно ми зникаємо зі смертю? Чи багато з нас ставить ці питання, коли ми бачимо в чиїхось очах приязнь і любов, а ця людина, яку ми бачимо вперше, видається нам давнім знайомим? Коли ми ставимо ці питання, то одержуємо відповіді, відповіді приходять з глибин душі. Ми не повинні борсатися в запитаннях; ми повинні читати безконечні відповіді в природі довкола нас.

Відтак, філософія Нового Акрополя – це пошук Глибинної мудрості, і тому ми звертаємося до трактатів східної і західної філософії. Ми вважаємо, що Схід і Захід можуть гармонійно поєднатись у спільному знанні, бо філософи віддавна були і на Сході, і на Заході. Тим часом у школах вчать, що філософія зародилася в Стародавній Греції. Так само можна сказати, що троянди з'явились у Франції. Насправді філософія виникла разом з першою людиною, яка спиталася: хто я? що я? У Греції виник лише один з багатьох діалектичних методів, що дозволив філософії набути певної форми; але філософію творили всі народи всіх часів, усіх континентів, в кожен історичний момент, і нині, наприкінці XX сторіччя, наші народи більш ніж будь-коли потребують глибинної, непідвладної часові філософії.

Маймо простішу мудрість, маймо мудрість. Скажімо, того ремісника, що виготовив цей мікрофон. Вправний ремісник прагне, щоб його виріб слугував людям якомога довше; вмілий садівник дбає про те, щоб його троянди не засихали за півроку, а буяли роками; люблячі батьки піклуються про те, щоб їхні діти не помирали в річному чи дворічному віці, а були здоровими й дієздатними і дожили до старості. Достоту так мусимо чинити і з нашою філософією. Проблема в тому, що іноді ми більше дбаємо про дрібне, ніж про велике. Отож, кожнісінький з нас не забуває про щоденну гігієну, вмивається, чистить зуби, щось там їсть; а втім, чи багато хто дбає про психологічну гігієну? Чи всяк з нас обполіскує свій розум і свою душу? Чи всяк дає щоденну поживу своїй душі? Ми переймаємося дрібним, але можемо подбати і про велике та трансцендентальне.

Тож для того, щоб бути філософом, не доконче зрікатися цього світу; щоб бути філософом, треба жити в цьому світі, цим світом і для цього світу. Істинна філософія – це не якесь звільнення від світу у загальноприйнятому розумінні слова, а звільнення від наших власних обмежень, наших власних душевних ран. Істинна філософія – це золотий ключ до дверцят цієї клітки, щоб літати і ширяти у високості, як той птах. Щоб літати, птах змахує крилами, спираючись на повітряні потоки; так само і ми повинні спиратися на довколишній світ ідей, щоб злетіти. Бути філософом не означає бути модним. Звісно, можна додержуватися моди на вбрання, краватки, взуття, але забудьте про моду в питаннях важливих, в питаннях, що стосуються духа, в розмовах з нашими дітьми чи учнями, бо вони мають взоруватися на людей завтрашнього.

Ми не можемо перетворити історію на тісну ущелину; ми повинні так розгорнути історію, щоб у ній було місце для всіх прийдешніх людей. Тим-то Акрополітянський Ідеал – це не тільки спосіб життя, не тільки спосіб чогось доконати; це своєрідна постава, що дає змогу кожному, незалежно від способу життя, релігії, вірувань, своєї особистості, бути кращим, бути вищим. Ми не якась там нова секта, не якийсь новий футляр, щоб запроторити до нього людину, ми не якась нова в'язниця, ми не якась нова форма відчуження. Ми щось подібне до сили природи. Наша мета не в тому, щоб утворити ще одну секту, ще один поділ, а в тому, щоб подати різні точки зору, щоб усім було вільно й просторо, щоб жили ми в мирі та злагоді.

Усі ми добрі серцем, а втім, у гурті ми іноді стаємо недобрими або егоїстичними, бо не вміємо єднатися, бо збираємося разом переважно на якомусь спортивному видовищі, для чогось суто фізичного, а не високодухового. Маємо навчитися єднатись у духовому, подібно до того, як ми збираємося за своїми уподобаннями. Ми єднаємось у фундації чи профспілки; так само ми повинні навчитися єднатись у філософському, трансцендентальному розумінні.

Нам потрібна нова поезія, нова музика, нова література, нова наука, нова філософія. Але для нової філософії, нової науки, нової літератури, нової музики, нового малярства потрібна нова людина. Ми не можемо латати і переліплювати ту саму старосвітську людину, ми не можемо створити нові генерації, повсякчас пережовуючи і ремиґаючи, як та худоба, одну й ту саму їжу минулих сторіч. Ми повинні тягтися вгору, як дерево, що вкорінюється в землю, щоб сягнути неба; але в жодному разі ми не повинні знову опинитися в повторюваному циклі, ми повинні прагнути нового і кращого світу. Для цього нового і кращого світу потрібна нова і краща людина. Цій людині потрібна нова пожива, потрібні нові форми, потрібні нові спонуки.

Акрополь очікує на цю нову і кращу людину. Акрополь означає «Вишнє Місто» – вишнє місто в царині ідей, а не в фізичному розумінні. Ми повинні звільнитися від будь-якого забруднення, не тільки фізичного, а й духового. Щоб піднестися над цими міазмами, щоб піднестися над цими пасовиськами сучасного матеріалізму, ми повинні насипати чарівну гору і побудувати на її верховині новий храм, присвячений злагоді, любові, миру, праці. Треба відбудувати Акрополь, звести новий Парфенон, не у фізичному, а в духовому сенсі. Кожен з нас повинен стати стрункою колоною, що підтримує стелю цього храму; кожен з нас повинен зберігати свою сильну і випростану індивідуальність, але у згоді та гармонії з індивідуальностями інших; нам треба взятися за руки, щоб дати прихисток для найслабших, для дітей, для прийдешніх людей.

Наука, мистецтво і філософія, що не мають цього гуманістичного та історичного змісту, не грунтуються на любові до людства, на глибинному пошукові людських вартостей, не є наукою, філософією і мистецтвом. Істинна філософія, наука і мистецтво повинні бути трансцендентними і змістовними. Ми повинні вчитись у природи, друзі мої; треба вчитись у самої природи.

Я не пропоную вам цього таки вечора сісти за книжки, я не загадую вам читати Сенеку Платона чи притчі Будди; краще запаліть сірника і придивіться, куди тягнеться вогонь; потім загасіть його і перейдіть деінде, запаліть ще одного сірника і придивіться, куди тягнеться вогонь, і поверніться назад… Вогонь завжди знає, де гора, а де низ; вогонь завжди вертикальний, завжди яскравий. Ми повинні вчитись у вогню, а не інтелектуалізувати себе, нам треба стати кращими, полум'яними, яскравими людьми, які знають, де Небо, де Земля.

Послання Акрополя напрочуд просте. З нашого курсу лекцій ви можете детальніше дізнатися про філософію, науку та мистецтво; але цього вечора я не хочу говорити про деталі, цього вечора я хочу говорити щиро і відверто.

Якщо в аудиторії є люди, що прочитали багато книжок, вони погодяться зі мною, бо просте є найкращим, а якщо хтось серед нас, бувши неписьменним, не прочитав жодної книжки, він теж зрозуміє притчу про вогонь.

Таким чином, Акрополь научає того, що може стати в пригоді кожному і в кожен момент життя. Не годиться дрібнити життя, дрібнити волю, дрібнити любов; інакше, замість життя, волі та любові ми одержимо живий труп. Ми прагнемо цілісного, життєдайного і прекрасного, як квітка, як дитина, як поезія, як вертикальний вогонь того сірника. Акрополітянський Ідеал подібний до палаючого вогню. Він вічний, сильний, яскравий і вертикальний. Хто почувається сильним, вічним і вертикальним, вже є, навіть не знаючи того, акрополітянином, а якщо ви акрополітяни, то тут ви у себе вдома.

Лекція, прочитана 4 березня 1976року в осередку Нового Акрополя, бульвар Хав'єр Прадо Оесте 1768, Сан Ісідоро, Ліма, Перу.